Чи можуть одеські катакомби знову стати прихистком під час війни: розмова з істориком і військовим Олександром Бабічем

Автор: Ольга Москалюк

Коли Одеса знову і знову переживає масовані обстріли, а блекаути стають частиною буднів, щоразу постає найважливіше питання: де ховатися і як вижити? У такі моменти пам’ять повертає до підземного виміру. Адже місто унікальне не лише своєю історією та славнозвісним портом, а й катакомбами, які під час Другої світової війни рятували людей від бомбардувань.

 Тоді під землею навіть працювали школи. Сьогодні на тлі повномасштабної війни та регулярних атак по цивільній інфраструктурі підземелля теж привертає увагу. Чи можуть катакомби знову стати прихистком для одеситів? Чи реально використати їх для захисту цивільних під час масованих обстрілів? Про це ми вирішили запитати Олександра Бабіча – історика з Одеси, дослідника, багаторічного гіда по катакомбах, а нині військовослужбовця ВМС України. Він знає одеські підземні ходи не з легенд чи розповідей, а з реальних досліджень та дивиться на цю тему крізь призму сучасної війни, зруйнованої інфраструктури й безпеки цивільних. Минулого року Олександр навіть захистив дисертацію щодо стратегії виживання населення Одеси в умовах окупації 1941–1944 років.

- Коли я ще тільки працював над дисертацією, написав книгу "Пережити окупацію. Одеса, 1941–1944", - згадує Олександр у нашій розмові. – На початку вторгнення був такий випадок: мені написала жінка з Мелітополя, коли до них вже зайшли російські війська: "Ми в окупації. Ваша книжка допомогла мені правильно поводитися за таких обставин і підготуватися до них".

- Ви знаєте подальшу долю цієї жінки?

- На жаль, ні. Вона більше мені не писала. А я не провокую подібного листування із зрозумілих причин – це може нашкодити, в першу чергу, їй. Ви ж знаєте, як окупанти перевіряють телефони, переписки, контент. Хочеться, щоб вона була жива і здорова. Коли все закінчиться, і Мелітополь повернеться до нас, сподіваюся, ми ще будемо з нею спілкуватися.

- Поки, на жаль, Мелітополь окупований. Війна триває. Поговорімо про Одесу, яка останнім часом дуже сильно потерпає від ворожих обстрілів. Знаю, що до повномасштабного вторгнення ви мали власну туфірму, працювали гідом й проводили екскурсії, зокрема і в одеських катакомбах. Скільки цим займалися?

- Так, я був керівником великої туристичної агенції. Ми працювали саме на прийом туристів в Одесі. Цією справою займався з 2010 року до повномасштабного нападу. А в 2022-му все це скінчилося, тож за останні три з половиною роки провів тільки три-чотири волонтерські екскурсії для поранених та військових, які приїздили до міста.

- Одеські катакомби вважаються найбільшим підземним містом світу, правильно?

- Принаймні так ми пишемо у всіх путівниках. Я поки не чув, щоб десь у світі була більша штучна система шахт. А це все ж таки саме шахти, в яких видобували черепашник, або, як традиційно кажуть, ракушняк. Однак наші катакомби точно більші за паризькі та римські. Можливо, є ще якісь локації, але, повторюся: я не чув, щоб десь було щось більше.

- Наші катакомби ніби будували ще козаки, так?

- Катакомби - це спосіб здобуття будівельного матеріалу, який у нас називається, як я сказав, черепашник або ракушняк. Коли тут наприкінці XVІII століття з’являються козаки, вони починають будувати, в першу чергу, свої будівлі і використовують саме цей камінь. До них його застосовували турки або татари, коли будували тут свої фортеці та домівки. Навіть мечеть була збудована з цього каменю. І взагалі у нас все на Півдні уздовж Чорного моря побудоване саме з нього, тому що він - дуже зручний будівельний матеріал.

Козаки, скоріш за все, спочатку добували його відкритим способом, ми б назвали це кар’єрним методом - тобто в балках просто ламався камінь, який сам виходив на поверхню. А вже пізніше почали видобувати шахтним способом: заходити всередину, рубати вглиб. Так і з’явилися ці коридори катакомб.

- Це тисячі кілометрів під землею. Я дивилася репортаж, де йшлося про те, що частину одеських катакомб називають дикими, а та, яка під містом – цивільними. Що скажете?

- Усі катакомби (що під містом, що навколо нього) ми вважаємо дикими. Тому що в них зараз немає якоїсь організованої діяльності. В принципі, не рекомендовано туди ходити самостійно без супроводу професіоналів.

Справді, є декілька невеликих ділянок, які пристосовані для бомбосховищ або для музейних експозицій. Усе решту давайте все ж віднесемо до того, що ви назвали дикими катакомбами.

- Чи можна ту частину, де музеї, використовувати під час масованих обстрілів, як повноцінні укриття?

- Я не знаю, чи відкриває зараз свій вхід музей у Нерубайському, який створювався ще за радянських часів. Можливо, місцеві мешканці туди спускаються. Але один із музеїв, який знаходиться безпосередньо в Одесі, дійсно, дає можливість ховатися людям, які живуть поруч або перебувають у момент обстрілу неподалік.

- А взагалі катакомби можна зробити укриттями?

- Тут є декілька проблем. По-перше, недостатня кількість входів. Якщо ми порівнюємо, наприклад, із подіями Другої світової війни, коли, дійсно, дуже багато одеситів ховалися в катакомбах від румунських і німецьких бомбардувань, то тоді ситуація була зовсім іншою – по місту налічувалося близько тисячі входів. Люди знали, де були найближчі до їхнього дому, куди й прямували у потрібний момент. Ми навіть знаходили під землею конкретні місця переховування, наприклад, в Аркадії. Там є специфічні написи: "Ми тут сиділи" й дата: серпень чи вересень 1941 року. Тобто це якраз той період, коли йшли бої навколо Одеси. Місто перебувало у напівоточенні й стримувало німецькі та румунські війська. Зараз такої кількості входів просто не залишилося. Їх активно замуровували після війни, щоб люди не ходили туди самостійно.

По-друге, самі по собі катакомби з часом змінюють свою геологію. Якщо спочатку виробіток свіжий і достатньо міцний, то забудова зверху, різні геологічні процеси, протікання каналізації або водопроводу призводять до розрихлення породи, і вона стає небезпечною. Навіть ходити в катакомбах не є безпечним. Тим більше, ховати там дітей для проведення занять, навіть якщо, наприклад, організувати там світло і якийсь мінімальний комфорт. Так, у 1941 році деякі школи працювали під землею. Але зараз це фізично неможливо зробити або буде занадто дорого.

- А якщо не для навчання? Припустимо, держава цим зацікавилася, то можна було б зробити більшу кількість входів, як раніше? Щоб одесити могли перечекати такі страшні обстріли, як було 13 грудня.

- Наскільки я знаю, у 2014 році, коли почалася російсько-українська війна, обласне керівництво проводило моніторинг усіх бомбосховищ, частина з яких у нас – це якраз перероблені катакомби. Я не пам’ятаю точну кількість, але, здається, тоді йшлося більше, аніж про 400 об’єктів, з яких у нормальному стані було не більше десяти відсотків. Вони були занедбані, тому що після розпаду Радянського Союзу за ними просто перестали доглядати, тому що система цивільної оборони фактично розвалилася. Так от, більше десяти років тому була дана оцінка їхньому стану й прийняті відповідні рішення. Починати зараз щось робити з катакомбами майже немає сенсу. Занадто мало входів. Умовно кажучи, в тій же Аркадії - під дуже щільно забудованим районом, де живе близько сотні тисяч мешканців, є лише два невеликі входи. Теоретично туди можна завести людей, якщо, не дай Боже, почнеться якесь тотальне бомбардування. Але не більше того. Є просто нормально пристосовані бомбосховища в сучасних будинках, а також у будівлях сталінської доби, де вони були передбачені проєктами. От там люди й ховаються.

- Скільки приблизно людей можуть вмістити музеї, про які ми з вами згадували?

- Якщо я не помиляюся, музейний комплекс, який у нас розташований на Молдаванці, частково має так звані дикі катакомби, а решта - це протирадіаційний бункер. Але, дивіться, спуститися вниз і пересидіти годину-дві, поки щось летить, - це одна історія. А коли вам потрібно довго тримати там людей, то вже треба організовувати туалет, харчування, якусь медицину тощо. Це все не так просто. Тобто можна тимчасово, на кілька годин, ховатися в катакомбах, якщо десь поблизу від вас є вхід. Але й тут теж є обмеження. Адже про всяк випадок має бути резервний вихід, якщо основний завалить. У катакомбах таке трапляється дуже нечасто. Тому якщо братися за це, а потім ще шукати або облаштовувати додатковий вихід, - це дуже ускладнить процес організації подібного бомбосховища.

Загалом якщо ми відкриємо всі старі ходи, то теоретично під землю можна сховати повністю всю Одесу. Але катакомби не йдуть під усім містом. От вони є під Французьким бульваром. Це декілька систем. Також, як я сказав, під Аркадією. Слобідка й Молдаванка достатньо щільно стоять на катакомбах. А от історичний центр Одеси їх фактично не має – це дві маленькі системи, де можуть сховатися лише кілька десятків людей, а входи там не дуже зручні. Найбільші й найгустіше заселені спальні райони, як-то так зване селище Котовського, де проживає близько 300 тисяч людей, - не мають під собою жодних катакомб. Селище Таїрова та Черемушки так само. Тобто там, де вони найбільш потрібні, їх просто немає.

- Виходить, катакомби – не місце, де можна системно переховуватися під час обстрілів. Ви говорили про укриття в будинках. Але ж з ними теж є проблеми…

- Наскільки я знаю, такі проблеми у будь-якого міста України. Я, чесно кажучи, не заглиблювався і не можу тут бути експертом. Але загалом жодне українське місто точно не готувалося до такої війни, яку нам влаштували кляті сусіди.

- Але, Олександре, вже майже чотири роки повномасштабної війни. Хіба не можна було якось краще підготуватися, коли такі обстріли на постійній основі?

- Можливо. Наскільки я знаю, все, що можна було, почистили - підвали, старі бомбосховища більш-менш приведені до ладу. Але я не можу сказати, наскільки вони перекривають потреби мільйонного міста Одеса.

- Ви зауважили, що в катакомбах є протиядерні бункери. Розкажіть детальніше.

- Ці протиядерні, протирадіаційні бункери почали будувати під час холодної війни наприкінці 1950-1960-х років. Вони частково збереглися, і в деяких з них, наскільки я знаю, відновили бомбосховища. Але їх не дуже багато. Адже коли їх будували, не було такої великої кількості спальних районів, про які ми з вами говорили, де зосереджена більшість цивільного населення. А ці бункери здебільшого розташовані ближче до центру міста.

- Ми ж знаємо, які у нас сусіди – від них можна очікувати чого завгодно. Тим більше, погрози про застосування ядерної зброї з їхнього боку звучать давно. Якщо припустити, що вони їх втілять в життя, у цих бункерах можна сховатися?

- Протиядерний бункер - це дуже складно технічно організована споруда. У ньому повинні бути спеціальні двері, які здатні витримати ядерний удар. Вони встановлюються на таких гумових ущільнювачах. Там має бути система фільтрації та вентиляції зовнішнього повітря, регенеративні кисневі патрони, накопичувачі, санітарний вузол, а також обов’язкова наявність індивідуальних засобів захисту типу протигазів, ОЗК тощо. Наскільки я знаю, в Одесі всього декілька бункерів відповідають цим вимогам. Решта у 1990-х спочатку перестали обслуговуватися. А згодом, на початку 2000-х, туди почала лазити різна маргінальна публіка – різали кольорові метали, потім чорні, розтягували майно по домівках або виносили на Старокінний базар протигази, захисні костюми і все інше.

Тому в нормальному стані залишилися лише ті бункери, які знаходилися на території великих підприємств, що збереглися та продовжували за ними доглядати. Я був у таких бункерах під Одесою кілька разів. Там, справді, залишилися ті умови, які я щойно перерахував.

Якщо просто так спуститися під землю під час ядерного удару, ви матимете над головою 20–30 метрів скелі. Вона витримає навіть попадання атомної, ядерної бомби. Але ви не протягнете там довго. Адже треба щось їсти, пити, кудись ходити до туалету. Якщо цього немає, то за 10–15 днів уся ця маса людей, яка там сховається, матиме дуже серйозні проблеми.

- Сьогодні в Одесі важка ситуація – через наймасштабніші за ці роки війни обстріли в місті блекаут, проблеми з водою, теплом і подекуди навіть зв’язком. Як одесит, що ви відчуваєте, про що думаєте, коли дивитися на те, що тут відбувається?

- У нас у всіх одні й ті самі думки. Перша - коли вже ці всі тварюки повиздихають, і коли на місці цієї клятої москви знову буде велике болото, яке й було до того, як наші київські князі її заснували.

Друга думка - маємо триматися. У нас немає вибору. Бо принаймні адекватна частина населення розуміє: якщо вони, не дай Боже, сюди прийдуть, просто нас усіх знищать. Зникне не тільки країна, як суверенна держава, а й населення у більшості своїй - ті, хто не встигнуть емігрувати. Ми це бачимо на прикладі того, що відбувається на Донбасі і на інших територіях, куди заходить російська армія. Тому думки прості: битися й триматися.

- Чому росіяни так вчепилися в Одесу?

- Тому що це найбільш стратегічно важливе місто на Півдні. Це порт, через який йде наш експорт. По ньому вже було кілька ударів. Навіть нещодавно постраждало турецьке судно. Тому хочуть вдарити й по нашій економіці.

Крім того, знищення енергетики навколо міста – це намагання примусити населення вимагати або капітуляції, або якнайшвидшого підписання якихось мирних угод. Ви ж бачили, що минулого тижня (ми говоримо 17 грудня. – О.М.) розносилася фактично вся енергетична інфраструктура України. Постраждала не лише Одеса, а й багато інших міст. У них така стратегія - загальний терор і геноцид. Ось це їхня ціль.

- Речник УДА Сергій Братчук припустив, що такими обстрілами росіяни хочуть відрізати Південь. Бачила ще кілька обговорень, що таким чином хочуть ізолювати Одесу. Як ви вважаєте?

- Щоб ізолювати місто, потрібно перерізати суходолом усі можливі комунікації. Це залізниця і дороги. Крім того, нас усіх з’єднує мобільний зв’язок або інші способи радіо- і телефонного зв’язку. Скажімо, якщо знищити всі ретранслятори або позбавити їх енергії, тоді, можливо, ми втратимо частину комунікації. Але перерізати дороги суходолом можна лише в одному випадку - якщо російські танки доїдуть і оточать місто. Як ми це бачили, наприклад, під час оточення Чернігова, або як захоплювали Херсон. Тоді вони, дійсно, обмежують комунікацію між містом і рештою України. Але ні, відрізати Одесу неможливо, доки не буде повноцінного військового оточення. А цього, я впевнений, не буде ніколи. Вони просто сюди не дійдуть.

- Знаю, що ви готувалися до повномасштабного вторгнення і були серед тих, хто розумів: росіяни можуть на таке наважитися. Коли ви вперше задумалися над тим, що таке можливо?

- Знаєте, спрацював досвід вивчення історії росії та України, їхніх взаємин та динаміка подій, які відбувалися останні 30 років, а особливо з 2014 року. Я ще тоді розумів: росія не зупиниться, адже імперія не бачить своє існування без України. Вони завжди намагатимуться нас захопити, завоювати, примусити стати якоюсь Білоруссю - тобто маріонетковою державою поруч із ними. Це була чиста аналітика, яка базувалася на історичному й життєвому досвіді. Я все життя займався військовою історією. Я розумів, який вигляд має підготовка до війни. Коли до кордонів підтягується така кількість військ, як наприкінці осені 2021 року, а росіяни називають такі дії "навчаннями", це неправдоподібно. Занадто дорого для держави так довго їх імітувати. Коли ж туди виїхали ще й польові шпиталі, стало очевидно: вони повністю готові, бо вкладено занадто багато ресурсу.

Плюс, риторика їхніх політиків та попередження західної розвідки, яка має занадно серйозні можливості. Коли щось пише New York Times, La Figaro або The Economist - це не ті видання, які друкуватимуть якісь фейки. Ти складаєш докупи усі фактори і приймаєш рішення, що тобі треба бути готовим до вторгнення.

- Але влада напередодні заспокоювала нас, що такого не буде. І, направду, чимало людей цьому вірили. Серед ваших знайомих були такі, хто вам говорив: "Яке повномасштабне вторгнення?! Не вигадуй!"?

- Моя дружина називала мене параноїком. І навіть коли ввечері 23 лютого я їй сказав, що, скоріш за все, це станеться завтра, вона відповіла: "Не починай! Ти весь час повторюєш, що буде велика війна". А я ж ще у 2014-2015 роках читав курси виживання для пересічних громадян. Ми зробили таку школу, де я розповідав, що робити під час бомбардування, або коли зникає вода - як можна її зібрати з батареї чи з того ж туалетного бачка. На мене дивилися типу: "Чувак, ну ти в параної! Як це може отак зникнути вода чи мобільний зв’язок?!". А я пояснював, як підготуватися до тих сценаріїв, які ми зараз бачимо. Наприклад, закупити свічки, ліхтарі на батарейках, одноразовий посуд. Бо коли вода зникає, за кілька днів весь посуд на кухні стає брудним і починає шкодити здоров’ю через інфекції. А одноразовий можна використати й викинути. Його вистачить на довше, аніж звичайного.

Враховуючи моє розуміння й сприйняття, на момент нападу я був спокійно розсудливим та діяв за алгоритмами, які до того прорахував.

- То що вам сказала дружина зранку 24 лютого?

- Перші хвилини ми не розмовляли, а діяли за планом. Я прокинувся, сказав: "Почалося!". Швидко розбудили доньок, яким тоді було по вісім років. У нас все настільки було готове, що ми виїхали за 20 хвилин. Поїхали, як планували, до старшого сина в Чехію. Їхали через Румунію. Ось там вже дружина сказала: "Я вражена, наскільки ти все прорахував. Ти просто молодець!". Потім ще кілька разів це повторювала за ці майже чотири роки.

Так от я завіз сім’ю до сина, завантажився тактичною медициною. У Будапешті та у Братиславі мені ще щось догрузили, а вже в Кишиневі я докидав останнє, як-от джгути Есмарха. Повну автівку завіз "Корпорації Монстрів" і ще комусь.

Також в одному з військових магазинів скупив усю снарягу, яка була в наявності на всі гроші, що мав – тактичні окуляри, "АК-шні" підсумки, якісь РПСки тощо. Все це я привіз до України. А далі відразу включився в процеси організації захисту і оборони.

- Думаю, тут треба ще додати, що ви на той час – не простий цивільний, а підполковник міліції у відставці.

- Так, я колись був підполковником міліції. Але волонтерством я взагалі займався з 2014 року. Тож ще з тих часів розумів, що потрібно людині, яка воює, які запити зазвичай приходять від військових, що можна взяти дешевше, але якісніше, які саме потрібні турнікети і так далі.

- Ви волонтерили і з початку повномасштабної війни – допомагали військовим, зокрема автівками…

- Спочатку ми возили майже все. Нам дуже допомагали поляки, зокрема мій товариш польський письменник і одеський краєзнавець Борис Тинка. На початку то була тактична медицина, їжа, свічки, батарейки, ліхтарі. Назвемо це гуманітаркою. Але потім ми зрозуміли, що акцент треба робити саме на допомозі військовим, і сконцентрувалися виключно на цьому. Це, справді, були автівки – передали у військо близько 70 штук.

Коли підірвали Каховку, наша команда закупила й передала близько 140 човнів і моторів. Також була оптика для ППО, біноклі, різні дрони. А згодом максимально направили зусилля на тактичну медицину - аптечки, наплічники, турнікети. Хоча інколи були абсолютно дивовижні запити - глушники на Barrett або якась інша приблуда, яку взагалі ніде не знайдеш, але ми якось розшукували. Також привозили бронежилети й форму, якої, наприклад, навесні 2022-го катастрофічно не вистачало. Ми через французьких "контрабандистів" завезли в Україну 15 тисяч комплектів камуфляжу "мультикам". Тобто фактично самотужки вдягнули приблизно три бригади.

- Але зрештою і ви пішли воювати. Як прийняли таке рішення?

- Коли волонтерство перестало бути дуже ефективним, зменшилася кількість донатів, і я побачив, що армія більш-менш уже забезпечена, що немає такої кількості запитів, як у 2022–2023 роках, зрозумів: більше не настільки ефективний, як волонтер, щоб просто сидіти вдома. Тож добровільно мобілізувався до Військово-морських сил України.

- Як військовий та історик, що скажете про нинішні мирні переговори?

- По-перше, будь-які перемовини - це нормальна історія в будь-якій війні. Коли була війна у В’єтнамі, переговори тривали років п’ять. А коли в Югославії - три. Це нормальна складова будь-якого конфлікту. А от до чого вони можуть призвести, ніхто не знає. Мене інколи питають, чим і коли все закінчиться? Я пояснюю, що будь-яку задачу ви можете вирішити лише тоді, коли вам відомі всі необхідні складові. Тоді ви вираховуєте той самий "Ікс". А у нас чимала кількість факторів, які ми не можемо передбачити. Божевілля Трампа і його нової адміністрації, поведінка Китаю, бажання Індії допомагати росії чи його відсутність, політична ситуація в європейських країнах - наскільки вони там можуть скотитися в правий радикалізм, та багато інших, які можна довго перераховувати. От всі вони не дозволяють нам відповісти на питання, коли і чим все закінчиться.

- І росія не демонструє бажання завершувати цю війну. Навпаки – збільшує військовий бюджет, посилює обстріли цивільних міст та ще активніше напирає на фронті. Які ж це мирні наміри?!

- Ми маємо справу з утворенням, населеним тварями, яке, по-перше, нормально існує лише тоді, коли воює. росія з тих семи століть, які вона є на мапі, провоювала повні п’ять. Це історична складова.

По-друге, це маніяк, який зараз розмахує ножем на всі сторони та не може зупинитися, тому що у нього в очах кров. Це чисто психологічний аспект. Вони сьогодні у такому маніакально-агресивному стані. І не варто очікувати, що вони зараз зупиняться і скажуть: "Ой, вибачте, ми трохи нашкодили. Підемо додому, добре? Ви тут не ображайтеся". Такого просто не може бути! Тому давайте сприймати так: єдине, що може зупинити росію, - це зовнішня сила. Тож наше завдання – насамперед, бути сильними. Крім того, маємо консолідувати навколо себе максимальну кількість союзників і партнерів, готових допомагати нам фінансово, мілітарно, дипломатично - всім, чим можна.

- На вашу думку, наскільки вони готові допомагати? У європейців є розуміння, що у разі найгіршого сценарію розвитку подій в Україні, вони наступні? путін, як на мене, й не приховує таких своїх намірів. Чого тільки вартує оця нещодавня фраза, що вони не збираються нападати на Європу, але якщо та почне, то вони прямо зараз готові відповідати.

- Справді, його заяви треба сприймати з точністю до навпаки. Тому ця фраза має налякати європейців більше, аніж якби він сказав: "Ми збираємося напасти на вас!".

Насправді, ми зараз бачимо достатньо швидку, як для Європи з її бюрократією та ліберальними настроями, зміну позиції. Ті документи, які нещодавно були підписані в Берліні, дають нам чітке розуміння - Європа все усвідомила: росія - це вбивця і маніяк, якого може зупинити тільки сила. Ніякі умовляння, квіточки чи прохання не працюють.

Тому за Європу я якраз радію. Останнім часом вона демонструє те, що ми хотіли бачити ще у 2022 році. Європа 80 років не воювала. І вона просто не вміє навіть налаштовуватися на бійку. Знаєте, ще за пару років до повномасштабного вторгнення у мене були туристи зі Швеції – молода пара айтішніків родом із санкт-петербурга. Я їх запитав: "Як вам Швеція?". Відповідають: "Дуже нудна країна. У шведів абсолютно немає агресії – вони втратили це відчуття. Ви ніколи не почуєте, що хтось підвищив голос, не побачите сварку в черзі в магазині. Це нудно". І я пригадую, що ментально майже вся Європа така. Це люди, які звикли вирощувати тюльпани. От 80 років Європа займалася саме цим, а не будувала армію і не їздила на танках. Тому чого від них можна очікувати?! Вони, вибачте, як кажуть в Одесі, "комнатные". Але ж змінюються. І це мене тішить.

- Однак є й те, що ще насторожує в переговорному процесі - поведінка США. Ви правильно звернули увагу на Трампа та його адміністрацію. Бо якраз вони схиляють нас до поступок росії, зокрема територіальних…

- Тут нічого не зробиш. Американці примудрилися обрати найбільш неадекватну постать із усього політичного олімпу сучасної Америки. Ми ж з цим нічого не можемо зробити. Перейматися з цього приводу абсолютно неконструктивно. Тому ми сприймаємо це, як даність, і продовжуємо жити та воювати з цією інформацією в голові.

- Але ж у нас залишаються люди, які досі вірять, що Трамп усе вирішить. Хоча очевидно, що він керується лише власними інтересами, які не про Україну.

- Ми взагалі завжди маємо розраховувати тільки на себе. Тому, по-перше, маємо укріплювати наші Збройні Сили і підтримувати їх щоденно. Бо ніхто, крім ЗСУ, не захистить Україну.

По-друге, всередині країни має бути консолідація. Ми не повинні мочити одне одного через якісь дрібниці.

По-третє, нам треба чесно працювати, сплачувати податки, робити все для того, щоб максимально міцно трималася економіка країни, а також саме суспільство.

По-четверте, за можливості чоловіки мають йти до війська, розуміючи, що все одно прийде їхня черга. Нікуди ти не подінешся. У нас не так багато військових. Нові потрібні завжди.

Хто може - підтримує військо донатами чи волонтерством. Ця війна на виживання: або ми втримаємося як нація і переможемо, або буде велика біда - просто зникнемо, як народ, і на тому все.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото надані Олександром Бабічем