Дмитро Ярош: "Перший наступальний бій війни відбувся 20 квітня 2014-го - добровольці атакували блокпост під Слов'янськом"

Автор: Юрій Бутусов

Рівно два роки тому перша атака на ворога у ході Антитерористичної операції була проведена силами добровольчого загону "Правого сектору" під керівництвом тодішнього кандидата в президенти Дмитра Яроша. Цей бій ніколи не був визнаний офіційно. Саме тоді виник вислів "візитка Яроша".

А я цей бій пам'ятаю, тому що о другій годині ночі мені зателефонував заступник голови Дніпропетровської облдержадміністрації Геннадій Корбан та схвильовано сказав: "Щойно був бій під Слов'янськом. Ярош атакував сєпарський блокпост, його знищено, один наш хлопець зазнав важкого поранення в голову, треба терміново евакуювати. Допоможіть викликати гелікоптер. Ось телефон для зв'язку".

Я не здивувався, тому що вже не раз обговорював із Корбаном необхідність швидких наступальних дій.

Отже, без зайвих слів зателефонував Ярошу, він сказав маршрут - вони їхали у Харківську область, у хлопця пробита голова, стан надважкий.

І тут я спробував додзвонитись за відомими мені контактами у силові структури, щоб викликати гелікоптер. Слухавку взяв черговий тільки в одному місці - у приймальні голови ВР - в.о. президента Олександра Турчинова. Моє звернення записали, та черговий почав телефонувати у різні силові структури. Марно. У цей час керівники вже спали і слухавки не брали. Відповів тільки один якийсь генерал, командувач протиповітряної оборони. Він був шокований інформацією про бій, про важкопораненого, якого треба негайно врятувати: "Вибачте, все розумію, але давайте ви завтра о восьмій якомога раніше до мене прийдете, все розкажете, і тоді я зможу поставити завдання на виліт гелікоптера".

Така повільна реакція під час війни мене вразила не менше, ніж звістка про бій. Поклав слухавку і набрав Антона Геращенка, на той час - помічника міністра МВС Авакова, він же з Харкова. Антон кудись їхав у поїзді, але включився у справу одразу - зателефонував у найближчі лікарні Барвінкового та Лозової на Харківщині, зв'язався з головами райдержадміністрацій і дав план дій - їхати до найближчої лікарні, і туди зараз вже висилається реанімобіль, щоб врятувати життя та довезти до операційного столу, щоб найкращі хірурги Харкова надали допомогу, - їх теж викликали у лікарню. Про все це Антон домовився на початку третьої ночі. Голова Барвінківської РДА сам прокинувся та поїхав до лікарні зустрічати. Все це було недаремно - життя пораненому герою вдалося врятувати, хоча характер поранень - десятки уламків улучили в голову, а кілька навіть пробили скроню.

Усіх деталей бою не знав ніхто. І тільки зараз вперше сам Дмитро розповів "Цензор.НЕТ" про цей бій.

"На початку квітня стало зрозуміло, що Путін розпочне війну в Україні, і тому захист центральної та найпотужнішої промислово Дніпропетровської області став стратегічним завданням для "Правого сектору". Після захоплення Слов'янська кожен день бойовики демонстрували свої успіхи, когось захоплювали, когось убивали, і тим самим доводили тези російської пропаганди, що Україна не здатна чинити опір. Це дуже серйозно підривало довіру до держави серед людей, особливо на сході. У Києві це, мабуть, не так гостро відчували. Треба було діяти і негайно, щоб показати, що на російську силу знайдеться українська сила. Обласна адміністрація Коломойського підтримала без питань створення будь-яких патріотичних добровольчих загонів у області. Ми сподівалися, що держава от-от створить озброєні загони і для "Правого сектору" та видасть зброю. Але війна не чекала.

17 квітня сталася трагедія. Троє хлопців, майданівців, вирішили поїхати беззбройні у Слов'янськ, розвідати обстановку. Вони не були бійцями "Правого сектору" і поїхали з власної ініціативи, такого завдання ми їм не ставили. Вони були у своїй державі, вони взяли свої справжні документи. На жаль, їх майже одразу захопили бойовики. Віталій Ковальчук залишився живим, його катували. А Юрій Дяковський та Юрій Поправка були по-звірячому вбиті разом із депутатом Горлівської міськради Володимиром Рибаком. Коли ми побачили їхні тіла… Було одне відчуття - ненависть до вбивць, бажання помсти.

 Юрій Дяковський

 Юрій Поправка

 Володимир Рибак

Геннадій Корбан розумів тоді, що потрібні негайні дії, тож зв'язався з керівництвом держави, щоб погодити для нас перше бойове завдання. І каже: "Говорив з в.о. президента Олександром Турчиновим. Турчинов сказав, що якщо є люди, які здатні діяти, то треба вивести з ладу трансформатор для телевізійної вежі на горі Карачун біля Слов'янська, щоб обмежити ворожу пропаганду по телевізору".

Термінів нам не ставили, але ми не хотіли втрачати ні секунди. Ми змогли швидко почати, тому що Корбан, Борис Філатов, Андрій Денисенко зробили все можливе для нашої операції, хоча запаси амуніції, які можна було б придбати негайно в мисливських магазинах, були дуже обмежені. Напередодні, 19 квітня, отримали автотранспорт - два джипи "Міцубіші" та два пікапи "Ніссан". Але озброєння в нас було просто жах. Зброю ми збирали теж з допомогою ОДА, де тільки можливо.

У кожного ствола була окрема історія. В мене особисто був АКСУ - короткоствольний, були і АКС звичайні, але далеко не нові, а більшість - це були мисливські карабіни "Сайга". Було дві гвинтівки снайперські, але не було нічних прицілів та було мало набоїв. Набоїв було дуже обмаль взагалі, мисливських навіть ми шукали на Дніпропетровщині під "Сайгу", але давно все розкупили. Була якась частина набоїв бойових, але серед них були навіть іржаві. В жодного бійця не було більше двох магазинів споряджено. Весела історія була з гранатами. Оскільки зброю шукали, де тільки можна, то про це дізналися у кримінальних колах. Тож за кілька годин до виїзду до нас приїхав якийсь, мабуть, кримінальний діяч, який виявився патріотичною людиною. Він мало говорив, просто подивився на нас та зробив мовчки надзвичайний подарунок - десяток гранат "ефок" та "ергедешок". Головні наші надії були пов'язані з кулеметом - десь ми купили старий югославський М53 під патрони 7,92 мм, до нього теж було небагато набоїв, але зброя потужна.

Мало в кого був бронежилет або шолом, на жаль.

Ми чітко розуміли, що ніякого тривалого бою не витримаємо, все що можемо зробити - це диверсійний напад, розвідка. Тому діяти треба вночі. Розуміли, що великих сил для охорони телевізійної вежі бойовики не мають. Нам тільки дали карту обстановки в АТО, де були нанесені блокпости противника. Дорога на Карачун була позначена як вільна.

Для операції я відібрав двадцять добровольців. Сказав, що ризик великий, багато чого в нас нема, можливі втрати. Але якщо стільки людей в країні вагаються, як треба діяти, то саме ми маємо честь показати, як треба захищати інтереси держави. Ми могли гаяти час, щоб вимагати в держави зброю, але розуміли, що політичне питання швидко вирішуватись не буде.

Формальним керівником був я, але оскільки я не мав бойового досвіду, то командиром у бою я призначив ветерана-"афганця", не буду називати його ім'я - прийде час. Чи був бойовий досвід у когось? Ще 2-3 людини казали, що досвід є. Інші були просто патріоти, з дуже різним рівнем підготовки, але надзвичайно вмотивовані. Для завдання ми відібрали найкращих, у кому були впевнені. Нам потрібен був один досвідчений водій на одну машину. І ось з нами визвався поїхати водій Михайло Станіславенко з Києва. Він не був бійцем "Правого сектору", але він вчинив, як справжній воїн. У цей день він добровільно вирішив поїхати в бій.

Був страх, звичайно. Але більш за все я в той час боявся, що весь світ дивиться на Україну і не розуміє - чому ми дозволяємо РФ безкарно знищувати нашу країну? Оце був сором. І позбутися його можна було, тільки виконавши завдання.

Ми виїхали пізно увечері з Дніпропетровська. До Слов'янська під'їхали о першій годині ночі. Нам потрібно було повернути з траси на Карачун перед містом. Цей поворот на карті АТО був позначений як вільний. Блокпост найманців був позначений за два кілометри далі. Але насправді блокпост був розташований ближче. І наша колона виїхала прямо на позиції противника - ми зупинилися за 50 метрів від бетонних блоків. Коли нас зупинили, першою була думка, що вночі не розберуться, проїдемо.

Все це промайнуло за долі секунди, адже ніяких запитань не було та вартовий до нас не підійшов - майже одразу противник відкрив шквальний вогонь. Михайло Станіславенко загинув на місці. Миттєво ми відкрили вогонь у відповідь. Наш підрозділ розсипався по обидва боки дороги, і ми через посадку пішли в атаку на блокпост із флангів.

На жаль, були ще й інші несподіванки - наша головна вогнева сила - кулемет, майже одразу вийшов з ладу. Мабуть, через набої.

Ми розподілили цілі, подавили їх вогнем та пішли вперед - адже треба було поспішати, поки в нас були набої та до противника не підійшло підкріплення.

Ніколи в мене під час всієї війни, навіть у Степанівці у серпні 14-го не було більше боїв на такій відстані - противник був за двадцять метрів!

Я відкрив вогонь по автоматнику у моєму секторі стрільби, але це було нелегко, бо мої бійці почали заважати мені стріляти, постійно перекривали мене собою, тож доводилося постійно рухатись. З початку відчув злість, що домовлялись не перекривати сектори, не лізти під чергу, а потім зрозумів - вони мене прикривають собою. Тобто я бачив перед собою тільки ворога, а вони вели бій та ще й думали про мене! Вдячний нашим хлопцям… Це все були секунди. Але тут всі думки обірвало - мій автомат заклинило! Оце була халепа! Що робити? Та тут почався гранатний бій - противник кидав у нас, а наші передові пари обійшли блокпост з флангів. Від вибуху гранати був важко поранений водій другої машини - це був Бурий - наш боєць-доброволець Ярослав Антонюк. Але наші попри вогонь закидали гранатами останні вогньові точки. Так, ці гранати, які випадково нам привезли, допомогли швидко придушити спротив. Кілька, правда, не вибухнуло, адже вони теж були далеко не нові.

Отже, блокпост був зачищений. Ми нарахували шість тіл вбитих найманців, забрали в них зброю та набої. Але бій не закінчився - а навпаки щільність вогню зростала. Ми перебили не всіх - кілька бойовиків відійшли ближче до міста, вони оговтались та продовжили стрілянину і майже миттєво почали під'їжджати легкові машини з новими бойовиками, які теж одразу вступали в бій. Особливу небезпеку становив кулемет, який відкрив вогонь з правого флангу. Він щільно бив по машинах.

Нам треба було відходити, бо ми були дуже помітними цілями - за нашими спинами були розстріляні вщент вже дві наші машини. Дві машини, що залишились цілими, були сильно пошкоджені кулями. Треба було відходити, бо нам підкріплення не прийде, а набої у більшості бійців закінчились. Боєць з позивним Десант виніс Ярослава з-під обстрілу, йому надали допомогу. В нього були страшні рани - граната розірвалась біля голови. 19 бійців завантажились у два джипи, у яких були прострілені колеса.

Все, що я розповів про бій, у реальному часі тривало кілька хвилин.

Мені боляче, що тіло Михайла Станіславенка забрати під вогнем не вдалось. В нього дійсно були документи та моя візитка. Всі залишили документи та власні речі, а він не був нашим бійцем, тож він попри наказ залишив візитку на пам'ять собі.

Ми ледь доповзли до Харківської області. Там, на щастя, вдалося попередити комусь через Київ наш блокпост, що ми свої. Ярослава передали лікарям, і він потрапив до реанімації. А ми поїхали до себе у Дніпро. Але у Павлограді нас зупинив блокпост внутрішніх військ та націлив зброю. Ситуація була трохи напружена. І ми не могли пояснити, що ми робили і хто нам поставив завдання. Вевешники бачили в нас тільки 19 незаконно озброєних громадян, які пересувались на прострілених машинах. Вевешники стояли на Майдані та згадка про "Правий сектор" не зробила їх дружніми, скоріше навпаки. Вони вимагали здати зброю. І тут я раптово знайшов у себе в кишені посвідчення кандидата у Президенти України! Ох, як воно мені допомогло! Тільки побачивши, що я кандидат, командир вевешників змінив тон та зателефонував своєму керівництву. Кандидатський мандат дозволив мені все владнати - тож, президентська кампанія пройшла не даремно.

Ми нічого не могли тоді відкрито сказати. Офіційно йшов мирний процес, перемовини у Женеві. Російським найманцям це не заважало вбивати Рибака, Поправку та Дяковського і катувати багатьох інших, але Україна офіційно дотримувалась режиму перемир'я - то було перше криваве перемир'я війни. Я розумів свою відповідальність перед народом, який у нас вірив. Можливо, розповідь допомогла б мені отримати значно більшу підтримку на виборах, стати зіркою телебачення. Але я не хотів, щоб Кремль використав мою розповідь для антиукраїнських виступів. Я розумів, що поки країна живе мирним життям, хтось мовчки без фанфар має вбивати ворогів.

Формально письмових наказів я ніяких не отримував, і керівництво держави казало тоді правду, що українські силовики відповідальності за цей бій не несуть. Я переконаний, що найефективніше вести війну з РФ силами добровольчих загонів.

Нам за цей бій подякували у Дніпропетровську. Але іншим керівникам не сподобалось тоді. Один з генералів, не буду зараз казати хто, зустрів нас в Ізюмі та почав кричати: "Ви з Корбаном зірвали мирний процес! Ви розв'язали війну з Росією!" Тоді багато ще керівників не розуміло, що війна з РФ тривала ще з лютого 2014-го, з Криму, і ми цю війну безнадійно програвали. І щоб її виграти, хтось мав почати нарешті стріляти по терористах. Війну не можна виграти вмовляннями.

Ми помстилися за наших загиблих та потім робили це ще багато разів.

Російська пропаганда робила сюжети, ніби вони захопили в полон у бою киянина Віталія Ковальчука. Це відверта брехня. Ковальчука вони захопили раніше, він був разом з Поправкою та Дяковським. Катували хлопця та змусили сказати, що їм необхідно, на камери.

Ярослав Антонюк був урятований лікарями. Це справді диво з огляду на його поранення. Зараз він інвалід першої групи. Ми його не забуваємо, допомагаємо, але хлопцю треба багато лікуватись, тож увага суспільства була б важливою. Ми одразу почали шукати тіло Михайла. Треба віддати належне місцевим "сєпарам" - вони захоронили тіло нашого загиблого, відмітили місце хрестом.

На жаль, я досі не можу вибити Ярославу та Михайлу статус учасників бойових дій. Держава їхній подвиг не визнає… Але країна та їхні близькі мають знати, що саме вони зробили. Навіть якщо держава поки що нездатна віддати їм належне, народ України, який вони захищали в тому першому бою, у першій атаці на блокпост у російсько-українській війні, віддасть шану справжнім героям-добровольцям".


Номер картки Приватбанку - 5363 5423 0540 0641 (Ярослав Ярославович Антонюк)

Допоможіть знайти контакти родини Михайла Станіславенка.



Михайло Станіславенко, 31 рік. Водій авто "Правого сектору", загинув у бою під Слов'янськом 20 квітня 2014 року.



Ярослав Антонюк, 25 років. Важкопоранений у бою під Слов'янськом 20 квітня 2014 року, боєць "Правого сектору". Інвалід 1 групи


Місце бою на блокпосту 20 квітня 2014 року під Слов'янськом. На передньому плані - дві розстріляні вщент машини "ПС". Водій першої машини Михайло Станіславенко загинув. Водій другої машини - Ярослав Антонюк важкопоранений.



Місце розташування блокпосту та місце бою "Правого сектору" 20 квітня 2014-го.

Юрій Бутусов, Цензор.НЕТ.