"Я вижив у Маріуполі, треба було вижити в полоні", - Артур Шкеул, 501 ОБМП
Морпіх із Бердянська Артур Шкеул підписав контракт у 2016-му і ще до 2022-го мав досвід боїв на Донбасі. Його брат Владислав служив разом із ним і в 2019-му ледь не загинув. Рятувати брата Артуру довелося особисто, тримати тампонаду на шиї.
У квітні 2022-го Артур і Владислав разом із іншими побратимами потрапили в полон у селі Мирне під Маріуполем. Там їх розділили — Владислава тримали на Луганщині, а Артура відправили до РФ: до Таганрога, а згодом Тверської області та Мордовії. Зустрілися вони лише через 40 місяців, у літаку, в день звільнення з полону — 14 серпня 2025 року.
Артур Шкеул пройшов курс реабілітації в Центрі Unbroken у Львові. Розмова з журналістами "Бутусов Плюс" стала його першим інтервʼю після звільнення. Як росіяни катують військових? Що було найстрашнішим під час полону та які жахи переслідують його й через пів року після звільнення.
Мене звати Артур Шкеул. Я колишній головний сержант 501-го окремого батальйону морської піхоти. Проходжу службу в батальйоні з 2016 року. Підписав контракт і служу дотепер.
На даний момент я колишній, тому що я зараз не виконую обов'язки головного сержанта.
Ти сказав, що ти служиш з 2016-го, а до того у тебе була ще строкова служба.
Під Павлополем у нас були бої, це якраз був 2016-2017 рік. Там, напевно, було найгарячіше тоді. Були обстріли постійні, особливо загострилась ситуація навесні 2017 року, коли наші хлопці теж пішли в розвідку і три чоловіки загинули на розтяжці. Думаю, це, напевно, було найгірше. Звичайно, і поранення брата в 2019 році, коли прилетів безпілотник і скидом поранив трьох чоловіків. У тому найтяжчим був мій брат.
Ти розповідав, що тампонаду довелося тримати...
Так, той момент це був, напевно, найскладніший, один із найскладніших в моєму житті, коли я тримав тампонаду у брата на шиї. Це, напевно, було одне із найтяжчих випробувань в моєму житті.
Його вдалося врятувати?
Так, звичайно, все добре, він вижив, втратив трохи крові, але, слава Богу, залишився живий, відновився і далі проходив службу зі мною.
Де саме і як тебе застало 24 лютого 2022-го?
24 лютого мене застало на КСП 501-го батальйону. Я тоді був помічником чергового КСПБ.
Я був конкретно в секторі в селі Широкине під Маріуполем. Конкретно бачив, коли Російська Федерація почала війну з Україною.
Ми в Мирному 4.04 потрапили в полон.
Розкажи те, що ти можеш, як потрапив у полон?
Командир десантно-штурмової роти дав нам команду ввечері, напередодні потрапляння в полон, що буде команда зранку, по якій ми мали взяти з собою особисту зброю і більше нічого, без колективної зброї. Це було дуже підозріло, але ми розуміли, що, скоріш за все, якесь вирішення було. Всі були переконані, що ми, скоріше за все, йдемо на прорив.
Зранку надалась мені команда, я зібрав дві позиції, які були під моїм підпорядкуванням. І ми висунулися, як ми думали, на допомогу другій роті і, скоріше за все, на прорив. Це ми так думали усі, але коли ми прийшли на позиції другої роти, ми побачили велику купу зброї в одній кучі.
Нам командир роти сказав здавати зброю, бронежилет і аптечку, і, хлопці, ми виходимо в полон. Нас беруть в полон. Вибору там, як такого, вже не було, тому ми здали зброю і виконали наказ.
Хоча він дуже багатьом кому не подобався. Дуже багато хлопців хотіли лишитися, але те, що було, те вже не змінити.
Взагалі з братом в мене не було ніякого зв'язку. Останнього разу я брата чув по радіостанції. Він мене привітав з днем народження.
У мене 31 березня був день народження, а 4 квітня я потрапив у полон. Я почув його по радіостанції, але потім їх почала обстрілювати дуже сильно артилерія, і він дістав контузію. Його позицію розбили.
Дуже багато було двохсотих і трьохсотих. Брат дістав дуже тяжку контузію і був відправлений на Ілліча.
Він потрапив у полон на Ілліча?
Так, він потрапив в полон на Ілліча 12 квітня.
А де його тримали потім?
Він був постійно в Донецькій області. Він не поїхав зі мною в Таганрог. Він був постійно в Донецьку.
Далі я не знав ніякої інформації про нього. Потім вже в полоні, коли я приїхав у Тверську область, в Кашин, там були хлопці, які були конкретно з ним на Оленівці. І мені розповіли, що він живий, що він здоровий, що з ним все плюс-мінус нормально.
І він теж потрапив у полон, але вже в складі бригади.
Наче десь на Луганщині потім тримали?
Так. Я потім вже, коли давав показання слідчим російським, я питав про нього. Вони мені одразу сказали, що він на Луганщині, але, якщо чесно, я не повірив. Я до кінця полону не вірив, що він на Луганщині.
Я думав, що він десь в Росії. Але потім, коли спілкувався з братом, той слідак сказав правду і він там до кінця і сидів.
Я просто потрапив у полон і я думав, як то кажуть, не за те, я думав про те, як би вижити.
Якщо я вже вижив у Маріуполі, то мені треба було вижити і в полоні. Якщо в мене вже сили вистачило і везіння, як то кажуть, вижити в тих умовах, в яких я був, то я думав не про те, якщо чесно.
Ти кажеш, що вижити в Маріуполі було везінням. Можеш трошки пояснити, в чому?
Я був скраю Мирного. Везіння в тому, що по нас прилітало абсолютно все. Я і ракети, і літаки. Найстрашніше, напевне, були літаки, тому що з літаками було боротися взагалі нічим. Ніякого ППО не було в Маріуполі, тому літаки по нас… Ти не розумів, звідки, як воно прилітає, просто будинку немає. Стиралися просто — ти вночі лягав відпочивати або просто під час зміни прийшов, приліг, зранку встаєш, а в тебе просто вулиці немає. Її просто стерли.
Це було везіння. Я по-інакшому не можу сказати. Ми ховалися в будинках, тому сьогодні ти йшов по вулиці, завтра ти йдеш по пустелі. Вони стирали абсолютно все, до чого торкалися. Дев'ятиповерхівки просто падали. Кожен день такі масовані обстріли. Я втратив багато своїх побратимів за ті півтора місяця, які я провоював у Маріуполі.
Я тезово знаю про твій шлях у полоні, що була і Оленівка, була потім територія Росії — Таганрог, Мордовія. Можеш ти сам розповісти, куди спочатку доправили?
Вперше нас привезли на Сартану, ми їх так називали "Конюшня".
Туда привезли, ми, мабуть, десь два дні там побули.
— А чому "Конюшня"?
Загон такий, повністю бетонний, дуже схожий на конюшню. Я не знаю, як пояснити. Просто так між полоненими хлопцями ми так називали його. Потім була Оленівка. Там я пробув десь 10 днів чи 12, я вже не пам'ятаю, якщо чесно, точно цифру. Після неї я потрапив у Таганрог. У Таганрозі була дуже жорстка прийомка.
Найстресніше, напевно, це коли не тебе б'ють, а коли б'ють когось. Коли хтось кричить. Це не передати взагалі словами. Я не знаю, як пояснити той стрес, в якому люди і я був. Реально це було жахливо. Ті допити, постійні побиття під час того, коли ти йдеш на допит, потім коли тебе забирають.
Я був, я не пам'ятаю, на четвертому поверсі. Поки я йшов, мені відбивали ноги, по нирках дуже любили бити, по голові. Я не знаю, як це пояснити, коли тебе б'ють як футбольний м'яч. Абсолютно по всьому, без різниці, ніхто не контролював ні силу, нічого.
Зламані ребра, це було нормально. Я взагалі першу неділю, я там неділю і був, я взагалі спати не міг на боках, спав на спині. Ребра абсолютно, я не знаю, напевно були зламані, мені ніколи не ламали, я не знаю, але дуже погано себе відчував. Десь місяця, потім півтора, в мене були труднощі з тим, щоб спати, взагалі дихати, різкий вдих, просто все боліло.
Потім була Тверська область, господи, дай мені Бог пам'яті, Кашин, там я пробув 10 місяців. В Кашині плюс-мінус були умови і там, хоча тебе і били на допитах, тому що намагалися нав'язати, що ти вбивав цивільних.
Взагалі, абсолютно все, що вони інкримінують, вони прив'язуються абсолютно до одного і того ж самого, це вбивство гражданських людей, плюс знищення інфраструктури. Це судили в основному мінометників, інженерів за підрив будинків і всього такого. І там хоча і били, але нас якось вже після цих всіх допитів, після цього всього процесу, коли він закінчився, то плюс-мінус були ще людські умови.
Ми спали, давали книжки якісь читати, їжа була, звичайно, жахлива, давали абсолютний мінімум для того, щоб ти конкретно міг відкривати очі і виходити на прогулянку. Там з цим було плюс-мінус нормально. Але я думав, що то найгірше місце, в яке я міг потрапити, поки я не потрапив до Мордовії.
Мордовія була найтяжчим моїм випробуванням взагалі в моєму житті.
Все почалося з того, коли нас вигрузили з машин, автозаків. І ми на морозі, це був лютий, 10 лютого 2023 року, ми простояли десь, напевно, годину на морозі.
Одягу було по мінімуму. Ми замерзли, але це було не найгірше, що було далі. Потім нам відкрили двері, нас по одному заводили, ставили на коліна, такий повністю з кахлю такий коридор.
Ти роздягався повністю, абсолютно голий, складав свої речі в один мішок, клеїв таку наклейку з фамілією і віддавав комусь, бо не знаєш кому, тому що в тебе закриті очі.
Тебе примушували закривати очі, якщо ти десь відкривав, підглядав або ще щось, одразу тебе починали бити. Потім мене закинули в таку кімнату, почали стригти, протягом цього почали бити палицею. Якогось спеца, умовно кажучи, прив'язали до мене, який мене супроводжував і постійно мене бив.
Після того я десь щось упав, вони на табличці написали моє ім'я, фамілію, потім я піднявся голий, вони мене фотографували з цією табличкою, моє ім'я, фамілія і якого року я народжений. Після цього нас заводили в такий туалет, там було десь чоловік, ну мабуть до тридцяти, ну плюс-мінус, я вже не пам'ятаю, всі голі, положення, щоб ви розуміли, руки вгору і кожен максимально притискався один до одного, тому що ходив інший спец з шокером і хлопці, які не притискалися один до одного, він бив шокером. Тобто нас як телят тих, знаєте, били і максимально били шокером і максимально примушували один до одного тулитися.
Після того один із спеців взяв мене, ну чому кажу спеців, тому що форма була нестандартна, як для цих, ми їх синяками називали, для робітника цих закладів. Мене вхопили за шию, один мене вів, другий мене палицею бив, потім я, це все холод, кахель, і мене засунули в якусь кімнату, там де я мав на чомусь розписатися і взяти якісь речі. Я розписався, взагалі не читаючи, не знаю, що вони мені там підсунули, я підписав, взяв речі, мене знову б'ють палкою, виганяють на вулицю, і там такий був провулок між корпусами, десь метрів, за відчуттями метрів 50, напевно.
Суцільний лід, я біг по ньому, і такий кордор, собаки, я голий з цими речами, опущена голова, біжу, а враження таке, ну такого я ніколи не відчував, поясню, що конкретно. Це як, коли ти біжиш, в тебе замерзлі ноги, ти біжиш по льоду, і таке враження, ну тупий біль, я не можу пояснити, як це є, ну такі відчуття, такий тупий біль, я біжу, як наче, знаєте, в мене замість ніг просто палки дерев'яні. Мене, я забігаю в інший корпус, мене проводить спец в одну кімнату, і я чую, як хлопці кричать взагалі, як-то кажуть, знаєте, як кажуть, не своїм голосом кричать.
Ну я, в принципі, думаю, звик до цих криків, тому що, ну, там б'ють, всі кричать, всім боляче. І заводять в нас таку цікаву кімнатку, мене закинули в цю кімнату, примусили стати на коліна, я голий, тримаю ці всі речі свої. Наді мною, ну, чоловік шість, мабуть, сьомий сидів за столом, у кожного свій прибор.
Там два були з шокерами, два були з резиновими палицями, а іще два були з такими пластмасовими дощечками. Починає мене питати щось. Я взагалі не розумію, що він питає, ну, просто такий шок, все болить.
Мене ще там били, тепер тут. І починають мене, коротше, бити. Ну, я поволі того, що, ну, моєї витримки, я терпів, терпів, терпів, терпів, і, ну, вже я не міг терпіти.
Я говорю, хлопці, я не знаю, що ви мене питаєте, що я можу вам відповісти. Я не знаю, про яку ви там мені машину кажете, про якісь розстріляних людей. Я взагалі не розумію, про що ви.
Больовий шок був такий, що я вже просто кажу, я вже просто звернувся до них, говорю, мужики, я клянусь просто, я не знаю, про що ви мене питаєте. У мене таке враження було, що від того болю, який я відчував, ну, я думаю, що якби мене ще б хвилину побили, бо мені здається, больовий шок був такий, що мені здавалося, я ніколи такого не відчував, що зараз я виключусь. Але якимось чудом це не сталося.
Вони мене примусили вибігти з кімнати з моїми речами. Я прибіг в камеру і мені наказали, я був перший в камері, мені наказали одягнутися. Коли я почав одягатися, я зрозумів, що в мене з моєї п'ятої точки тече кров.
І, знаєте, я собі пообіцяв в полоні, що ніколи свою дитину не вдарю по сраці. Бо це нереально просто, боляче.
Від побиттів?
Так.
В Мордовії взагалі було дуже тяжко, в плані, кожен день в тебе перевірка. Кожен день відкривається твоя кімната, ви вибігаєте зі своїми товаришами, вас ставлять на розтяжку, ви опускаєте голову, закриваєте очі, і у вас можуть запитати гімн Росії, скільки в ньому букв, скільки в ньому ком, обов'язки, що забов'язаний, що забороняється. І, не дай Бог, ти робив якусь помилку, били, в кращому разі, били тільки тебе.
А зачасту, якщо зальот у одного, зальот у всіх, били всіх хлопців. Тому постійно був страх десь помилитися, щоб хлопці не отримали за тебе.
У нас була така ізоляція, я знав три-чотири камери навколо себе і сім чоловік, які зі мною сиділи.
Нас так ізолювали і знущалися над нами, що ми взагалі нічого не знали. Умовно кажучи, ми через два чи три місяці дійсно дізналися, хто чемпіонат світу виграв, хто чемпіонат Європи виграв, хто Лігу чемпіонів виграв. Один раз потрапив на адекватний плюс-мінус спєц, у якого ми просто спитали і він на пару питань нам відповів.
Взагалі їм було заборонено нам щось розповідати. Вони казали, що вже українців немає, що ми воюємо вже, українці всі загинули, "ми воюємо вже з Європою". Типу, вас уже немає там, такі-то області вже наші, пів України ми по Дніпро вже все забрали.
Отакі були вкиди, що там референдум пройшов, там ті області вже хочуть з нами. Ми то знали, які там референдуми проводяться, ми вже бачили, як в Криму проводили референдум, ніхто тому не вірив. Ми розуміли, що це все фейки.
Трималися ми постійно з думкою про те, що Україна стоїть, у нас дуже міцний горішок президент, який не покинув свою країну в момент, коли їй було найтяжче. Ми завжди цією думкою грілися і вірили в свою країну, в те, що ми витримаємо, що все там добре.
Чи були можливості для спілкування з близькими?
Дивіться, за весь полон, за три роки, чотири місяці, я написав чотири листи. Дружина мені написала, я отримав десь тринадцять листів, але, якщо так на пальцях порахувати, скільки разів за три роки я отримав від неї листів, це три рази. І перший лист, який я отримав від дружини, після двох років полону, це коли я вже в Мордовії був, нам дали листи від наших рідних, навіть більше, вийшло два з половиною практично роки ми отримали листи.
До цього взагалі ніякого спілкування з дружиною, з ріднею не було взагалі, ніякого.
Те, що ти кажеш, що вам розповідали росіяни, про те, що Україну вже захопили, і про те, що вас треба було звинуватити в обстрілах цивільних, як ти собі відповідаєш на запитання, навіщо їм це?
Усе максимально — просто виправдати свою агресію. Те, що вони вбивають кожен день цивільних людей, абсолютно непричетних, які просто живуть собі, не роблять ніякого зла нікому, умовно кажучи, я маю на увазі, для них, як вони там собі думають.
Якщо воюєте, воюйте проти воїнів, які зараз знаходяться, а вони воюють з цивільними людьми, просто обстрілюючи звичайні жилі дома, ну це що? Як це можна виправдати? Тим, що ви там кажете, що ми там в Маріуполі, взагалі я просто не розумію деяких, деякі просто навіть на допитах відвертали лице. Я кажу, ви бачили, мужики, скільки ви…
Він мені хизується, ми якось з одним підполковником, я не знаю, хто він там, військова поліція, чи хто вони там, спілкувався зі мною. Він мені хизувався, скільки вони снарядів випустили по Маріуполю.
Так от, він мені каже таку статистику, ти, каже, знаєш, скільки Америка випустила артилерійських снарядів, коли проводила операцію "Буря в пустелі"? Я кажу, ні, не знаю. Він каже, 90 тисяч снарядів. Каже, а знаєш, скільки в день прилітало по Маріуполю? Це, каже, це наша статистика.
Я кажу, скільки? 100 тисяч. А я там пробув місяць в Маріуполі конкретно, ну трошки більше. Уявляєте, це за місяць мільйон снарядів прилетіло, різного калібру абсолютно, по Маріуполю.
А потім я питання йому ставлю, а скільки з цих снарядів потрапило по військових? Ви можете просто відсоток подивитись, скільки загинуло військових в Маріуполі? Не так багато. А скільки цими снарядами загинуло цивільних людей? Ви рахували? Ну і там оцей конкретно подпол просто відвернув погляд і далі почав перегортати якісь листочки і не відповів мені на це питання.
Розкажи про день звільнення
Звичайний день абсолютно. Якщо чесно, як ми розмовляли, так воно і вийшло. Абсолютно я не очікував того, що я поїду додому.
Це був звичайний день. Нас вивели на... Ми дивилися телевізор. Там була кімната.
Нас виводили з камери в іншу камеру, де стояв телевізор. Ми два з половиною роки дивилися одне і те ж саме відео, як вони звільняли Маріуполь. От одна і та ж сама програма, де вони репортаж дають, як вони звільнили Маріуполь.
Маріупольці вдячні їм за те, що вони звільнили їх від української влади і всього іншого.
Тобто щодня крутили примусово вам?
Так, так. Щоб ви розуміли, у нас було радіо.
І нам кожен день крутили практично один і те ж саме плейлист. У нас же не було годинника. Ми навчилися, ми розуміли, що ми встаємо в 6 ранку.
І ми рахували по піснях, скільки годин зараз. У нас був один, Рома, він рахував постійно, у мене в камері, рахував час. "Рома, що там? А яка пісня? 55-та? Другий плейлист?" Він знав абсолютно все.
Він казав так "Зараз 12-та година". І все, йде повз нашу камеру, ми "синяками" їх називали, працівник. І там хтось кричить йому "Скільки там часу?" "12".
Вони навіть у нас інколи просто питали. "Слишиш, хохол, а скільки часу зараз?" "12.10". Він такий дивиться. "12.10? Молодець.
А що, навчилися рахувати час?
Звісно. До такого.
Тобто навіть російське ефірне ані телебачення, ані радіо звичайне вам не крутили?
Ні, абсолютно. Ми не знали абсолютно нічого. У нас була там історія Росії, історія Другої світової, хронологія. Три лекції, якийсь Петро Перший.
Кожен день одне і те саме. Абсолютно.
Ми пішли на перегляд телебачення. Прийшли, подивилися.
Спитали, хто спортом займався. А я завжди пропагував здоровий спосіб життя. Кажу, я там займався спортом.
Закінчилось наше спілкування. Потім нас завели в камеру. І він перепитав моє прізвище і зачинив двері.
І коли другий раз двері відкривалися, він назвав моє прізвище. Я думаю, якщо чесно, що це він просто вирішив мене на балабола перевірити. Тому що у нас на прогулочному дворіку був турнік.
Я думаю, він мене просто хоче зараз вивести і подивитися, скільки я там підтягнуся. Я вийшов, а коли виходив, він каже, а ти вдягнений під формою? Я кажу, ні. Ми роздягалися, тому що у нас був грибок у всіх абсолютно.
Ніхто його не лікував, медичну допомогу нам не давали. І я кажу, ні, мені треба одягнутися. Він каже, добре, одягайся.
Я одягаюся, виходжу, мене ведуть по коридору, заводять в ту кімнату, де мій перегляд був, телебачення завели, зі мною спілкувався працівник в синій формі. Каже, скажеш, що ти претензій до РФ не маєш, що тебе годували добре, надавали медичну допомогу і що ти в поряді. Я сказав те, що вони хотіли почути.
— Це на відео треба було казати?
Так, це на відео треба було сказати. Вони зробили фото, відео з моїм спічем і все. Завели мене в камеру і я зрозумів, що я додому їду.
Тому що у нас вже так забирали хлопців. І потім були листи, і нам казали, що хлопці передали за тебе інформацію, що ти живий, що ти сидів з ними, все, і я зрозумів, що я додому їду. Ну, якщо чесно, не вірилося до останнього моменту, поки мене не завели в якусь камеру, не дали переодягнутися і не спитали, чи буду я сумувати.
Це все відбувалося протягом одного дня?
Так.
І як далі вас везли?
Везли спочатку в тому воронку, потім привезли мене прям на злітну смугу. Там погрузили в літак.
З братом на якомусь етапі вас розлучили. А як ви опинилися разом?
Опинилися…
Ти казав, що вас звільнили одномоментно.
Так, так.
Взагалі, після того, як нас привезли, ми загрузилися в літак. І летим в літаку. Тут літак починає сідати, я розумію, слава Богу.
Таке відчуття було, що десь поряд вже дім. Ми сідаємо. І починають, там був такий по рядах, там було два ряди.
З одного краю літака і з другого. І посередині була лавочка, і з однієї сторони сиділи, і з іншої. І почали ходити цей спецназ, і знімають з нас ці мішки з голів, і відрізати нам цей скотч з рук.
Я знімаю, піднімаю голову і бачу свого побратима, Влада Чугуєнка. Це мій друг. Я дивлюся на нього, дивлюся на Владіка.
Ну, і показуємо, знаєте, такі емоції. Типу, братан, це ти, мені аж не віриться. Бо це брат-близнюк мого ліпшого друга Стаса.
Він зараз в полоні. І я бачу його, і такий радий, Владюшка. А хтось з боку кричить, каже, Стас, Стас.
Я кажу, так який це Стас? Говорю, це Владік. А вони близнюки, і дехто просто їх не розрізняв. А вони просто мої близькі друзі, і вони для мене різні.
Я кажу, так це Влад, який це Стас. І дивлюся, біля нього якийсь хлопчина блює. Думаю, блін, дружище, зараз тебе примусять прибирати.
Тримайся, зараз вийдеш, поблюєш на злітній смузі.
І тут я його бачу. Здоровий. Я просто був в такому шоці.
Це не описати просто словами. Я побачив його, ми обнялися, поцілувалися. Я був, ну, рідний брат, рідна душа, з якою я завжди був.
Дуже було мені... Я дуже переживав за нього, що він буде... Щоб, можливо, покалічать його або ще щось. Мені дуже було... Я дуже переживав за це. Коли побачив його, що він живий, плюс-мінус здоровий, кінцівки на місці.
Я був дуже радий його бачити.
Це вас літаком везли кудись на територію Білорусі?
І там ми йшли в свої автобуси, вони йшли в свої. Російські військові.
У мішках на голові ви скільки часу були, поки летіли?
Так, мені мішок наділили після того, коли я вийшов з воронка.
Типу, коли мене вигрузили після Мордовії. Нас підвезли, дали нам мішки. Сказали одягнути мішки, виходити з машини в мішках.
Нас вивели, завели в такий ангар. Ну, і чутно було, як літаки шумлять.
Яке перше враження? Ти про брата розповів, це сильне враження, а вже коли потрапив на українську територію?
Що там найбільше, найяскравіше запам'яталося?
Ну, прапор України, напевно, найбільше запам'ятався. Коли я побачив рідні кольори. Це, напевно, було най... Я був дуже радий, що моя країна є. Це було найголовніше, напевно.
Я був дуже радий, що я був правий, що наша країна стоїть, і ми є, і будемо.
Ми спілкувалися з Мар'яною Мамоновою, яка теж була в полоні, будучи ще й вагітна.
І вона розповідала про такий типовий досить шлях, що спочатку є ейфорія, що близьких побачив, і так далі. А за кілька місяців накриває, що жахіття починає різнитися, і так далі. Як у твоєму випадку все було?
Я завжди так позиціонував себе як сильну людину, знаєте, і думав, що мене це не стосується, що я прийду, і мене це не зачепить.
Я помилявся. Коли повернувся, я зустрівся з цими жахіттями, і з такою... Так, все вона правильно сказала. Після того, коли ти повертаєшся, є ейфорія, все класно, але психіка розслабляється, і починає вилізати весь той негатив, що ти отримав в полоні.
Починає повертатися все.
Я не буду жалітися, я виглядав непогано.Плюс-мінус. Я думаю, що спорт мене врятував в полоні, тому що примушували постійно стояти. Ми по 16 годин стояли вдень, ми стоячки приймали їжу, в туалет тільки по команді, все по команді, тобто не було там на якісь вільні... Але я ходив в туалет, присідав, коли повісили таку шторку на туалет, я хапався за... Як воно, Господи... Там двері раніше стояли, лутка зверху, там був виступ такий невеликий, я підтягувався там, бо я любив дуже підтягуватися.
Я разів п'ять, напевно, нас, можливо, менше, я не пам'ятаю вже точно, мене виводили, точніше, нашу камеру виводили за те, що ми спортом займалися. Камеру, що ми без команди спортом займалися, і нас били за це. Але ми не припиняли абсолютно ніколи ці заняття.
У нас навіть була така черговість, хто у нас був час, ми по піснях, як я казав, то у нас періодичність була така, так, у мене там з цієї пісні по цю, я займаюся спортом. І ми з хлопцями намагалися підтримувати своє тіло заняттями спортом в полоні. Хоча ми отримували за це, нас били, але ми не припиняли.
А що можна було робити?
Нам давали зранку, але це ось останній рік, нам давали зробити зарядку. Качатися взагалі, віджиматися, таке взагалі не дозволялося. Якщо ти там віджимаєшся або десь прес не дай Бог качаєш, то все, відчиняються двері, залітають ці маски, ці маски починають тебе бити палками, шокерами, знущатися, примушувати там повзати, якісь гранати, все, що завгодно.
Все, що їм в їхню хвору голову залізе, все йшло в хід. Їх же там ще калічать на строковій службі. Ця дідівщина у них, це все виливається потім.
Я це все побачив на своїй шкурі, в Мордовії це було. Та й в Кашині така ж сама картина була. Відбиток.
Я про спорт. Коли не бачила охорона, що ви намагалися робити?
Ми комплексно працювали. Я, наприклад, робив підтягування, потім зразу віджимання, присідання.
Ми навіть бруси придумали. У нас в туалеті був такий вузенький туалет і був обкладений кахлями. А кахлі були, як стандартний Совєтський Союз, по груди.
І був виступ. Я вилазив, на кран вставав, вилазив, хапався за ці виступи, на стінці. І бруси робили.
Коротше, я намагався. В тебе простору було метр на метр. Отакий був квадратик.
Це така як кабінка. І все. Все, що придумаєш.
Вставав на руки, віджимався. Все, що завгодно. Присідали. Розтяжку робили навіть. Хоч намагався щось на шпагат сісти. Де камера, у нас були сліпі зони.
Ми намагалися порозтягуватися, повіджиматися, де були сліпі зони, де камера не добивала.
Ти сказав, що жахи почали вилазити пізніше. Що саме це було в твоєму випадку?
Мені дуже часто сняться мої побратими, які зараз в полоні, як їх постійно б'ють.
І я намагаюся якось їх врятувати. Щось типу такого. Починаю кричати не бийте їх.
Це дуже таке. Якщо чесно, це трошечки особисте. Дуже тяжко про це розмовляти.
І це турбує до сих пір.
Про реабілітацію поговоримо. Ти одразу зрозумів, що тобі треба?
Спочатку нас досить непогано прийняли в Немирові. Але на той час зрозуміти, що тобі треба психологічна підтримка, досить тяжко. Тому що ти думаєш, що ти здоровий.
Тобі воно не потрібно. Це все це. Але мені одразу сказали, що якщо ти хочеш відновитися, то тобі треба до Львова і тобі треба потрапити в Unbroken.
Тому що там одразу мені сказали, що там найкваліфікованіша допомога полоненим, які повернулися. Ну і не тільки полоненим, і пораненим, і людям, яким треба допомога. Там найкращі фахівці, які можуть тобі допомогти відновитися.
Тому спочатку перша моя спроба потрапити сюди увінчалася поразкою. Я не зміг. Не було місця.
Було переповнене. Тому я одразу потрапив у Винники. І знову ж потрапивши туди, полікувавшись там, теж не зрозумів, чи потрібна мені ця допомога.
Тому що ти коли повертаєшся, ти думаєш, що все добре, тебе це не стосується, ти здоровий, все інше. Але потихеньку, потихеньку, чим довший час я проживав, я розумів, що жахи, спогади про те навіть просто. Я просто сідаю їсти сьогодні, я зранку встав, приїхав поїсти, пив каву і згадував своїх побратимів, які зараз, в той час, в який я це робив, вони теж їли в сьомій годині. І я пам'ятаю, що я їв зранку сім ложок каші, я їх рахував.
І тіпа, а я тут їм шматок м'яса, гречку, запиваю це смачною кавою з молоком, ну, це дуже тяжко розуміти, що ті люди ще там.
Ти казав, що 250 людей разом з тобою потрапило в полон. Чи можеш сказати, скільки лишається?
Якщо чесно, ні. Але левова частка ще сидить.
Закрита інформація?
Так.
Коли зрештою потрапив сюди на реабілітацію, з чого вона почалася?
Ну, по-перше, ну, зразу по стандарту аналізи здаєш, знову ж таки, зрозуміти, що тобі треба допомога, тяжкувато. Самому, ну, це я за себе конкретно кажу, самому зізнатися, що тобі треба допомога, тому що ти думаєш, що ти сильніший, тобі нічого не потрібно, ти здоровий.
Але в процесі, коли я почав ходити на ці всі арттерапії, на терапію до психологів, коли ти починаєш спілкуватися і розуміти, що в тебе є проблеми і ці люди можуть тобі допомогти, коли я це зрозумів, а я це зрозумів не одразу. Спочатку треба дати такий невеличкий час, щоб зрозуміти, що тобі треба допомога. Спробувати.
Поспілкуватися, походити. І зараз, в даний момент, я навіть у відпустці, я працюю з психологами, які мені допомагають. Просто я розумію, зараз, на даний момент, я розумію, що це таке кваліфікована допомога, яка реально допомагає тобі повернутися в оцей образ життя, який навколо тебе вирує.
Олег Березюк, який керує Центром ментального здоров'я, нам розповідав, що військові, як правило, ті, які перебувають на реабілітації, не одразу відкриваються. Спочатку можуть взагалі не йти на контакт, потім більше, більше, більше проговорюють з того досвіду, який з ними відбувся. Як у твоєму випадку?
Все так, як він розказує.
Все так і є. Ну, з Олегом Романовичем в мене досить таки зараз, як з фахівцем, досить круті відносини в плані, що я реально зрозумів, що психолог може зрозуміти, може допомогти, вказати мені на правильний шлях. І я зараз працюю з ним і, якщо чесно, дуже вражений, як точно людина вміє працювати, як вона може мені вказувати на мої якісь проблеми і на варіанти вирішення моєї проблеми. Він дуже крутий фахівець, напевно, я не побоюсь сказати, що на моєму шляху це найрозумніша людина, яку я зустрічав.
Уточни, будь ласка, свій статус зараз. Ти вважаєшся виписаним чи ще триває твоє лікування?
Я зараз виписаний, на лікарняній відпустці.
Тобто ще будеш повертатися?
Так, так.
Ну, я дуже хочу повернутися, хочу попрацювати ще з Олегом Романовичем. Я зараз з ним не припиняю, він навіть у відпустці мені допомагає. Я кажу, дуже вражений, що людина працює навіть з тими людьми, які вже начебто і виписані, але мені все одно допомагають.
Я можу зателефонувати, сказати, хочу зустрітися, поспілкуватися. Мені ніхто ніколи не відмовляв в допомозі. Я дуже вражений цим, такою роботою, яку вони роблять.
Трошки ще опиши, будь ласка, своє лікування. Ти казав, що аналізи були спочатку, це фізична сторона. Що далі відбувалося протягом цього часу?
Дуже багато активності в плані, нам пропонують якісь концерти.
Дуже це круто на соціалізацію нашу, щоб ми швидше повернулися до того всього реального життя, яке навколо нас вирує. Робота з психологами різними, тебе не примушують працювати з кимось, з ким тобі, наприклад, не подобається. Ти можеш міняти, ти можеш просити іншого якогось.
Підхід дуже професійний і серйозний. Тут люди, як на мене, прийшли реально допомагати людям. Для мене це дуже важливо.
Плюс подобається працювати з людьми, яким подобається ваша робота. Ти ж любиш прийти, наприклад, до перукаря, який дуже круто стриже, який отримує ще й задоволення від своєї роботи. І от тут така ж сама картина.
Ти приходиш і бачиш, що людям подобається їхня робота. І ти хочеш до них, тягнешся, відкриваєшся і вирішуєш свої проблеми.
Як ти оцінюєш свій стан? Як він змінився за час реабілітації, на якому етапі ти зараз?
Я думаю, що зараз мій стан стабільний.
Але мене дуже турбують мої сни. Ми з ними працюємо зараз. Я відчуваю на даний момент те, що, якщо порівнювати мене до і після потрапляння, то зараз я набагато зібраніший, не такий розгублений, не розуміючий про те, що тут взагалі відбувається, як фахівці в цьому - психологи мені допомагають.
Тому я дуже задоволений результатом.
З твоєю дружиною теж паралельно працювали психотерапевти?
Ні, вона з психотерапевтами не працює. Вона сама зараз навчається на психолога.
Я знаю, що й з родичами теж тут працюють.
Так, звичайно, пропонують і допомогу. І я вже з дружиною спілкувався, кажу, можливо, ти хочеш сходити поспілкуватися, можливо, тобі буде цікаво. Поки що вона, як сказати, обережно до цього ставиться.
І просто зараз вона фізично не може ходити. Моя дружина просто зараз в положенні, тому її зараз тяжкувато.
Чи можеш ти сказати, що те, що за тебе взялися фахівці, посприяло вашим стосункам із дружиною?
Так, я став набагато менш агресивний.
Це дружина помітила, і ми вже мали розмову. Вона сказала, що деякі, знаєте, ти коли повертаєшся, деякі маленькі якісь проблеми, але ти роздуваєш з них незрозуміло якусь проблему. І це було конкретно після того, коли я повернувся з Немирова, у мене були такі моменти.
Бо раніше я міг там зробити якусь проблему із нічого. Зараз якось все вирівнялося.
Для мене це особисте. Я хочу боротися за своїх друзів, які зараз ще в полоні, за своїх побратимів, з якими я служив. Я бачу, що це треба робити, тому що треба нагадувати про наших героїв, які зараз знаходяться в полоні, і повертати їх поскоріше додому, тому що там одні тортури, знущання. Треба повертати тих хлопців, які пожертвували своїм життям ради нас.
5 лютого відбувся черговий обмін. Наскільки я бачу, там були військовослужбовці саме з 501 батальйону, яких повернули
Мої друзі повернулися, мій найкращий друг Руслан Куртмаллаєв повернувся. Я, до речі, тут з флагом, з його зображенням. Я хожу в кожну акцію з ним і борюся за нього.
Я дуже радий, що він зараз повернувся. Ми зараз з ним спілкуємося, і як тільки буде в нього час, коли він зможе вже після карантину бачитися, я поїду до нього обов'язково, ми зустрінемось.
Здається, ще когось повернули?
Так, Бордюх, Дмитро. З мого батальйону, якщо не помиляюсь, 5 чоловік повернулися, конкретно з 501 батальйону. Я дуже радий за цих хлопців.
Якщо можеш поділитися, які твої плани на майбутнє? Починаючи від того, де жити, чи продовжувати службу і так далі?
Ну, в першу чергу, зараз намагаюся фокусуватися на своїх проблемах, вирішити, стабілізуватися психологічно і фізично. Звичайно, хотілося б повернутися до хлопців, допомагати.
Не хочу закінчувати службу, звичайно. Але зараз, в даний момент, не можу прийняти особистого рішення. Дружина поки що не йде на розмову щодо подальшої служби.
Тому намагаюся знайти себе. Я думаю, що в цьому місці, де я лікуюсь, мені допоможуть.
