Якість призовників дуже падає. Замість того, щоб призвати підходящих мужиків, беруть кого доведеться, - Дмитро Стембковський (Ґайд)

Автор: Ольга Скороход

Киянин у четвертому поколінні Дмитро Стембковський (Ґайд) потрапив до війська як піхотинець, хоча мав навички оператора БПЛА і вищу технічну освіту. До війни працював екскурсоводом по Києву, волонтерив, до того активно брав участь у Революції Гідності.

Попри намагання рекрутуватися до війська ще з 2022 року, він був мобілізований влітку 2023-го. З особистих міркувань Дмитро просить не називати підрозділ, в якому він ніс службу як діловод, хоча й виходив на позиції як піхотинець. За документообігом, який він вів, стоять тисячі доль поранених, вбитих та їхніх сімей.

Зараз Ґайд у службі зв’язку.

В інтерв’ю Цензор.НЕТ він розповів про "негеройство", моральний тягар служби морально-психологічного забезпечення і чому нині найбільше мріє про море.

Я ЦІЛЕ ЛІТО 2022-ГО ПРОХОДИВ У ВІЙСЬККОМАТ, ЯК НА РОБОТУ

- Традиційне питання: як, коли і чому пішли до війська?

- Після народження дітей ми з дружиною купили для життя квартиру в Ірпені, і перший день повномасштабного вторгнення я з сім’єю зустрів там. Я спершу пішов в ірпінську тероборону, просидів там цілий день у підвалі і зрозумів, що роблю помилку, бо кинув дружину з дітьми. Цілий день лунали вибухи, тому цілком могло влучити у наш будинок. Тому наступного дня я вивіз дружину і дітей на Захід України.

Наприкінці весни, після звільнення Ірпеня, ми повернулися. Наш будинок виявився цілий, але поруч три будинки були зруйнованими.

Я все літо проходив у військкомат Дніпровського району Києва. Мене дуже дивувало, що війна у розпалі, а військкомат працює двічі на тиждень по чотири години. У дні прийому там стояли натовпи добровольців, чергу записували на аркуші паперу: я завжди був ближче до сотих номерів. Показово, що один чоловік, який жив неподалік і прийшов у військкомат одразу після закінчення комендантської години, був вже 13 у черзі, при чому того дня він не потрапив.

Так я ціле літо проїздив у військкомат, як на роботу. Потім знайшов оголошення про мобілізацію в "Правий сектор" - 67 бригада. Там провели дуже серйозну співбесіду: з 14 людей взяли лише 7, причому не взяли навіть тих, які раніше воювали. Але фізичну перевірку я не пройшов через артроз колінних суглобів. Я побачив, наскільки програю молодим хлопцям в плані здоров’я, тому почав бігати і серйозно пролікувався, навіть виправив носову перетинку.

Перед мобілізацією я за власні кошти пройшов курс тактичної медицини і навчання по оперуванню мавіком у школі "Крук".

- Але як так сталося, що у "Правий сектор" ви не потрапили?

- Коли на початку літа 2023 року я знову подзвонив, то мені повідомили, що Міноборони заборонило 67 бригаді самовільно набирати людей. Буквально через кілька днів після початку дзвінка мені прийшла повістка. Мобілізували мене 14 червня.

Ставлення і ВЛК у військкоматі були поганими і дуже формальними: усіх визнавали придатними. В учебку я потрапив на Гончарівське – дуже погане місце було, там за півтора місяця моральний дух повністю вибили.

Після цього мені пощастило і я потрапив у дуже уславлену бригаду, не хотів би її називати зараз, тому що там лишилися друзі. З ППД нас привезли на Донбас.

Побратим, з яким ми разом були ще в учебці, буквально на третій день наступив на міну, йому відірвало половину стопи. Десь за рік він повернувся з лікування, тому що йому хотілося принести якусь користь. А потім ще за рік зізнався, що краще б пішов на МСЕК отримав би інвалідність і списався б – настільки втомлюють реалії війни і навантаження.

У 2024 РОЦІ ВІЙНА ДУЖЕ ЗМІНИЛАСЯ І СТАЛА СТРАШНІШОЮ ЧЕРЕЗ ЕФПІВІ

- Чекайте, тобто ви потрапили в піхоту попри те, що вже мали диплом оператора БПЛА, пройшовши навчання ще в цивільному житті?

- Я довго просився в оператори БПЛА, але потрапив в піхоту. Мене швидко помітили і запропонували стати діловодом моєї роти, тому що я один з небагатьох, хто вмів працювати на комп’ютері.

- Однак на позиції вам все одно доводилося ходити, наскільки я розумію?

- Так, вже як діловод, але коли ти в окопі, то несеш службу разом з усіма. Але, правду кажучи, на позиціях я бував менше, ніж "прості мужики", бо у мене було дуже багато роботи.

Отже, ми стояли під Вугледаром в обороні, там було все гірше і гірше. Якщо все починалося з чергувань 5 днів на позиціях і 5 днів відпочинку, то закінчилося 12 днів на позиціях, 1 день відпочинку.

Коли почався російський масований штурм і "м’ясорубка", то мене на позиції не відправляли, тому що в МПЗ було дуже багато роботи, і на мені було дуже багато відповідальності.

- Розкажіть про свої відчуття, долання страху.

- Я зрозумів нещодавно, чому наші дідусі не любили розповідати про війну, скільки б я не розпитував. І не лише про Другу світову. Я з 2014-го був волонтером, і один боєць "Айдара" ще в ті часи став моїм кумом. Я його постійно розпитував про АТО, але він також розповідав дуже неохоче. Я не міг зрозуміти, чому. А тепер розумію… Тому що неприємно розповідати про те, що героєм ти не був. Я зараз в такій же ситуації.

Було дійсно страшно, хотілося якомога швидше відбути і змінитися. Мене дуже гнітили побутові та гігієнічні умови, якість їжі, яка псувалася на спеці. Тому героєм я точно не був.

- Все-таки, ви були на передовій вже тоді, коли за кожним вашим рухом міг слідкувати ворожий дрон з відповідними наслідками. Саме по собі перебування в такій ситуації вже є сміливістю.

- Так, у 2023-му війна була зовсім не така, як у 2024 році. Якщо у 2023 поранення і смерті відбувалися в основному від мінометних обстрілів, то вже через рік все стало набагато страшніше через ефпіві. Який би не був тренований, мотивований, накачаний, влучний це не допомагає. Для дрона всі однакові. А дрони літали прямо над місцем нашого відпочинку, коли ми були на відведенні.

Коли я прийшов, то тема БПЛА була в нас доволі аматорською, цим займалися хлопці, які бодай якось в цьому розбиралися. І офіційно вони були на посадах стрільців. Згодом у батальйоні з’явився окремий взвод, а потім і рота безпілотників.

- Чи доводилося вам мати справу з ворогом у близькому контакті?

- Ні, мені не доводилось. Побратими ділилися: бійці моєї роти відбили підарський штурм. Разом з бійцями був наш взводний - хороший, дуже вмотивований молодий офіцер, фізично сильний (в нього рідний брат загинув, він міг би списатися, але досі воює). До наших в окоп застрибнув поранений п#дар. Взводний хотів взяти його в полон, але п#дар почав просити, щоб його застрелили. Коли взводний почав підходити до нього (щоб забрати зброю), той вистрілив в нього, куля влучила в ногу, пройшла на виліт. П#дара застрелили. Взводний ще 2 дні ходив пораненим, відмовлявся від евакуації, щоб не кидати хлопців (він залишався один з офіцерів).

До речі, це приклад відданого офіцера. Інший приклад - мій ротний, який сам ходив за пораненими бійцями, коли всі боялись йти евакуйовувати пораненого. Але закономірний результат: мій колишній ротний був важко поранений, тепер має інвалідність, слава Богу, що живий.

ПЕРШИЙ ЧАС Я РИДАВ У ВСІХ НА ОЧАХ, КОЛИ ДІЗНАВСЯ ПРО НАШИХ ЗАГИБЛИХ

- Ви пишете про паперову роботу, яка вимагала взаємодії з бійцями, в тому числі на позиціях. І її ставало дедалі більше при активніших боях, а отже збільшенні втрат. Про що саме ідеться?

- Я був діловодом, але з ланкою морально-психологічного забезпечення батальйону я подружився, переважно там були хороші люди. Офіцери МПЗ мене всього навчили. Оскільки я справлявся, то мене все більше навантажували, і під кінець служби я виконував майже всю роботу МПЗшника.

Чим активніші бойові дії, тим більше роботи в МПЗ. Це робота зранку до ночі, а часто і вночі дзвонили зробити довідки. Згодом окрім своєї роти мені дали вести ще 4 взводи.

Окрім цього, хлопці по шпиталях лежала і їм потрібні виплати за поранення – "додаткова винагорода за лікування". Плюс, їм потрібно родини годувати. Від швидкості опрацювання документів залежить швидкість нарахування виплат. Без розслідування неможливо отримати виплати. Це здається звичайна паперова робота, але вона потрібна, тому що це юридичний документ, який надає підстави виплачувати людині додаткову винагороду за період, проведений на бойових.

Подання на нагородження, списання майна – це також наша робота.

- Це не йти на штурм, але це неймовірно важко морально.

- Перший час я не міг стримати сліз і ридав у всіх на очах, коли дізнавався про наших загиблих. Через рік ридав наодинці. Потім так погрубішав, що зміг з цим справлятися – втрачав людську подобу певною мірою.

Далі штурм Вугледара. Тоді мені вперше зірвало дах через загибель великої кількості людей, з якими я особисто дружив. Допомагала робота і праця до знемоги, а командування постійно підганяло. Я робив величезну кількість розслідувань по бойовому травмуванню і пораненню, по безвісти зниклих.

Ми не мали часу приготувати їжу. Нам привозили сирі продукти, а готувати їх взагалі не було часу. Толком не було де помитися, а ходити шукати тим більше часу не було. Але офіцери МПЗ робили ще більше, ніж я. Тривав цей вал роботи до січня 2025 року.

Нерідко це безкінечне коло. Приїздить автобус з новими бійцями, і ти їх оформлюєш до ранку як новоприбулих, а через тиждень – відправляєш їхнім дружинам їхні баули. І так у мене було не раз, не два і не п’ять. А потім родичі дзвонять до мене, а я не можу не взяти трубку. Я з ними розмовляю, ридаю разом з ними. Дехто починає звинувачувати, що мовляв мобілізували, а тепер речі відправляєте. З часом я до цього також став спокійніше ставитися. Питають, чому не змогли забрати тіло… Та тому що хлопці самі виходили з позицій пораненими. На адреналіні, самі втратили кров – вони ледве мають сили дійти до евака.

- ЗСУ часто називають УПА через вал паперової роботи. З того, що ви сказали, то ваші розслідування дуже важливі. Чи реально бодай щось скоротити або перенести в електронний формат?

- Так, моя робота була дуже важлива. І доказом є те, скільки бійців мені дякували за вчасно зроблене, за те, що не був байдужим, підказував що і як зробити.

Звісно, можна було б щось автоматизувати, а дещо взагалі прибрати. Але не дуже багато. Кінець кінцем, все розраховано на те, що колись війна закінчиться, і військовослужбовці по всіх цих документах зможуть отримувати виплати, пільги і так далі. А для цього необхідно щоб все було виконано юридично бездоганно, щоб і через 20 років ніхто не міг поставити під сумнів поранення, якого зазнав під час захисту Батьківщини.

СЕРЕД УСІХ, ХТО ПІШОВ У СЗЧ, Я ЗВИНУВАЧУЮ ЛИШЕ ОДНОГО, ЯКИЙ КИНУВ ПОРАНЕНОГО НА ПОЛІ БОЮ

- Чи думали про те, щоб повноцінно працювати у морально-психологічному забезпеченні, адже ви фактично виконуєте цю роботу?

- В принципі, я хотів бути "замполітом" і просив, щоб мене відправили на курси. Я сам звернувся до офіцера і запропонував себе на посаду МПЗ, але мене бачили як психолога.

Був приклад, коли на МПЗ відправили людину, яка взагалі для цієї роботи не годилася, і потім, будучи офіцером, він жодного розслідування не провів, більшість його роботи скидали на мого побратима. Одного разу я з ним навіть побився, після чого пішов у СЗЧ. Тобто фактично замполіт, офіцер пішов у СЗЧ.

Тому логічно, що якщо на МПЗ відправляли навіть таку негодящу людину, то і мене могли б. Кінець кінцем мені сказали, що мої документи подали на МПЗ. Я пів року чекав. Коли поїду на навчання, наче закінчення війни. Мріяв повернутися у свою роту на офіцерську посаду.

Поки я чекав, то нас знову перекинули під Покровськ, але тепер це вже був не тил. Наша рота зазнала втрат вдруге. Нам поміняли комбата, і втрат через нього було більше. Два місяці люди фактично перебували в оточенні, їх не виводили і допомоги був мізер. Моя особиста думка, що це вина комбата, хоча не кожен з побратимів цю думку поділяє.

- Сьогодні ви служите в підрозділі зв’язку. Як сюди потрапили?

- Наш батальйон розформували, тому мене не і направили на навчання в Київ на МПЗ. Батальйон розкидали по різних підрозділах. Тоді я вирішив скористатися тим, що є обмежено придатним і перевівся у тилову частину. У 2023 році мене визнали придатним, але якби була чесна ВЛК, то мене мали б визнати обмежено придатним. Тому нова ВЛК мене й визнала обмежено придатним. Але я не міг підвести колектив, плюс мав певні мрії, тому ще 10 місяців я продовжував нести службу в бойовій частині. А після розформування перевівся в тил.

- Яке ваше ставлення до тих, хто пішов у СЗЧ?

- Я нікого не звинувачую. Звинувачую лише одного бійця, який кинув пораненого побратима на полі бою тоді, коли реально міг його винести.

У нервової системи людини є межа сил і терпіння. Багато хто пішов добровільно в армію в 2022, а вони досі у війську і ставлення до них погане. Тому багато хто йде в СЗЧ, бо не витримує морально і фізично.

З іншого боку, якість призовників дуже падає. Замість того, щоб призвати підходящих мужиків, беруть кого доведеться. У класі, де навчаються мої діти-двійнята, жоден тато не пішов в армію. Жоден!

- Очевидно, що вам болить відсутність демобілізації. Ви мрієте про те, що робитимете після війни?

- До армії я був дуже політично активною людиною. Не пропускав мітинги, брав участь у революціях 2004 та 2014 років, був волонтером, колись належав до політичної партії "Рух", регулярно відвідував різні політичні заходи. Але тепер мені вже нічого не потрібно, я дуже виснажений. Зараз я хочу щоб мої діти навчалися і жили за кордоном. А для себе я мрію лише поїхати кудись подалі від війни, сісти на березі моря і просто дивитися кудись на горизонт та хвилі.

 Ольга Скороход, Цензор. НЕТ