Неопублікована розмова з Дмитром Коцюбайлом, ДаВінчі: "Ворогів треба тримати до себе навіть ближче, ніж друзів"
Сьогодні, 1 листопада, Герою України, Народному герою України, командиру 1-ої штурмової роти, яка за час повномасштабної війни переросла у полк, виповнилося б 30 років. Цензор.НЕТ публікує досі не оприлюднену розмову з легендарним добровольцем.
"Якби ДаВінчі мовчки стояв десь на площі, навколо нього все одно почали б збиратися люди", - так висловив своє відчуття сили характеру та масштабу особистості командира 1-ої штурмової роти Дмитра Коцюбайла, друга ДаВінчі, його підлеглий. І він абсолютно має рацію. Дмитро, попри свій юний вік, вирізнявся з-поміж інших бійців 1-ої штурмової. Саме його було призначено командиром підрозділу у 2016 році, хоча йому було лише 20 років. Але він швидко вчився, цікавився, як організовується все у військовому підрозділі, як облаштовуються позиції, що потрібно для ефективного виконання завдань. Він ніколи не соромився розпитувати армійців і застосовував все корисне у 1-ій штурмовій. Саме тому все це і призвело до вражаючих результатів.
Коли з ДаВінчі познайомився Валерій Гудзь, який на той момент був на посаді заступника командира 72-ої бригади, кадрового офіцера здивувала кількість настрілів у добровольця з ПТУРа. А коли він побачив його роботу, називав його не інакше, як "найкращий ПТУРист". І, до речі, саме після цього знайомства Валерій Федорович ввів обо’язкове навчання всіх офіцерів бригад, в яких він служив, стрільби з ПТУРа. Це єдиний епізод, який яскраво говорить про те, що ДаВінчі навчався всього, чого можливо. І все це він запроваджував у власному підрозділі.
У 1-ій штурмовій за командування ДаВінчі навчилися працювати з мінометів при корегуванні з повітря, застосовуючи для цього мавіки чи більших птахів. І, щоб влучати в ціль вже з другого снаряда, до нього присилали вчитися мінометні розрахунки з армійських підрозділів, які хоч раз бачили, як вправно б’ють по цілі мінометники-добровольці.
Сам Дмитро запропонував танкістам, які не дуже хотіли виїжджати працювати з прямої наводки, сісти на броню зверху і наводити їх на ціль. Дорослі чоловіки після цієї пропозиції не змогли відмовитися від завдання. І ДаВінчі неодноразово виїжджав з ними, наводячи пушку танка на ціль безпосередньо у полі зору ворога. Так, це було ризиковано. Але будівлю, з якої не давали життя піхотним позиціям, у результаті розібрали. І ворог вимушений був дати піхоті спокій.
У перші місяці повномасштабного наступу Дмитро і його мінометні розрахунки були на розрив. Вони встигли попрацювати і під Києвом, і на Запорізькому напрямку. Їх перекидали туди, де треба було зупиняти кілометрові колони ворога. Або знищувати потужну техніку росіян.
З-під Києва Дмитро прислав мені відео з мавіка, яке знімав його пілот. Видно, як установка "Бук" вражає наш винищувач. А рівно за секунду Дмитро з міномета розносить цю установку. Помста прийшла миттєво…
Всі розмови з Дмитром, які колись кимось були записані, вже опубліковані. Їх регулярно використовують у різних формах. Спогади про нього також багато хто вже записав. Він вмів дружити і спілкуватися з людьми. На святкуванні його 25-річчя в Авдіївці зібралися найкращі офіцери нашої армії, які після повномасштабного наступу чи не всі отримали звання Героїв України, очолювали бойові підрозділи, які зупиняли ворога і звільняли українські землі від окупантів. Дмитро, молодший серед таких офіцерів як Вадим Сухаревський, Дмитро Кащенко, друг Чарлі, Павло Розлач, дуже тішився, коли вони називали його своїм другом. І коли спілкувалися з ним як з рівним. З ним, добровольцем, який не закінчив жодного військового учбового закладу, але який показував себе в бою. Хоча він і був наймолодшим серед поважних командирів, які часто запрошували його на нараду або і взагалі проводили наради у нього на базі в Авдіївці, яка стала у 19-20 роках культовим місцем, він добре бачив і тих, хто слідкував за добровольчим підрозділом, намагався втертися до командира в довіру, щоб розуміти, чи варто його боятися, незалежного і гарячого. А він уже у той час мудро казав: "Ворогів треба тримати до себе навіть ближче, ніж друзів".
У день 30-річчя Дмитра всі будуть цитувати його слова про волю і перемогу, його вислови про необхідність бити ворога. Цензор.НЕТ публікував їх ще до того, як країна згадала, що її боронить добровольчий підрозділ. Бо сайт неодноразово розповідав про 1-шу штурмову і бої, в яких вона брала участь. Сьогодні ж ми оприлюднюємо розмову, яка була записана п’ять років тому. Вона досить проста – про те, як і коли Дмитро навчився водити машину. Бо він був не тільки потужним командиром, а й молодим чоловіком, який зростав саме під час війни, на лінії фронту.
"ВЧИВСЯ ЇЗДИТИ ЗА КЕРМОМ У КАМ’ЯНЦІ, ПРАКТИЧНО СІРІЙ ЗОНІ"
- Як ти навчився їздити, ти ж на війні всю дорогу? До цього не вчився?
- Зі мною завжди їздив водій. До війни я водив потроху – у брата була машина. Але це було не дуже серйозно. У 2015-2016 роках мене возили Ред і Контік, найчастіше - Контік. Потім за кермом їздив Тібор, потім – Поляк. І Дідик – він із Закарпаття. Мені подобалася його манера їздити… З іншими водіями у мене завжди був мандраж. Ми з Тібором раз злетіли з дороги, потім з Поляком злетіли з дороги. Добре, ані машині, ані нам нічого не було. А Дідик завжди контролював дорогу, швидкість. Він вмів швидко їздити. Я дивився, як він вправно оце - чух-чух-чух. Вже був 2016 рік, ми якраз активно робили позиції на авдіївській промці. Крім того, я набрав ще позицій на Кам’янці. І тут Дідик каже: "Треба їхати додому, якісь кошти заробляти". За пару днів додає: "ДаВінчі, ось буде тебе возити Мельник". Ну, рано чи пізно це мало статися. Мені було все одно, хто буде мене возити, але ж не вистачало людей на пости, чергувати на позиціях. Тому Мельник мене не возив, а сидів спочатку біля мене. Давай я по Кам’янці вчитися: перша передача, друга, третя, перша, друга, третя, повороти, вмикати-вимикати… Отак по селу майже у сірій зоні почав петляти. Ну що – спершу в болото заїхав, потім по трасі потроху рулив, потім обганяти наважився... Ну і так напрацював досвід, почав їздити сам.
- А коли ти на права здав?
- Права… Майже рік я їздив взагалі без прав. Найбільше запам’яталася моя перша поїздка на захід України. Я їхав майже дві доби - не більше 60-80 кілометрів на годину. Дуже переживав, і тому дуже акуратно їхав з Авдіївки до себе додому у Івано-Франківську область, а це через всю країну. Зі мною був один мій боєць. Через якийсь час він почав просити: "Та, б..ь, пусти мене вже за руль!" А у мене є така риса – я нікому не довіряю кермо, бо відчуваю: якщо вже їду, то відповідаю за свою безпеку і за безпеку пасажира. А тоді я нікому, окрім Дідика, не довіряв руля… Я й зараз нікому не даю руль. Якщо хочу спати, зупинюся, посплю в машині дві-три години, прокинувся – і поїхав.
Отак без прав я їздив рік, може, трохи більше. Такі роки були, що й тих прав не треба було… А потім знайшов час, поїхав, здав все необхідне і отримав права.
- Ти ж майже ніколи не виїжджав з Донбасу.
- Не виїжджав. Ну, два чи три рази їздив далеко, але у мене жодного разу не запитали права. Я їхав без порушень. Хоча незначна аварія якось сталася.
- В Києві?
- В Тернополі. В Києві, слава Богу, - ні. Київ – дуже важке місто, але я по ньому вперше спокійно проїхав, а згодом звик. У Львові я потрапляв у різні ситуації. Коли ти їдеш, а навпроти тебе - трамвай (сміється)…
- Подобається їздити?
- Люблю водити. Для мене дорога між позиціями – це можливість подумати. Дорога для мене – це, знаєте, спосіб морально розгрузитися. Колись я їхав додому і був задоволений самим процесом. Зараз такого задоволення вже немає, бо довга дорога мене виснажує і забирає час. Ще залежить від того, в якій машині ти їдеш. Якщо в якомусь корчі – це неприємно.
- Любиш швидкість?
- Я спокійно ставлюся до швидкості. Не те що я її боюся – просто розумію її наслідки. Я дивлюся по дорозі, дивлюся, хто зі мною їде, де можна, де не можна розігнатися. Я продумую наперед: наприклад, якщо розженуся до 120-140 кілометрів, а бачу, що дорога мокра... Я не жену, коли не бачу дороги – наприклад, погодні умови не дозволяють. Все по ситуації. Тобто, я можу їхати і 140, і 160. Мені подобається дорога Київ-Чоп, бо до Рівного вона просто прекрасна. Харків-Київ – не така, скільки я їздив, її весь час ремонтують...
Якісь критичні ситуації за кремом… Коли я їхав по Львівській об’їзній і вирішив обігнати фуру, зустрічна машина була ще далеко. Я беру на обгін – а там тих десять фур, і вони їдуть щільно одна до одної. Ну, просто не пускають. Я обганяю їх шість чи сім і розумію, що їду лоб в лоб з зустрічною машиною. Дідо щось кричить, я різко ухожу вправо. Їхав на пікапі, там є такий поріжок, і ним я чіпляю бампер фури. Швидкість була десь сто. Я чіпляю, різко по гальмах – і машина проходить попри мене… Я з лівої сторони зупиняюся, а фура як їхала, так і поїхала, навіть не зупинилася. Це була одна з таких критичних ситуацій, яку я запам’ятав.
- Але ти легко збираєшся після цього, сідаєш за руль і їдеш далі?
- Так, спокійно. Це для мене – урок. На дорозі Київ-Харків є ділянки, де краще їхати повільно, бо йде ремонт, десь машина може вискочити. Краще я дочекаюся, коли буде спокійна можливість обігнати… Стараюся аналізувати всі моменти, щоб критичних ситуацій більше не було.
"У ТЕМРЯВІ ЗІТКНУЛИСЯ ЛОБ У ЛОБ З "ТАБЛЕТКОЮ"
- Ти робиш висновки з усього?
- У мене була на початках дуже серйозна аварія.
- Тут, на Донбасі?
- Прямо на позиціях. Дуже серйозна. Це був 2016 рік. Виходила 58-ма бригада, заходила 72-га. Командири підрозділів, танкісти просили мене допомогти їм показати якісь дороги, завезти на місце дислокації… Я цілий день з ними їздив-їздив. У Кам’янці дорога вела в балку і на трасу. Вона прострілювалася. Їхати треба було тільки вночі. Там на хлопців чекали їхні машини, і вони попросили мене підвезти. Кажу: без проблем. Сідаю за руль, біля мене боєць Ефо і два командири армійських підрозділів. Ми їдемо по трасі кілометрів 60. Темно так, що капець. Полоси було видно, я їхав по своїй полосі. І в останній момент бачу, що навпроти мене летить "таблетка" - уазік. Встигаю тільки мигнути, а у них взагалі немає світла. Я – різко по гальмах, а вони як їхали, так і їхали, не гальмували. Удар лоб в лоб, дуже сильний. Мене врятувало тільки те, що спрацювала водійська подушка безпеки. Це був старенький "Ніссан-Тірано". Боєць сидів справа, у нього не спрацювала подушка, він головою розбив лобове скло. Позаду мене сидів здоровий дядько, він мені зламав сідушку. Я першим вистрибнув з машини, зразу – як вояки? Слава Богу, ніхто з них нічого не поламав собі, тільки повилітали мені на капот.
Це було вночі. Ми один одного зрозуміли. Їхали без світла, намагалися проскочити той відрізок якомога швидше… От зараз ми їздимо тільки на габаритах, щоб здалеку хоча б було видно, що ми є. Краще хай якийсь "сєпар" стрільне, ніж наші "гонщики" підуть лоб в лоб.
Це була серйозна ситуація. А цивільна аварія… Не так, щоб аварія. Я спускався з крутого спуску в Тернополі на трасу, виїхав носом вперед на дорогу і розумію, що летить фура і мене зараз знесе. А до мене позаду впритул став таксист. Мені треба було швидко здати назад, інакше б фура мене зачепила. Я – різко здав назад і тільки – бам! - наїхав таксисту на капот.
Я, відповідно, без прав, без документів на машину, а я йому реально капот зігнув, крила пом’яв, він навіть двері не міг відкрити. У нього в салоні знаходилися два пасажири: "Та ми готові, якщо що, будемо свідками!" Я спитав: "Скільки?" Він порахував те, те і те, передзвонив по цінах: "Вісім тисяч". А моїй машині взагалі нічого було, тільки задній фаркоп. Я набрав знайомих в Тернополі, попросив позичити гроші. Привіз гроші, а таксист той каже: вже не вісім, а дванадцять. "Ні, друже, так не піде", - я розумів, що він мене просто розводить, бо там було пошкоджень максимум на шість-сім тисяч. Я його попередив: "Не треба того робити. Ти ж бачиш, що я військовий. Давай нормально розберемося". Лишив йому ті гроші, та й роз’їхалися.
- По навігатору їздиш? Чи не дуже любиш його підказки?
- Якщо я не знаю дорогу, то пробиваю маршрут по навігатору, дивлюся, оцінюю і їду. А так – я знаю всі дороги… Перші два роки використовував навігатор, коли їздив у Київ. Але не дуже його люблю. Бо іноді так мене заводив. Я злився, викидав той навігатор у вікно, машина його переїжджала – а він все одно працював (сміється).
- Ти їздиш і на автоматі, і на механіці. У будь-яку машину можеш сісти за кермо?
- Так. Легкова, вантажна – не має різниці. Мені подобається і автомат, і механіка. Механіка навіть більше… Ти потрапив у багно, перемкнув повний привід, проходиш, проскакуєш спокійно. Автомат зручний для дальньої дороги, наприклад, у Київ, - тоді не стомлюються ноги.
P.S. Я тоді не розпитувала ДаВінчі про машини, які йому подобаються, яку б він хотів мати. Бо всі його мрії і прагнення були пов’язані лише з підрозділом. А машини… Які волонтери надали, такі добрі. Він навіть не міг зрозуміти моє запитання про його особисту мрію: що він хотів для себе. Він починав перелічувати, скільки ще комплектів форми і якої потрібно для його бійців, що потрібно ще зробити на базі для комфортного життя підлеглих та що хотів би нарешті мати броньовану техніку. А для себе особисто… Він не мислив, що щось можна хотіти собі…
З 30-річчям, Командире. Дякуємо, що був…
Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ
