Переговори на виснаження, або Як правильно сказати "ні"
Це той випадок, коли Україна може з чистим сумлінням використати рашистську "дипломатичну" модель заперечення: "Так, але…"
Для цього на переговори з американською делегацією і відправлено до Швейцарії український загін перемовників на чолі з Єрмаком, який має довести нарешті свою користь країні.
Місія очевидна.
Джерело: REUTERS/Emma Farge
"Так" - відданості миру і самій потребі вироблення чергового плану перемоги.
"Але" - змістовній частині пунктів, більшість яких прямо суперечить Конституції України та міжнародному праву, а відтак означає імпічмент президенту, який би наважився щось подібне підписати.
Втім, правильно сказати "Ні" треба не просто рашистському планові, загорнутому в погану американську мову.
"Ні" доводиться сказати особисто Трампу.
Цей фокус треба зробити так, щоб Майстер Угод сам відчув огиду і образу від папірця, який йому підсунула солодка парочка Віткоф-Дмитрієв.
І щоб на своєму тріумфальному шляху до Нобелівки він зробив ставку на мир-перемогу, а не мир-зраду.
Щодо Нобелівки.
В поточному році Трамп, мабуть, просто не подивився на календар Нобелівського комітету. А він має значення. І тепер Трамп, схоже, поцікавився розкладом не залежного від нього органу.
Отже, 31 січня кожного року завершується подання кандидатів на Нобелівську премію, зокрема Премію миру. В лютому відбувається перше засідання Нобелівського комітету, і там ще члени комітету можуть подати останні для поточного року кандидатури.
Тож схоже, саме ці дати тепер визначають часову рамку, в яку Трамп намагається втиснути свій так званий мирний трек, підганяючи до "негайного рішення" і Україну.
А відтак можна пояснити і "загадкове" посилання розвідника нашого Кирила Буданова на лютий 2026 року як на потенційне вікно можливостей для України в питанні здійснення реального перемовного процесу.
Тобто все повернеться до нормальних оцінок і розмов, лише коли "маестро" або вчергове обламається, або таки просунеться в намірі вскочити в нобелівський потяг.
Щоб клієнт не зірвався, Зеленський весь цей час має працювати з ним як артист з артистом. Це можливо в компанії з європейцями, які досягли небачених висот в справі підтримання ідеальної температури ванни для Трампа.
Чи легко буде сказати "ні" американським генералам, які якимось загадковим чином за два дні вже проінспектували і знайшли невтішними наші справи на фронті – питання для профільної армії експертів. Хоча, звісно, передусім для керманичів нашої справжньої армії на тлі зухвалих намірів скоротити її та позбавити зброї.
Якось треба делікатно пояснити очільникам першої армії світу, що план вкорочення і роззброєння ЗСУ є визнанням їхньої, ЗСУ, сили, а не слабкості, наявності, а не відсутності "карт".
Але Боже збав образити панів генералів підозрою в їхній некомпетентності, афганському синдромі чи, тим більше, заангажованості рашистськими інтересами…
Наступне "Ні" Зеленського - рашці.
Чи не єдина відмінність теперішнього етапу "мирного процесу" від всіх попередніх – відсутність скарги русні на нелегітимність Зеленського.
Джерело: Володимир Зеленський / Facebook
Якщо з боку рашистів це просто реверанс Трампу – аби не присікався, що путін "не хоче миру", - то і в цьому разі кремль фактично визнає, що Зеленський має легальне право від імені України ставити свій підпис під якоюсь угодою.
А це визнання – дуже вагомий доказ того, що рашці ці угоди потрібні.
А значить, погані прогнози для рашки більш релевантні, ніж аналогічні для України.
Відповідно, Зеленський отримав чудову можливість відмовитись від підписання запропонованого акту про капітуляцію не через відсутність повноважень, а саме через їхню наявність.
Через усвідомлення відповідальності за те, що саме він підписує.
Особливо на тлі корупційного скандалу.
Ні, шантаж підозрою в приналежності до системної корупції не є в Україні виконанням методички ФСБ, тобто ефективним примусом до державної зради.
Нехай західна преса виснажує психічний український стратегічний терпець не слабше, ніж рашистські помийки.
Нехай спокуса розділити з країною відповідальність за "важкі рішення" випробовує Верховного головнокомандувача на наявність в нього не лише статусу, а й особистості.
Але корупційний скандал розхитав суспільство і Верховну Раду якраз настільки, щоб не було жодного шансу протягти через парламент якісь антиконституційні ганчірки.
Важливо, що це русня потребує підпису Зеленського.
Як трофею, але не лише.
Достатньо згадати, чого були варті Україні автографи уповноважених на чернетках стамбульських перемовин, а ще раніше – закорючка Єрмака на проєкті формули Штайнмаєра…
Тому ні, ні і ні. Без всяких там "але".
Ну й, нарешті, корупційний скандал і розмова з суспільством.
Як бачимо, Зеленський сказав наразі суспільству "ні" щодо відставки Єрмака і уряду.
Але американський "план миру" не лише затьмарив проблему, а й начебто пояснив, чому відставки не на часі.
Бо має ж хтось робити брудну роботу копирсання в отруйних вигадках путінських писак.
Натомість українському суспільству Зеленський має донести тверде "Ні" щодо наявності за банальним, хоч і високопосадовим корупційним схематозом справжнього глибокого, системного і виснажливого саботажу.
Саботажу, який би так реально послаблював фізичний стан України, щоб псевдомирний "план" здавався рятівним колом.
За умови висвітлення навіть у розслідуванні НАБУ-САП імені Андрія Деркача – завдання заперечення саботажу для президента не найпростіше.
Згадка про цього "борця з Байденами" в контексті Трампа і його претензій до самого Зеленського щодо "українського імпічменту" не дозволяє вважати, ніби Банкова сном-духом не відала про цього персонажа з багатющим бекграундом.
А це якось позбавляє всю сучасну силову команду Зеленського відмазки у вигляді "зеленої некомпетентності, недалекоглядності" щодо контролю можливої руйнівної місії теперішнього сенатора рашки в багаторічній українській політиці. Особливо в комплексі з кадровою політикою Зеленського на початку його правління і на початку великого вторгнення…
І про "міжнародку".
Коли на початку вторгнення наші західні партнери виводили свої посольства і попереджали наших дипломатів, що Україна впаде за дні чи тижні, а на прохання про зброю казали "ні" - вони не мали "але".
Натомість вони якось уже уявляли собі подальший стан речей.
Як саме держава Україна "зникає" з політичної карти Європи і світу.
Які резолюції з цього приводу ухвалює ООН.
Чи повертає рашка собі назву союзу, і якого саме тощо, тощо…
Протягом чотирьох років в цій заперечній риториці партнерів чимало змінилося, так.
Але через цей дивний "переговорний мирний процес" залишається підозра, що всі сучасні "ні" з боку наших західних партнерів досі базуються на тих старих уявленнях про світ без України.
А оті "28 пунктів Трампа" - просто трохи притрушена хворобливими фантазіями "співавторів" калька із старих проєктів офірування України на олтар відносно мирного співіснування так званих "полюсів".
Хоча вони й самі ніяк не розберуться, скільки їх тепер на планеті…
То можливо, саме час розкрити, чим конкретно лякали тоді і лякають тепер нас наші західні партнери.
І тоді подальші перемовини "про мир" стануть набагато менш виснажливими для всіх, хто дійсно бажає миру.
Ірина Погорєлова, для Цензор.НЕТ
