"Куля пройшла через мою ногу і пробила кістку ніжки сина, якого я несла на руках. Рана була настільки великою, що лікар в неї наскрізь просовував руку"
Наші діти дістають поранення не лише на українській землі. Сина черкащанки було поранено в Сирії, коли йому не виповнилося і року. Жінка опинилася в цій країні за покликом чоловіка, який хотів навчати дітей. Більшість громадянок України потрапили в Сирію з окупованого Криму, тікаючи від російських загарбників. Здебільшого, це були кримськотатарські родини.
Поранені діти викликають неймовірні відчуття болю та власної безпомічності, бо не можеш нічого змінити, щоб такого не сталося. А якщо дитина отримує кульове поранення, коли мама намагається врятувати маля, вивезти, винести з-під вогню, відчуваєш жах шкірою. Це саме така історія. Під час перегляду документального фільму журналістки Ірини Сампан "10 втрачених років" для мене стало відкриттям, що десятки українських родин опинилися заручниками в Сирії. Більшість із них – кримськотатарські сім’ї, які у 2014 році рятувалися від російських окупантів з анексованого Криму.
Приїхавши у невідомість у Сирію, згодом вони потрапили у бойові дії там. Чоловіки гинули, а жінки лишалися безправними, невидимими, безхатьками… Довгий час їхні голоси не чули. Але знайшлася жінка, яка достукалася до Міністерства закордонних справ, до ГУРу, до президента. І у 2020 році почалася спецоперація по поверненню наших жінок в Україну. Перші родини повернули додому наприкінці 2021 року. Але і під час повномасштабної війни спецгрупа продовжила рятувати українок. У 2025 році ГУРівці забрали останню нашу громадянку, яка лишалася в таборі для біженців у жахливих умовах. А перед цим, восени 2024 року, додому повернули Інну з Черкас із сином, якого вона народила у Сирії і якого було важко поранено під час намагань мами втекти від бойовиків. Ногу хлопчика не лікували як слід. Вже в Україні йому зробили складну операцію. Ще не одна знадобиться. Але Інна, яка в Сирії втратила чоловіка, доньку, і другого чоловіка - батька свого сина, готова на все задля хлопчика.
"СНАРЯД ВЛУЧИВ У НАШ БУДИНОК, НАС ЗАСИПАЛО У ПІДВАЛІ. КОЛИ МЕНЕ ВІДКОПАЛИ, Я БУЛА СИНЬОГО КОЛЬОРУ І МАЙЖЕ НЕ ДИХАЛА. А ДОНЬКА ЗАГИНУЛА"
- Мій перший чоловік був викладачем молодших класів, його навіть свого часу визнавали найкращим вчителем року того регіону, де він працюівав. Його батьки також були викладачами, а з часом і мама, і тато стали директорами шкіл. Мої батьки також вчителі, - розповідає 41-річна Інна Добровольська. – Чоловік мріяв відкрити щось для дітей, які не мають змоги нормально навчатися. Зробити щось вагоме там, де це складно. Коли племінник показав йому відео про дітей в Сирії, які лишилися сиротами, він побачив, як ці діти страждають, він загорівся чимось їм допомогти. Не впевнений був, що це буде саме школа. Просто хотів поїхати туди і допомагати дітям. А як, де саме, в якій формі, - це вже деталі, з якими ми мали розібратися на місці.
Родина з Черкас перебралася у Сирію у лютому 2014 року. На той момент у Інни з чоловіком вже росла донька. Їй був рік і чотири місяці.
- 10 лютого ми вже були в Сирії, у місті Ракка, - продовжує Інна. – Там почалися заворушення, держави, як такої, вже не було. Війна з Сирії пішла у Ірак. В тому місті, де ми опинилися, не було шкіл взагалі, вони були розбомблені. Асад цілеспрямовано бив по лікарнях і школах, як це робить і путін в Україні. У них однакова ідеологія. У березні чоловік відремонтував будинок, в якому були лише стіни і стеля, і відкрив у ньому школу. З державних шкіл дозволили взяти парти. Підручники довелося друкували самим, бо знайти книжки було важко. З Туреччини привезли принтер, на якому і друкували підручники. Для викладання знайшлися вчителі фізики, математики, російської мови і літератури, фізкультури та арабської мови. У школу пішли діти. Багато було сирійців. Потім з’явилися російськомовні учні. Після окупації Криму в Сирію почали їхати кримчани – тікали від росіян. Тож прийшли в школу і наші діти. Коли я дізналася про те, що росія забрала в України Крим, страшенно здивувалася. Навіть уявити не могла, що на моїй землі може початися війна.
Так ми прожили вісім місяців. За цей час придбали власний будинок, який чоловік одразу записав на мене. І тут війна почала повертатися на сирійські території. Війна ж завжди повертається туди, звідки почалася. Тепер я це добре розумію. Америка почала допомагати курдам, вони погнали асадівців з Іраку. З’явилися літаки. Вони прилітали, скидали бомби і улітали. Чоловік їхав машиною - щось закуповував для школи. Неподалік впала бомба. Уламок влучив йому в голову. Кістка не була пробита. Він стік кров’ю...
Ми лишилися вдвох з донькою. Я дуже хотіла повернутися додому. Чужа країна, чужа мова, дворічна дитина на руках. Як жити? Моя мама звернулася у МЗС, але там відповіли, що не можуть допомогти, бо на території Сирії не діють ніякі закони. Запропонували мені якось дістатися до Туреччини. Звідти, мовляв, вже б допомогли повернутися додому. Але вийти з сирійських територій було майже неможливо. Тих, хто робив це, ловили асадівці, саджали в тюрму. Я намагалася дізнатися, як можливо виїхати, але мені казали: "Тоді ми заберемо дитину, і ти ніколи не будеш знати, де вона". Я боялася навіть пробувати. Хтось із моїх знайомих зміг вийти у Туреччину. Але я не ризикнула піти їхнім маршрутом, бо більшість тих, хто це робив, все ж ловили.
Коли доньці виповнилося п’ять років, я одружилася вдруге. Мій другий чоловік народився у Молдові. Його батько був українцем, дідусь та бабуся також, а мати - молдаванка. Коли він пішов у перший клас, батькам запропонували роботу на півночі росії. Вони довго там прожили. У Сирію чоловік потрапив, бо йому запропонували тут роботу. Коли я лишилася сама, він приходив мені допомагати. В будинку, де ми з донькою жили, було чотири кімнати. Неподалік стояв великий генератор - ми купували світло на дві-три години на день, щоб встигнути зробити хатні справи. Якось сусіди переключили собі наші ампери. Зі мною в той період жила жінка з двома дітьми. Вона тільки-тільки народила. Я допомагала дивитися за новонародженим. Ми грілися за допомогою уфо-лампи. І тут світла немає і немає. Подзвонила йому. Він прийшов – допоміг розібратися.
Коли майже впритул до нашого міста підійшли курди, він запропонував одружитися. "Ти лишаєшся з дитиною, без чоловіка. Як буде оточення міста, тобі немає навіть кому принести воду", - переконував він мене. Добрий був чоловік, дітей любив. І я погодилася. Ми одружилися. Я завагітніла. У жовтні 2018 року я була на п’ятому місяці вагітності, коли у наш будинок влучив снаряд. Ми були у підвалі у своєму будинку. Будинок впав на той підвал. Мене і доньку засипало дрібним камінням. Коли мене розкопали, я була синя, майже не дихала. А донька – не дихала зовсім. Вона загинула. Три дні син не рухався у мене в животі. З нами у підвалі була знайома і її двоє дітей – ми часто бачилися, ця родина часто приходила до мене, малі до мене звикли. Цю мою знайому також засипало так, що вона загинула. Чоловік мій був у сусідній кімнаті підвалу. Він не постраждав. Доньку тої жінки хтось забрав, а я одразу, як мене розкопали, схопила на руки сина подруги. В нього на голові шкіра розійшлась до черепа. Було видно кістку. Я два дні ходила до лікарів – просила зашити рану. А її не зашивали, тому що бруд в ній був, треба було промивати. Пізніше я знайшла і доньку моєї загиблої подруги. До пологів ці діти були зі мною. Потім з’явилася їхня бабуся. Вона їх забрала. Я досі пам’ятаю, як кричали діти, як не хотіли йти від мене…
Син народився, коли ми були в бігах. Наш будинок, те, що від нього лишалося, постійно обстрілювали курди. Тому ми шукали більш безпечні укриття. На той момент в місті було багато кинутих будинків, квартир. У лютому, третього числа, ми ночували в черговій закинутій кімнаті. Там у мене почалися пологи. Син народився в один день з моєю мамою. Я не чекала, що це станеться саме в той день. Під руками не було необхідних речей, хоча я їх приготувала. Вони лежали десь глибоко в машині. Там були і ножиці… В результаті пуповину різали тупим ножем. Пологи приймала моя знайома. Вона також потім загинула.
Син народився дуже малим – менше двох кілограмів. Це можна пояснити тим, що я дуже погано харчувалася під час вагітності. Коли місто опинилося в оточені, вся наша їжа складалася з рису, булгура та макаронів. Нічого іншого не було. Чоловік сміявся з мене, коли я казала: "Не може бути, що нічого зеленого тут немає. Має ж десь бути листя чи трава". Я готова була траву гризти. Також хотілося якоїсь зелені. То він повіз мене в парк, щоб я переконалася, що там все жовте і сухе. Так і було.
Ваги, на яких ми зважили сина, не показали точну вагу. За декілька днів лікар оглянув новонародженого. Сказав, що за ознаками з ним все добре, просто мілкий дуже.
"КІЛОГРАМ ЦУКРУ КОШТУВАВ СТО ДОЛАРІВ"
- Ми переїхали в інше місто, де майже рік прожили без війни, - продовжує Інна. - А потім знову почався голод. Я готувала все, що знаходила на вулиці: траву, грибочки якісь. Чоловік приніс висівки. Але це були суцільні шкірки від пшениці. Діти їли кашу з них і какали кров’ю. А іншої їжі не було. Щоб ви розуміли: кілограм цукру тоді в місті коштував сто доларів. За щастя було знайти кропиву чи якусь іншу зелень. Я пробувала знайдене на смак. Якщо мене влаштовував, могла стушкувати. Чи зробити салат. Добре, що у нас була олійка та оцет, щоб можна було чимось приправити знайдене.
В якийсь момент нас всіх погнали в місто Багуз рити окопи. Жили ми там само, в тих окопах, що накопали. Там нас із сином і поранило. Ми переходили на інше поле, на якому були дерева. Я несла сина, якому ще рочку не було, перед собою, бо стріляли за спиною. На спині тягнула сумки, рюкзак, якісь каструлі. В мене вистрілили. Через мене ця куля потрапила і в сина, в його ніжку. Його голову я сховала у себе в грудях, а ніжки висіли між моїми ногами. Куля прострелила мою ногу і пройшла ще й через його. Лікар, до якого я зразу прибігла – на тих полях були і лікарі - не погодився зашити рану синові, боявся. Зупинити кров зупинив, але інше робити відмовився. Це був араб з великими руками. Так він просунув свою долоню через рану в ніжці сина.
Чоловік знайшов якогось іншого лікаря. Бо ми звідти не могли вийти – розстрілювали всіх, хто намагався піти. Через тиждень на ті поля прийшли американці з курдами. Вони запропонували: хто хоче поїхати додому, може з нами виїхати. Сказали, що будуть вивозити всіх бажаючих в табір для біженців, звідти кожна країна буде забирати своїх громадян. Мовляв, подасте у "Червоний хрест" заяву – і вас заберуть. Я погодилася. Зі мною багато хто пішов. Приїхали ми в той табір, першою справою знайшла "Червоний хрест", написали необхідні заяви. Там я познайомилася з іншими українськими жінками, які також опинилися заручницями ситуації.
- А де був ваш чоловік?
- Коли нас забирали з полів, чоловік поїхав разом з нами. Але його забрали у в’язницю. В табір везли лише жінок і дітей. Через якийсь час мені сказали, що мій чоловік у тюрмі загинув…
"ВІДІРВАНИЙ ШМАТ З МОЄЇ НОГИ НАМАГАЛИСЯ ПРИШИТИ БЕЗ АНЕСТЕЗІЇ, НАЖИВО, АЛЕ ПОЧАЛОСЯ ЗАПАЛЕННЯ, ВІН ВІДВАЛИВСЯ"
Шість років Інна з сином прожили в таборах для біженців у Сирії. Два роки – у таборі "Аль-Хол", потім – більше трьох років – у таборі "Родж". Там жінка навчала дітей математики, хоча в Україні вона працювала менеджером міжнародного туризму, перекладачем, економістом.
- У таборі лікар зашив рану сину, дав мені йод, показав, як робити перев’язки, - продовжує Інна. – Я постійно прала і прасувала бинти, якими перемотувала ніжку сина. В табір почали приїздити лікарі на спеціальних обладнаних машинах, навіть був рентген-апарат. Нарешті зробили знімок ноги. Я побачила, що берцова кістка пробила на два сантиметри. Нам дали лангету – зафіксувати ногу. А ще видавали кальцій і вітаміни. Син любив кальцій. Крім того, він постійно був на молоці, на грудному вигодовуванні. І згодом все загоїлося, кістка відновилася.
За цей час ми бачили як розбудовується табір, в ньому почали робити комунікації, воду проводили. Коли все добудували, табір поділили на дві частини. Одна - для сирійців біженців. Їм видавали намети на родину. І вони будували собі цілі двори. У них були дозволені телефони. Для дітей, які лишилися сиротами, робили дитячі будинки. Зробили і лікарні. Навіть дві. Одна також була сирійською, а іншу побудували норвежці. Велику, красиву. Там лікарі розмовляли англійською. Я з сином зверталася і в одну, і у іншу. У другій частині табору тримали іноземців. Пізніше і в нашому таборі побудували лікарню. В секторі для іноземців все було заборонено: телефон, родиною жити не можна було. З часом відкрили базар. Ми почали домовлятися з продавцями, щоб завозили нам книжки, згодом по-тихому передавали і телефони. В лікарні, яку нам побудували, сина обстежили, зробили рентген. Ніжки були однакової довжини. Здавалося, все минулося, кістка заросла. Син почав ходити, бігати.
- Ви розповідаєте лише про рану сина. Але ж і ви постраждали…
- Куля вирвала у мене шмат шкіри з м’язами, але кістку не зачепила. Мені було боляче ходити. Той відірваний шмат намагалися пришити. Без анестезії, наживо. Але почалося запалення. Знову все відвалилося. Але я лейкопластирем туго заклеювала рану – і з часом все зрослося. Шрам жахливий лишився, але нога працює. Я лікарям у таборі і не показувала свою ногу. Головне було лікувати сина. І добитися нашого повернення додому.
У кінці 2020 - на початку 2021 року в цій історії з’явилася ще одна жінка – громадянка Євросоюзу, племінниця якої з анексованого Криму також опинилася в Сирії, а згодом і в страшному таборі для біженців. Про українок, які там перебувають, було відомо, їхні прізвища мало міністерство закордонних справ. Але як їх звідти забрати – рішення не було. Літаки в Сирію не літали, заїхати в країну, керівництво якої не визнано, немає ніякої можливості. Але та сама Фатіма Бойко звернулася до керівництва Головного управління розвідки України. І справа почала рухатися.
- Фатімі, як громадянці Євросоюзу, відповідали активніше і не відписками та відмовками, а почали пояснювати, чому неможливо відправити по нас літак, що потрібна підтримка спецслужб, - продовжує Інна. – Фатіма спілкувалася з нами всіма, хто мав громадянство України і перебував у таборах для біженців. Декілька разів ми записували і відсилали їй відео наших звернень забрати нас додому, знімали умови, в яких живемо з дітьми.
Коли сину було два роки, влітку, у спеку, у таборі "Родж" не було ні електрики, ні води. Якось вдень він заснув, у нього піднялася температура і почалися судоми, які тривали 20 хвилин. Коли судоми припинилися, я замотала його в рушник і побігла в лікарню. Лікарі-курди подивилися на нього в моїх руках і сказали: "Іди ховай його, він помер". Він не рухався зовсім. Я вийшла звідти без надії. Почула, що якась жінка говорить англійською. Протягую їй сина з проханням: "Зробіть щось". Вона його послухала і почала діяти. Зробили уколи, охолоджували. Кондиціонер увімкнули. І він прийшов до тями. Декілька днів після того не говорив, не ходив, лише лежав. З того часу у сина почалися судоми. Вночі іноді переставав дихати. Коли сину виповнилося чотири роки, все це припинилося.
- Але ходив він нормально?
- В три роки, коли нас перевезли в табір "Родж", поранену ніжку син почав ставити на пальчики. Я зверталася до лікарів, нас навіть возили в місто з охороною. Біля нас із сином було троє-четверо озброєних автоматами чоловіків. Я сиділа в черзі, і зі мною сиділи ці охоронці. Вони не дозволяли нам навіть по коридору пройтися. Сина оглядали ортопеди, хірурги, зробили навіть КТ. Лікар сказав, що може прооперувати під загальною анестезією. Але жодної гарантії не давав, що син через його судоми перенесе анестезію. А після операції потрібно возити його на фізіопроцедури, без яких результату не буде. Лікар питав мене: "Будете возити?" Тобто кожного дня нам потрібно виділяти охорону, давати машину. Охоронці сказали: "Ні, у нас заборонено таке робити". Лікар пояснював, що мама сама не розробить ніжку, допоможе лише апаратна реабілітація. "Якщо я зараз поріжу і не робити потім процедури, може стати ще гірше", - пояснив лікар. Декілька разів нас возили на консультації… Але я так і не ризикнула погодитися на операцію там. Чекала на нашу депортацію, на повернення додому. Але бачила, як стає все гірше.
Щоб забрати українок із Сирії ГУР розробив спецоперацію, задіяв своїх найкращих розвідників. У кінці 2021 року з табору для біженців вдалося забрати перших багатодітних громадянок України – в однієї мами було семеро дітей, у другої – четверо.
- Наступного разу, коли була така змога, забрали дівчат, у яких було по двоє дітей, - згадує Інна. – Звісно, що я також дуже хотіла додому. Казала, що у мене син поранений, погано ходить, йому потрібна медична допомога, але був встановлений порядок. Звісно, що я дуже переживала, що для лікування буде вже пізно, коли нас заберуть. Просила навіть: заберіть сина самого, його мама моя зустріне, а я вже буду чекати своєї черги. Але ГУР встановив чергу, якої дотримувався. Можливо, так було домовлено з тими, хто нас утримував… Після того, як забрали багатодітних жінок, в таборі лишалися я з сином і дві жінки без дітей. Нас вивезли 21 вересня 2024 року.
Коли ми приїхали додому і звернулися до лікарів, вони визначили, що різниця між ногами вже більше двох сантиметрів. Стопа пораненої ніжки менша і деформована порівняно із здоровою. Випадок складний. У Черкасах лікарі не могли нам допомогти, всі відправляли до Києва. Я не знала, кого і де там шукати. Але коли я вчилася у черкаському фізико-математичному ліцеї, моя подружка завжди казала, що буде лікарем. Так і сталося. У неї двоє дітей. Старший син хворіє на ДЦП, вона неодноразово возила його до спеціалістів в Київ. Тож я попросила її порадити лікаря. Так ми потрапили в столичний інститут ортопедії та травматології.
Поки ми чекали своєї черги на консультацію, зробили документи. У мене ж викрали в Сирії рюкзак з їжею, документами і ганчір’ям, яке я використовувала замість памперсів. Щоб отримати свідоцтво про народження сина, прийшлося пройти суди, ДНК-аналіз. Тоді ж син отримав нове ім’я, яке йому обрала моя мама. При народженні сина назвав Абдурахманом мій покійний чоловік. Коли ми повернулися, мама сказала, що їй не подобається це ім’я. Я попросила її обрати якесь інше. Вона запропонувала мені три на вибір, серед яких було Камран. Ми зупинилися на ньому.
Після отримання свідоцтва про народження минулого літа ми поїхали на консультацію в Київ. Лікар сказав, що під час поранення куля вирвала шматок м’яза, який відповідав за згинання стопи. Але син хотів ходити. І почав кульгати через те, що не міг зігнути стопу. Місце поранення було порваним, заросло спайками, які перетисли м’яз і нерв. Спочатку потрібно виправити кістки, потім м’язи. І вже аж потім справа дійде до нерва.
Під час операції, яку зробили 25 листопада минулого року, ніжка розвернулася на 90 градусів. Навіть не прийшлося закріплювати кістку пластинами. Тепер за допомогою реабілітації ми намагаємося витягти пошкоджене сухожилля.
І все було б добре. Начебто вже все найнебезпечніше позаду. Але декілька днів тому Інна, йдучи на роботу, впала і зламала ногу. Тиждень була в лікарні, бо поламані кістки потрібно було скріпити пластиною. Три місяці на ногу жінці не можна ступати.
- Поки мене не було, вправи з Камраном не робили. Всі були зайняті ще й тим, що до мене в лікарню потрібно було їздити, - зітхає Інна. – І коли минулого тижня моя тітка відвезла сина на контрольну консультаццію, лікар сказав, що незадоволений результатом. Потрібно активніше займатися, розпрацьовувати ногу. Перед тим, як я впала, вже написала заяву на звільнення, бо не встигаю приділяти синові стільки уваги, скільки необхідно.
- Чи згадуєте Сирію і пережите там? Наскільки це позначилося на вас?
- Колись в дитинстві мама процитувала слова вченого: якщо не можеш змінити ситуацію, зміни ставлення до неї. Я не могла самостійно змінити все те, що зі мною відбувалося. Мені важливо було лишитися психологічно здоровою. Я досі не даю вийти назовні своїм почуттям...
А ще багато чого мене навчив дідусь. Ми були дуже близькі з ним, він був розумним, розробляв різні пристрої, мав багато патентів на власні винаходи. Коли були проблеми, ми завжди з ним радилися. Він не давав прямої відповіді, а примушував розмірковувати. Коли ми приходили до висновку, змушував звернути увагу на протилежну думку. І тоді вже обирати. Коли я закінчувала школу, у нього виявили рак. Він пройшов лікування, але відірвався тромб – і він помер. Я приходила до нього, коли він хворів, не могла з цим змиритися. І він у той період якось сказав: "У тебе в житті буде багато важких випробувань, коли ти не будеш знати, що робити. В цих ситуаціях потрібно, щоб голова лишалася холодною, бо потрібно приймати рішення, втікти від проблем не можливо. А для цього потрібно навчитися емоційно відсторонюватися". Отак я і роблю.
Я постійно пам’ятаю свою доньку. Немає такого дня і години, щоб я забула про її існування. Але не дозволяю собі заглиблюватися у сум. У таборі, коли зовсім погано ставало, всі думки навалювалися, коли переживала, що буде з сином, якщо зі мною щось станеться, іноді виникало відчуття, що зійду з розуму. І тоді я забороняла собі думати про все, що зі мною сталося. Знаходила собі роботу: прасувала, прибирала, будувала, щоб зайняти себе і не думати.
- Як звали доньку?
- Каміла. Чоловік обрав ім’я, коли я ще була вагітна. Ми дуже хотіли дітей, але я довго не могла завагітніти. Кожен раз, коли була затримка, раділи: може, вагітна. Але це не ставалося. І я навіть десь вже змирилася, що не можу мати дітей. Але чоловік відчув зміни. Він приніс якось тест: "Тобі треба його зробити". "Та ти що?" - я сильно тоді здивувалася. "По тобі видно, що вагітна", - сказав він. І мав рацію.
Сирія стала для мене великою школою виживання. Я завжди боялася ситуацій, в яких мені може не вистачити повітря. Боялася задихнутися. Коли мене завалило, зрозуміла, що це не так страшно, як я думала. Коли тобі не вистачає повітря, ти просто засинаєш. Коли ти це проходиш, перестаєш багато чого боятися.
От зараз у нас в країні немає світла, зв’язку. Багато хто панікує через це, а я знаю, що робити. В Сирії бувають страшні вітри. Ми жили в палатках, які іноді зносило. Якось ішов страшний дощ, і я прокинулася від того, що на мене впав намет. Я його тримаю. Холодний дощ лупить. Мене вітром зносить з тим краєм палатки, яку я тримаю. А я розумію: якщо все кину, здамся, намет полетить, і мій син лишиться під дощем. Тому я повисла на тому краєчку намету. І тримала, чекала паузу, щоб мати змогу закріпити той "дах" над головою. І дочекалася ж. Після всього пережитого я набагато менше боюся майбутнього.
Коли почалася повномасштабна війна в Україні, я була у таборі біженців. У нас був телевізор, бо час від часу працював генератор. Українські канали було важко знайти, але я одразу відмовилася від всіх російських каналів, дивилася англомовні. З росіянами, які також є в таборі, сварилися. Є велика різниця між нашими народами. Навіть дагестанці, чеченці – всі пропрацьовані пропагандою. Всі бояться зайве сказати, зробити, написати.
Після мого повернення в Україну зі мною зв’язалася працівниця служб по правах людини з Британії. Ми говорили з нею по відеозв’язку. Вона попросила у мене контакти росіян, які лишаються в тих таборах – їх росія не забирає. Хотіла поспілкуватися з ними. Але, наскільки я знаю, всі відмовилися. Бояться, а якщо про цю розмову росія дізнається. Навіть ті, хто зміг вийти з табору, заплатив кошти і потрапив у протурецькі регіони країни, і ті мовчать. Скажу більше. Я знаю, що тих, хто зміг повернутися в росію через Туреччину, вдома посадили у в’язницю кого на 15 років, кого на 12, а є і 25-річний термін. І це жінки, у яких є діти! Дітей віддали або родичам, або в дитячі будинки.
Знаєте, ми, жінки, які з різних причин опинилися у Сирії, довгі роки були невидимими. І наші обставини, ситуації, в які кожна з нас потрапила, ґрунтувалися лише на наших словах. Доказів тому, через що ми пройшли і чому, - фактично немає. Але тим, що Ірина зняла про нас фільм, вона довела нашу правду, легалізувала нас. Для кожної із нас це дуже важливо.
Фільм Ірини Сампан можна подивитися за посиланням
Дівчата з Криму, які повернулися в Україну після стількох років поневірянь, дуже вірять в повернення додому на півострів після перемоги України у війні. Я дуже рада, що вже вдома, з рідними, що можу займатися здоров’ям свого сина. І зроблю все, щоб він нормально ходив.
Камран по духу переможець. І це доводять його перемоги у спорті
P.S. Під час прем’єри фільму "10 втрачених років" у Києві було організовано збір на лікування Камрана. Після травмування Інни всі зібрані на той момент гроші переказали родині.
Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ
