Головний сержант 1-го штурмового полку Жокей: "Я забив гереушника трофейним ножем, який забрав у іншого вбитого росіянина"

Автор: Віолетта Кіртока

Під час штурму позиції, на якій перебував чоловік, він та інший боєць були поранені. Крім того, у Жокея були глибоко попечені долоні – під час бою він намагався полагодити автомат, який заклинило. Саме через це ворог не тільки підібрався впритул до окопу українського штурмовика, а й стріляв по ньому. Але Жокей навіть у цій, здавалося б, безвихідній ситуації, зміг перемогти. Командування 1-го штурмового полку імені Дмитра Коцюбайла зробило подання на цього бійця – на звання Героя України.

Той бій зафіксовано на стрімі з мавіка. Але з повітря неможливо було розгледіти деталі. В штабі 1-го штурмового полку бачили, що боєць в окопі вступив у рукопашний бій. Але чим сутичка закінчилася – не було зрозуміло. По рації попросили: "Жокей, якщо ти живий, підніми руку". І він підняв. Спостерігачі за боєм видихнули з полегшенням.

Чоловік детально пам’ятає той бій. Він, поранений і обпечений тоді, після лікування повернувся в підрозділ. Зараз навчає новобранців того, що вміє сам. Хоча в армії лише два роки – з квітня 2024 року. Його, 43-річного, мобілізували, коли він їхав на роботу – працював зварювальником на підприємстві з ремонту військової техніки. Він був заброньований. Але, попри це, його забрали. Він потрапив у 1-ий штурмовий полк імені Дмитра Коцюбайла. І тепер не уявляє себе деінде.

"Я КИДАВ ГРАНАТИ І ОДНОЧАСНО НАМАГАВСЯ ПОЛАГОДИТИ СВІЙ АВТОМАТ, ЯКИЙ ЗАКЛИНИЛО"

- Восени 2025 року ми вже якийсь час перебували неподалік Добропілля. Спочатку було спокійно, але згодом почалося загострення – ворог намагався просуватися в бік міста. Нам потрібно було тримати позиції і не давати змоги ворогу рухатися, відбивати його штурми. Я тоді був командиром відділення. Як нам ставлять задачу? Ось ваша точка, прийдете туди. Прийшли. Стоїмо. Виконали завдання. Вас поміняли. Ми відпочили, на полігоні потренувалися. Зібралися знову – знову нам нарізають задачі. Вранці по сіряку виїхали на потрібну точку. Зайшли туди, окопалися. І відбиваємося. Або, якщо треба, проводимо пошуково-штурмові дії, штурмуємо. Якийсь час ми приходили на точку і мали змогу окопатися. Але з часом ворог ставав все активнішим. Якось було, що я ще не встиг вкопатися, а росіяни вже маленькими групами сунуть.

- Вам по рації це передають, чи ви бачите їхній рух на власні очі?

- Принцип такий: один копає, двоє цинкують. І так по черзі. Спимо ми також по черзі – по дві години.

У той день, коли стався ближній бій, було попередження від командира, що в наш бік є рух. В тепляк наші помітили, що вони по посадці просуваються. Тому ми вже стояли на стрьомі. Вони тихенько до нас підібралися. Так ішли, що навіть ніде ні гілка не хруснула. Фух - і винирнули. П’ять метрів – і вони біля нас. Почалася стрілкотня. Зав’язався бій.

- Ви кажете, що були в колодязі – що це значить?

- Це яма, в якій ти можеш стояти на повний зріст, і в бійницю спостерігати за ворогом. Це індивідуальний окоп розміром 80 на 80. Кожен копає під свій зріст. Ще потім робиться заглиблення під ноги. Окремо копається льожка, де можна лягти, куди можна скласти речі. Бо все знаходиться під землею. Зверху такий колодязь накривається щитами, маскується, робляться і бійнички.

- Ви встигли підготувати собі місце?

- Так, бо ми там вже більше тижня знаходилися. Нас було троє. Кожен розміщувався в такому індивідуальному окопі. Я спостерігав за заднім сектором. Моя штатна зброя була направлена назад. А вперед – трофейна. Я два трофеї там поклав.

- Де ви їх взяли?

- В попередніх боях. Підпустили поближче ворога… А потім зброю, калаші російські, забрали. В попередньому бою я використав трофейні боєприпаси. У мене лишалося лише два з половиною магазини. На штатну зброю патронів було повно.

Почався бій. Я схопив трофейний автомат – працював по передньому флангу з неї. Одного затрьохсотив. Один по центру робив простріли, але до нас не наближався. Його мавіком чи фпв шуганули, і він здалеку працював. А двоє почали нас в кліщі брати, обходити. У мене закінчуються патрони на трофейну зброю. Два з половиною магазини відпрацював. Беру свою штатну зброю. Магазин відпрацював. Перезаряджаю другий магазин. Половину відпрацював, і автомат ловить клин. Все. Що я зроблю? Не стріляє. В цей час противник мене обходить. Починаю кидати гранати. Одну, другу. Одночасно намагаюся привести свою штатну зброю в робочий стан.

Знову гранати кидаю. В рукавичках, які були у мене на руках, "Кольт" – це західна зброя – не розбереш. Зриваю з себе рукавички. Намагаюся розібрати два штифти. А що робити? Стояти та чекати? Виходу немає – треба щось робити. Навколо стрілкотня. Противник ще й гранатами працює. Все вибухає. Я знову кидаю одну гранату, другу, і - до "Кольта". Дістаю патронозахоплювач. Він в жорсткому клині був. У мене під рукою був "Балістол" - мастило для догляду за зброєю, але і він не допомагав. По дошці б'ю тією деталлю – не рухається. Мертво стало. Знову – граната, друга. І далі намагаюся розібрати заклинившу деталь. Вже і гранати закінчилися. Все. Я голий. Зброя штатна не працює. Гранат немає. На трофейну зброю набоїв немає. При цьому мого боєкомплекту повно. Але калібри не збігаються. У мене 5.56, а трофейна 5.45. Ніяк.

У цей час москаль підповз вже до самого мого колодязя. Я ту детальку намагаюся привести до ладу, а він прямо в бійницю стріляє. Куля пройшла над рукою, частинки пороху навіть на шкірі лишилися, але вона пролетіла повз голову. Я ж якраз стояв на повний зріст. Після пострілу я падаю на коліно на дно колодязя. А той урод лежить біля мого колодязя, навалює по моєму напарнику і перегукується зі своїм напарником. Кричить йому: "Що там, ти як?". Той відповідає: "Я трьохсотий". "А цей готовий, – про мене цей каже. – Завалил". Я чую, що вже і Трач замовк, це боєць з нашої трійки. Лише Шершень відстрілюється, також з трофейної зброї. В результаті, як вияснилося пізніше, всі три "Кольта", які були у кожного з нас, в тому бою заклинили.

"ВМЕРТИ БЕЗ СПРОТИВУ НЕ ХОТІЛОСЯ"

- Шершень на всі боки відстрілювався з трофейного автомата, - продовжує Жокей. - Трач сидів вже з останньою гранатою. І цей москаль біля мого колодязя лежить. У мене тоді все життя перед очима пролетіло. Думаю, зараз або мені гранату кине в колодязь – законтролити мене, або дострелить. Вмерти без спротиву не хотілося. Схопив трофейний ніж, підриваюся, а противник вже біля мене. Однією рукою я схопився за ствол його автомата, до себе тягну. Очі – добре запам’ятав - як у філіна. Не очікував він, що я на нього нападу. Я бив його ножем по пальцях. Він пустив курок і схопився за пістолетний приклад. Я однією рукою тягну, а другою – з ножем - махаю, щоб він не перехопив автомат. Він почав крутитися. Хотів автомат вивернути…

Я відчував біль в руках – вхопився ж за розжарений від пострілів ствол автомата противника. Але не звертав на це увагу. Вже двома руками тягну за гарячий ствол. Підтягаю до себе того москаля, хапаю його за загривок. І пішов працювати ножем. Крутився, вертівся він. Але я затягнув його до себе в колодязь. Він в броні, касці. Боролися ми з ним ще якийсь час. Забив я його. І вискочив.

Ми ж зазвичай копаємось біля дерев. Моя яма за час бою обсипалася, щити попадали. Я оббіг дерево. Забрав автомат противника – він лишився зверху, але я через тіло ворога не міг до нього дотягнутися в колодязі. Проконтролив уже зі зброї противника. Але він вже був 200-им. В його автоматі лишилося лише три кулі. Я все одно без зброї! Давай обшукувати того москаля. На ньому була розгрузка під шість магазинів. В одну заглядаю – пуста. Друга – пуста. Думаю, все, мені точно хана. Третя – опа, два магазини. Перезаряджаюся. І почав насипати по напарнику вбитого москаля. Він пішов на відкат. І третій замовк. Почали вони відкочуватися. Тут і наші ФПВшки почали працювати.

Чую, в рацію мене питають: "Жокей, то ти? Помахай рукою". Я помахав. Мені сказали: "Ховайся якнайскорше, бо небо брудне". Я застрибнув у сусідній колодязь. У нас запасний був. В перший день, коли ми прийшли на цю позицію, нас четверо було. Одного забрали на штурмові дії, але він встиг зробити колодязь. Стрибаю в нього. Підтягнув антену-павука, щоб рація працювала. І виявив, що за півтора метри антена обривалася. Її уламком перебило. Добре, що я зі свого колодязя свій рюкзак забрав – там у мене запасна антена була. Перекрутив її. Вийшов на зв’язок. І вже лише тоді побачив, що у мене долоні аж до м’яса попечені.

- Що в рюкзаку було найціннішим?

- Сам рюкзак! Павербанк, цигарки. Все цінне. Шоколад. Змінні батареї на рацію.

- Боляче було?

- Вже пізніше, коли адреналін схлинув, почало боліти. Я всю ніч ще на адреналіні був.

- Скільки ви пробули на позиції після того бою?

- Майже добу. Нас було двоє поранених. У Трача обидва передпліччя пробило уламками.

- Як собі допомогу надавали?

- Ніяк. Якби я зняв з себе броню, я б її потім не вдів. Плюс у мене ще два уламкові поранення передпліччя було. Добре, що без масивної кровотечі обійшлося. Передпліччя намокло і заспокоїлося. Якби я зняв броню, я б обпаленими руками назад би не зміг її вдіти. А у Трача обидва плеча були пробиті. Він руки не міг навіть підняти. Та він навіть через себе броню зняти не міг. І не одягнув би її назад також. А нам же виходити ще треба було. Шершень вцілів. До приходу заміни ніхто з нас не заснув. Куди там спати – такий адреналін.

"ПРОЇЖДЖАЄШ "ЗУБИ ДРАКОНА" І ВІДЧУВАЄШ, ЯК З ГОЛОВИ ВНИЗ ОПУСКАЄТЬСЯ КРИЖАНЕ КІЛЬЦЕ, ПОЧИНАЄТЬСЯ СТРАШЕННИЙ ГОЛОВНИЙ БІЛЬ – АДРЕНАЛІНОВИЙ ВІДХІДНЯК"

- Ви всі разом до ранку були?

- Ні, кожен залишався в своєму колодязі.

- Ви могли між собою перемовлятися?

- Тільки за гострої необхідності.

Вже після бою на мене вийшов командир, спитав, в якому я стані. Я доповів. Він зрозумів, що нас потрібно замінити. Але треба було почекати. "Ви можете почекати до ранку?" – спитав командир. От ранку ми і чекали. По сіряку до нас прийшла заміна. Ми вискочили із своїх колодязів, ті, що прийшли, заскочили на наші місця. Ми - ноги в руки, і у супроводі дрона – на евак.

- Щоб вискочити з колодязя, потрібно руками обпертися об край землі…

- Ну так. Було боляче. Та й автомат було тримати боляче. У нас і так один не міг нести зброю, тому прийшлося нести ще й його автомат. Мій розібраний під час бою автомат лишився під москалем. Я виходив з його автоматом, з трофеєм. Вже після виходу ми дізналися, що проти нас воювала російська спецура.

- Ніж з вами і зараз той самий?

- Ну а як я його залишу? Він завжди зі мною. І зараз також, звісно.

- Коли прийшло усвідомлення, що вже все позаду?

- Коли їхали до своїх. Проїжджаєш "зуби дракона" і крижане кільце опускається з голови вниз. Починається дикий головний біль. У всіх голова болить. Це такий адреналіновий відхідняк.

- Хотілося обговорити той бій?

- Ні, не хотілося. Хотілося закурити, лягти, випити нормальної гарячої кави, подзвонити дружині. Потім вже - можливо, і бій згадати. А одразу - ні.

- Ви кажете, під час бою у вас все життя пронеслося перед очима… Що саме бачили?

- Жінку, дітей, які мене вдома чекають. Думав, що мені вже п###ць настав. Думав – здохну, так хоча б з ножем в руках, заберу з собою хоча б одного наостанок.

- Звідки це бажання не здаватися, навіть коли здається, що вже варіантів немає?

- З підготовки. Мені запам’ятався такий момент. Ми проходили навчання в умовах, максимально наближених до бойових, під час яких застосовувалися навчальні гранати, дрони, техніка, НРК, - все, що використовується на війні. Позиція розташовувалася в посадці. І, припустимо, на нашій позиції з’являються поранені. За ними приїжджає НРК. І двох трьохсотих - один середній, інший легкий - везуть вздовж посадки. В цей час тренуються мавікісти. Підлітає дрон - наче ворожий дрон завис над пораненими - і скидає на них гранату…

Потім всі разом проводили аналіз "бойових" дій. І наш один командир питав: "От ви двоє не дуже розумних людей лежали в НРК і дивилися на той дрон, що над вами завис… Чого ніхто з платформи не скотився вбік?" І сказав таку фразу, яка мені дуже запам’яталася: "Я би з відірваними ногами в кущі котився, аби вижити". Саме ця фраза у мене з’явилася в мозку, коли москаль лежав прямо біля мого колодязя. "Навіть з відірваними ногами я б до останнього боровся за життя". А у мене руки-ноги на місці. Прям клацнуло щось у мене: "Треба до кінця котитися". Тому висмикнув трофейний ніж. Тому і переміг. І вижив.

- Як довго лікували руки?

- Опіки долонь лікували мені більше місяця. Лікарі виявили першу і третю ступінь пошкоджень. На кожній руці у мене цілими лишилися по два пальці. Тепер під час холодів кисті дуже мерзнуть. Тому мене відправили на полігон – навчати новобранців. Після поранення мене і підвищили. Тепер я – сержант 2-го штурмового батальйону.

- Уламки з плечей подіставали?

- Так.

- Другий поранений…

- Ще проходить реабілітацію. Трач примудрився в лікарні впасти зі сходів і поламати ногу.

- Коли було страшно? Чи не було?

- Коли відбувається бій, працює адреналін, у тебе виникає тунельний зір, бачиш червону димку в очах, - тоді не страшно. Страшно до самого бою. Очікування страшне. А після бою усвідомлення страшне, коли думаєш: нічого собі, я міг би вмерти.

- Кажуть, перед тим у вас також був ближній бій… Чи їх було багато?

- Бувало, дві сутички на день, три. Навіть поки копали, приходилося і воювати. Якось ми тільки зайшли на позицію, я по пояс викопався, і почався бій. Перестріляли тих уродів, відтягнули тіла в кущі, засипали москалів. І далі копаємо.

Вони маленьким групами постійно просувалися. То двоє зайдуть, то троє. То нам кажуть, що бачать, як по посадці один рухається. Постійно контакти відбувалися.

- Перший свій бій пам’ятаєте?

- Він був стрілецьким. Дистанція між мною і противником була десь 15-20 метрів. Але ж ми до цього готувалися…

"НА ВІЙНІ ПОЧИНАЄШ ЦІНУВАТИ ДУЖЕ ПРОСТІ РЕЧІ: ГАРЯЧУ КАВУ, ПРОСТУ ВОДУ, ДУШ"

- Як ви потрапили в штурмовий полк?

- На полігон, у навчальний центр, приїхали представники полку. Мене записали саме сюди. А в армію як я потрапив… Їхав на роботу - зварювальником працював. ТЦК зупинило і забрало. Але дивна ситуація, бо я був заброньований, працював на підприємстві "Укроборонпрому". Я робив запчастини на БМП та іншу броньовану техніку.

- Чого ж вас забрали?

- Був наказ набрати 60 тисяч людей. Тому брали всіх.

- І броня не спрацювала?

- Через три дні мені віддали телефон – я зайшов у додаток "Армія +" і виявилося, що вже знятий з обліку, дійсний військовослужбовець.

- Як ви поставилися до того, що відбулося?

- Спочатку був у щоці, тижня півтора-два, поки адаптувався. Все зрозуміліше стало, коли потрапив на полігон 1-го штурмового полку. За два тижні навчання тут я дізнався більше, ніж за все навчання на БЗВП. Це було корисно. Я зрозумів, що треба вчитися для збереження свого життя. До 2022 року я не воював, досвіду не мав…

- Що було корисним під час підготовки?

- Мене дуже здивували заняття з йоги, психологічні тренінги, дихання. Спочатку думав - навіщо це. Але все знадобилося і допомогло. Я засинав в умовах, коли, здавалося, заснути неможливо. Був період, коли ми стояли на шахті – біля Мирнограду, в Новоекономічному. На третій день ворог дізнався, де ми знаходимося. І цілодобово квадратно-гніздовим методом два тижні по нас працював міномет. Постійно. Безперервно. І в тих умовах я засинав в колодязі в льожці, хоча в землі вибухи та розриви чутно дуже добре і голосно. Але спати якось треба було. Я використовував дихання уджаї – і вирубався.

- Довго ви там пробули?

- 17 днів.

- Бували довші ротації?

- У нас намагаються не тримати на позиціях довго, міняти людей, щоб вони відпочили. Буває, звичайно, що краще там людина місяць просидить, ніж з нею щось станеться під час виходу. Все залежить від ситуації. Але довгих перебувань в окопах у нас немає. Мені повезло, що я потрапив у 1-ший штурмовий, я так всім і кажу – бо спілкуюся з тими, з ким проходив БЗВП, чую, що відбувається в підрозділах, де вони опинилися. Тому і роблю висновки про те, що мені повезло.

- Чому у вас позивний Жокей?

- По назві кави. Коли командир роти записував, у кого який позивний, я запропонував інший, але вже хтось так назвався. А я якраз пачку з кавою в руках тримав. Подивився на обгортку і вирішив – хай буде Жокей. Так позивний і прижився.

- Ви знаєте, що вас подали на отримання звання Героя України?

- Так, але для мене головна нагорода – що я живим лишився. Це вже добре.

На війні починаєш дивитися по-іншому на дуже прості речі, які раніше навіть не помічав. Тепер знаєш, яка вода смачна, яка вона цінна, бо коли по п’ять діб без води... А ще класні речі – душ, в туалет піти на унітаз…

- Чого хочеться там, в тих колодязях?

- Прокинутися!

- Вночі, мабуть, в них дуже холодно, вогко…

- Так і є. А ще мокро.

Але зранку розвів у банці на щепці вогонь, у кружці води нагрів. При цьому очі постійно в бійниці. Каву гарячу зробив. Стоїш, дивишся, цигарку запалив. Оце клас! Ранок чудовий.

- В суспільстві є така думка, що штурмові війська – це квиток в один кінець. Але ж це не так?

- Звісно, що не так. Вбиває лінь! Потрібно не лінуватися. Якщо тебе вчили, що один копає, а інший цинкує, значить так і треба робити. Спати по черзі - значить, спати по черзі. Тому що бачиш приклади, як забили болт на це правило, і група з трьох бійців втрьох лягли спати. І позиція не прокинулася вранці. Бо ніхто не слідкував, ворог заскочив і вбив усіх…

А ще брехня. От набрехав ти, що закопався, що все добре, а потім поруч стався мінометний обстріл, уламками тебе посікло. Приходять по пораненого, а там окопчик по коліно, і він так і сидів. Нас вчили копати, пояснюючи: це твоє життя, і слухати рацію. Зв’язок - це 95 відсотків нашого виживання. 70 відсотків загиблих – це лінь і внутрішній довбо##б.

- Як це все закінчиться?

- Ми так глибоко не копаємо. У нас є правило в підрозділі: ми не п’ємо, не колемося, не торчимо від всяких препаратів, не граємо в азартні ігри і не обговорюємо політику.

 Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ