Один проти двох ДРГ: як взводний Ігор Шиманський врятував свою групу ціною власного життя
У редакцію Цензор.НЕТ звернулися близькі воїна Ігоря Шиманського (Шаман), який загинув улітку 2025 року, прикриваючи відступ своїх підлеглих, коли його взвод потрапив у засідку. Його згадують як сміливого і відданого своїй справі командира, що дбав про своїх людей. Зараз, попри те, що Ігор неодноразово виконував завдання, від яких інші відмовлялися і врешті віддав своє життя за інших, його тіло досі не змогли забрати.
СТАНОВЛЕННЯ: ШЛЯХОМ БАТЬКІВ
Ігор народився 2003 року в селі Токарівка на Миколаївщині. Обоє його батьків пов’язані з військом: батько служив у артрозвідці у 53-й окремій механізованій бригаді, мати й досі працює в ГУР. Тому здавалося б не мало дивувати те, що він обрав шлях військового, але все відбулося непросто.
Його матір Наталія Шиманська згадує, що спочатку він не обирав військову професію:
"Із самого дитинства він мріяв бути кардіологом. Потім, коли його батько прослужив майже 9 років, то він змінив думку. Мій чоловік і його батько захворів - мав поранення, потім онкозахворювання. Він пролежав півтора року в шпиталі, і син після цього сказав: "Мамо, а може я все ж таки продовжу шлях свого тата?". Я кажу: "Та ні, нам вже достатньо цього всього, іди своїм шляхом". Та він сказав, що вирішив після 9-го класу вступити до військового ліцею.
Я кажу: "Ти так гарно вчишся, усі 9 років був відмінником. Давай ще 10-й, 11-й, а потім уже будемо думати. Але він сказав, що вже все вирішив і поїде вступати в Боярку або в Одесу. Боярка дуже далеко від нас, тому спробували Одесу.
Він сам поїхав, вступив до військового ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою, закінчив його із золотою медаллю. Я думала, що на цьому вже все, буде інший шлях. Але він сказав, що продовжуватиме своє навчання у харківській Національній академії Національної гвардії України.
"Ти туди не вступиш", - так я його переконувала. А він говорить: "Мамо, я все склав на найвищий бал. І я сам знаю, що вже там". Сказала, що не дам грошей для того, щоб він туди поїхав. А у нього вже були, виявляється, назбирав грошей.
Я просто знаю, що таке війна, знаю, що вона не закінчиться сьогодні чи завтра. І що може бути… неприємний випадок, який і трапився. Син був дуже відповідальним, з дитинства дисциплінований, серйозний, вдумливий.
Він мені сказав: "Давай, я вже сам". А що ж сам, якщо чоловік захворів, і йому потрібні були і ліки, і операції. Півтора року в шпиталі з онкологією 4 стадії. Слава Богу, що лікарі успішно все зробили, завдяки моїм дітям також. І мій чоловік вже шостий рік продовжує жити. Але після нашого горя каже: "Краще б загинув я, ніж він".
Друг Ігоря, також військовий, Станіслав пам’ятає, що навчався Ігор не лише заради диплома. "Його всюди відправляли на навчання, і він був, як права рука начальника академії. І це не спроста. Він як командир, то командиром він був відповідальним. Він за людей був, дуже сильно боявся їх втратити", - розповів він.
Дівчина Ігоря Маріанна Саулко згадує, що Шиманський мав плани на мирне життя, але розумів, що захист від росіян у пріоритеті:
"Ігор був добрим, всім допомагав, коли їм потрібно було. Командиром теж був добрим. Побратими згадують, що з ним можна було просто по-людськи поспілкуватися - він така людина, що всім допоможе, буде поряд, якщо щось не зрозуміло, то пояснить. Тобто багато, з ким він дружив.
Звісно, він мріяв про час після війни. Мріяв навчитися грати на скрипці. Але це все відкладалося, бо він знав, що ця війна надовго".
ОДИН ПРОТИ ДВОХ ГРУП ВОРОГА
Після завершення академії у 2025 році Шиманський опинився в 4-й бригаді оперативного призначення "Рубіж" (4-й батальйон) на Покровському напрямку, заступив на посаду взводного.
Побратими і Наталія згадують, що Ігор ішов виконувати ті завдання, від яких інші відмовлялися. Якось наші воїни втратили великий дрон, який доставляв їм їжу, і Ігор погодився принести його з ворожої сторони. Іншого разу він визволив воїна, який 5 днів сам відстрілювався в оточенні.
У липні 2025 року його взвод дорогою на завдання потрапив у засідку. Ігор прийняв вогонь на себе, давши наказ відступати. За офіційним повідомленням, у тому бою проти сімох українських піхотинців діяло 2 відділення ворога.
"Іншого виходу в мого сина не було, як врятувати свою групу, - згадує Наталія Шиманська. - Я думаю, що якщо ти дбаєш про своїх підлеглих, то вчиниш саме так. Він їх усіх врятував. І він мені наперед говорив: якщо буде така ситуація, то вчинить саме так. Тим більше він бачив і знав, з якими хлопцями він туди йшов – абсолютно не навчені, без підготовки. 17 липня він сказав: "Мамо, там немає з ким іти, я не знаю, що це буде, у мене один-єдиний, хто може мене прикрити, - це Діма. У крайньому разі мене витягнуть, але надії немає".
Він, мабуть, був упевнений, що відстріляється. Але ж вони потрапили в засідку аж двох диверсійних груп ворога. Хто тут промахав, грубо кажучи? Розвідка, яка пішла вперед на БТР, і їм не сповістили, що там все-таки є засідка.
Перший приліт був у БТР (вони називають це коробкою в БТР). Мій син передав це, куди потрібно: так і так, був приліт. Але сказали слідувати далі, вони їх згрупували і дали їм зрозуміти, що далі шлях чистий. А потім із посадки вийшло двоє з гранатометами. Із цих ручних гранатометів зробили два постріли. Було два постріли в БТР, і мій син вирішив приймати стрілецький бій. Дав наказ всім відходити на мінометну позицію, а він мав прикривати. А якщо мій син давав такі накази, то їх не обговорювали, їх виконували".
Ігор Шиманський близько 40 хвилин стримував атаку росіян, завдяки чому його група змогла відійти на безпечні позиції. Досі Ігор офіційно є зниклим безвісти – спершу через неможливість забрати тіло, тепер через офіційні процедури.
"Його не змогли забрати. За 340 метрів він лежав від позиції, і його не забрали. Підповзли, щоб радійку забрати, і все, - розповідає Наталія. - Це зрозуміло, що рятують спочатку трьохсотих, а потім вже йдеться про двохсотих. Але я не впевнена, що він одразу помер. Сказали, що кульове поранення несумісне з життям. Коли я стала все розбирати по крупинці, то зрозуміла, що моя дитина 40 хвилин одна відстрілювалася і допомогла своїм хлопцям відійти на мінометну позицію, неушкодженими. А сам загинув..."
Я питаю комбата: "Так, Віталію Леонідовичу, будь ласка, скажи, що ти написав у рапорті?" Він сказав, що, для бригади він загиблий і вони його будуть витягувати. Я відповіла, що поки не побачу, де мій син, то передам прохання далі. Він підняв дрон, присилав відео, де Ігор лежить. Це дійсно моя дитина, я роздивилася.
Але як його звідти забрати? Він лежить у сірій зоні, там дрони вилітають, як з вулика. Пройти наче туди не можна, але я по своїх каналах подивилася, що це можна було зробити. Але навпаки дотягнули до такого часу, що він лежав під пекучим сонцем і дощами.
Я натискаю: "Скоро вже будуть білі мухи налітати, а ви ніяк не можете його витягнути. Заберіть ті рештки". Я наполягала на цьому. Врешті мені 9 січня прислали відео, як його збирають у мішок.
У нас тепер інша проблема. Оскільки син лежав там дуже довгий час, то тепер через суд потрібно встановити факт загибелі... Свідки є, і не один. Командування підтверджує загибель, бо в рапорті комбата вказана правда. Але поки що адвокат з частини зайнятий іншими справами. Випадок з нашим сином приніс складнощі для всієї бригади, батальйону, військової частини 3018…
Ми вирішили почекати і діждатися довідки про загибель Ігоря, адже ніхто не буде транспортувати рештки без відповідних документів. А потім вже його віддадуть нам на поховання. Ми його чекаємо".
Ольга Скороход, Цензор.НЕТ
