Загибель Андрія (Капи) Глембоцького: Чому сім’я воїна на четвертий рік після його смерті не може отримати компенсацію?

Автор: Ольга Скороход

Історія загибелі воїна Андрія Глембоцького та бюрократичних кіл пекла, які тепер доводиться проходити його сім’ї, - відома і описана мало не всіма медіа. Український захисник на псевдо Капа спеціально повернувся з Ізраїлю, щоб захищати Батьківщину, загинув у 23 серпня 2022 року під час виконання бойового завдання, однак його дружина і троє дітей досі не отримали належної компенсації у 15 мільйонів. Причина – Глембоцький на шостий місяць великої війни не був офіційно оформлений як воїн ЗСУ.

Відтоді триває судова тяганина, вдова воїна Аліна Глембоцька веде боротьбу за пам’ять свого чоловіка і визнання справедливості. Кілька місяців тому уряд нарешті зробив крок назустріч і прийняв постанову, яка дозволяла б сім’ям бійців, що гинули в неоформленому статусі, отримати виплати.

ШАНС, ЯКИЙ ЛИШАЄТЬСЯ БЕЗ ВІДПОВІДІ

Людмила Куса, адвокатка вдови загиблого військовослужбовця Андрія Глембоцького (Капи), зазначає, що йдеться про постанову Кабінету Міністрів України №936 від 30 липня поточного року, розроблену за ініціативи Міністерства у справах ветеранів України.

Згідно з її положеннями, Аліна Глембоцька та їхні з Андрієм діти належать до категорії осіб, які претендують на отримання одноразової грошової допомоги від держави. Відповідно до нового порядку документи для отримання виплати подаються безпосередньо до Міністерства оборони України. Аліна Глембоцька зробила це ще влітку.

"Родина Глембоцьких зіштовхнулася з ключовою проблемою: Андрій не був формально зарахований до складу військової частини, тому не існувало жодного наказу, контракту чи довідки, які могли б підтвердити факт несення служби", — пояснює адвокатка.

Йдеться про підрозділ "Відьмак" Руху Опору ССО у військовій частині А6175, яка своєю чергою перебувала у складі в/чА4790.

Аліна Глембоцька звернулася до суду з вимогою визнати, що її чоловік проходив службу у складі військової частини, та внести відповідні зміни до документів: спершу зарахувати його до списків особового складу частини, а потім виключити у зв’язку із загибеллю. Однак зробити це ретроспективно, "заднім числом", було юридично неможливо, тому процес отримання виплат фактично зупинився.

"Однак наразі навіть якщо людина не була формально зарахована до військової частини, проте є докази проходження нею служби, держава визнає це підставою для нарахування виплат", — наголосила Куса.

На час публікації матеріалу Аліна Глембоцька не отримала позитивної відповіді від Міністерства.

Як так сталося, що досі лишається непошанованим воїн, який емігрувавши, носив Україну в серці та віддав за неї своє життя, а держава Україна ставиться до його дружити, як до самозванки?

ПРО КАПУ: ВІД МАЙДАНУ ДО ЗАГИБЕЛІ

Ще з часів Революції гідності Андрій Глембоцький був на вістрі боротьби за свободу України. Під час подій Майдану був у перших лавах протистояння "Беркуту". Постраждав в історичну ніч 30 листопада 2013-го.

Надалі чергував на Майдані під час найкривавіших подій. З 2015 працював інструктором "Українського легіону". Згодом переїхав до Ізраїлю, мав українське громадянство.

На початку повномасштабного вторгнення рф Андрій Глембоцький приїхав, щоб захищати Україну. Відбивав ворога на Київщині, потім на певний час повернувся до Ізраїлю, щоб встигнути на народження своєї третьої дитини.

Після цього знову продовжив захищати Україну.

Зокрема, з 21 по 23 серпня 2022 року він брав участь у бойових діях на Харківщині. 23 серпня поблизу села Слобожанське Капа загинув внаслідок мінно-вибухової травми. Це підтверджує довідка про причину смерті.

Побратим, що з огляду на нинішні завдання, які він виконує, не називає свого позивного (далі називатимемо його "Анонім"), розповів: "Було дві групи. Капа вирішив іти з українцями, бо вони були менш кваліфікованими. Капа як командир взводу іноземців прийняв таке рішення. Та і до того він також фактично тренував і займався ними. Він пішов з ними на розвідку, я був в іншій групі. Ми зробили роботу і повернулися. Наступного дня потрібно було починати Харківський контрнаступ, ми пішли на розвідку для коригування артилерії. Капа пішов з тією ж групою дуже близько до точки, до якої ходили напередодні. І потім я дізнався, що їхній пікап підірвався на міні. Кажуть, що це міна ДРГ".

БЮРОКРАТИЧНА ПЛУТАНИНА: ЧОМУ СПРАВУ ГЛЕМБОЦЬКОГО НЕ ХОЧУТЬ ВИРІШУВАТИ?

Оговтавшись від жахливої втрати, сім’я Глембоцького зіштовхнулася з бюрократичною реальністю. Вони дізналися, що Капа не був оформлений офіційно, тобто не числився у жодній військовій частині, а відтак для бюрократичної воєнної системи його не існувало. Якщо говорити прямо – немає контракту, який він як воїн підписав з Міністерством оборони України чи підвідомчими йому структурами.

З того часу триває судова тяганина. Аліна Глембоцька просить компенсацію у 15 мільйонів, яку держава обіцяє родинам загиблих воїнів. Це своєю чергою нерозривно пов’язано з необхідністю визнання Андрія Глембоцького військовослужбовцем.

Суть судової справи у визнанні того, що Глембоцький дійсно служив, незважаючи на те, що офіційні документи у в/ч відсутні, і його родина має право на компенсацію як родина військовослужбовця. Справа вже дійшла до Верховного Суду, однак в ній не призначають засідань вже 11 місяців.

Важливі слова Людмили Куси щодо неможливості визнання воїна воїном заднім числом. Однак у цій справі є один важливий нюанс. Як виявилося, певний контракт Андрій все-таки підписав. Це так званий конфіденційний контракт - тобто людина по цьому контракту несе службу на конфіденційній основі. Документ засвідчував службу воїна до моменту оформлення контракту.

Він не є повноцінним контрактом з Міноборони, але міг би стати зачіпкою і доказом у судових розглядах та внутрішніх розслідуваннях Міноборони. Та наразі на четвертий рік після загибелі Капи офіційно існування такого документу не підтверджене. З огляду на отримані коментарі й неофіційні пояснення неважко дійти висновку, що командування ухиляється від визнання, що договір був, в той час як побратими в один голос запевняють, що підписували його. Документ варто було б шукати в секретних архівах.

Адвокати Аліни Глембоцької відповідне клопотання подавали: про допит побратимів, командира і витребування документів, однак жодного разу цього не було зроблено.

"Суд попросту дивиться на формальний бік питання, розглядає наявні документи і підтримує державу", - пояснює Аліна Глембоцька.

Єдиним органом, хто дав певну надію, виявилося Управління у справах захисту прав військовослужбовців при Міноборони, до якого Аліна Глембоцька також зверталася.

"Вони здавалося дуже хотіли допомоги, не раз зі мною спілкувалися. Говорили, що всі запити зробили. Але врешті потім від них прийшла відписка, що на основі усіх свідчень, включаючи свідчення побратимів, не вдалося нічого з’ясувати. Як сказали мені неофіційно, цей контракт про конфіденційну співпрацю є, і вони знають, де він зберігається.

Як мені пояснили потім оффрекордз, фактично  Управління діяло проти своєї ж структури, оскільки вона створена при Міноборони. Якби ішлося про порушення внутрішньої дисципліни, насилля, то розслідування принесло б ефект, але в даному разі все попахувало кримінальною відповідальністю командира, тому розслідування згорнули. Також мені сказали, що якби на той момент відомство Уповноваженого із захисту прав військовослужбовців діяло на повну, то це могло би вплинути. А так, ця служба лише щойно була затверджена".

У відповіді на наш запит Управління підтвердило, що певне розслідування вони проводили, однак про місце зберігання затребуваних документів не знають.

Аліна Глембоцька має намір іти до кінця і добиватися як справедливої компенсації, так і вшанування свого чоловіка як воїна: "За новим законом Андрій визнаний добровольцем, а сім’ї добровольців тепер також мають право претендувати на виплати у 15 мільйонів (на відміну від 3 млн, як це було передбачено раніше). Ми звернулися в Мінветеранів з проханням про призначення цієї виплати. Мінветеранів має 1 місяць на ухвалення рішення, проте минуло вже 2 місяці, а вони досі збирають необхідну інформацію. Кінцевого терміну розгляду звернення не називають".

Наразі це провадження адміністративного судочинства, а якщо Андрія визнають військовослужбовцем, то розслідування перейде у кримінальне русло.

"Як мені повідомили юристи, такі справи можуть тягнутися і 5, і 10 років, - продовжує Аліна Глембоцька. - Тому ми будемо думати, як діяти в цій ситуації. Тобто спершу мета полягає у тому, щоб врегулювати питання отримати компенсації, а потім вирішуватимемо, як діяти, щоб Андрію присвоїли статус військовослужбовця.

Для мене важливо саме визнання його служби, бо він не був випадковим добровольцем. Він ніс службу на постійній основі, був командиром для своїх хлопців, хай навіть це не значиться в документах, але спитайте кожного з них - він був командиром, брав на себе відповідальність, планував операції, керував операціями під час виїздів, не відсиджувався у частині, щоразу їхав з хлопцями на завдання. Найогидніше в цій історії те, що командування відвернулося від родини воїна, робить вигляд, що його не існувало і не дає жодних притомних пояснень по тій ситуації, що склалася (чому людина під їхнім командуванням служила без належного оформлення, без виплат, без соціального захисту). Після загибелі Андрія та його побратима, родина побратима отримала виплату і чоловіка нагородили посмертно (цілком справедливо), а Андрія, який командував тим виїздом, просто викреслили з історії".

Тобто Андрієвий побратим, родина якого компенсацію отримала, був офіційно оформлений, як і деякі інші воїни підрозділу. Чому ж оформлення відбувалося так вибірково?

ХАЛАТНІСТЬ ЧИ ФІКТИВНА В/Ч?

Побратими Андрія описують ситуацію з їхнім (не)оформленням як халатність або зумисну дію з боку командира Сергія Вербіцького.

"Анонім" розповідає, що також підписував такий контракт: "Дехто з підписантів сфотографував, у мене також було фото цього документа, але телефон потім у бою розбився.

Нам прямо обіцяли, що якщо з нами щось станеться, то родини отримають компенсацію у тому випадку, якщо буде підписано цей контракт. Ми підписали один раз, потім другий раз. Вдруге ми підписували, бо начебто змінився командир, а втретє – бо змінився номер частини. Потім нас відправили у Київ у військкомат, ми там здали аналізи і сказали приблизно таке: "Все буде готово, можете повертатися у Харків". Ми тоді воювали на Харківському напрямку. Тоді саме Капа повернувся з Ізраїлю і в той же день нам сказали, що маємо завдання, і ми поїхали її виконувати".

За його словами, Капа підписував цей контракт перші рази. "А потім він поїхав в Ізраїль і останній контракт, наскільки пам’ятаю, він не підписав. Але нас запевнив командир Сергій Вербіцький, що все нормально. Ніхто не думав, що так станеться. Коли я розмовляв з Вербіцьким опісля, то він та його помічник сказали, що підписані нами документи зникли.

Ми ставили питання, як бути далі. Нас повернули з того завдання в Київ (я працював з іншою групою – з іноземцями). Ми знову зустрілися з Вербіцьким, ставили питання щодо Капи. Він обіцяв, що підпишуть заднім числом, навіть ТРО, але ніхто нічого не зробив. Думаю, що якби ТРО підписало б БРку, то комісія мала би на це зважати.

Потім ми перевелися в інші підрозділи. Нас з іноземців залишилося 3 людини, але після випадку з Капою ми зрозуміли, що Вербіцький – не дуже хороша людина".

Відсутні і шляхи можливого побічного відстеження включення Капи до Сил оборони – наприклад, через бухгалтерію. Адже, як виявилося, гроші воїнам цього підрозділу не платили за винятком кількох мізерних готівкових виплат.

Побратим на псевдо Цитрус згадує, що перебував у підпорядкуванні Вербіцького. Саме він безпосередньо передав бійцям документи на підпис, за наказом Вербіцького і його помічника, військовослужбовця під позивним Хартман. Цитрус так описує процес підписання документу:

"Завдання виконувались на підставі підписання конфедераційної згоди про співпрацю між Андрієм Глембоцьким і Сергієм Вербіцьким командиром підрозділу "Відьмак" Руху Опору ССО в частини А6175, фіктивної частини в складі А4790.

Я займав командні позиції в підрозділі Відьмака і контракт на підписання Вербіцький передав мені файлом, не роздруківку без жодних печаток частини чи підписів командира частини. Вербіцький де-факто командував підрозділом. Усі нормативно-правові документи виходили від нього і його помічника.

Капа прибув на початку серпня до нас у підрозділ на співбесіду. Її проводив я зі ще одним військовим на позивний Хамер. Загалом до нашого підрозділу прибуло 14 іноземців. Ними займався я і як виконувач обов’язків командування бази підписав угоду про конфіденційну співпрацю, згідно з наказом Вербіцького. Далі, ці документи я відправляв в штаб, що знаходився в Києві. Підпис, на самих контрактах мав ставити начальник частини, після того як Вербіцький чи його помічники мали доставити їх в штаб, чого зроблено не було. Наскільки я знаю, вони залишилися в особистому столі Вербіцького. Тобто підписували ми цей контракт з командуванням частини ССО, зі слів Вербіцького.

Той, хто виконував обов’язки командира нашого підрозділу, - Баранов - наразі живий (він єдиний мав офіцерське звання). На нього був оформлений підрозділ. Усі махінації були оформлені через нього - без його згоди і за його спиною.

А головний свідок усіх цих подій – людина, що вела документацію Хамер – нещодавно загинув.

Контракти підписували хлопці 3 чи 4 рази, і кожного разу це організовував я, поки не почав обурюватися з усіх ситуацій, що відбувалися в підрозділі".

Цитрус переконує, що сам я підписував таку ж конфіденційну згоду на співпрацю, але після ситуації з Капою зрозумів, куди все йде.

"Усю цю фіктивну частину розформували, а нас розкидали по частинах ССО. І коли ми розподілялися у свою нову частину з залишками підрозділу "Відьмак", то Вербіцький вже отримав звання лейтенанта і був в. о. командира підрозділу, - згадує він.

Тобто коли ми були у складі в/ч А4790, то Вербіцький фактично виконував обов’язки командира підрозділу, але за документами ним не був. А вже коли ми перевелися у А4456, він вже офіційно був командиром підрозділу".

Цитрус наполягає на тому, що в/ч, у складі якої вони виконували завдання на час смерті Капи, була фіктивною, і вірогідно тому з ними так довго не підписували повноцінний контракт.

"У цій частині були військові, які не виконували бойових завдань, але при цьому отримували бойові виплати. Пізніше цей підрозділ почав активніше виконувати бойові завдання, але загалом я б не назвав його бойовим", - пояснює боєць. - Я знаю, що Вербіцький перші 2-3 тижні на Харківщині з іншими їздили по відбитих позиціях і збирали втрачене БК противника, доповідав про це в штаб, як про відбите бк у противника під час бойового зіткнення (через це на нього є провадження в ДБР). Якщо копнути, то там доволі жирна справа. Але вже четвертий рік ми стикаємося з тим, що є генерал ССО Вербіцький і зампрокурора Вербіцький – це його родичі, зі слів самого Вербіцького. Бо ми цю справу піднімаємо не вперше, вирішували це і через контррозвідку і через ДБР, і завжди це якось заминається".

Цитрус пояснює, що всі документи при розформуванні частини А4790 були передані правонаступниці А4456, але сам архів є засекреченим.

Згаданий Юрій Баранов, який за документами був керівником підрозділу, переконує, що до паперової роботи він зовсім не був дотичний, натомість виконував свої функції як бойовий медик:

"Про те, що я командир загону випадково дізнався від наших літунів аж у липні місяці. Вони якось прийшли і назвали командиром. Я перепитав. Кажуть, що поїхали отримувати нові дрони, а в документах написано, що ти командир. Через пару днів Відьмак (Вербіцький. – Ред.) сказав, що мене записали командиром, бо я єдиний був офіцером. Сказав: "Я не можу бути офіцером, тому на папері командиром будеш ти. З тебе нічого, ніяких рішень і відповідальності".

Юрій Баранов підтвердив, що до нього ніхто не звертався щодо надання пояснень чи свідчень щодо того, як здійснювалося командування бійцями та хто віддавав наказ неоформленим воїнам виконувати бойове завдання.

ПОЗИЦІЯ ВЕРБІЦЬКОГО: НІ НА ЩО НЕ ВПЛИВАВ

Нам вдалося з’ясувати позицію Сергія Вербіцького через його довірену особу Жанну Єфремову.

"Я хочу сказати як юрист: мені дивно те, який осуд щодо бездіяльності Вербіцького містять деякі коментарі з цього приводу, - говорить вона. - Все ґрунтується на тому, що Сергій Вербіцький мав вчинити якісь дії, щоб загиблий нині воїн був офіційно оформлений.

Іноземна особа оформлюється на службу після багатоступеневих перевірок, підписуючи контракт з Міноборони. Вербіцький на момент залучення Глембоцького до захисту України був молодшим сержантом, це не офіцерське звання, і відповідно він навіть не міг займати керівну посаду в Збройних силах. То яким чином він міг прийняти людину на службу?"

Вербіцького Єфремова називає героєм, а те, що сталося – проблемою держави:

Жанна Єфремова припускає, що побратими загиблого трактують слова-наміри як дію. "Чи міг він сказати, що максимально сприятиме? Можливо. Але такі слова не можуть породжувати юридичні наслідки, а добрі наміри бути підставою для звинувачень.

Якщо не було жодного фактичного механізму відреагувати на стан речей людині, яка виконувала свій громадянський і патріотичний обв’язок на тих самих умовах, що й інші в підрозділі, то говорити про відповідальність Вербіцького за смерть Глембоцького абсурдно.

Хотілося б, щоб люди розумно оцінили ситуацію. Варто усвідомити, якої шкоди можна завдати безпеці України, атакуючи Вербіцького. Я особисто, розцінюю напади на Сергія не як прояви відчаю вдови Глембоцького, а як "заказуху" від сил, які намагаються послабити нашу оборону.

Підставою до зарахування на військову службу є контракт з Міністерством оборони через уповноважених осіб. Підписується він точно не з Вербіцьким.

Конкретно ці воїни самостійно обрали свій шлях. Якби вони переймалися, що родини лишаться соціально незахищеними і держава не пропонує будь-якого дієвого механізму відшкодувань сім’ям добровольців, то вони мали б дочекатися офіційного оформлення".

Окрім того, Жанна Єфремова заперечила слова Аліни Глембоцької про те, що Сергій Вербіцький після трагедії з її чоловіком не виходив на зв’язок з нею. Адже Сергій Вербіцький оплачував послуги юриста, який почав займатися справою про отримання сім’єю загиблого компенсації. А також оплачував похорон загиблого бійця. "Можливо, вдова не знає про це", - припускає представниця Вербіцького.

"Вербіцький був безпосереднім командиром мого чоловіка, - наполягає Аліна Глембоцька. - На цьому всі питання "хто винен?" відносно його підлеглих мають відпасти. Він віддавав наказ, він приймав рішення, з його подачі оформлювалися документи. До нього приходили його підлеглі й ініціювали підписання контракту.

Жодного разу за ці три роки ніхто з командування не пішов мені назустріч, щоб пояснити ситуацію. Я говорила з Вербіцьким кілька разів. В одній з розмов він сказав, що не піде в суд свідчити за Андрія, бо тоді свідчитиме проти себе. Значить на щось-таки він впливав. Загалом Вербіцький дуже красиво говорить. Близька до нього людина кілька разів підкреслювала мені, що не можна вірити жодному його слову, що він діє завжди виключно у власних інтересах. Похорон дійсно оплатили вони. Тоді я ще не розуміла за чий кошт це відбувалося, адже військовослужбовців ховає держава, не родина, тому сприймала це Ок. І я взагалі не впевнена, що поховання - це особисті кошти Вербіцького.

Перший адвокат - служив у тій самій частині. Не знаю хто що платив, мені його просто видали, без умов оплати, як представника частини, типу, "хоче допомогти". По факту цей мудак "грав за команду" Вербіцького, тобто робив все, щоб прикрити його зад".

СІМ’Я ВОЇНА ДАЛІ ЧЕКАЄ

Компетентні органи влади – Міністерство оборони та Міністерство у справах ветеранів – можуть вважати статті, подібні до цієї, пшиком, адже тут фігурують документи, яких формально немає, командир і воїни, які виконували свої обов’язки неофіційно.

Однак від цього проблема нікуди не дінеться. Журналісти на четвертий рік після трагедії продовжують робити матеріали на основі свідчень побратимів Капи, навіть не маючи змоги вказати їхні імена. Преса згадує про документи, наявність яких ніхто з дійових осіб не заперечує, але існування яких держава Україна вперто відкидає. Свідки трагедії змушені публічно переходити на особистості, щоб бодай якось тримати цю тему в резонансі.

Риторичне питання, чому досі цю проблему не змогли вирішити, від офіційних органів влади на запит Аліни Глембоцької маємо паузу. Тож чи варто сподіватися, що Міноборони та Мінветеранів нарешті визнають сім’ю загиблого такою, що варта компенсації за втрату чоловіка і батька, який поїхав захищати свою Батьківщину? І чи готова держава Україна визнавати правду про воїнів, які її захищали?

 Ольга Скороход, Цензор. НЕТ