Оля Черняк з Херсону про умови в російському полоні: "Примусове оголення, туалет в їхній присутності, милася на очах у катів. Грозили розстріляти чи втопити в Дніпрі"

Автор: Віолетта Кіртока

50-річна жінка була в полоні дев’ять місяців – її забрали за наклепом сусідів, які багато років намагалися відсудити у родини Олі клаптик землі… Через полон пройшли також її чоловік і син, якому у 2022-му було лише 17 років. Історія Ольги увійшла в документальний фільм "Сліди", який отримав Приз глядацьких симпатій на 76-му Берлінському міжнародному кінофестивалі. Вперше українська стрічка, ще й на таку чутливу тему, був відзначений на цьому фестивалі

Ольгу відпустили – не обміняли, а саме відпустили, бо під час перевезень з місця на місце окупанти втратили записи щодо її "обвинувачень". І погодилися, що тримають жінку ні за що, бо вона на цьому наполягала. Взагалі Ольга поводилася в полоні нарвано – вимагала гарячу воду, прокладок, лікування. Кожного разу боялася, що отримає за це кулю, але натомість ошелешені охоронці приносили жінкам, не тільки Ользі, все необхідне. Неймовірна сила духу! Більше того. Коли Ольгу відпускали, вона поставила вимогу, щоб відпустили й іншу жінку, з якою вона сиділа в одній камері. І добилася цього!

Після повернення додому – а Ольга разом із своєю сусідкою по камері подолали шлях в Україну через окупований Крим, територію росії, Латвії та Польщі – вона вступила до організації SEMA Ukraine, яка об’єднує в нашій країні жінок, які постраждали від сексуального насилля під час збройного конфлікту. І тепер дає свідчення по всьому світу, говорячи і за себе, і за інших жінок, які не мають стільки сил озвучувати свої історії полону та неймовірних знущань.

Ольга стала однією з шести героїнь фільму "Сліди", який нещодавно здобув Приз глядацьких симпатій у секції Panorama Dokumente на 76-му Берлінському міжнародному кінофестивалі. Стрічка про жінок, які пережили насилля та знущання під час російської агресії, стала першим українським документальним фільмом, який отримав цю нагороду.

"КОЛИ МЕНІ ЗВЕЛІЛИ ЗБИРАТИ РЕЧІ, БО ПООБІЦЯЛИ ВИПУСТИТИ З ПОЛОНУ, Я НЕ ТІЛЬКИ ВСЕ ЗІБРАЛА, А Й МАТРАСИ СКРУТИЛА І ПІДЛОГУ В КАМЕРІ ВИМИЛА"

- Це було 11 травня 2022 року… Рівно дев’ять місяців, як мене заарештували російські окупанти, - згадує Ольга Черняк. - Я навіть говорила в камері: за дев’ять місяців дітки народжуються, а я тут сиджу… І в той день у мене почалася така істерика, паніка – не знаю, як назвати. Я кричала, обзивала наших охоронців. Свєта, жінка, яка була зі мною в камері, злякалася, намагалася мене заспокоїти. Місцевим навіть за те, що вони говорили українською мовою, давали 15 діб арешту, а я з моїми мучителями говорила лише українською: "Та ви всі дебіли! Ви хочете керувати Україною – та хер вам, а не Україну! Ви ніколи не зможете покорити український розум, ви до цього ніколи в житті не додумаєтеся, як це можна зробити!"

Ольга Черняк з Херсону вийшла з кімнатки, яка слугувала жіночою камерою у будівлі райвідділку міліції селища Новотроїцьке Херсонської області. Це досі окупована територія. Охороняли полонених переважно колаборанти – місцеві жителі, які зголосилися співпрацювати з російськими окупантами. Вони стояли в коридорі рядочком. І у Олі в той момент щось в голові наче переключилося:

- Стріляйте в мене! Убивайте мене! Скільки можна так знущатися з нас! - кричала жінка. - Я не зійду з місця, поки ви мені не скажете, що зі мною буде далі. На якій підставі ви мене тут тримаєте?! Висувайте мені звинувачення. Що це за знущання такі? Я все одно повільно вмираю!

Ользі вже неодноразово викликали швидку. Лікарі відверто казали охоронцям: "Ми не маємо права нічого їй робити в таких умовах. Якщо зробити їй укол, вона помре прямо тут". У Ольги був слабенький пульс, низький тиск – 80/70-60, серцебиття ледь відчувалося. Лікарка дивувалася і казала Ользі: "Не розумію, як ви в такому стані ще жива, за рахунок чого живете. Вас треба класти до лікарні". Полонянці давали якісь ліки та казали, що все це не допоможе, бо це було щось нейтральне, типу валер’янки. У Ольги почалася алергія на пюре швидкого приготування, яким годували жінок. Хліб їм давали пліснявий.

Після крику Ольга сказала охоронцям: "Не зрушу з місця, поки ви не скажете, що з нами буде далі". До неї підійшов один: "С 16-го по 18-е к вам приедут. С вами будут работать и вас куда-то поразбрасывают". Я повернулася до камери, сіла і кажу: "Будемо чекати 16-го числа".

Шістнадцятого до жінок ніхто не прийшов. Сімнадцятого, ближче до 12-ої години, відкрили камеру і покликали Ольгу: "Пошли, с тобой хотят поговорить".

- Я зраділа, але одночасно мені було і страшно, бо я не знала, що на мене чекає. Мішок на голову мені не надягали, очі не зав’язували. Привели в кімнату для допиту громадян - на дверях так і було написано, ще й українською мовою. Там сиділи два російські мужики в масках. Один питає: "За что ты тут сидишь?" Я розповіла: "Ми купили нову квартиру, у нас нова автівка. Сусідці подобався мій чоловік, і вона вирішила мене позбавитися. Тому я тут". – "А как ты относишся к Донбассу? Восемь лет бомбят Донбасс". Кажу: "Чесно – я не політична людина. Мене цікавлять посуд, вишивка, приготувати смачну їжу. Я домогосподарка, ніколи політикою не цікавилася". Я розуміла, що мені треба говорити впевненно, підтверджувати ту версію, яку я озвучувала всі ці місяці. Він мені: "Ну, пиши, что ты не знаешь, как ты тут оказалась, что мы не при делах к тому, что ты сидишь тут в райотделе". Я обурилася: "Як це – я не знаю? Ви мене викрали з мого власного будинку, привезли сюди. Ви мене тримаєте силою, перевозите з місця на місце. Як це – я не знаю?" - "Или пишешь, или сидишь дальше!" Добре, я все ж погодилася. Написала все, що мені продиктували. "Иди собирай вещи", - наказали. Тоді кажу: "А Свєта?" - "Какая Света?" - "Зі мною ще одна жінка сидить в камері". Той мужик здивувався: "Какая женщина? Нам говорили про одну дуру, которая здесь бунтует". Кажу: "Ні, зі мною ще одна жінка сидить. Я без неї нікуди не поїду. Вона теж з Херсону. Випускайте нас обох, нам треба якось додому добиратися". – "Мы вас куда-то выкинем". - "Куди ви мене збираєтеся викидати?" - "Или в Новую Каховку, или в Скадовск". Кажу: "Здрасьте! І що мені робити? У мене немає ані телефону, ані речей. Подивіться на мою зовнішність – на кого я схожа. Що мені далі робити? Як ви це собі уявляєте? Грошей немає. Мене ж на першому ж блокпосту заберуть в таку ж каталажку, звідки ви мене випускаєте".

Я розуміла, що мала говорити з ними саме так, впевненно, з викликом. Розумієте? Він на мене дивиться і каже: "Хорошо, куда тебя отвезти?" Кажу: "У мене батьки під Олешками". – "Это не вариант, мы туда не ездим". – "Тоді випускайте в Новотроїцькому, тут у мене є куми, знайомі". Це вже я брехала. Була дівчина, яка передала нам, що може надати тут прихисток. І продовжую: "Випускайте нас двох, удвох нам буде легше добиратися, ніж мені одній". А він: "У нас нет на нее времени". Кажу: "Ну, тоді я нікуди не піду, залишаюся разом з нею". Вони дивляться на мене: "Ладно, иди собирай вещи". Я питаю: "Збиратися нам двом?" Тоді він покликав колаборанта Васю Дитятка, спитав, чи є ще жінка. Той підвердив. Вони звеліли йому привести Свєту: "Только скажи ей, чтобы она тут долго не рассусоливала. У нас на вас нет времени". Я заходжу в камеру... Свєта казала, що я виглядала переляканою. Кричу їй: "Збираймо речі! Погоджуйся з усім, що вони тобі говорять". Поки вона прийшла, я все склала, навіть скрутила матраци і помила підлогу. Стала з сумками і сказала: "Я більше не хочу сюди повертатися". Мені віддали мою ID-карту – вони думали, що то банківська карточка. Навіть повернули мою каблучку, щоб ви розуміли. Всі були в шоці, коли я казала, що мені віддали каблучку: "Як?! Золото ніколи нікому не повертали!" Але моя каблучка була примотана до мого закордонного паспорту і ID-картки. Так все разом мені і віддали. Я з нею прийшла з полону…

"В СІМФЕРОПОЛІ ДО МЕНЕ ПІДІЙШОВ ЧОЛОВІК І СКАЗАВ: "ВИ НЕ МІСЦЕВА. ВАС ВИДАЄ ПОГЛЯД – ВІН НЕ ЗАЛЯКАНИЙ, У ВАС НЕМАЄ СТРАХУ В ОЧАХ"

- Я працюю зараз і працювала до повномасштабного наступу в управлінні праці і соціального захисту населення в Корабельному районі міста Херсон, - розповідає Ольга. - Займала посаду головного державного соціального інспектора. В мої обов’язки входила перевірка правильності надання державної допомоги та подальшого цільового використання виділених коштів. Мова про субсидії малозабезпеченим і багатодітним родинам, дитячим будинкам сімейного типу, виплати при народженні дитини, аліменти – багато всього. Соціальним інспектором я працювала з 2017 року.

- Ви завжди жили в Херсоні?

- Ні. Я народилася в Криму. Мама моя жила під Сімферополем, у селі Зарічне. Це так само, як Антонівка в Херсоні, дуже близько від міста. Я народилася в селищі Октябрське Первомайського району, туди переїхали батьки. Там у нас була дуже погана вода, і лікарі сказали, що мені і моїй старшій сестрі необхідні інші умови життя, не тільки якісна вода, а й інше повітря – нам краще жити там, де є сосни. І нас маленькими перевезли саме в Херсонську область, на лівий берег Дніпра. Від нашого села за кілометр – сосновий ліс, батьки обрали місце так, як лікар порадив. Татові одразу дали новий будинок – за умови, що він піде працювати на ферму, де не вистачало людей. Тато погодився, інакше нас могли поселити в бараці. Заради нас він обрав хороший будинок і важку роботу.

- Як часто ви бували в Криму?

- До 2014 року кожен рік їздили туди відпочивати. Останній раз я там була 2013 року – возила дітей на оздоровлення. У нас в місті був ХЦПР – Херсонський міський центр позашкільної роботи, і був ДКК "Золотий ключик". Я була заступником директора ХЦПР і завідувачкою в "Золотому ключику". В Криму у нас були оздоровчі табори, ми туди відправляли багато дітей з Херсонщини. Це Ялта і Алушта. Діти жили в санаторії в будиночках або в палатках – хто де хоче. Було харчування в їдальні, а в лісі в палатках готували на вогнищі. Діти чомусь всі хотіли їсти приготоване на вогнищі… Того ж 2013 року ми ще поїхали з чоловіком автівкою по Криму – так провели відпустку. До 2022 року більше туди не їздила. Примусила поїхати туди вже після окупації Херсону хвороба свекрухи. Після повномасштабного наступу у неї виявили пухлину. Мама чоловіка жила в Бериславі, приїжджала і до нас. В кінці липня херсонські лікарі зробили операцію і видалили пухлину, але не могли визначити її природу – через окупацію у них не було такої можливості. Тому вони мені порадили відвезти ту пухлину на аналіз в клініку в Крим. Влітку 2022 року я двічі побувала на півострові. Перший раз везла видалене утворення. Другий – поїхала забирати результати.

- Чому саме в Сімферополь вас направили?

- Ті лікарі, які лишалися в окупації, мали три бачення природи цієї пухлини. Ми багато радилися, як краще вчинити. Тоді ще можна було виїжджати через Василівку і їхати в Київ. Але ми розуміли, що це дорога в один кінець. Назад повернення не буде. Свекруха боялася їхати, боялася, що не доїде. Вона тоді ще лежала в лікарні, була дуже слабкою. Тому ми вирішили звернутися в онкоклініку в Криму. Оскільки чоловіків на блокпостах роздягали, водили на допити, де тримали по кілька годин, вирішили, що поїду я. Мовляв, я - жінка, мене ніхто чіпати не буде. Перший раз все пройшло досить спокійно. Я віддала пухлину на аналіз і повернулася. Десятого серпня я поїхала в лікарню знову, забрала аналізи, а 11-го рано-вранці поверталася назад. Саме в цей день нас заарештували. З дому забрали.

- Коли ви приїхали на півострів з аналізом, відчули, що Сімферополь якось змінився за роки окупації?

- Ніяких явних змін я не побачила. А от те, що люди стали більш заляканими, відчула. Вони боялися навіть говорити зі мною. Коли я сиділа під клінікою, до мене підійшов чоловік, він говорив російською і сказав, що я не місцева. Я вмію говорити російською і спитала його: "Откуда вы взяли, что я не местная?" І він сказав: "У вас погляд інший. Вас видає ваш погляд, ви дивитеся зовсім по-іншому. Ви не залякані, у вас немає страху в очах". Звісно, і український акцент мене видавав, хоча я і говорила російською. Він додав: "Такі люди, як ви, сильно відрізняються від інших".

- Дивно, що він до вас підійшов.

- Він хотів зі мною говорити. Дуже страждав від того, що Крим під росією. Казав, що у них зникали цілі сім’ї: якщо вони щось говорили про Україну, сусіди їх здавали, після чого забирали всю родину, і куди люди поділися, по сьогоднішній день ніхто не знає.

- Ви тоді могли уявити, що таке може статися з вами, з вашою родиною?

- Та що ви! Ми очікували, що до нас можуть прийти, але не думали, що все закінчиться саме так, як сталося. Я розуміла: оскільки мій племінник з 2019 року захищає Україну, то до нас прийдуть. Казала мамі, чоловіку, сину: "Будемо всім говорити, що ми з ним посварилися, що дуже давно з ним не спілкуємося, навіть гадки не маємо, де він". На жаль, це не пройшло. Та й я пишаюся племінником. Я його виховала, як свою рідну дитину, – ми його так і називаємо в родині: старшенький, бо він старший за інших дітей.

- Чому ви не виїхали, коли почався повномасштабний наступ?

- Ми з чоловіком не могли кинути наших батьків. Мої батьки залишилися без пенсії, бо її перестали платити. Кошти вони отримували поштою – їх приносили додому, а з 1 червня 2022 року перестали приносити. Банківських карток у них не було, бо вони не вірили банкам, тим більше, у них в селі не було банкоматів. Щоб зняти кошти, треба було їхати в місто, а вони за станом здоров’я не завжди були на це здатні. Звісно, ми допомагали батькам. До них не їздили, бо до моїх батьків прийшли додому і спитали: "Де ваша донька? Її шукають". Мама сказала, що я виїхала. Подзвонила мені: "Прошу, не їдьте до нас в село, бо вас тут заберуть". У нас був знайомий водій автобус. Ми з ним зідзвонювалися, передавали батькам передачки, а батьки нам щось із села - овочі, ще щось. Водій чесно все завжди довозив.

"ТІ, ХТО МЕНЕ ДОПИТУВАЛИ, СКАЗАЛИ: "ТРЕБА ГАРНО ЖИТИ З СУСІДАМИ". І Я ЗРОЗУМІЛА, ЩО НА МЕНЕ ДОНОС НАПИСАЛИ СУСІДИ, ЯКІ ДЕСЯТЬ РОКІВ СУДИЛИСЯ З МОЇМИ БАТЬКАМИ ЗА ЗЕМЛЮ"

- Чому вас шукали?

- Тоді я не розуміла.

- Але це вас налякало?

- Та якось не налякало. Ми розуміли, що нам в село їхати не можна, але страху не було. Я себе постійно налаштовувала на те, що коли до нас прийдуть і запитають про племінника, скажемо: не знаємо, де він, ми з ним не спілкуємося. Єдине: я не додумалася перейменувати його в телефоні. У мене було два телефони: один використовувала тільки по роботі, другий особистий. Чоловік встиг заховати свій телефон, а я ні. Але вони нічого корисного для себе в моєму телефоні не знайшли. Бо коли мене вели на третій допит, вони вже були без мого телефону. І я зрозуміла, що вони нічого звідти не дізналися. Племінник знав, що нас заарештували. Коли ми з ним вже зустрілися, коли я повернулася з полону, він сказав, що мій телефон став "не телефоном". Я так зрозуміла, що у нього загнали якийсь вірус, після чого росіяни нічого не могли довести стосовно того, що я співпрацюю з ЗСУ.

Вже потім, пізніше, я здогадалася, чому саме мене шукали… В полоні був час думати, хто ж мене здав. Постійно в голові прокручувала всі допити і вибирала слова, за які можна було зачепитися і зробити висновок, чого саме я потрапила в тюрму так надовго. Ті, хто мене допитував, якось сказали таку фразу, яку я згадала: "Треба гарно жити з сусідами". І тоді мені все стало зрозуміло.

У моїх батьків є сусіди, які судилися з нашою родиною десять років за землю і будинок моїх батьків. Будинок вони викупили у держави, він став їхньою власністю, а потім батьки приватизували землю, коли це вже дозволили робити. Вони зробили приватизацію одними з перших. Вони і нас із сестрою вчили: "Ніколи нічого не можна просити або брати на якийсь час – ви повинні мати все своє. Є у вас будинок – він повинене бути не державний, а ваш власний". А сусіди хотіли забрати у них частину власності, подавали в суди, і десять років з ними судилися. Ми всі суди вигравали – чесно, без хабарів, бо по документах все було очевидно. А вони продовжували подавати позови. На десятий рік вже подали у Верховний суд. Там підняли всі судові справи. Прийшла відповідь, дуже товста, де всі заперечення по кожному суду були записані на нашу користь. В кінці судді написали, що забороняють сусідам звертатися до суду або поліції з будь-яких питань стосовно нашої адреси. Отаку заборону їм встановив Верховний суд. Сусідка не могла цього пережити, для неї це був такий жах: як так? Вона дала купу хабарів всюди, де тільки могла, і програла всі можливі суди. У нас був класний адвокат. Сусідка, бідна, не знала, як нам помститися. І я зрозуміла, що це була саме її робота. Вона написала донос, що мій племінник служить у ЗСУ, я його виховувала, і ми співпрацюємо з ЗСУ.

- Звідки ви знаєте, що саме вона написала донос?

- Ті, хто мене допитували, розповіли потім і те, що є донос… Вони це не називали доносом, казали: "У нас є інформація про те, що ти співпрацюєш з ЗСУ, отримуєш від них заробітну платню"… А потім вже мої батьки сказали, що бачили цей донос – їм навіть дали його прочитати. На другий день після того, як нас забрали, окупанти поїхали до моїх батьків. Сказали їм: "Мы вам хотим сообщить, что ваша дочь у нас". Дали почитати донос, він був підписаний цією сусідкою і ще одним сусідом, який підтримував росію – його син у 2014 році навіть їздив воювати за так звану ДНР. Я навіть писала в СБУ заяву, що він воює на тому боці, та, на жаль, як я зрозуміла, основна частина співробітників СБУ в Херсоні була за рашку, і вони ніяк на це не відреагували. Але той сусід перестав вивішувати сушитися свою денеерівську форму. Підписав донос ще один сусід, який також за рашку топив. Цей донос давали читати і моїй дитині, моєму сину.

- Коли він був заарештований?

- Його забрали разом з нами. Про донос він мені сказав, коли ми вже зустрілися в Україні. В тюрмі сина били кожного дня. Казали: "Твоя мама не хочет с нами работать, а ты будешь за это получать". Він розказав, що його забирали з камери в іншу кімнату, замикали, били, залишали, потім знову приходили, били. Для них це була розвага… Один день, один-єдиний, його не чіпали - для нього це було свято. В той день до нього прийшли з ФСБ і сказали: "Якщо підпишеш всі документи, які ми тобі дамо, ми тебе чіпати не будемо і відпустимо". Принесли папери, там вже було написано від його імені зізнання, що я дійсно співпрацюю з ЗСУ, отримую зарплату, що якісь точки здавала… Серед тих документів був і той донос. Син казав, що він був підписаний прізвищами Мазуряк, Кузик і Польовик, стояли три підписи. Син прочитав той донос… Вже після нашої зустрічі син казав: "Мамо, я то все підписав, і мене в той день не чіпали. Це було 23-є число, мене тоді навіть пальцем не торкнулися". А 24-го його відпустили. Відвезли додому, сказали: "Сиди вдома, ніде не ходи, ми тебе будемо перевіряти". Дійсно, до нього приїжджали, перевіряли, чи він вдома, чи ніде не дівся. Через пару днів, коли вони знову приїхали, до них вийшла сусідка і сказала, що йому немає за що жити. Працювати він не може піти, бо його ніде не беруть, жити немає за що. У нас же забрали всі кошти, які знайшли в будинку. Шукали й документи - добре, що нічого не знайшли, але позабирали навіть ксерокопії документів на купівлю квартири, копії батьківських документів, договорів на зарплату, на кредити. Все повигрібали, навіть кредитні картки, які у нас на той момент були вже закриті, але чомусь лежали вдома. Сусідка спитала, чи можна хлопця відправити в село до моїх батьків, бо він тут один. Вони дозволили, зідзвонилися з моїми батьками, приїхав мій тато і забрав онука. На той момент ми з Ігорем лишалися в полоні.

- Чоловік ваш пробув у полоні…

- Майже місяць.

- Трохи довше, ніж син. А його чому відпустили? Він також щось підписав?

- Ні. Він нічого не підписував. Сина забрали, щоб шантажувати мене, а чоловіка - бо знайшли у нього робочі документи. Він працював з дому, бо міська рада Херсону не складала свої обов’язки. Спочатку працювали в своїй будівлі, потім їм наказали звільнити приміщення. Тоді ще Колихаєв лишався мером.

- Ким працював ваш чоловік?

- Він був заступником начальника управління кадрів. Згодом начальниця склала свої повноваження, написала заяву на звільнення, і мій чоловік став виконувачем обов’язків. Коли мерія перебралася в іншу будівлю, вони кожного разу писали листа до президента – як їм далі діяти, що робити, які їхні подальші дії. І вони працювали повністю у відповідності з відповідями президента. Було сказано: "Звільняйте будівлю, перебирайтеся в іншу". З тієї іншої будівлі - це був кінець червня, 27 чи 28 число, точно не пам’ятаю - заарештували Колихаєва. Моєму чоловікову трошки "пощастило", бо він встиг вийти з тієї будівлі. Там була ще автошкола, і окупанти подумали, що він вийшов з автошколи, не має відношення до міської ради. Так мій чоловік тоді залишився на волі.

Після арешту Колихаєва всі розійшлися. Мій чоловік працював далі, тільки вже з дому. З підконтрольної території йому надсилали завдання, і він виконував свої обов’язки: звільняв людей, видавав їм трудові книжки, переводив на інші посади… Тобто, його робота не зупинялася. У нього були заховані особові справи всіх людей з керівного складу – ми їх склали у себе в гаражі. В один момент кажу чоловікові: "Ти знаєш, у мене чогось таке негарне передчуття… Давай ми їх переховаємо в інше місце". Ми знайшли таке надійне місце, що їх не знайшли. Коли прийшла деокупація, мій чоловік дістав всі ці справи – вони всі залишилися цілі. Це був немаленький архів, який він зміг заховати і нікого не здав. А мені він нічого не сказав, де цей архів знаходиться.

- В окупантів були питання до вашого чоловіка саме по роботі?

- Так. Не знаю, що він їм розповідав, він навіть мені цього не говорив. З переховуванням документів нам допомогли наші сусіди… Вони потім і сина з полону зустріли, годували його.

- Тобто одні сусіди вас здали, інші – допомагали, чим могли…

- Зовсім різні люди біля нас живуть, зовсім! Коли нас забрали, у мене на столі залишилося м’ясо, бо я готувала їжу. На той момент ми вирішили виїхати з Херсону, навіть склали валізи. Ми розуміли, що нас можуть забрати на блокпосту. Це теж було страшно. Особливо тих блокпостів боявся син. Ми налаштовували його, та й себе також. Я казала: "Нам треба їхати, у нас немає іншого вибору". Тому в дорогу готувала м’ясо, яке було замороженим в холодильнику.

- Що ви хотіли приготувати з м’яса?

- Планувала запекти частину, з іншої - зробити відбивні. Щось таке, що не пропаде влітку в дорозі. Це все м’ясо у мене і протухло після того, як нас забрали. Воно ж лишилося на столі. Купа мух, завелися черви… Сусідка залізла до нас в квартиру через вікно: "Все в кімнатах перевернуто, а по підлозі на кухні хробаки лазять. Ми все це почали вигрібали…" Вони з чоловіком вичистили, вимили нашу квартиру. Робили це на свій страх і ризик.

Коли випустили сина, йому віддали ключі від квартири і його телефон. Віддали комп’ютери – один зламаний, один нормальний, а один не повернули. Віддали мій ноутбук, бо там нічого не було. Коли Степан повернувся, сусіди ще йому допомогали навести лад в квартирі.

7 вересня чоловіку сказали: "Йди попрощайся з родичами, а восьмого прийдеш назад". І відпустили. Чоловік прийшов додому - нікого немає. Він же не знав, чи відпустили Степана, що з ним взагалі. Від сусідів подзвонив дядькові. Той приїхав, забрав його до себе, у нього була і мама чоловіка. Вона якраз в онколікарні в Херсоні отримувала хіміотерапію. Раз на тиждень треба було капатися. Чоловік їм каже: "Я з вами прощаюся, завтра мені треба йти назад". Йому поставили вимогу: "Ти повинен написати донос на свою дружину, бо вона спочатку з нами співпрацювала, а потім "пошла на попятную". Він каже: "Я не знаю, що вам казала моя дружина, але вона, окрім готувати їжу і посуду більше нічого у мене не знає". Вони показували йому якісь повідомлення, типу, де розташована військова техніка, РСЗО. Я навіть таких слів не знаю. РСЗО – що це таке. В телефоні у чоловіка вони теж нічого не знайшли. У нього було три телефони. Один - "Нокіа" з фотоапаратом, йому шкода було його викидати, бо це був його перший мобільний телефон. А ще два – робочий і особистий, щоб не змішувати. Робочий ми могли просто залишити вдома і поїхати у своїх справах – щоб люди мали трошки повагу, коли вихідні чи відпустка. Але ж росіяни про це не знали, і саме той телефон, по якому ми передавали дані, чоловік встиг заховати. При обшуку його - Богу дякувати! - не знайшли. Не знаю, чи витримав би мій чоловік те, що робили з чоловіками у полоні. Це просто жахіття… Я сиділа в камері і постійно казала: "Господи, зроби так, щоб сина і чоловіка відпустили, а я відсиджу за них двох!" Я не знала, що мій син вже був на свободі, не знала, що чоловіка також відпустили…

- Ви до кінця свого перебування в полоні цього не знали?

- Узнала вже пізніше. Я перестала чути прізвище мого сина – і почала дуже хвилюватися через те, що не знялася на відео. Окупанти хотіли, щоб я на відеокамеру зізналася, що співпрацюю з СБУ, що отримую 20 тисяч гривень кожного місяця від ЗСУ. Чому тільки 20 тисяч? Не розумію. Чому так мало? Вони хотіли, щоб я розповіла, що саме передавала, які точки, дані. У окупантів були всі дані мого племінника Андрія: де він навчався, якого року народження, яку школу закінчив, навіть що був у "Десні" на навчанні. Але навіщо їм було потрібно ще й підтвердження від мене, я не знаю. Чи вони сумнівалися в цих даних? Не можу зрозуміти. Я підтвердила все про дитину. Але не здала їм жодної точки, які ми передавали.

Під час допиту слідчий мотиляв моїм телефоном, але останнє, що там було і що я розповідала племіннику: як з нас знущалися на блокпосту, відібрали документи. Ми повинні були в обмін на життя привезти їм, по-моєму, десять паків мінеральної води і ще щось. А у нас на той момент було всього 500 гривень з собою, ми багато грошей не возили. Я питала тих придурків: "А за що ми купимо воду і все інше?" От про цей епізод я і розповіла в переписці племіннику.

Після тої пригоди на блокпосту я поїхала у Крим. Повернулася – і нас заарештували. Я свій телефон не брала, їхала з робочим, в якому взагалі немає нічого. Вони перевіряли мій телефон і нічого не знайшли, тільки робочі моменти, повернення коштів, записи типу: "З’явіться до мене, треба скласти акт". А те повідомлення знайшли... Просто через деякий час у той штаб прилетіло. І на допиті мені говорили: "Да ты знаешь, сколько наших пацанов погибло из-за твоего племянника! Ты передала данные!" А я сиджу – і як бальзам на душу, що вони все-таки згинули, ці гниди!

Останнє, що я передала нашим, - дані про Нову Каховку. Я поверталася з Криму через це місто. Автобус був високий, з нього було чудово видно: під Каховську ГЕС з’їжджалося дуже багато військової техніки, йшло багато колон у бік Берислава - ми бачили, куди вони повертають. Я передала племіннику, скільки туди йшло колон, скільки танків, РСЗО, яка техніка. Спочатку писала повідомлення, а потім подзвонила. Він мені сказав, що вони все це між собою обговорювали, що з того напрямку збиралися атакувати. Техніку накопичували під Каховською ГЕС: там були сади, куди її заганяли. Я сиділа в автобусі і бачила все це. Ще наші не могли знайти два вертольоти, де вони ховаються. А я під час дороги побачила, де ті два вертольоти стоять. Повідомила нашим – і вони накрили ці гвинтокрили. Точку не скидала, але намалювала словесно. Сказала: "Пам’ятаєш, там є такий старовинний міст? Вони саме там". Племінник же місцевий. Вже потім, коли ми до нього приїздили після мого повернення, він мені розказав, що накрили ці два вертольоти, які нам стільки капостей наробили. Ну і прекрасно! 

Також наші накрили базування військової техніки біля Каховської ГЕС. Про це я дізналася вже від орків, вони мені сказали: "На второй же день туда прилетели "Хаймарсы", все разнесло. Как ты, убийца, будешь смотреть в глаза детям убитых отцов?" А я кажу: "А ви взагалі нам не дивитеся, ви нам закриваєте очі. Ніяк не буду дивитися в очі".

- Звідки у вас ця сміливість? Ви там оголошували голодування, казали, що не вийдете з тюрми без ще одної жінки… Вам навіть покращили умови вашого утримання…

- Ну як покращили… Тазик нам дали купатися. В Херсоні, можна сказати, з усіх місць, де нас тримали, це була ВІП-камера, якщо чесно. Ми могли ходити в туалет, коли хотіли, і весь час у нас була вода. Ми могли митися, навіть привчили себе мити голову і митися холодною водою. В душ або на прогулянку нас водили, коли у них був настрій. Іноді нас могли вивести і… забути. Згадували вже ввечері, коли нам привозили їжу. Далі умови утримання ставали все гірші й гірші.

"ДЕСЯТЬ ДНІВ НАС НЕ ГОДУВАЛИ"

- З Херсону нас перевезли в Голу Пристань, - продовжує Ольга. – Там десять днів нас взагалі не годували, бо у них не було чим. Свєта Шукайло, яка зі мною була в полоні до останнього, і Наталя Гавриленко взяли з собою їжу, а ми з Ірою ні, хоча у нас в камері в той день її було багато. Ми не брали, тому що нам сказали, що ми йдемо додому. До нас тоді прийшов Злий, відкрив камеру і сказав: "Ну что, девчонки, готовы идти по домам?" І ми свято повірили, що нас відпустять додому. Я не розуміла, що нас повезуть на лівий берег, навіть коли мене посадили в автозак разом з чоловіками. Автозак - це дві довгі камери. Туди заганяли чоловіків. А мене посадили в "стакан" - окремий від камер автозаку відсік. Зі мною мали посадити Іру, поліцейську. Але конвоїр сказав, що "стакан" такий малий, що там "одна баба не поместится, а вы хотите двух посадить". Тоді Злий дав наказ вивести мене з автозаку, і в той "стакан" посадили Колихаєва. Він виїжджав разом з нами. До цього він весь час сидів у 18-ій камері. Це була одиночка. Мене вивели на вулицю. Дивлюся: Ірина стоїть під стіною. Ми з нею знаходилися там дуже довго. Було вже холодно, а ми – в літньому одязі. На мені легкі штанці, куртка – її мені встиг передати Ігор в одну з останніх передачок, яку я отримала. В куртці була записка, що малий у бабусі і дідуся: "У нас все добре, ми тебе чекаємо". Я тоді так плакала через ту записку… Ігор мені сказав, що вони кожного разу передавали записки, та ми їх не знаходили. Або з’їдали їх, бо вони розкисали в їжі…

Потім нас знову завели в "стакани". Коли я перший раз сиділа в "стакані" в автозаку, почула, що машини їдуть в Олешки і Голу Пристань. А я ж прописана в Олешках. Тому я подумала, що мене відвезуть додому, по місцю прописки. Я стукаю охоронцю і кажу: "Мені не треба в Олешки. Мені треба вийти в Херсоні, бо я живу в Херсоні". А він: "Это не ко мне". Я кажу: "То скажіть своєму керівництву, що мені треба вийти в Херсоні. Не треба мене везти в Олешки, я там не живу". Наївна! Я в це вірила, намалювала собі картину, що нас вивезуть десь на площу, знімуть відео – ось бачите, ми полонених відпускаємо! – і відпустять. Чому, сидячи в автозаку, таку картину собі намалювала, не знаю. І ще: коли мене виводили, я сказала, що мені треба мої документи. Мені відповіли: віддадуть, коли будуть відпускати. Мабуть, тому я собі дофантазувала, що нас мають звільнити.

Коли нас з Іриною ненадовго знову завели в будівлю, нам не зав’язали очі, і в шпаринку я побачила рюкзаки, форму, обігрівачі, вентилятори, каски, бронежилети. Все це лежало горою, навалено. Я зрозуміла, що вони будуть драпати. Це розуміння виникло за декілька днів до цього. Було відчуття, що наближається щось грандіозне. Ми чули, як вони хвилювалися, як нервувалися. Нашим конвоїрам казали: "Вы все пойдете на "ноль", а вони обурювалися: "Мы на это не подписывались. Мы должны были тут полгода отсидеть". Ми навіть чули, скільки вони мали отримати – по десять тисяч доларів за ті пів року, що нас охороняли в Херсоні. Це окрім зарплати. У них був такий контракт. Але вони нерегулярно отримували зарплату, матюкалися через це, казали, що покинуть все це… Ми все чули кожне слово, тому що наша 21-а камера була прямо біля їхнього посту. Вони боялися, що помруть тут, у нас в Україні. Вони не були готові йти воювати, казали: "Мы должны были только охранять, пытать, бить, а не воевать, стрелять в окопах". Вони йшли тупо заробити грошей. Говорили між собою, що планують купувати, коли повернуться додому. Один мріяв про машину, інший – про житло.

- І вони з вами, так би мовити, переїжджали з Херсону?

- Так. Ми зробили висновок, що ми були їм потрібні, щоб їх не відправили на "нуль". Вони вивезли багато зеків, дуже багато наших людей, які були ув’язнені. Вивезли багато полонених із СІЗО – там були саме полонені: учасники АТО, поліцейські, ті, кому були вже пред’явлені підозри. Вивозили в Крим. З 18 жовтня ми чули рух коридорами. Чули, як виводять людей, і що вони назад не повертаються. Ми розуміли, що вже йде фільтрація. Але ми не знали, що людей везуть далі. Ми вважали, що їх всіх випускають. Це була така наша мрія. Або ми так хотіли для себе і не хотіли малювати собі страшну картину. Тому я, мабуть, і придумала таку історію, що все-таки вийду, або мене хочуть випустити по місцю прописки.

Коли мене завели в будівлю, я спитала: "Куди нас?" Мені відповіли: "На расстрел". Потім, коли ми з Ірою стояли на вулиці, я чула їхні знущальні жарти, коли вони казали: "Может, мы их утопим в Днепре? А может, расстреляем в поле? Таких надо уничтожать. Зачем их куда-то вывозить?" Ми для них були не люди.

В окремий автозак погрузили чотирьох жінок. Там я познайомилась зі Свєтою і Наташею. Крім них ще були ми з Ірою. Коли я зайшла в автозак, Свєта взяла мене за руку – мабуть, такий у мене був переляканий вигляд, - і сказала: "Все буде добре. Головне – вірити в Бога і просити у нього, щоб все було добре". Я це так запам’ятала… Вона була найстаршою за нас всіх. Свєта декілька разів повторила: "Дівчата, кажу вам: все буде добре. Ми всі будемо живі і повернемося додому". Мабуть, це був такий настрой, програма, не знаю… Може, такий код вона в нас заклала, що ми повинні триматися.

Ми стояли на Перекопській дуже довго. Мабуть, чекали, щоб з’їхалися всі автозаки. І у нас почалася паніка, що нас везуть так, щоб нас ніхто ніколи вже не знайшов… Я сиджу і кажу: "Ні, дівчата, ви неправильно говорите. Дивіться: стоять автозаки. Їдуть тролейбуси – чуєте, що їдуть тролейбуси? Їдуть машини. Люди бачать, що стоять автозаки. Все одно по місту піде поговір, що нас вивезли, наша рідня про це дізнається". І подумки просила: "Господи, зроби так, щоб мій чоловік їхав до своєї мами в лікарню, щоб він побачив ці автозаки. Він зрозуміє, що я тут, точно зрозуміє". Коли ми вже повернулися додому, я розповідаю чоловіку про той день і кажу: "Уявляєш, я сиділа в автозаку…" А він каже: "Щоб ти розуміла, я їхав в лікарню повз ці автозаки, і у мене всередині все обірвалося, так боляче стало. Думаю: може бути, що там моя Оля. Забрав маму, їдемо назад – все ще стоять ці автозаки. А мене, - каже, - всього аж трусить так, що я не можу зрозуміти свій стан". Я кажу: "Уявляєш, які я тобі біохвилі передавала, щоб ти зрозумів, що я тут?" Він продовжує: "Якраз в той момент мені дзвонить дядько і каже, що по місту – автозаки, щось відбувається. І тут мама почала панікувати, говорить їхати до ІТТ. Я розвертаю машину, ми ідемо до ІТТ, я починаю гупати у ворота, в двері, вікна… Спочатку мама сказала: "Ігорьок, сиди в машині, не виходь, а я сама піду. Що вони мені, старій хворій жінці, зроблять?" Та в той день до них ніхто не вийшов. Це був четвер, 20 жовтня, чоловік складав передачку, у нас вони були по п’ятницях. Чоловік розказав: "Я складаю ввечері передачку, а мама каже: "Ігор, не складай, бо там уже немає нікого". Чоловік наполіг: "Я все-таки повезу". В ту п’ятницю приїхало дуже багато людей. Будівля була вже відімкнена, ніде не світилося світло. Люди стояли годинами, чекали в надії, що все-таки хтось вийде, щось скаже. В саму будівлю боялися лізти, бо ще ж була окупація. А там вже нікого, будівля пуста – вся охорона поїхала з нами. Там ще залишалося декілька людей, але вони знімали металеві двері, нари і все це звідти вивозили, бо вони готували нові катівні на Лівобережжі. І коли наші зайшли в ту будівлю, то там вже нічого не було - двері спиляні, все було зрізано, знято і вивезено. Так Ігор впевнився, що в автозаках могла бути я. Стало зрозуміло, що нас вивезли. Ігорю також тоді стало ясно, що вони покидають місто, тікають.

Нас повезли через понтони. Якщо чесно, було дуже страшно. Я дуже боялася потонути в тому автозаку. Почала просити Бога і через Бога просила свого племінника, казала йому: "Андрюшо, ти в таких військах служиш, що ти знаєш все про мене, знаєш, де я, знаєш, куди мене рухають, знаєш, де і як я їду. Я дуже тебе прошу: побач, що я в автозаку, що нас переправляють понтонами – не бомбіть Дніпро, я тебе дуже прошу, дитино: не бомбіть Дніпро". Я оцими думками, знаєте… (плаче.) Так жити хотілося, просто передати не можу...

Ніколи не думала, що буду читати молитви в полоні, ніколи в житті не думала, що візьму молитовник в руки і буду читати молитви, розумієте? Але я це робила. Я читала голосно молитви в камері, і їх слухали хлопці через стінку – вони затихали, коли чули, що я читаю. Коли вони бігали до туалету, то стукали нам у двері і казали: "Дівчата, ви ще гучніше читайте молитви – ми хочемо чути. Ми разом з вами молимося". Я зранку і ввечері читала молитовник.

- Де ви його взяли?

- Він був у камері Херсонського ІТТ. У нас там був батюшка, який ще у мирні часи, до повномасштабної війни, переймався ув’язненими, які вчинили злочин, вбили когось або крали. Він до них ходив, читав молитви. І в кожній камері були маленькі молитовники. Ми його забрали з собою, коли нас вивозили. У Новотроїцьку нам дали аркуші А4 і олівці, дозволили малювати. Я малювала, а на зворотній стороні малюнка переписувала молитви.

А ще кожного вечора, коли ми лягали спати, говорили одна одній, як заклинання, як девіз: "Ми стали на один день ближче до перемоги, на один день ближче до нашої волі".

"ЯКОСЬ НАМ ПЕРЕДАЛИ ПЛЯШКУ МОЛОКА, А НА НІЙ НАПИСАНО 4 5 0. ДІВЧАТА ГАДАЛИ, ЩО ТО ЦІНА, А Я ЗРАДІЛА: ВИ ЩО, ЦЕ Ж НАМ ПЕРЕДАЮТЬ ЗВІСТКУ, ЩО ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ!"

- Скільки ви пробули у полоні в Херсоні?

- З 11 серпня по 20 жовтня, - відповідає жінка. - В Голій Пристані – з 20 по 30 жовтня. А потім – в Новотроїцькому – до 11 травня.

- В Новотроїцькому вас не виводили на вулицю, ви весь час…

- …були в маленькій кімнаті без вікон. Вікно там було, але коли був наступ, ці вікна повилітали, їх зашили USBшним листом. В тій кімнаті не було ні туалету, ні води. Туалет був поруч з нами. В Новотроїцькому райвідділку поліції було дві камери, де тримали і тимчасово затриманих, і полонених. Вони були маленькі, вузенькі. Жінок розмістили у кімнаті, де, казали, раніше був архів, який винесли. Вона манюсінька, по ширині, мабуть, метрів два, по довжині – десь три з половиною метри, не більше.

- Як ви дізналися, що ви в Новотроїцькому?

- Нам це сказав охоронець-колаборант, який охороняв нас в Голій Пристані. Він до нас ставився непогано. Його дружина готувала їжу, і він на третій день приніс нам їжу – на свій страх і ризик. Вона зварила суп харчо, і ми його їли з такою насолодою… Ще вона варила нам борщ з домашніх овочів. З нього сміялися інші колаборанти за те, що він нам допомагав. Я чула це особисто.

Ще в Голій Пристані місцевий пекар кілька разів привіз нам гарячий хліб – це була така насолода, така смакота! Я, мабуть, ніколи в житті смачнішого не їла.

- Пекар віз його саме для полонених?

- Так, він дізнався про полонених і привіз. Таких людей за це карали – за те, що вони несуть нам їжу. Він на свій страх і ризик приносив, а йому казали: "Ти що, найбагатший, що годуєш цих падлов?" Так вони нас називали.

Якось нам принесли батон гарячого хліба і пляшку молока, на пляшці фломастером намальовані сердечко і цифри 4 і 5. Я сиджу на нарах, дивлюся на це молоко, на 4,5,0… Питаю дівчат: "Знаєте, що це таке?" - "Ні!" - "Як? Ви що! Та це ж все добре! Це не серце, це нуль. Нам люди передають сюди, в камери, звістку, що все буде добре. Значить, з містом все нормально! Розумієте? Наше місто вже може бути нашим!" Мені почали висувати різні версії: може, так коштує молоко. Потім ми запитали у Вови, скільки коштує молоко, він сказав. Я кажу: "Бачите? Це не ціна молока – це нам люди передають звістку". Нам отак передавали двічі – цифри 4,5 і сердечко. Боже, це така була новина, промінчик світла – віра в те, що наші йдуть, вони наступають. Саме в ті дні, коли нас вивезли, за ці десять днів росіяни з Лівобережжя, яке прилягало до Дніпра, повністю відігнали техніку. Якби наші в той момент зайшли туди, там вже нікого не було, вони тікали. Тікали! Навіть нашу Ірину забрав на відверту розмову колаборант. Каже: "Ти ж бачиш, ми пакуємося і валимо звідси. Ми повинні залишити територію протягом кількох днів". Тобто, вже на той момент Олешки, Гола Пристань – це все було пусте, наші могли туди заходити. Але, наскільки я знаю, не було вже з чим іти. У Берислав вони зайшли з пустими ріжками, навіть не було чим стріляти. Місцеві хлопці, неймовірні якісь, відвели військових до своїх схронів, дали їм зброю.

Жінка, з якою ми познайомилися під час етапу в Новотроїцьке, розповідала: коли був приліт в Олешках біля відділення поліції, вони всіх полонених вивели на вулицю, наказали всім лягти обличчям в асфальт: "Ваши вас не тронут". Тобто, вони думали, що то наші вже зайшли. Вони готові були здатися. Але коли наші не зайшли, всіх полонених підняли і повезли далі, углиб Херсонської області.

Ми вижили ті десять днів у Голій Пристані, завдяки тому колаборанту і місцевим, які нас підгодовували… Коли нас забирали далі, спитали: "Вова, куди нас?.." Він каже: "Я не маю права вам говорити". – "Вова, скажи, куди нас везуть?" - "В Новотроїцьке". Колаборанти, які нас охороняли, казали: вас привезли у Краснодарський край. Але ми розуміли, що так швидко нас до Краснодарського краю не довезли б.

- В Новотроїцькому у тій маленькій кімнатці було 4 жінки?

- Потім одну відпустили, нас залишилося троє. Але двох інших привезли - за вбивство. І всі ми були в маленькій кімнаті. В туалет нас водили один раз на добу. Коли був гарний настрій, могли і два рази зводити. Нам, жінкам, дали відро, сказали, що туди можна тільки пісяти. Я гіпотонік – стала там гіпертоніком. Свєта гіпертонік, у неї тиск був постійно 200, викликали швидку. "Для них, если надо, вызывать скорую помощь, охранять их. Короче, баб не трогать, к ним не прикасаться" - така команда була дана одразу. Ми зрозуміли, що, напевно, нас тримають як обмінний фонд – таку ми собі намалювали картину, оскільки було сказано нічого з нами не робити. Потім один колаборант (колишній АТОшник, пішов на них працювати) відкрив нам двері і каже: "Я не знаю, яку ви маєте цінність для росії, але те, що нам наказали берегти вас як зіницю ока – це так". Я кажу: "Так чого тоді ви нас до туалету не пускаєте?" От хочеться в туалет по-большому, а не пускають. Ти перетерпіла – потім почалися проблеми. Я особисто по дев’ять днів не могла сходити до туалету. Це пекельні болі. Мабуть, гірше, ніж народжувати. Мало того, що я не могла їсти їжу, яку нам давали… Спочатку нам давали одну банку тушонки, а місцевий аграрій Максименко привозив хліб і молоко. Це був хороший товариш Колихаєва. Але ці хліб і молоко нам не давали, забирали собі.

- А звідки ви знаєте, що він привозив?

- Колаборанти нам говорили. У черговій частині було три зміни охорони. Хлопців пізніше спустили у підвал. Нам, жінкам, треба було якось виживати. Йти з ними на штики не можна було, бо нам потрібна була інформація, треба було знати, що відбувається. Бо ми жили дезінформовані. Нам говорили, що Херсон бомблять, що його вже стерли з лиця землі, що там вже нічого немає. Що ЗСУ вже все подохло, що все ЗСУ плаває трупами на Кінбурнській косі. Ми в це не вірили. Ми підслуховували розмови під дверима. І розуміли, що нам треба знати, що відбувається. Ми їх ненавиділи, але тримали з ними таку лінію: ми щось питаємо – нам щось відповідають. Іноді ми слухали їхні новини – вони вмикали телефони, слухали новини, потім їх обговорювали. Було навіть декілька прильотів по поліцейських відділках, і вони втекли. У колаборантів була така позиція: якщо ми не встигнемо втекти, то будемо казати: "Ми не тікали, бо вас чекали". Вони все знали, кожен рахував, скільки йому буде присуджено тюрми, за що саме. І ми від колаборантів дізналися про те, що Максименко привозив нам молоко і хліб.

Ми пили те молоко, і я кажу: "Яке смачне!" А Колихаєв каже: "У Максименка найсмачніше молоко".

Хліб нам перепадав тільки тоді, коли чергував один з росіян. Він прийшов "освобождать территорию, которая была отдана в аренду Украине" - таке у нього було розуміння ситуації. Він казав: прийшов час віддавати землю, що була в оренді, і "мы пришли ее забирать". Ми йому: Андрій, яка оренда? Почитай історію – про яку оренду йдеться? Його позиція була: ви не має права красти їжу у полонених. Якщо їм привезли хліб, значить, їм цей хліб і має дістатися. І коли він був на зміні, чергував, ми могли отримати булку хліба на цілий день, хоча нам привозили дуже багато хліба. Хліб був гарячий, свіжій, йшов такий аромат гарячого хліба по всій катівні… Можна було вдавитися навіть від того аромату, який ми чули. А ми ж були голодні, нам на п’ятьох давали дві пачки "Мівіни", банку тушонки і булку хліба і казали: "Це вам на цілий день для всіх". Іншої їжі ми не отримували. Ми все це ділили на декілька разів. Хлопцям точно так же видавалося. Потім пізніше була якась перевірка, до нас приїхали якісь військові з масками на обличчях. Їм сказали, що тут ще є баби, їм це стало так цікаво, дико, що в полоні є жінки. Вони відкрили двері… А у нас такі двері були… Дай Бог, буде деокупація лівого берега, і я все-таки хочу пройтися по тих місцях, де нас тримали, бо все одно будуть слідчі експерименти. В Херсонському ІТТ в камері, де нас тримали, двері відкривалися так, що могла боком пройти одна людина. І коли їхній, мабуть, якийсь головний відкрив двері в камеру, став отак, дивиться, а кожен заглядає. Я така стою і кажу: "Ви на нас дивитеся, як на мавп! Могли б нам бананів принести". А потім думаю: ну, я зараз за це отримаю! Дівчата мене штовхають: "Оля, ти що!" А потім вони – раз, і закрили двері.

"МЕНІ ТРАПЛЯЛИСЯ ЯКІСЬ БЕЗХРЕБЕТНІ ОРКИ"

- Звідки у нас ця нарваність?

- Не знаю. Мабуть, від того, що я втратила віру в те, що вийду звідти. У нас тоді відпустили Ірину, поліцейську, це було шостого грудня. Ми чули під дверима розмову: "Нужно что-то делать с бабами. У нас их четыре, они как балласт, нужно что-то делать". І шостого грудня відпускають Ірину. Ми чогось для себе намалювали картину, що нас зараз відпустять (і таке бувало дуже багато разів). Потім були розчаровані, дуже плакали, у нас були істерики, ми одна одну заспокоювали. Але тішили себе надіями, що ми вийдемо: от Іру відпустили – і ми слідом підемо. Нас залишилося двоє, і ніхто нас не відпускає. Що робити? 16 грудня я почала стукати в двері і кажу: "Давайте нам сюди Злого – нехай пояснить, чого ми сидимо, на якій підставі. Якщо я винна – засудить і посадить. Якщо я в чомусь винна, когось вбила, щось вкрала, порушила закони – будь ласка, покарайте мене, якщо я дійсно щось порушила". Та ніхто до нас не прийшов.

Я тоді дуже сильно захворіла, бо ми жили на підлозі. Нам принесли якийсь брудний матрац, зверху ми застелили ковдри - і все, більше нічого не було. Одна одну обіймали – так грілися. Коли були дуже сильні вітри, все задувало, бо ж не було вікна, просто USB-шний лист, і з цього листа дуже сильно тягнуло по підлозі. Через те у мене пішла перша стадія артриту, викручує ноги… Тоді я захворіла, сильно кашляла. Ліків нам не давали, коли приїздила швидка, казали, що у них нічого немає. Прийшов один росіянин – він був такий смішний, ходив у старому светрі, довгому, майже по коліна, у нього була така скручена шапка – знаєте, її називають некультурно "підорка", кобура дідівська, як у Другу світову війну, зірка, зверху пістолет, джинси потягані, старі, страшні. Він дуже смішний був в цьому всьому. І він мені каже: "Завтра вас отправят на подвал, там вам камеры строят". Я кажу: "Я на підвал не піду, там волого". Взагалі, коли нас привезли в Новотроїцьке, то перший тиждень не давали води, тільки попити. І все, що ми могли встигнути зробити – це коли бігли до туалету, то сполоснути руки і обмити обличчя. Це все, що ми встигали. І від нас вже почало смердіти конкретно – від жінок, які не миються. І вони почали: "От вас так воняет!" А я: "Так дайте нам помитися". І вони нам принесли два відра гарячої води, сказали: "От вам туалет". Двері були відкриті. Ми мали по пів відра на кожну розділити і помитися, а вони стояли і дивилися, як ми миємося в туалеті. Ми були готові навіть і так помитися, бо все-таки тіло вимагало…

- А місячні?

- Це взагалі… Ви ж розумієте, як воно може смердіти, коли не миєшся.

Я тоді встала і кажу йому: "Я хвора". Він відкрив двері, я стою посередині камери, отак – руки в боки, - і починаю йому говорити: "Я – жінка, і мені треба прокладки. У мене є жіночі потреби". Він на мене дивиться. Питаю: "У тебе є сестра?" - "Да". – "Дружина?" Махає: "Нет". – "Є мати? – "Да". – "У них є жіночі потреби?" А він тільки стоїть і киває. Я кажу: "Так от, мені це треба. Мені що, пальцем затикати? Мені треба помити голову, мені треба помитися". Він ошелешений. "Я хвора, я захворіла, у мене скажений кашель. Я легені випльовую. Ви що, не розумієте?" Він стоїть. Кажу далі: "Застреліть мене, просто дайте кулю в лоба, чим ви отак знущаєтеся". Він стояв-стояв, потім двері закрив. А я така: "І дверима не хлопати!" У мене емоції вийшли. Свєта сидить перелякана: "Оля, чого нам чекати?" Кажу: "Пофіг. Все одно я здихаю. Яка різниця, від чого я здохну?" Отака у мене була агресивність. Через п’ять хвилин відкривається камера – я думала, що зараз мене заберуть і дадуть мені тумаків… Заходить жінка-поліцейська і починає писати список, що мені треба. І нам це все приносять! Щоб ви це зрозуміли: ліки від простуди, від температури… Вони пішли в аптеку і все купили. Шампунь, щоб голову мити. Я навіть випросила миючий засіб, щоб мити відро, в яке ми ходити пісяти, щоб воно не так смерділо. Нам принесли прокладки. Нас тоді було чотири жінки – я зі Свєтою і дві зечки. То на кожну принесли по упаковці прокладок. Мило принесли, мені – пігулки, навіть всі одразу залишили, а не видавали потроху. Я почала пити пігулки, Колихаєв передав мені сироп від кашлю, і я з тими пігулками, сиропом вилікувалася, вичухалася від застуди. А ще колаборант нам купив лимон.

Потім прийшла нова зміна, пройшла ротація – ці поїхали, прийшли нові. Мабуть, мені пощастило, бо за мене багато людей молилися. Така сильна воля була у людей і бажання, щоб зі мною все було добре, що мені траплялися якісь безхребетні, от чесно. Один повів нас відбитки пальців брати, бо їм було скучно, і вони хотіли на нас навчитися відкривати кримінальні справи. Він каже: "Фамилия, имя, отчество!" Кажу: "Я не пам’ятаю. Мене дівчата називають Оля, але я не впевнена, що я дійсно Оля. У мене після катувань з мізками не все в порядку, я нічого не пам’ятаю, нічого не знаю". Включила дуру. Хлопці всі стояли – просто всі падали. Вони дивилися в віконця і спостерігали за цією картиною. Колаборанти стояли і дивилися. Один з них потім прийшов і каже мені: "Слухай, я не розумію, як тебе не від…дили за таке?" Мене питають: "Число, месяц, год рождения?" Кажу: "Чесно, я не пам’ятаю. У вас є моя особова справа". Мені треба було впевнитися, що на мене немає нічого – нам казали, але я не була впевнена. "Візьміть мою справу, прикладете до мене, зрівняєте. Ви мені говорите прізвище, ім’я, по-батькові – я це пам’ятаю, кажу у камері, і вони мені це нагадують". Я його довела до того, що він все це кидає і каже: "Нет у нас на вас ничего, нет! Понимаете? У нас есть только вы и ваши паспорта. А за что вы тут сидите, мы даже не знаем!" І я така: "А, ну пишіть: Черняк Ольга Степанівна, рік народження" – і все на світі… Він усе заповнив, відкатав у мене пальчики: "Распишитесь". Я кажу: "Я маю право ознайомитися, що ви там написали?" - "Да, конечно, прочитайте и распишитесь". Хоча при слові "адвокат" звичайно давали по морді за такі речі – били за це дуже жорстоко. Я кажу: "Підождіть, як я буду читати, якщо у мене немає окулярів? Без них не бачу, що тут написано". Він такий: "Ну, идемте по ваши очки". Йдемо ми у камеру, він попереду, я позаду. Я кажу: "То ми в Херсон поїдемо по мої окуляри?" Він розвертається: "Хватит надо мной издеваться!" Я: "Та Боже збав! Не хвилюйтеся, зараз у дівчат в камері візьмемо окуляри". Не розумію, де я брала цю зухвалість. Але ми примусили колаборантів, достукалися до начальника поліції – колаборанта, щоб вони на їхнє генеральне управління написали стосовно нас запит. Казала: "Якщо ви не знаєте, як це робити, то я зроблю. Я напишу запит, ви тільки передрукуєте його і відправите". Вони навіть мені показали, що ось є запит, що вони написали на генеральне управління поліції щодо нас. Вони сказали, що ми не підлягаємо до їхньої юрисдикції, що вони нас не затримували, не заарештовували, і відпускати нас вони не мають права. Цим має займатися тільки ФСБ. Я кажу: "Так не питання – давайте сюди ФСБ, хай з нами працюють!" А самій-то страшно, я-то знаю, чим може закінчитися ця праця з ФСБ. До нас ніхто не приходив. Але коли нас примусили розписуватися за їжу… Нам треба було розписуватися в тому, що одна людина отримує банку тушонки на день, булку хліба, три пачки мівіни, пластикові тарілки. Я вийшла і кажу: "Почекайте, чому я повинна розписуватися за те, чого не отримувала? Нам банку в день давали на всіх, а не кожному. Пачку мівіни давали на всіх!" Я підняла крик, а там у них якраз була якась перевірка. Ну, думаю, все… Зайшла до камери пунцова: "Дівчата, мене зараз вб’ють…" Але нам після того почали давати банку тушонки в день на людину, погану, соєву. Більш-менш м’ясну тушонку забирали російські солдати, що нас охороняли, а ту соєву, що давали їм, вони віддавали нам. І ми почали топити її в туалеті –викидали в туалет, змивали водою, а вона не змивалася, плавала… Вони не розуміли, що це ми топимо тушонку. У них була типу версія: серуть так, що навіть не тоне. А я їм відповідала так: "Чим годуєте, тим і серемо". А потім ми домовилися з одним колаборантом. Я сказала: "Ми все одно не їмо цю тушонку, вона гівняна. Забирайте її собакам, щоб вона тут не стояла". Він сказав: "Ну, якщо ви відмовляєтеся її їсти…" Ми були раді будь-яким об’їдкам, які нам діставалися від колаборантів. Вони собі на добу брали їжу, і якщо не доїдали, приносили нам залишки: яйце, шматочок сала. Хоча б дві скибочки сала на огризку недоїденого хліба – для нас це було взагалі супер-рай…

"МИ ЗІ СВЄТОЮ ДВІ ГОДИНИ РАЗОМ ПРОСИДІЛИ У ВАННІЙ, МИЛИ ОДНА ОДНУ, ПЛАКАЛИ, НЕ ВІРИЛИ, ЩО ВЖЕ НА ВОЛІ"

- Як вас звільнили? Обміняли?

- Ні, нас не міняли. Після Нового року з квітня місяця на окупованій території почала працювати російська прокуратура. В березні до нас приїхали з ФСБ, поговорили з нами, пообіцяли, що на сьоме березня нас відпустять – зроблять нам подарунок до 8 березня. Ми ніч не спали – склали своїх речі і сиділи, чекали, що нас відпустять. Тоді ми вже залишилися вдвох зі Свєтою. Але нас ніхто не відпустив. 14 березня відпустили двох чоловіків. А 17 березня я оголосила голодування. Сказала, що не почну їсти до тих пір, поки до нас не почнуть ходити перевірки. Я протрималася десять днів. Ми не брали у них їжу взагалі, я брала тільки кип’яток і кусень хліба, якщо перепадав. Казала: їжу брати не буду. Потім почали їздити перевірки, нам обіцяли: ми звернемося з листом, що у нас тут є полонені, на яких немає нічого. До нас приїхав начальник їхнього генштабу поліції Генічеського регіону і пообіцяв: "Прошу вас, починайте їсти. Я звернуся з листом, щоб з’ясувати, що з вами робити". Я йому казала: "Якщо ми винні, якщо я дійсно винна і порушила закон – посадіть мене". Я змінила тоді свою історію,у мене була вже зовсім інша історія – що я жертва. Нас так і називали: жертви обставин. І Світлана змінила свою історію, багато хто з хлопців змінив свою історію так, щоб вийти на волю. Кожен раз, коли була перевірка, я стукала в двері і кричала – давала знати, що ми тут. А вони казали, що тут є дві жертви обставин, з якими вони не знають, що робити, що вони вже всіх дістали. Я кожного разу мітингувала: "Коли ви вже мене звільните? Ви не маєте права мене тут тримати – на якій підставі?" Вони: "Ой, женщины спят на полу, нет кроватей…" Я кажу: "Ти дурак? Тебе цікавлять ліжка? Тобі цікаво, чого я не на ліжку сплю, а на підлозі? А тебе не цікавить, що я взагалі тут роблю?" Коротше, отак-от. Якийсь генерал до нас приїжджав, і я йому сказала, що ми не бачимо сонця – майже сім місяців ми не бачили сонця. Він сказав: "Как это – вы их на прогулку не выводите?!" І нас встигли ще декілька разів вивести на прогулянку – з кайданками на руках.

Десь о першій годині дня 11 травня. Нам натягли мішки на голову, повозили по Новотроїцькому хвилин десять, а потім кажуть: "Выходите, становитесь к стене и считайте до 50-ти". Я чомусь вважала, що нас розстріляють. Вже не вірила, що потраплю додому. Не було віри, що все закінчиться добре. Ми стояли і рахували до 50-ти – вголос, гучно, щоб нас чули. Повертаємо голови – наші речі розкидані. Нікого немає. Вони поїхали. А ми стоїмо, не знаємо, куди йти. Це було таке відчуття… Дивне дуже. Не передати словами.

Ми зібрали свої речі. Не знали навіть, чи їх кинути, чи йти з ними далі. Що буде взагалі? А раптом зараз виїде машина, і нас знову заарештують? Чи розстріляють, чи ще щось… Ми розгубилися. Тут йде з сумками Серьожа Мамич – його відпустили в один день з нами. Він нам усміхається, ми з ним обіймаємося, обмінюємося інформацією, хто куди йде, хто у кого буде ховатися. Потім якийсь чоловік до нас звернувся: "Ви не місцеві, але й не біженці". "Ми полонені", - сказала і перелякалася, що це сказала. Він нас відвіз за тією адресою, куди нам було треба. Він виявився проросійським, але не здав нас. Ми у тієї жінки пробули тиждень. Нас пофарбували, привели до ладу, зробили манікюри-педікюри. Ми зі Свєтою дві години просто сиділи у ванній. Там була велика джакузі, ми пішли туди вдвох – одна одній терли спини, мили одна одну. Ми й плакали у тій ванні, і не вірили, що вже на волі, і боялися, коли собака починала гавкати. Коли пес подавав голос, ми починали швидше мити одна одну – а раптом не встигнемо помитися…

Через тиждень ми виїхали. Син Свєти домовився з перевізниками. 250 доларів коштувала наша дорога. Але водії сказали: "Візьмемо гроші тільки тоді, коли вони приїдуть додому". Ті чоловіки, які забирали нас з окупованого Новотроїцького, знали, що везуть двох жінок з полону. Вони нас так підтримували! Довезли до Чонгару. Свєта пройшла далі, а мене затримали, бо у мене була заборона на виїзд, мене не випускали. Свєта перейшла на другий бік кордону і сиділа в автівці, чекала на мене. Я годину чи більше просиділа у клітці. Забрали мою ID-карту, закордонний паспорт я не показувала. Повели в якусь будку, примусили роздягнутися, дивилися, чи немає на мені синців, шрамів, місць від зброї, коли стріляють, - як у військових. Потім мені той прикордонник каже: "Иди, сука, ищи телефон". Кажу: "Його у мене немає – вкрали. Я була на ринку перед поїздкою до Варшави, їду лікувати серце, у мене погано зі станом здоров’я. І вкрали сумку з телефоном і документами, гаманець з грішми. Добре, що відправила копії племіннику у Варшаву". Отака у мене була версія. Нібито Свєта – моя сестра, а її рідний син – це мій племінник. Той перевіряючий сказав: "Я тебе не верю. Иди, сука, ищи телефон". Я почала "шукати" телефон. До кого не підійду – у всіх телефони відібрали. Підійшла і до військового – от не знаю, чому саме до нього, чесно. Мабуть, так мене вела доля. Кажу: "Можна ваш телефон?" Він: "Зачем?" - "Мені треба подзвонити сестрі, яка чекає мене на тому боці кордону, щоб вона передала телефон. Бо у мене вкрали телефон, і у нас один телефон на двох. А її син, мій племінник, сказав, щоб я не купляла телефон, бо у мене скоро день народження, і він мені подарує новий апарат". Він навіть справді пішов у магазин, пофоткав телефони, і у Свєти в телефоні були фото мого майбутнього "подарунку". Так ми могли підтвердити нашу версію. Нам ніхто не радив вигадувати щось подібне, ми чомусь самі придумали цю історію. Продумували те, що нам треба буде говорити, як діяти. І той військовий каже: "Зайди сюда, - і заводить мене в якусь будку. - Расскажите здесь свою историю". Я цю історію розповідала майже годину, слово в слово, вивчила її, як "Отче наш", не відступала ані кроку ні вправо, ні вліво. Мені приводили нових військових – "зелених чоловічків", це вони самі так себе називали. Той військовий казав: "Я привел вам еще одного "зеленого человечка" або "Позовите мне еще "зеленого человечка". Я стояла то на вулиці, то у будці. І кожного разу говорила одну й ту саму фразу. У проміжках між очікуванням читала молитву "Отче наш", псалом 90. Навіть не встигала його напам’ять дочитати, як мені приводили нового "человечка", і я йому розповідала ту саму історію. Потім той чоловік в іншій будці каже: "Принеси паспорт". Я сказала, в якій будці у мене його забрали. Той пішов, приніс мій паспорт. Щось натиснув в комп’ютері, провів той паспорт як банківську карточку – як колись ми сплачували. Я не знала, що це було. Після того щось натиснув і каже: "Я снял с нее метку. Езжайте". І я йому кажу: "Нехай вас Бог береже". Розумієте – своєму ворогу сказала, щоб його Бог беріг. Кажу: "Спасибі вам велике". Забираю свій паспорт і йду. Йду - і не вірю. Йду по цих клітках, біжу по них. Свєта побачила, що я йду, - до того військового, що відкриває калитку: "Моя сестра біжить, забирайте її сюди!" А він: "Хай вона спочатку дійде". Я добігла, сіла в маршрутку – вся трусилася. Не вірила, от чесно. Виїжджала, як під ризою Господньою.

На всіх постах, де нас зупиняли, перевіряли лише мій паспорт і Світлани, більше нічиї. Водії нам сказали: "Ви їдете за наші гроші. Якщо вас будуть питати, кажіть, що ми веземо вас як волонтери за свій гроші, що у вас немає коштів – щоб з вас не збивали мзду. Бо якщо хоч раз з вас зіб’ють мзду, то потім наш автобус будуть всюди зупиняти". Ми так і казали, водії нас до цього підготували. Вони нам підказали, де поміняти російські гроші на євро, бо ми заїжджали на територію Євросоюзу. Нас привезли до кордону росії з Латвією, ми простояли там чотири години, потім пройшли ще перевірку. Так страшно було… Сидимо на стільчиках і чекаємо, поки нам віддадуть паспорти, а тут відкриваються двері, і ми бачимо: лежить чоловік, повно води, він побитий, весь мокрий. Мені стало так страшно. Думаю: Господи, знову катівня, знову кати, знову будуть допити! Я почала панікувати і тут же сама себе намагалася заспокоювати. Свєта взяла мене за руку і каже: "Оля, ми вже за крок до свободи – терпимо, ще трішечки". І тут виносять всім паспорти, моя карточка – найостанніша. Всім роздали, Свєта вже отримала, а мого паспорту нема, і я така стою: ну все, хана, я не пройшла перевірку. І тут викрикують: "Черняк!" - "Я!" Дає мені паспорт, я за свою сумочку – і бігом до кордону. Ніг під собою не відчувала, думаю: хоч би не впасти, хоч би себе не видати! Свєта йде і каже: "Прощай, немытая россия!", а я боюся навіть щось сказати. "Свєта, Господи, невже свобода?!" Ми пройшли шлагбаум, і у мене почалася панічна атака, істерика, сльози. Я не вірила. Готова була впасти і цілувати той асфальт.

Ми приїхали до сина Свєти у Варшаву. Побули у нього менше доби, і він посадив нас на автобус Варшава-Київ.

- Світлана теж поверталася в Україну, не залишилася у сина?

- Вона не збиралася лишатися за кордоном. Нам було потрібно і дуже важливо повернутися додому якомога скоріше! Коли приїхали в Київ, волонтери влаштували нас на два тижні на реабілітацію, потім ще тиждень я чекала новий закордонний паспорт. І вже після цього нарешті приїхала додому у Херсон.

"ДО ТОГО, ЯК Я ЗАБРАЛА СИНА В УКРАЇНУ, ВІН, ВВАЖАЙТЕ, ЛИШАВСЯ В ПОЛОНІ, ЛИШЕ З ВІЛЬНИМ ПЕРЕСУВАННЯМ"

- Чому ви вступили до організації SEMA?

- Я потрапила сюди випадково. Нам розповіли, що є жінки, які пройшли полон, які пережили зґвалтування. І у них буде дводенна зустріч. Це було у червні 2023 року. Це було моє перше знайомство з такими ж жінками, як і я. Я сиділа і думала: "Господи, що я тут роблю? Якась секта. Хто ці жінки? Що вони роблять? Про що говорять?" Для мене все було незрозумілим.

Та я взагалі перший час не дуже розуміла реальність, в яку повернулася. Щоб ви розуміли: я взяла до рук телефон – і не знала, що з ним робити, отак ми за десять місяців здичавіли. Тому я не розуміла, і що відбувається на тій зустрічі, про що говорять ці жінки. Поруч зі мною сиділа Іра Довгань. А мені ж так страшно, я полонена, стидаюся цього, не розумію, що я тут роблю. Іра просто все зупинила і сказала: "Зачекайте. У нас є дві жінки, які взагалі не розуміють, хто ми такі, чого ми їх сюди запросили, що від них хочемо". І тоді кожна жінка, там присутня, почала розповідати про свій шлях, через що вона пройшла. Вже після такого представлення вони пояснили, яка мета їхньої організації. Мені все це сподобалася. Ми і на другий день приїхали. Я вже трошки розуміла, про що йдеться.

- А яка ціль вашого об’єднання?

- Ціль – покарати кривдника, добитися справедливості, привернути увагу інших країн до України, показати, що робиться у нас, щоб всіма можливими силами і методами припинити війну. Але все одно, я це зрозуміла не з першого разу. Бо першого разу я була якась заторможена. Потім Ірина запросила мене у липні на великий ярмарок. Я приїхала. Мені сподобалося, що дуже багато однодумців, таких людей, як я. І я потроху почала входити в справу. Мені сподобалося те, що робить Ірина, я про неї багато чого почала читати.

- А до того ви про неї не знали?

- Нічого про неї не траплялося. Події у Донецьку у 2014 році нас не стосувалися, ми жили на іншому боці України. Потім я почала пригадувати, що на початку 2014 року бачила її фото біля стовпа, я співчувала тій жінці, але її доля була мені невідома. Я жила своїм життям. Чесно кажу. Як є. Тут немає чого приховувати.

- А ви готові були розповідати, що з вами робили, наскільки вас сильно били, принижували? Що у вашому випадку значить сексуальне насилля? Чи, вибачте за запитання, з вас якось більше знущалися?

- У мене не було проникнення, у мене були тільки підвиди сексуального насилля: примусове оголення, примусово я ходила до туалету в їхній присутності, милася на очах у наших катів. Коли нас водили в душ, забороняли закривати двері. Один колаборант навіть… Я згадала про це вже пізніше, коли відкривали кримінальну справу по моєму перебуванню у Новотроїцькому, і треба було опізнати колаборантів. Я дивлюся на фото – і мені стає погано. Бо чоловік, чиє фото мені показали, пропонував мені секс. І я йому сказала: "Мені все одно втрачати нічого. А ти не боїшся залишитися без члена? Ну, застрелиш ти мене, але залишишся без нього". З нього всі почали сміятися.

- А ви це сказали в присутності інших?

- Так. І мене після цього ніхто не чіпав. Але була і така загроза, я про це згадала. Мій мозок взагалі це виключив – я згадала про нього, коли працювала з СБУ і побачила фото того урода. Мабуть, я змінилася на обличчі, бо на мене глянули: "Вам погано? Води? Може, на вулицю треба вийти? Ми зупиняємо допит, все зупиняємо. Що з вами трапилося?" І я кажу: "Він мені пропонував… Сам спочатку сказав, що мені ж втрачати нічого". Ну, і я йому відповіла, що мені дійсно втрачати нічого… Тоді вони відкрили другу справу. У нас зі Свєтою в голові була одна ціль: запам’ятати прізвища людей, які лишалися в полоні. І ми привезли списки людей, які були з нами.

- Це цінно.

- Так, для нас це було набагато важливіше, ніж те, що відбувалося там з нами.

- Ви співпрацюєте з журналістами, згадуєте про те, що пережили. З часом стає легше, полон віддаляється чи ці спогади неможливо нікуди подіти?

- Нічого нікуди не віддаляється – все залишається. Кожного разу, як я даю свідчення чи інтерв’ю, розумію, що потім у мене буде безсонна ніч. Мені дуже часто сняться кошмари. Часто сниться цей Злий, який знову бере мене в полон, охороняє мене, переховує, перевозить з місця на місце. Це вже інші місця, не тільки Гола Пристань і Новотроїцьке. Я знаю, що для мене це буде важко, але я йду на це заради того, щоб світ знав, що робиться в Україні. Бо коли я почала їздити за кордон і там давати свідчення, то, як з’ясувалося, там люди просто не знають про ті жахи, що чиняться в Україні. Спочатку я говорила лише про себе, через які жахіття я пройшла, а потім Ірина мені підказала: "Олю, треба казати про всіх, згадувати про всіх жінок. Ми є голос тих жінок, які не можуть говорити". Минулого року під час виступу в Європарламенті я так і казала: "Я – голос тих жінок, які не можуть говорити. Я – голос людей, які були закатовані, зґвалтовані і вбиті. Я хочу, щоб ви всі почули про те жахіття, які творять росіяни у нас в Україні".

- Страшних історій будуть тисячі…

- Так. Мій же син довгий час залишався на окупованій території, бо жив у моїх батьків. Щоб його вивезти, розробили цілу спецоперацію. Довго готувалися до цього, були дві спроби, поки все вдалося. У нього була заборона на виїзд, його тримали як заручника, щоб в якийсь момент почати шантажувати мене. Я хотіла поїхати до сина, але знайомий сказав: "Якщо ти туди поїдеш, назад не повернешся". До дівчини, яка нас переховувала після звільнення, прийшли ж з обшуком – шукали нас. Але не знайшли, бо ми вчасно виїхали.

- Ви продовжуєте жити в Херсоні?

- Так.

- В своїй квартирі, яку вимили сусіди?

- Так. Під час одного з обстрілів у нас постраждав балкон.

- Не було думок переїхати кудись в більш безпечне місце?

- Ні. Жодного разу!

 Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ