Начмед Нацгвардії України Всеволод Стеблюк: "Для лікарів не повинно бути броні. Має бути ротація"

Автор: Євген Кузьменко

"Український вчений-медик, громадський діяч та бард, доктор медичних наук, професор, заслужений лікар України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки. Народний герой України".

Про Всеволода Стеблюка так  пише Вікіпедія.

Цей список можна продовжувати – при тому, що для медиків і військових усе стає ясним, коли вони чують багаторічний позивний Стеблюка – Айболіт. За цим позивним – багато зробленого для української військової медицини і не тільки. Усі знають, що Айболіт був в усіх гарячих точках цієї війни, від Іловайська-2014 до Курщини та Донбасу-2025.

Але "Цензор.НЕТ" прийшов до Стеблюка у його головній на сьогодні іпостасі - начальника військово-медичного управління ГУ НГУ. Або, якщо більш об’ємно, начальника медичної служби Нацгвардії України.

- Пане Всеволоде, роботи у вас дуже багато – навіть якщо делегувати частину повноважень іншим людям. То з чого починається ваш робочий день?

- З отримання інформації по санітарних втратах, по кількості поранених, по наповненості наших лікувальних закладів. Це задає настрій на весь день. Тому що коли отримуєш під кодом 200 цифру "нуль", це значить, що сьогодні дуже добре спрацювали, зберегли життя і менше буде сліз, менше буде горя.

- А як щодо коду 300?

- …він наводить на думку піти розібратися по зведеннях - де були санітарні втрати, як відбувалася евакуація, куди переміщені ці військовослужбовці. Ми, підрозділи Національної гвардії, працюємо по всій лінії фронту. Відповідно, там працюють медики. Взагалі, оця система побудови медичного забезпечення Сил Оборони вимагає роботи в тісній координації з Командуванням медичних сил, з начмедами підрозділів на місцях.

- Без такої координації – справді ніяк. А підтримку, чи хоча б розуміння, на військово-політичному рівні української влади відчуваєте?

- Тут на сьогодні у нас унікальна ситуація: маємо ефективну взаємодію з гілками законодавчої і виконавчої влади. Тому що на військову медицину працює комітет Верховної Ради з питань здоров’я нації, страхової медицини.

- Тобто ви задоволені співпрацею з профільним комітетом? Питаю, бо з боку військових не так часто почуєш схвальні відгуки про вищий законодавчий орган країни…

- Так, задоволений. Вони реагують на наші побажання. Приміром, якщо говорити про питання мобілізації, зараз готується дуже цікавий законопроєкт, в обговоренні котрого ми всі беремо участь.

У нас є координаційний центр під керівництвом заступниці керівника Офісу президента Ірини Верещук. Це цілодобовий чат, в якому залучено майже 300 людей. Це медики - починаючи з лінії командирів госпіталів, начальників медичної служби окремих підрозділів, науковці, Мінздоров'я. Таке управління дозволяє виносити питання, ставити контрольні точки і терміни, відпрацьовувати виконання рішень. Наші наради онлайн, сама наявність такого спілкування – це надзвичайно важливо. Те, що раніше довго гальмувалося саме на рівні адміністрування і нормотворчості, - сьогодні проходить набагато швидше, і це дуже тішить. Бо без нормальної нормативної бази діяти дуже складно. Одразу за тобою стоїть НАБУ, ДБР, СБУ та інші…

- Можу собі уявити.

- Для того, щоби ми могли нормально працювати, нам потрібна нормативна база. Тому я завжди буду дякувати системі управління, яка зорганізувалася. Причому варто вивчати цей досвід не тільки для нас, а і для наших закордонних партнерів. Адже сьогодні наша військова медицина є найбільш прогресивною, передовою в усьому світі. У нас хочуть вчитися. То нехай ще повчаться ефективного проходження крізь цю бюрократичну процедуру. Бо ми бачимо, що навіть чудові ідеї, які партнери хочуть реалізувати, у них втикаються в різного роду бюрократичні, чиновничі перепони. І дуже довго реалізуються.

- Один знайомий з Нацгвардії сказав мені, що Стеблюку треба усе помацати руками, перш ніж інтегрувати до споживання, бо він пройшов нижчі ланки управління і знає тамтешні проблеми на собі. А як оце "мацання" відбувається на практиці?

- Знаєте, мені важливо бути там, де здійснюється реалізація усього цього стратегічного планування. Я все-таки практик – тому побував на всіх стабпунктах, де працюють гвардійці. Відвідав практично всі госпітальні бази. Знаю техніку, яка працює; знаю, яке потрібне обладнання. Інколи, коли на стабпункті не вистачає рук, працюєш просто як анестезіолог. Як медбрат – теж можу спрацювати. Це дуже важливо, щоб у команді всі розуміли, що начмед у них не кабінетний, навіть не госпітальний, а свій. Найбільший комплімент у своєму житті я підслухав на одному зі стабіків на Курському напрямку. Я привіз туди з еваку пацієнтів. Я знав цей колектив, спілкувалися не перший день. Вийшов перекурити - і за спиною почув те, що буде надихати мене все життя: "От пощастило гвардійцям, ох*їнний у них начмед".

- Да, після таких слів виростають крила.

- Я намагаюся випробовувати і нову техніку. Зокрема, коли одне з українських підприємств розробило санітарний броньований автомобіль "Новатор-С", то спочатку на ньому їздила команда – водій, лікарі. А потім вони розказали про свої враження – і тоді я приїхав і сам їздив у ньому на евакуацію. Щоб зрозуміти, що можна покращити.

- І які недоліки ви знайшли? Це цікаво.

- Все почалося з того, що ми їхали вночі по польовій дорозі. Нас трясло, кидало. Причому я поїхав і в салоні, де мають бути поранені. Проїхали з десяток кілометрів – і стало зрозуміло, що кроком для покращення буде розробка і встановлення задньої пневмопідвіски - щоб пацієнтів не так кидало.

Наступний момент стосувався якості приладів нічного бачення, покращення оглядовості. Адже їхати вночі потрібно без фар, бо фари – це завжди небезпека. А евакуація відбувається переважно вночі. Ми їхали, і та камера, що у автівці, давала таку картину, наче їдемо через якийсь снігопад. Було дуже і дуже неприємно.

Звернув я увагу і на діапазони встановлення РЕБу. Спочатку на автомобілі стояв примітивний РЕБ, який не перекривав всі діапазони, тому були величезні ризики ураження. Ми поїздили з різними моделями РЕБів на інших машинах, поспілкувалися з нашими дронщиками, з фахівцями - і в серію пішли багатодіапазонні (не будемо називати технічні деталі) РЕБи.

Ще момент, який ми побачили. На момент створення автівки на тамошніх ношах можна було забрати лише одного лежачого і 4 сидячих. Зрозуміло, що на точку збору поранених по одного важкого ніхто їхати не буде. Приїхати - і не мати, куди його покласти? Тому ми розробили схему, яка збільшила кількість місць для важкопоранених - до чотирьох. (А за необхідності можна і п’ятого покласти між рядами). Зробили двоярусні ноші з системою завантажень. Покращили деякі моменти, що стосувалися світломаскування. Покращили ергономіку салону.

- Наприклад?

- Коли ти їдеш і працюєш, у тебе все має бути під рукою. Спочатку у автомобілі було заплановано, що ящик з медичним обладнанням ховається під ноші. Ми ж придумали інше, просте, рішення – органайзери, які навішували як шторки. Там все розкладено, дає можливість працювати.

І наче дрібниці, але поки ти не попрацюєш, сам цього не побачиш... До речі, цей автомобіль працював у нас на Курському напрямку і там проходив випробування. У нього номер 0001 – бортовий номер, водій Раміз, вони врятували дуже багато колег і пацієнтів. Пам’ятаю, як ми вискакували рятувати на ту територію підбиті екіпажі медичної служби Збройних сил. Але навіть досконаліші РЕБи і бронезахист і все інше - не гарантують стовідсоткову безпеку. Був випадок, коли рашисти атакували дронами автомобіль швидкої допомоги, який віз важкопораненого. Вони підбили цей автомобіль, але всі наші були живі. Наша команда виїхала їх рятувати на тій території. Перевантажили всіх у "Новатор". Пацієнт був важкий, на штучній вентиляції легень. Їхав екіпаж, лікар, фельдшер, санітар, наші медики. А Раміз був за кермом. І вже на нашому блокпосту, на нашій території, fpv-дрон на оптоволокні, який ніс кумулятивний заряд, вдарив в задні двері нашого "Новатора". Дірочка вийшла невелика, але туди пішов весь кумулятивний заряд. На жаль, лікар-анестезіолог зі Збройних сил України, який супроводжував цього важкого пацієнта, загинув. Всі зазнали контузії. Повело двері, трохи повело раму – але Раміз не зупинився і через блокпост мчав до лікарні. Приїхали. Колега загинув. Це жахливо. Будь-яка смерть страшна. Але коли твій колега, ще і в захищеному автомобілі, коли, здавалося б, все страшне вже минулося…Це дуже-дуже прикро.

- Вічна пам’ять вашому колезі-анестезіологу. І уклінна повага решті колег.

Поговорімо про евакуаційний процес. Спочатку розберемося з дефініціями, бо вони у різних людей бувають різними. Скільки етапів евакуаційного процесу ви особисто вирізняєте?

- Залежить від ситуації. Загалом як відбувається? Картина лінії бойового зіткнення змінюється динамічно. Відповідно до цього змінюється характер організації медичної допомоги і евакуації. На сьогодні немає великих взводних опорних пунктів, ротних опорних пунктів, які стоять, позицій. Це розкидані окремі позиції, які мають бути добре замасковані, тому що все-таки основний вогневий контакт здійснюється через дрони, артилерію, бомбардування. Завдання – втримати штурми і просочування. І тут дуже важливою стає саме підготовка навичок з тактичної медицини. Причому кожен боєць має бути навчений, натренований до рівня бойового медика. Якщо ми раніше казали, що ваш ангел-рятувальник – це бойовий медик, сьогодні, передусім, виникає необхідність у високому рівні підготовки кожного військовослужбовця.

А щодо етапів евакуації, то розпочинаємо, звичайно, з місця отримання поранення. Тут надзвичайно важливою є взаємодопомога. Collection point – точка збору поранених, де допомогу надають вже медичні працівники. Це можуть бути санітарні інструктори, старші бойові медики.

З collection point здійснюється евакуація на броньованому чи іншому попутному транспорті, наземними роботизованими комплексами. Кейзевак – це попутна евакуація. Під час кейзеваку бойові медики, санінструктори продовжують надання медичної допомоги.

Друге – це медевак. Це починається з рівня, коли є лікар або досвідчений фельдшер. Медевак здійснюється в санітарних автомобілях, які мають обладнання. Вони вже можуть підтримати життя. Залежно від стану пацієнта відбувається евакуація в лікарню або в стабілізаційні пункти.

В принципі, для чого існує стабілізаційний пункт? Для того, щоб стабілізувати найтяжчих пацієнтів, які не винесуть транспортування, тих умовних 20-40 км, якщо їм не виконати заходи збереження життя. Це - червоні пацієнти. Для цього і створюються стабілізаційні пункти.

Далі відбувається тактична евакуація з цього стабілізаційного пункту. Або медевак везе жовтих та зелених пацієнтів.

- Поясніть, будь ласка, цю кольорову диференціацію.

- Жовті – це ті, допомога яким може бути відтермінована на кілька годин. А от зеленим допомога має бути надана протягом доби. Вони ідуть на передові хірургічні відділення, відділення мобільних госпіталів, де вже буде надана ця допомога. І туди ж зі стабпункту поступлять червоні.

З цих передових хірургічних відділень, передових госпітальних баз вони будуть розподілені на заклади охорони здоров’я (можливо, у цивільні заклади, де працюють військові бригади; можливо, у військові, вже в тилу) - для остаточного припинення дії вражаючих факторів. Тобто виконання розширеного обсягу допомог. А потім - уже і на тилові бази. Це вже стратегічна евакуація, для якої задіюються автобуси, санітарні потяги, гелікоптери і так далі.

 Наземні роботизовані комплекси- надія евакуації на лінії фронту

- Тепер поетапно. В одному з інтерв’ю ви згадуєте натівську "золоту годину евакуації" і наскільки важко стало її дотримуватися, щоб доставити пораненого до стабпункту. Я почитав деякі публікації саме натівських ваших колег – вони і самі визнають, що в сучасній війні засоби евакуації поранених наражаються на ризик. І посилаються вони саме на досвід російсько-української війни. Єдину альтернативу оцій золотій годині вони бачать у "prolonged field care" - подовженому догляду за польових умов. Чи погоджуєтеся ви у цьому з натівськими фахівцями?

- Абсолютно. Це вони беруть наш досвід. Тому що саме пролонгована польова допомога дозволяє врятувати життя, підтримати військовослужбовця в стабільному стані до моменту можливої евакуації. Якраз на цих точках збору поранених, в укриттях – це умовно жовта зона бойових дій – і організується ця допомога. Дуже важливим моментом є своєчасна доставка туди медикаментів. Тому що наплічники, які використовують бойові медики, санінструктори – вони хоч і мають все для надання допомоги, - але не враховують такі речі, як, наприклад, потреба в переливанні крові, в гемотрансфузії. Саме на цій війні вперше в світі було застосовано гемотрансфузії в укритті, в жовтій зоні, фактично на лінії червоної зони.

 Один з епізодів цієї війни. На території ворога

- А червона зона – це?...

- Червоною зоною вважається care under fire, допомога під вогнем. Зрозуміло, що під вогнем переливання крові не відбувається. А вже при можливостях доставки препаратів крові, кров доставлялася саме квадрокоптерами; скидалися пакети для підігріву. Такий досвід є у "Азова", він з’являється в інших бригадах. Це рятує життя і дає можливість протриматися до моменту евакуації.

- Питання по евакомобілях. Коли спілкуєшся з медиками, які довозять поранених до стабпунктів, питаєш у них: на що збиратимемо гроші? Відповідь майже завжди одна: на ремонт наших автівок. Бо часто нічим ремонтувати, крутимося, як можемо. Просимо допомоги у відосах, знаходимо і просимо допомогти популярних блогерів.

Як це болюче питання вирішується в медичних силах Нацгвардії? Болюче, бо якщо евакомобіль не працює, то і пораненого до стабпункту не довезуть.

- У 2022-23 ми дуже багато використовували волонтерської техніки. І дуже вдячні тим, хто підставив плече саме в найскладніше моменти. Багато з цих машин досі працюють. Вони, як правило, всі поставлені на облік у Національній гвардії. Нині у нас практично немає дикої, як ми кажемо, техніки. Якщо машина стоїть, то на неї закладаються кошти на пальне, ремонти. Так, це вимагає певного часу. Але в Національній гвардії так сплановані заходи, що ми маємо можливості проводити ремонт. Знову ж таки, якщо потрібні певні швидкі ремонти – звертаються безпосередньо. Кожний підрозділ має свої фонди, які допомагають. В якихось моментах, можливо, і локально вирішують ці питання.

Ми здійснюємо закупівлю нового евакуаційного транспорту. Для міністра МВС Клименка взагалі питання порятунку життя дуже важливе, тому нам фінансування надходить в максимально можливому обсязі. І ми купуємо новий санітарний транспорт, який намагаємося розподілити, в першу чергу, до бойових бригад. Проводимо обмін. Те, що в цих бригадах вже відпрацьовує свій ресурс, ми відправляємо на тилові частини. А звідти дещо краще - переміщуємо на фронт. Взагалі у нас однозначно весь новий транспорт - що броньований, що автомобільний - іде в першу чергу на наші два корпуси – "Хартія" і "Азов".

- Тепер поставлю кілька запитань до Стеблюка-інспектора. Мова про ті тижні, коли ви приїздите знайомитися з тим, як все працює на місцях. Якщо ви заглядаєте у евакомобіль, можливо, навіть їдете з екіпажем по їхньому маршруту, чого у цій автівці не має бути в жодному разі?

- В цій автівці, в її екіпажу не має бути відчуття страху і приреченості. Має бути відповідний морально-психологічний стан. Всі мають працювати на куражі, з розумінням того, що емоції потім, а насамперед – справа. Це чудово розуміють начмеди, які формують цей екіпаж.

Чого ще не повинно бути? Бардака в розташуванні. Де медикаменти, не повинно бути накидано, не повинні бути відкриті бинти-бандажі. Має бути максимально прибрано, коли машина іде на завдання. Зрозуміло, що під час евакуації буде і кров, і все інше, і доведеться кидати собі під ноги упаковки з-під медикаментів, чи катетерів. Але на той момент машина має бути чиста.

І найголовніше. Не повинно бути ризику того, що на випадок попадання машина перетвориться на бомбу. Відповідно, ми на етапі тактичної евакуації вимикаємо стиснений кисень в балонах. Всі апарати штучної вентиляції мають працювати від концентратора - низькопоточні, турбовані.

- Ну, так, бо вогнепальне влучання у кисневий балон…

- …перетворює усе одразу на бомбу, на крематорій. Все вигорає протягом хвилини, гинуть люди. Це, напевно, найголовніше, чого там не повинно бути з обладнання. Як і легкозаймистих речовин. Вже давно відійшли від ефірних наркозів чи застосування якихось речей, які можуть спричинити пожежу, вибух і таке інше. На сьогодні є можливості для того, щоб безпечно виконувати евакуацію в плані вибухонебезпечності кисневих балонів і в стабпункту…

- А чи є якісь речі, про які ви мрієте, що вони будуть в наших евакомобілях?

- Безумовно я хотів би, щоб у нас на кожному евакомобілі був медичний джавелін. Це - багатофункціональний пристрій, який поєднує в собі концентратор, прилад штучної вентиляції легень, кардіомонітор, аспіратор. Ці прилади у нас є, але вартість їх - порядка 150 тисяч доларів за одиницю. Зрозуміло, що в кожен реанімобіль ми медичні джавеліни не можемо поставити. Ставимо в підрозділах, які мають буть досвідчені, тому що на ньому працювати – це спочатку треба повчитися. До речі, вже з’являються у нас портативні кисневі концентратори як джерела кисню. Вони розміром з гранатомет "Муха", марку не буду називати… Дають до 5 літрів кисню на хвилину. І це є теж важливим засобом, дозволяє рятувати життя пораненим.

Ще хотів би, щоб у нас в кожній машині були системи моніторингу. В цих медичних джавелінах воно включено… Це зайвий робочий простір. Хотілося б, щоб у нас всі машини, які працюють на кейсеваку, мали антидронові сітки, зоопарки, ці клітки. Але це ми теж вже реалізуємо, а не мріємо.

- Переходимо до стабілізаційного пункту. От ви, голова медслужби всієї Нацгвардії, з’являєтесь на стабілізаційному пункті. Знову-таки, чого там не має бути? Яких явищ, яких людей?

- Найголовніше, щоб про цей стабілізаційний пункт знали якомога менше людей, яких це не стосується. Тому що ворог б’є по стабілізаційних пунктах. Нещодавно ми втратили колегу, лікаря-анестезіолога, гвардійця. Причому втратили - на підземному стабілізаційному пункті, тому що він вийшов на відкритий простір. Навіть це був не зовсім відкритий простір. Він був у капонірі, приймав пораненого – і тут цю зону атакували КАБами. І наш колега загинув, коли ніс службу на підземному пункті! Тому - максимальне маскування, обмеження інформаційного доступу, режим радіотиші. Щоб там не було працюючих на мережу мобільних телефонів. І взагалі - жодних натяків на розташування стабпункту.

Чого ще там не має бути? Напевно, випадкових людей у команді. На стабілізаційному пункті повинні працювати однодумці, люди, які один одному довіряють. Щоб не було жодних конфліктів, сварок і всього іншого. Це дуже важливо з огляду на безпеку і ефективність роботи. Не має бути військово-медичних туристів, тобто людей, які приїхали, лише щоб отримати УБД з тилової частини. Знаєте, як воно буває: давай поїдеш на тиждень, на два, посидиш на стабпункті, комусь щось допоможеш, отримаєш УБД, повернешся - і забудеш. Або будеш згадувати як туристичну пригоду. Цього в жодному разі не повинно бути! Якщо люди їдуть працювати, виконувати завдання на стабпункті, взагалі в зоні бойових дій, вони мають розуміти, що це не пригода, не просто відрядження, не відбування часу чи заробляння грошей за рахунок надбавок. Це – робота і гра в довгу. Тільки тоді, коли ти налаштований, що ти тут не рахуєш дні, скільки тобі лишилося, а працюєш, це дає можливість ефективно планувати, використовувати робочий час і час відпочинку. Від цього підвищується ефективність роботи.

Що на стабпункті для мене важливо? Медичне обладнання на всіх стабпунктах має бути сучасним і відповідати вимогам для надання допомоги. Для мене важливо, щоб були нормальні побутові умови для персоналу, який під землею проводить основний час своєї роботи. Щоб було де помитися, де поспати. Я завжди цікавлюся, звідки привозиться їжа. Чи вона готується на місці, чи доставляється. Якщо доставляється, то у якому вигляді. Я завжди із задоволенням сяду і пообідаю зі своїми колегами на стабілізаційному пункті. Тому що мені важливо максимально забезпечити їм можливості ефективної роботи.

Ще один ключовий фактор – це кількість фахівців, які потрібні. Щоб вони могли виїжджати на пункти відпочинку після чергування. Щоб не було вигоряння. А вигоряння зараз є у всіх. У мене є вигоряння. Інколи опускаються руки, думаєш: все, я більше не можу, я не хочу. У мене воно більше пов’язане з адміністративно-організаційною роботою, ніж з бойовою. Якби мене відпустили, я б залюбки місяці на три забурився на якийсь стабпункт і працював би там з найбільшою насолодою, використовуючи свій досвід і навички. Але, на жаль, це неможливо…

Так от, щодо вигоряння. Вигоряння на стабпунктах просто недопустиме. Тому що там іде все на секунди. Треба бути у формі постійно. Як у фізичній, так і у психологічній.

- Один ротний медроти розповідав мені, що в його роботі дуже важливо помітити момент, коли десь гасне вогник в очах у лікаря.

- Абсолютно правильно.

- …і якщо цей вогник зник, треба швиденько його у відпустку, реабілітацію, а може, хай приїде дружина і тому подібне.

- Ми підійшли до питання командирів, начальників медичних служб. Я вважаю, що у нас в Нацгвардії медичні командири є найкращими. Чому? Бо вони прийшли з різних напрямків. Хтось – випускник Військово-медичної академії. Хтось прийшов з цивілки. Хтось працював у великих приватних медичних центрах. Але всі медичні командири пройшли свої етапи з медичної роти, як мінімум - з медичних пунктів. Вони всі знають роботу стабпункту. Вони нюхали дим, нюхали кров, знають, як вона виглядає, яка вона навпомацки. Вони знають із середини ці всі моменти. Тому переважна більшість керує так, як треба. Я у них впевнений, і я гордий, що нам вдалося зробити таку команду військових медиків Національної гвардії. Принаймні в бойових бригадах. Я менше буваю в тилових бригадах. Там теж важлива робота, є над чим працювати, але моє серце, моя душа належать тим бойовим медикам, які на передовій.

- А що кажуть про ваші стабпункти іноземні колеги? Доводилося вам їх туди возити чи з ними спілкуватись?

- Не довелося мені з ними спілкуватися. Можливо, десь колись вони і приїжджали в складі делегацій. Ще раз наголошую, стабпункт - це не туристичний об’єкт, не локація для фоток, відео і всього іншого.

Але загалом мені доводилося спілкуватися з тими бойовими медиками-іноземцями, які воюють в наших силах оборони. Дуже багато класних фахівців до нас прийшли і сьогодні працюють. Я не можу називати їхні імена, але деякі з них працюють від 2014 року! Я маю одного товариша, він французький військовий лікар, був тут ще під час Майдану (і, до речі, досить скептично тоді сприймав нашу Революцію гідності). Але залишився тут – і з 2014 року виконує свою місію. І з початку великої війни - практично не виходить з фронту, вже дістав декілька поранень, контузій. Лікувався і повертався. І от якщо в 2014 році він нам розповідав, як у них було організовано в Іраку і Афганістані, то сьогодні він міг би вже на нашому прикладі розповідати колегам, як це треба робити.

А ще я маю чудову подругу, практично як рідну сестру– американку, яка воює у нас з початку 2022 року і з якою я сам був на бойових виїздах. Це військова медсестра, яка у складі американської армії пройшла дві місії в Афганістані. Сьогодні вона тут – і про свої плани завжди каже так: от знайду собі справжнього чоловіка, українця, шматочок землі, заведу курей і буду тут жити після війни! Отака мрія моєї посестри.

- Гарна мрія! Загалом ця війна, страшне лихо для нашої країни, вимушено познайомила з цією самою країною немало достойних іноземців.

- Я періодично проходжу навчання в школі НАТО для командного складу медичних сил. Це такі регулярні курси. Так вже навіть і там змінюються програми викладання. Цікавість до нас надзвичайно велика. От зараз як раз готую лекцію для курсантів цієї школи. Я бачу, наскільки це все серйозно сприймається. Узяти хоча б крайню мою поїздку до школи НАТО – найбільша зацікавленість була з боку Норвегії, Данії, Німеччини. Представники цих країн просили надати матеріали. При цьому все, що я везу, погоджено у нас з відповідними службами. У мене є дозвіл контррозвідки, секретки на ту презентацію, яку я читаю. Є зацікавленість. Дуже цікаво співпрацювати з балтійцями - тому що вони вже в себе починають впроваджувати превентивні заходи; реально готуються, що можлива агресія буде спрямована на них.

- Так, вони наш досвід вивчають набагато ретельніше, ніж країни, які від цієї війни далеко.

- Однозначно. І дуже неприємно буває спілкуватися з деякими представниками пострадянських країн. Вони там теж є, включені до програми "НАТО – партнерство заради миру". Там з’являються представники тих країн, які є навіть в ОДКБ. Не до всього їм дається доступ, але до деяких речей їх залучають. І знаєте, що дуже боляче бачити? Представників пострадянського простору, країни яких начебто дуже орієнтовані на Євросоюз і так далі, - але при цьому в них живий совок. І коли мені намагаються розказати "як же так, давайте якось ви закінчуйте цю війну, ми ж всі були братськими народами…".

- Уявляю, як вас тіпає від таких "братів".

- Це немолоді, мого віку, люди. Але при цьому це досить високі медичні керівники з цих країн. Тому що прості люди туди не їдуть, це для senior medical officer курси. І від таких слів дуже боляче. Особливо, коли ти маєш власну історію в родині загиблих героїв.

- Як все-таки гарно, що ми вже далеко на шляху до Європи. Відійшли від цього совкового "братерства".

- Абсолютно правильно. І я просто не спілкуюся з цими людьми. Не хочу їм розказувати, що я поховав дуже багато близьких, рідних людей, які повинні були жити. В моїй родині теж це є. Я просто не хочу про це говорити. Вони все одно не зрозуміють, що б їм не розказували, не показували. Поки це не торкнулося – це ніхто не зрозуміє. Але навчати, доносити нашу позицію і навчати їх – це наш обов’язок.

- Перейдімо до кадрової політики. Ви добре знаєте ситуацію по ринку медичних працівників. Приблизно який відсоток корисних лікарських кадрів виїхали за кордон?

- Не скажу, який відсоток, але поїхало дуже багато. І не тільки лікарських. У нас є проблема з усіма медичними кадрами, але найбільше – з середнім медичним персоналом. Чому? Традиційно переважною більшістю це були жінки. А жінки у великій кількості виїхали за кордон. Ті, що лишилися тут, мають дітей, заброньовані і так далі. Тому це проблема дуже і дуже складна. Що стосується лікарів, те стовідсоткове бронювання медичних працівників для державних і комунальних закладів охорони здоров’я, яке було введене, призвело до важкої ситуації щодо поповнення кадрів військової медицини.

- Так, мені на це жалілися і ротні медрот.

- Це питання ми постійно обговорюємо. І якраз комітет Верховної Ради з питань здоров’я нації підготував законопроєкт про ротацію медичних працівників. Над цим законопроєктом – а він обговорювався і на комітеті, і в групі, яку веде Ірина Верещук, працювали всі: МОЗ, Міноборони, МВС, інші. Він скоро буде винесений у Верховну Раду. Не буду розкривати поки що його суть, щоб раніше не почали тікати. Але я вже сказав про стовідсоткове бронювання. Була певна заявка на розбронювання. Ну, добре, Мінздрав передав на лікарні інформацію на розбронювання. І кого розбронювали в першу чергу? Тих, хто не зміг бути корисним керівнику лікувального закладу…

- На тобі, боже, що мені не гоже.

- Абсолютно правильно. На останньому засіданні комітету Михайло Радуцький навів дуже цікаву цифру. Я, каже, поглянув – є лікарня, травматологічне відділення на 25 ліжок. І там працює 20 лікарів-травматологів. Вони розібрали по четвертушці ставки, аби бути в штаті цієї лікарні і бути заброньованим. Про що це говорить? Що люди працюють собі нормально у приватних закладах. А тут вони заброньовані.

- І що робити?

- Я вважаю, що для лікарів не повинно бути броні. Має бути ротація. Закон, який підготовлений комітетом разом з нашою спільнотою, якраз і повинен вирішити це питання. Кожен лікар - потенційно військовий лікар. Ми повернулися до відновлення військових кафедр, які будуть готувати офіцерів запасу у кожному медичному університеті. Це - позитивне. Але поки випускники цих кафедр довчаться, пройде багато часу. Так, це робота на майбутнє. Це гра в довгу. На сьогодні нам потрібний ефективний механізм. І що гріха таїти? Більшість лікарів має різні підстави, щоб уникнути мобілізації. Одна з них - це через інвалідність. Свій до свого по своє – був такий принцип. А стосовно ухилянтів у медичній сфері – він спрацював якраз на шкоду нашій державі.

- Потреба в цьому усім притомним людям зрозуміла. Тим не менш, це – батіг. Необхідний батіг, але має бути і пряник. Чи у вас в медслужбі Нацгвардії вдається запроваджувати соціальні пакети та платити людям такі гроші, які додатково можуть приваблювати певні гарні кадри?

- Ця проблема стимуляції, мотивації є не тільки у Нацгвардії… У МВС прийняли наказ, який гарантує виплату додаткової грошової винагороди медикам, які працюють на стабілізаційних пунктах, здійснюють евакуацію. Але все одно це не той рівень. Бо ти дивишся і бачиш, що сьогодні вантажник мережі якихось супермаркетів отримує 30-50тисяч гривень на місяць. А у нас приходять лікарі на період БЗВП, і поки вони не здобули офіцерського звання, будуть отримувати мінімалку – це 20 з чимось тисяч. Поки вони пройдуть навчання БЗВП, 3 місяці потім отримують первинне офіцерське звання – нехай буде 30 тисяч. В зоні бойових дій вони отримуватимуть відповідні надбавки.

- Негусто.

- Розумієте, без підняття грошового забезпечення всім військовим – наголошую, всім - ми ніколи не будемо конкурентоспроможними. Казати, що от, ти отримуєш надбавку, виконуючи бойові завдання… Да, отримує, але повинне бути базове гарантоване підвищення. Наскільки я знаю, у державний бюджет вже закладений проєкт про те, що всім військовим буде збільшене грошове утримання. Коли ми запрошуємо на контракт, на мобілізацію, то повинні сказати: друже, у тебе буде гідна зарплата. Ні, ну погодьтеся: от працює лікар у приватній клініці. Мінімум 50-60 тисяч він там заробляє. У нього сім’я. І ми його забираємо на 30 тисяч. Він скаже: навіщо воно мені треба? Я зараз буду робити все, щоби зробити собі інвалідність чи ще якийсь варіант шукати, щоб я міг годувати сім’ю. Це стосується і інших спеціальностей. Але ми зараз говоримо про медиків.

- Хочу ще спитати про мережу центрів для ментального відновлення військовослужбовців у вас в НГ.

- Ми намагаємося це робити. Тому що ментальне здоров’я є надзвичайно важливою складовою. Я завжди кажу так: на війні є поранені тіла і поранені душі. Немає пораненого тіла без пораненої душі, але є ті поранення, зміни в ментальному здоров’ї, які залишаються і можуть приводити навіть до інвалідизації. На сьогодні стан психо-емоційної сфери, ментального здоров’я є одним з визначальних у боєздатності військовослужбовців. У Національній гвардії існує ціла система, певна нормативна база, щоб проводити заходи з психологічної реабілітації. Ми намагаємося організувати їх максимально у власних підрозділах. Бо так, можна чудово направити людину в медичний реабілітаційний центр МВС, де з нею у чудових умовах (і басейн, і мінеральна вода) будуть працювати психологи і лікарі. Але без того, що поряд будуть військові психологи; без того, що поряд будуть побратими – військові медики і психологи, які пройшли зону бойових дій, - без усього цього така реабілітація не буде ефективною.

Актори театру Франка - часті гості в центрі психологічної реабілітації (заслужений артисти Михайло Кукуюк, народні артисти Богдан Бенюк, Олександр Печериця)

Унікальні пластичні та реконструктивні операції вмконують фахівці Медичного центру з науковцями Національного медичного університету імені О.О.Богомольця

- Згоден з вами.

- І от я вважаю, що у Національній гвардії розроблені найкращі курси декомпресії та психологічного відновлення. В цьому симбіозі працюють практичні психологи управління психологічного забезпечення, служби психологів, які мають досвід психологічними супроводу бригади. Працюють психологи, психіатри, реабілітологи з медичних установ, зокрема, медичного центру.

Я буду наголошувати про наш медичний центр. Тому що 90% фахівців з цього колективу пройшли зону бойових дій. У них одна мова з бійцями. Вони знають тамтешні ситуації. Вони вже відпрацювали потреби. Ми будемо зберігати, покращувати матеріально-технічні умови для здійснення цієї реабілітації. Але ми повинні зберегти і розвивати напрямок ментального, психічного здоров’я саме в закладах Національної гвардії. 

Дайвінг в програмі психологічної реабілітації під керівництвом досвідченого інструктора - гвардійця капітана Павла Богдана

- Пане Всеволоде, а як ви, як зараз кажуть, лікуєте свою менталку? Що робите?

- Цікаве питання. Мій стаж служби наближається до тридцятки років. Я почав служити у 1993 році, але були певні перерви. І я бачив усе. Якісь бойові травми, втрати - ти це сприймаєш просто як горе. Я поховав племінника, молодого, старлея десантно-штурмових військ, про якого ми думали, що це наша надія, майбутнє нашої армії. Він був командиром роти, загинув у 23 році… Я поховав багато друзів, з якими ми виходили з Іловайська. Ми прийняли в родину дочку мого побратима, яка залишилася круглою сиротою.

До усього цього душа вже зачерствіла. З чим не можуть змиритися розум та серце – це з тими дурощами, з якими доводитися стикатися, коли треба спілкуватися з людьми, далекими від професіоналізму військової медицини.

- Наведіть пару прикладів таких дурощів.

- Коли людина, яка не мала відношення до військової медицини і медицини взагалі, починає вчити тебе, що ти неправильно застосовуєш якийсь протокол і наказ, не розуміючи, що цей наказ, ця норма, абсолютно не має жодного стосунку до даної ситуації. Коли мене починають навчати, як повинна проводитися психологічна реабілітація чи якісь заходи, люди, які з цим вперше стикнулися 2-3 роки тому…При тому що я займався цією роботою у Збройних силах з 2014 року. Я був одним з основоположників цієї психологічної реабілітації у Збройних силах - разом з чудовими фахівцями. Я є автором підручників, методичних керівництв і, врешті-решт, практиком у цій сфері. А мені хтось буде розказувати, що це має бути не так, а отак? Це найбільш складне. Але що я можу сказати? Багато в чому розум навчився фільтрувати справжнє і несправжнє. Серце зачерствіло стосовно особистих образ, якогось особистого впливу.

Але я відхилився від вашого питання. Як я відновлююсь? Це родина: син, онук, кохана дружина, яка завжди буде поруч. Домашні улюбленці, яких назбирав ще під час деокупації Київської області.

Собака Люся - ВПО з Херсону

- Тут треба зауважити, що кохана дружина – психолог. У цьому сенсі ви гарно влаштувалися!

- Так. Але у нас в жодному разі недопустимі стосунки "психолог-клієнт", бо це непрофесійно, недопустимо. А от відчуття єднання душ - це вкрай важливо!

Колись, вже після Іловайська, мені сказали: та ти ненормальний, тобі треба з психологом працювати! На що я відповів: не повірите, 24 години тільки цим і займаюсь. І загалом рятують улюблені звірі, друзі. Якісь хвильки приємного спілкування…

Євген Кузьменко, "Цензор.НЕТ"