42 доби в оточенні. Як четверо бійців тримали оборону та знищили десятки окупантів
У підвалі, з двома мертвими тілами, в оточенні ворога. У таких умовах група Баті вела бій 42 доби і вбила понад 30 російських військових.
Військовослужбовець 103-ої окремої бригади ТрО Любомир Мікало, позивний Батя у війську з перших днів повномасштабного вторгнення. Був на Донеччині, Луганщині, Харківщині і Сумщині. Півтора року воював разом із сином — в одному бліндажі. Наприкінці травня 2025 року група Баті отримала завдання висунутися в село Олексіївка на Сумщині. Як потім зʼясувалося, їхня позиція була в оточенні росіян. Військові закріпилися в підвалі і протягом 42 діб полювали на ворога. Але й самі зазнали втрат. Командування підготувало документи, щоб представити бійців до нагородження званням Героя України.
Ми сьогодні з вами будемо говорити переважно про один ваш вихід. Чим він особливий?
Він особливий тим, що ми знищили багато ворога, не давали йому спокійно просунутись далі на нашу українську землю, на Сумщину. Це було в оточенні, ми тоді ще не знали, що ми будемо в оточенні. Це було 42 доби. 30 травня нам до нас довели, що ми маємо висунутися ввечері на позицію. Зібрали в певному місці, зібрав командир бригади, до якої нас було прикомандировано. Підвал, вони з дроном попереднього оглянули місце, і ввечері, ще під час темної пори, ми висунулись туди на машині, в складі п'яти чоловік.
По дорозі, доїжджаючи до позиції, не доїжджаючи, напевно, метрів 200, по нас, як мені здалося, відкрили вогонь. Я кажу, хлопці, по нас ,здається, стріляють. Кажуть хлопці, це можливо шифер, горіли будівлі, і шифер може тріскотіти, певні звуки подібні до стрілянини. Ми заїхали на місце, вигрузилися, машина розвернулася і поїхала в зворотному напрямку, і знову по ній відкрили вогонь. Я кажу, хлопці, це все-таки стріляють. Тоді ми зрозуміли, що ворог вже є позаду нас. У той підвал, куди ми мали зайняти позиції, побачили, що він горить. Ми вигрузились просто в зеленку, щоб нас не було видно з дрону, хлопці з дрону оглянули. Неподалік нас виявився той підвал, який ми зайняли, і відповідно в ньому ми перебували 42 доби.
Населений пункт називався Олексіївка, ми зайняли підвал в південній його частині. Тоді воно ще не повністю контролювалося ворогом, але через нього, з їхніх позицій, ворог переміщався і проходив повз наше місце перебування. Тобто біля нашого підвалу вони, як ми потім дізналися, вже з трофейних телефонів, вони мали маршрут, мали стежки, заходили на свої позиції і поверталися відповідно назад.
По вас відкрили вогонь, але потім вас загубив ворог, як це могло статись?
Ми старалися менше себе проявляти, не вилазити. Спочатку цей підвал був у хащах.Вони підходили невеликими групами і ми їх знищували.
Позиції росіян наскільки далеко вони були від вас?
Якщо брати за нами, ближче до нашої сторони, то ми чули голоси переважно десь там метрів за 150. А от туди вже далі вглиб села невідомо, бо ми не знаємо, наскільки і звідки вони висувалися. Ми вже по трофейних раціях чули їхні розмови, що переміщайтеся через ту-то вулицю і займайте там той-то або той-то підвал, бо вцілілих будинків вже не було. І так вони займали там певне якийсь, може не підвал, може там ще дещо, і так з перепочинками вони просувалися далі до своїх позицій.
На яку добу ви вперше вже впритул або в приціл побачили російського військового? Як це відбулося?
Це було зразу на другий день. Ми відповідно як зайшли в підвал, зразу виставили чергування, домовились як ми будемо чергувати. І на наступний ранок десь біля шостої години ранку один з наших побратимів почув хрускіт з лівого боку. На нього вийшов російський військовий. Відповідно він його зразу знищив, але так як він впав дуже близько біля нашого підвалу, то нам прийшлося його... Ми не знали скільки їх, чи він один, чи їх більше. І щоб не демаскувати нашу позицію, ми прийняли рішення затягнути його до нас в підвал. І так він перебував з нами до кінця нашого перебування в тому підвалі, тобто 41 добу.
Його не шукали?
Як виявляється, що ні. Добре, що він, скоріш за все, був сам. Або, якщо, можливо, він ішов перший, хто там з ним ішов, можливо, обійшли стороною і не пішли за ним. Цього ми точно не знаємо, але виявилось, що він був сам.
Що було далі? Як часто ви на своїх позиціях зустрічали росіян?
Це відбувалося кожного дня. Десь, напевно, до доби 30-ї це було кожного дня. Може, один день був перерви, що це аж здивувало, що не переміщався ніхто ні на позицію, ні з позиції. А так кожен день ми зустрічали ворога і по одному, по два їх ліквідовували, знищували.
На місці вам треба було знищувати ворога і при тому намагатися не викрити свою позицію. Як ви намагалися поводитися?
Ми знищували їх одиночними пострілами. Це так збивають переважно дрони. Не чергою, бо чергою важко попасти, а так одиночними пострілами. І щоб думали, що це стріляють по дронах, ми одиночними, один-два-три постріли, як на кого, скільки потрібно було витратити. І якщо це було в безпосередній близькості, метрах 50, то ще кидали гранату. І це було маскування під скид з дрону. Так ми їх протягом всього часу і знищували.
Скільки було вас, скільки військових зайшло на позицію?
Спочатку нас заходило 5 чоловік. Заїхали на позицію, виїхали з місця і заїхали на позицію 5 чоловік. Але під час нашого десантування, тобто заходу на позицію, наш один військовослужбовець відстав. Заходили в підвал, не знали. Ми похапали речі, БК, воду, рюкзаки свої, і швиденько сховалися в зеленку, щоб нас не побачив ворожий дрон. Він, можливо, не побачив, куди ми зайшли. І він десь відстав. Але, як виявилось потім, я виходив вже по рації на наше командування, то він через якийсь час повернувся все-таки до своїх. З ним має бути все добре.
Нас на позицію зайшло 4 людини. Десь на шосту добу, ворога ми знищували кожен день, по одному, по двоє, як там виходило. Але на шосту добу десь з лівої сторони, напевно, на відстані 50 метрів, проходило три вороги. І побратим якраз стояв на чергуванні, він їх побачив, замітив, і відкрив по них вогонь з автоматичної зброї, тобто з автомата. І одного задвохсотив, і двоє або затрьохсотив, або вони просто позалягали. У нас був трофейний автомат з підствольним гранатометом, і він вирішив накинути туди щось підствольника. Я йому подав автомат з підствольника, він туди накинув один чи два рази, я вже не пам'ятаю.
Ну і ззаду нього, в метрах п'яти-шести, або був скид, або щось прилетіло, і осколком попали йому прямо в шию.По сходах так він впав в підвал. Ми його, відповідно, побачили зразу, що в нього поранення в шию, перевірив пульс, пульсу вже не було, тобто я виявив, що він вже мертвий. Ну і так ми також його до себе в підвалі залишили, відповідно, в нас вже було два двохсотих. Один російський ворог, і один наш побратим. Так нас залишилось троє.
Враховуючи, що ви постійно знищували ворога, відповідно, хтось до їхніх позицій не повертався. Що це говорить взагалі про ситуацію у них?
В першу чергу, напевно, що багато підрозділів в них було на тому напрямку, і з різних підрозділів заходили, відповідно, різні люди. Тобто вони, напевно, не комунікували з собою, не мали там такого певного зв'язку, і, скоріш за все, так воно відбувалося. Бо було такі моменти, наприклад, вони мали свої паролі, і, відповідно, якщо заходила одна група з лівого флангу, одна могла заходити з правого флангу, інша група заходила ззаду. Був такий момент, я почув, що з лівого флангу якийсь шурхіт, тріскотіли гілки, і почув голос. Через деякий момент з'явилися російські військові, я кинув туди гранату, почув, що одного затрьохсотив, і почув, як він кричить, хто бросив гранату? Чую ззаду - не я, з правого флангу - не ми, позивні, ну там, паролі. Той там сказав пароль, я з підвалу, ми вже знали, відповідно, вони проходили, чули їхні паролі і по рації, і так чули. Я з підвалу, свій пароль, чую з лівого флангу, ті пароль. А хто бросив гранату? Та я не знаю. А може розтяжка? Та може ти розтяжка, ну смотріте акуратно там під ноги. Ну все, і обійшли далі. Тобто я не бачив їх, так щоб знищувати не бачив, але чув голоси і чув, що гранатою все-таки одного затрьохсотив.
Як вам допомагало там на позиції вижити те, що ви могли затрофеїти у росіян?
Ну допомагало, ну скажімо, проблеми з їдою були, проблеми з водою були. Якщо ще перші 5-6 суток ми мали свої харчі, свою воду, відповідно, ще ми протрималися. Потім в першого нашого задвохсоченого, скажімо, російського військового також в рюкзаку була їда, було БК, патрони, були рожки до автомата. То ми вже, відповідно, мали і трошечки їди, трошечки води, трошечки БК. І так кожного дня, якщо вони йшли з рюкзаками. Бо бувало таке, що одного разу зранку, це десь було 3.40, теж чуємо шурхіт ззаду нашого підвалу, ну і виходить ворог. Ми його, відповідно, двохсотим, але він без броні, без каски і навіть без зброї. Ну так вони могли, хто як ішов на позицію, хто з чим. Якщо був з рюкзаком, то, відповідно, ми його двохсотили, просили наших хлопців, щоб вони оглянули місцевість з дрона. Бо тому що без команди, без попереднього огляду місцевості ми не виходили. Бо може бути ворог, небезпека. Хлопці літали з дронів, дивилися, оглядали місцевість. Якщо все було чисто, давали нам добро, щоб вийти з підвалу. І так ми забирали рюкзаки, забирали зброю. Ну і так харчувалися, добре повезло, якщо є харчі, якщо є вода. Ну а якщо нема, ну... В рюкзаках були і павербанки.
Розкажу таку історію, забавна така. Тож з самого ранку, десь в 3.40, я якраз стояв на варті, чую хрускіт. Переважно, кажу, з лівої сторони вони заходили. Ми чергували на сходах з підвалу, але щоб щось побачити, старалися нижче, щоб не висовуватися. Але чую шурхіт і зразу, відповідно, піднімаюся вище. Я якраз піднявся вище, і тут в підвал хотів забігти ворог. І ми так якраз лицем до лиця зіткнулися. Він кидає автомат, кричить, пацани, свої. Рацією доповідає, я зустрів союзників. Я його з одного пострілу, він падає. Пройшов певний час, до пів години, щоб все втихомирилося. Відповідно, більше руху немає. Попросили хлопців, щоб оглянули місцевість. Забрали рюкзак, знову забрали зброю, його відтягнули. Рюкзак розпакували, там три півторалітрові бутилки води, повний рюкзак харчів, і трошки БК. О, кажу, пацани, до нас прийшла доставка Глово. Це ми так і почали називати, російська доставка Глово.
Ми ж з командуванням з нашим, і з тим, до яких ми були прикомандировані, завжди на зв'язку. І питають нас, що вам потрібно. Набої потрібно. Набої ми назвали сємєчки. Та ні, кажу, не треба, там у нас бабка стояла, продавала недалеко сємєчки, то ми пішли закупилися. Ага, кажу, ну тобто патронів вже не потрібно. На рахунок заряду так само. Павербанки в них, якщо не кожен, то через одного мали з собою павербанки, і там немаленькі, на 50 тисяч, на 80 тисяч, тобто нам вистачало.
Що було з постачанням від своїх? Вода, їжа, боєкомплект, як ви це могли отримувати?
Від наших також ми отримували не інакшим чином, як скиди з дрона, з великого дрона. Тобто формувалася посилка, відповідно до їх грузопідйомності дрона. Це образно могло бути 9 пляшок води, але вода не повні пляшки, а трошечки воду зливали, щоб не була повна і коли падає на землю, щоб вона не розривалася вся. 9 пляшок води міг підняти дрон у цих неповних, і відповідно не всі виявлялися потім цілими. Середні переважно більш-менш цілі, тобто ми з однієї посилки, приблизно 1,5-2 літри води могли зібрати, та що вціліла. І так само відповідно з їдою. Формувалася в окремій посилці, він також скільки там могли і відповідно там який раціон. Якщо ми просили, якщо в нас закінчувалися батончики енергетичні, то старалися більше батончиків, якщо така їжа, то скидали.
На двох, на трьох літрах води трьом людям скільки потрібно було протриматися? До наступної відправки або до того, як Глово не під'їде?
Так, щоб насититися водою, щоб напитися нею, рідко було. Але були такі, скажімо, свята, але за 40 діб один чи два рази - ми могли собі зробити на трьох горнятко Нескафе чи ще щось, або пачку Мівіни.
А нагріти чим воду?
А доставка Глово, газові горілки, балончики, які знаходили в трофейних рюкзаках.
У підвалі з вами весь час було 2 мертвих тіла
Неприємний запах, страшенний, і на вулиці навколо було багато трупів, сонце, спека, сморід, мухи. Ми привикли.
Скільки за цей час вдалося знищити і вам особисто, і тим, хто був з вами поруч?
Ну, я особисто, напевно, так не скажу точно, не підраховував, але десь плюс-мінус 25-30 ворогів я знищив.
Це так офіційно. Ну, і хлопці десь там по пару-три, по три-п'ять ворогів також знищили.
Про гранату, яка до вас залітала, можете розповісти?
Так, це також, ну, підійшли досить близько, ну, за п'ять метрів, ну, підпустили, щоб їх ліквідувати вже так на 100%. Одного ліквідували, ну, знову ж почекали, ну, поки стихомириться, знову ж мали його відтягнути, дроном глянув, все було чисто, ми його відтягнули. І десь, напевно, до пів години часу йшла ще одна група. Одного ліквідували, а другий впав на землю, ну, тобто його не побачили відразу. І дивлюся, залітає граната до нас в підвал, і так по сходах собі тик-тик-тик падає. Хлопці по боках повистрибували на підвищення. Я на сходах завмер, ну, думаю, напевно, нам... І пройшло, напевно, 4-5 секунд, ну, я, по-перше, не почув, щоб запал відстрільнувся, щоб чека відстрілила, це раз. Ну, і через 5 секунд кажу, хлопці, ви шукайте гранату, бо це щось не то, вона вже не зірветься. Ну, тобто хлопці подивилися, знайшли гранату, і на щастя, слава Богу, що ворог, як видьоргував кільце, він видьорнув, а самі вусики, він їх не розігнув, і вони залишилися в гранатів в чеці, і вона не спрацювала. І ми ту гранату, мали запасний запал, той запал я витягнув, вкрутив інший, ми вже використали ту гранату в своїх потребах.
Чим вам, крім доставки їжі, води, допомагали інші військові побратими?
Велику дуже роботу зробили дронщики, це просто... без них, я не знаю, нам би було важко, якщо не критично. Працювало, я так розумію, багато суміжних організмів, працювали ефпівішками, скидами, великими бомберами, вночі свою роботу великі бомбери робили просто на ура, ефпівішки також відпрацьовували на відмінно.
Чи допомагали знищувати ворога і як це відбувалося?
Наш дрон з їхньої бригади висів над нами майже постійно, вони нас повідомляли, що, наприклад, там з якої сторони, з якої години до нас наближається ворог. По-перше, вони намагалися ліквідувати його самі, або ефпівішками, або скидами, ну і якщо вже ворог десь там просочувався до нас, то ми його ліквідували. А так був такий випадок, вспіли нам передати по рації, що до нас наближається, спочатку сказали 5 ворогів, потім 4, тобто в загальній кількості 9 російських військових, і в нас пропав зв'язок. Тобто ми залишились без зв'язку, приготувалися до бою, але всіх 9 чоловік знищили ефпівішками і скидами, тобто нам тоді не прийшлося вступати в бій. Відпрацьовували вони бездоганно.
Коли саме вашу позицію все ж таки викрили росіяни і як це відбулося?
Це було вже на 41-у добу, це напевно скоріше на 41-у нас вже почали вибивати звідти, а на 40-ву також з лівого флангу йшов ворог, йшло їх двоє, наскільки ми тоді їх помітили. Знову ж стояв на варті один з прикордонників, одного він пропустив затрьохсотив, десь метрів за п'ять від нас, а один залишився позаду. І цього позаду, прийшлося нам трошечки з ним повоювати. Мені вже прийшлося майже в весь зріст вийти з підвалу, працювати з автоматичною зброєю, тобто з автомата, і закидувати його гранатами. Ліквідували його з ефпівішки. Але він , мабуть, встиг передати, наступного дня почалися скиди. І скидали на нас газ. То один з прикордонників мав протигаз, інший вологу футболку, а я вологі серветки, важко було дихати, але так ми врятувалися.
Вони скидами поступово розбирали вхід до підвалу і намагалися влетіти в сам підвал. Ми передали командуванню, що нас засікли, що нас треба виводити. Командування каже - барикадуйтеся. Ми розібрали металеве ліжко, підперли вхід дошками, день протрималися. Ввечері знову вийшов на командування, що нас тут розбирають
Ну, каже, кажуть з командування, що ми зараз будемо думати, як би це зробити, ну, почекайте там годинки-дві. Через дві години знову вийшли на зв'язок, командування, ну, скажімо, перестали нас бомбити, перестали ефпівішки прилітати. Каже, хлопці, ну, мусите ще трошечки тут побути, ну, бо мусите. Ну, діватися нема куди, але, кажу, якщо почнеться завтра знову така ж сама ситуація, нас тут просто розберуть. Та ні, вони, каже, напевно, від вас вже відцепилися, бо подумали, може, або нікого нема, або ви там мертві. І, ну, на тому так воно зупинилося, ми почали, хлопці почали в підвалі вже ззаді біля стінки рити окоп, теж лопатками трофейними. І вже вирили до ранку, напевно, так, ну, до коліна вирили, ну, там вже ніхто не спав, рили майже цілу ніч. І зранку, ну, так на цей бруствер, що ми накидали з землею, Алекс так сів відпочити, все було тихо, нічого там не передбачало, як то говориться, біди. І я чую звуки ефпівішки так раптово, і удар перекриття в підвал. Я успів вискочити, сховатися за бік. І чую, Алекс важко поранений вже хрипить. Ну, ми його оглянули, то йому там здерло пів боку, ну, тобто його задвохсотило. Наклали броню, броніки російського двохсотого, нашого, Серьожки двохсотого, і вже Алекса двохсотого наклали броню так також, повиставляли на бруствер, були в нас мішки ті, що, ну, скидали нам їжу, пару мішків було, набрали землі в ті мішки, ну, і положили вже на бруствер зсередини. Ну, і далі цілий день, цілий день ми рили.
Аж до кривавих мозолів ми далі рили той окоп. Москалі далі нас бомбили, далі скиди, далі запальнички. Вони просто собі розчищали навколо нас територію на поверхні запальничками і скидами. А вже ефпівішками старалися залетіти в сам підвал. В нас вже води залишилось дуже мало, так як прийшлося намочити футболку. В нас там залишалося по пів півлітрової пляшечки. Відповідно, коли ти працюєш і в тому всьому, вода до обіду майже вийшла. І так до вечора ми пересиділи, були в підвалі, обривали нам зв'язок, тобто зв'язку ми з командуванням не мали. І вже остання ефпівішка, тобто барикад вже не було ніяких, залишився тільки каркас з того металевого ліжка. Дощок вже не було, то ми вже підпирали трофейними автоматами після кожної ефпівішки. Ну і остання ефпівішка розбила вже так, що просто з того ліжка не залишилось нічого і вхід залишився відкритий. Кажу, Руслан, якщо ми маємо вижити, то ми виживемо. Якщо ми маємо тут загинути, то прилетить ще одна ефпівішка і нам тут буде кінець. Але слава Богу, що більше ефпівішок не було, все втишилось. Правда, остання ефпівішка, що прилетіла, розбила нам вже весь цей. Ми якраз полягали на низ в той окоп і звалилися на мене два мішки з тою землею і на Руслана. Каже, Руслан, я не можу встати, напевно мені вже все. Кажу, Руслан, я теж не можу встати. Я думав, що там чи ноги, чи руки поперебивало. А це виявляється просто два мішки з землею впали і підняти їх важко, але якось зібрався з силами, скинув їх себе, ніби так обмацав, оглянув себе, ніби нормально все ціле. До Руслана. Ти що, цілий? Та цілий, каже, все болить, але цілий. Там десь якісь осколочки попадали у відкриті ділянки, але так все нормально. І так ми перечекали трошечки, повний підвал диму, бо почали горіти матраси. Це нам, напевно, трошечки було на руку, бо якщо ворог і дивився з дронів, в підвал заглядав, то він не бачив нас і, відповідно, думав, що, опять же ж, або там нікого немає, або всі двохсоті. Я трошечки ті матраси притушував землею, але ще деякі залишав, щоб був дим і щоб нас не було видно.
Відповідно, через те, що ви матраси не гасили і так далі, саме тому не пішли зрештою штурмувати вашу позицію, тільки дронами намагалися дістати.
Я думаю, що так. Я думаю, що вони все-таки подумали, що ми вже двохсоті. Я думаю, що після такої кількості скидів, газів, запальничок і ефпівішок, я думаю, що вони подумали, що ми там вже всі двохсоті.
Як зрештою у вас вдалося забрати звідси?
Ну, через певний час. Добре, що нам попередньо скинули запасний павук, це тобто виносна антена. Я потім зробив такий довший, бо у нас було посеред підвалу вентиляція. Я, правда, попередньо взяв каску, закрив сам цей, щоб не скинули скид, бо все горіло, там почало вже падати всередину вогонь. Прийшлося забирати і речі, закрив попередньо каскою. Потім каску достав, зробив з патиків трошки довший перехідник, прив'язав той павук до тих патиків. І так, таким чином, хоча б, щоб трошечки над землею треба було, щоб цей павук був над землею, щоб був хоч якийсь зв'язок. Напряму з командуванням зв'язатися не вийшло, але зв'язалися з сусідніми нашими позиціями. І вони вже доповіли командуванню, що один в нас 200, а ми двоє все-таки живі. І що в нас вже просто все розбито, розбомблено, і залишатися нам вже тут, в цьому підвалі, просто критично неможливо. І командування сказало, що тоді готуйтеся на темний період, тобто вночі на вихід. Так ми дочекалися до темноти, вийшли знову через хлопців на командування. Командування сказало, що в такій-то годині ми виходимо, беріть там з собою, що можете взяти. Так ми виходили. Вже рація, яка була похідна, вже наверху, тобто на поверхні вона вже тягнула. Над нами висів дрон, ну і через рацію, і по дрону нас вже так виводили до лісопосадки, до наших позицій. У мене були порвані барабанні перетинки в усі, ну і як пізніше виявилося, зламане ребро. Ну і контузії, це не рахується за поранення, то ми так скажемо цей, і в Руслана також осколкові поранення, також контузії. Ну але, тобто не критичні, тяжких поранень як таких не було, ну тобто ми самі ще могли пересуватися, тобто дійти до своїх позицій.
В мене були порвані барабанні перетинки у вусі, і як виявилося зламане ребро. Контузії не рахуються за поранення. І в Руслана осколкові поранення, контузії.
Я так розумію, що за той період, коли ви перебували в оточенні, ви стали такою живою легендою, можна сказати, серед інших військових. Як почався ваш бойовий досвід? І чи ви є єдиним в сім'ї військовим?
Мій військовий досвід почався з початком війни, це вже широкомасштабної, в 2022 році. Я пам'ятаю, я тоді працював монтажником, ми тоді мали об'єкт в Старокостянтинові, і в Старокостянтинові, як ви знаєте, який об'єкт там є, і почалося його бомбардування. Ми зранку проснулися від вибухів, зрозуміли, що це щось не те і неспроста. Тоді сказали, що по всій Україні почалися бомбардування, ну і нас відпустили додому. Приїхали додому, ми відразу пішли в воєнкомат, я, син, брат мій, швагро, знайомі, зібралися, пішли одразу, вірніше, не в військомат, а пішли в Будинок воїна.
Скільки часу ви перебували разом з сином?
З сином ми, напевно, десь півтора року воювали разом в одному бліндажі, в одному окопі, все завжди разом. В 23-му році нас відкомандировували під Лиман. Він молодший , має здібності до літання на дронах і перевівся в дронщики. А до того ми були в піхоті.
Які напрямки довелося пройти?
Білогорівка, 26 квітня 2022 року.
До того ми були на нашому напрямку, так як була загроза нападу з Білорусі, то ми отримали свій відрізок, за який відповідали. Копали там оборонні споруди, тобто окопи, бліндажі, все. Готувалися до наступу. І 26 квітня, це якраз була Паска, нам сказали, що ми вирушаємо на Схід. Ми приїхали сюди ближче, вже в Донецьку область, і потім нам прийшла беерка, що ми вирушаємо на Білогорівку. Там ми пробули з першого десь по 8 травня, здається. Це якраз перед парадом пік. Там також просто обстрілювали нас зі всього, з чого могли. Пережили ми теж тоді такі, скажімо, неприємні моменти, неприємні дні. Звідти, по-моєму, 8 травня нас вивели. На щастя, ми вийшли без втрат, але в інших ротах вже тоді були 200.
Син пишається вами?
Так, дуже. Я якось до цього так постільки-поскільки ставлюсь, але він такий гордий, що в нього є такий батько, і що пройшов такий шлях, і вийшов живий.
Як те, що і ви, і ваш син пішли на війну, як це відбилося на здоров'ї вашої дружини?
Ви розумієте самі, як важко це, коли в сім'ї воює хтось один, це важко переживається будь-кому, чи дружині, чи матері. А коли в сім'ї воюють аж двоє, то я думаю, що їй, та не напевно, а 100% їй було в два рази важче.
В дружини виявили онкологію. Ми якраз вийшли 10 липня вже з оточення. Ми якраз вийшли, а дружині якраз в той день робили операцію. Я про це навіть не знав. Я вже дізнався пізніше, коли вже зробили, коли вже сказали, що зробили операцію, що все пройшло добре. Ми тоді вже аж під вечір вийшли на зв'язок. Напевно, хотілося б залишитися все-таки дома з дружиною, бо їй було до того важко. А зараз при цій хворобі, вже післяопераційний стан, зараз вона проходить також лікування, опромінення. Зараз вона знаходиться на лікуванні не вдома. Дома ще зараз двоє дітей, за якими потрібний догляд. Діти шкільного віку. Я думаю, що все-таки якось хотілося б вже допомогти дружині, щоб трошечки її розвантажити і побути з нею, щоб хоча б зняти з неї ці хвилювання і переживання. Тобто в подальшому я все-таки планую звільнитися зі Збройних сил, трошечки помогти дома.
Мені хочеться, щоб люди все-таки знали більше таких історій, знали, що я сам себе героєм називати не можу, але так воно виглядає. Хочеться, щоб більше люди розуміли, що в нас відбувається, що якщо на Сході йде війна, а в нас тут на Заході безпека, то безпеки немає ніде. І хочеться, щоб люди трошечки якось більше зорганізувалися, бо мені здається, на мій погляд, трошки якось все-таки протягом війни стало комусь, можливо, трошечки байдужіше. Але це ще далеко не кінець. І треба якось гуртуватися, тому що навіть дивлячись по потребах нашої армії, по потребах наших військових, а потреби зараз зросли в рази, бо того, що війна міняється, величезна кількість дронів, знищується і техніка, і майно, і все-все-все. Один виїзд на позицію, у нас тільки за один тиждень втратили 4 автомобілі. Тобто хочеться, щоб люди трошечки не розслаблялися, а все-таки згуртувалися, як це було на початку війни.
