Волинь-1943. Польський погляд: Волинська різанина - приклад того, що український рух, крім героїчних сторінок, мав і криваві

Автор: Ольга Скороход

Цензор.НЕТ продовжує серію публікацій до річниці Волинської трагедії 1943 року. Сьогодні пропонуємо погляд польського історика Лукаша Адамського - керівника наукових проектів Центру польсько-російського діалогу й порозуміння, який досліджує історичну й сучасну Росію. Також він активно вивчає польсько-українські відносини.

Сьогодні в парламенті Польщі зареєстровано три законопроекти щодо подій на Волині та Східній Галичині - у тому числі з вимогою визнати дії УПА геноцидом. У четвер Сенат Польщі по суті визнав акції УПА проти поляків геноцидом, закликавши до аналогічного кроку і нижню палату польського парламенту.

Нещодавно Адамський написав гіпотетичний текст спільної заяви поляків і українців щодо подій на Волині у 1943-1944 роках, який міг би остаточно покласти край усім конфліктам і спекуляціям довкола цієї теми. Одначе до "миру", вочевидь, далеко. Українці довгий час не розуміли, наскільки питання Волині-43 важливе для Польщі, вважає історик. Скидається на те, що багато хто не зрозумів цього й досі. У Польщі стрімке зростання популярності символіки ОУН, Бандери та героїзація УПА викликає острах. Цим можна пояснити настирливе бажання деяких політиків законодавчо визнати акції УПА проти поляків геноцидом, стверджує Адамський.

Міркування українських істориків читайте тут.



- Чи важливо в польсько-українському примиренні досягти згоди щодо дефініцій: була трагедія на Волині відплатою чи спланованою етнічною чисткою? І як, на Вашу думку, називати ті події - трагедією чи різаниною?

- У концептуальному плані між "відплатою" та "спланованою етнічною чисткою" може, але не мусить бути суперечність. З одного боку, бачимо, що події на Волині 1943-го та Галичині 1944 року - це була етнічна чистка, холодно спланована та реалізована. Мало того, дії, які було вчинено в межах цієї так званої антипольської операції УПА, мають усі ознаки злочинів геноциду, як її окреслює прийнята 1948 року Конвенція про запобігання злочинам геноциду. З іншого боку, звичайно, солдати УПА, одурені тоталітарною ідеологією ОУН і спотвореним образом історії, які просували майже всі діячі українського національного руху, могли вважати, що вони чинять тільки "відплату" за багатовікову "окупацію" "українських етнічних земель" поляками. І навіть якщо не брати до уваги контроверcійності такої візії історії, з правового й етичного погляду це не зменшує їхньої провини та правової відповідальності.

"Волинська трагедія" є терміном не найліпшим, бо "трагедія" - принаймні в первісному, а не розмовному значенні цього терміну - акцентує увагу на "фатумі", що спричинив такий, а не інший перебіг подій, і тим самим зменшує роль безпосередніх винуватців. Уживання цього терміну в Польщі сприймають так, ніби Україна не хоче називати імен і прізвищ тих, хто несе відповідальність за ці події, - ніби все було не навмисним злочином, а просто "трагедією", якимось промислом Божим.

Щодо "різанини". Це слово використовували вже в 1943-му, і воно натякає на зловісну Уманську різанину 18 століття. Я маю враження дежавю. Сто років тому у Львові поляки засуджували український рух за "гайдамаччину", а українські студенти з гордістю проголосили: "Ми гайдамаки". Розумних людей (таких, як Куліш чи Франко, які застерігали від героїзації Ґонти та Залізняка) не слухали - так само, як тепер, під час війни з Росією, не слухають закликів вибрати в українській історії інших героїв, ніж Бандеру чи Шухевича. Наприклад, Мазепу чи Петлюру. Не слухали тоді й митрополита Шептицького, який ще 1908 року майже благав тодішню українську інтелігенцію, яка виправдовувала вбивство Анджея Потоцького (намісника Галичини), щоб вона усвідомила, що "злочин, скоєний в ім'я патріотизму, є злочином не лише перед Богом, а й проти власного суспільства".

- Українські історики наголошують, що за останні два роки науковці далеко просунулися в досягненні консенсусу щодо подій на Волині в 1943-му. Натомість для польських політиків ця тема знову стала гарячою: зареєстровано законопроекти про визнання Волинської трагедії геноцидом. Чому це питання знову актуалізувалося зараз?

- Пам'ять про ці події важлива для обох наших народів, але рівень усвідомлення, що ж саме тоді сталося, абсолютно різний. Різанина відбулася на території, яка була міжнародно визнаною (аж до польсько-совєтського договору 1945 року) територією Польської держави. Жертвами й винуватцями були польські громадяни. Совєтський Союз, як дослідження показують, не мав стосунку до цієї справи, але Хрущову, який тоді був таким собі сталінським намісником України, було парадоксально незручно. Адже з політичних міркувань під час конфлікту з Польщею за кордоном наголошувати на етнічному тлі вбивств, які вчинили загони українських націоналістів, було невигідно. Він у своїх доповідях систематично применшував масштаб убивств. Звичайно, діячі ОУН по війні також не були зацікавлені в тім, щоб обговорювати це питання. Тому Україна після здобуття незалежності майже нічого про це не знала, а бажання відмежуватися від радянської та російської імперської спадщини штовхнуло її в бік героїзації людей, які багато років боролися проти совєтизації за незалежність України.

На жаль, українські еліти або нехтували, або взагалі не розуміли, наскільки важлива ця справа для Польщі. Пропонували, в принципі, бажану модель християнського примирення, але забували, що не може бути примирення без сповіді у гріхах, в цьому разі - без відваги назвати, що український націоналістичний рух мав і героїчні, і злочинні моменти.

Чому знову це питання постало 2016 року? У Польщі радикальне зростання популярності символіки ОУН, Бандери та визнання критики УПА протиправною в декомунізаційних законах багато-кого переповнило острахом і спустошенням. Цей культ уплинув на готовність польських еліт лобіювати українські інтереси. І коли прийшла до влади партія, виборці якої дуже чутливі в цьому сенсі, деякі депутати запропонували ухвалити резолюцію, яка назве речі своїми іменами та не буде враховувати українську історичну вразливість. А ось Україна була до такого повороту не готова.

- На якому етапі українсько-польський діалог, зокрема щодо Волинської трагедії, перебуває сьогодні та яку роль у ньому відіграють історики? Адже на науковому рівні дискусії щодо Волинської трагедії тривають десятиліттями.

- Ці дискусії тривають не десятиліттями, а приблизно 20 років. Є певне наближення до розуміння того, що ж насправді відбулося. Вже в Україні поважні історики не заперечують тези, що УПА вбивала поляків, а в Польщі щодо цього є абсолютна згода. Ці дискусії мають і далі тривати, щоб уточнити кількість жертв, щоб виявити процес прийняття рішень в УПА, який призвів до того, що УПА-Північ наприкінці зими 1943 року почала нападати на спокійні польські села. Одначе засаднича різниця полягає в тому, чи контекстуалізувати Волинську різанину, і якщо так, то як саме. Простіше кажучи, панівний український наратив такий: перед "Волинською трагедією" були вбивства українців на Холмщині, була пацифікація, і взагалі була "окупація українських земель".

Деякі поляки взагалі не хочуть дискутувати з такою аргументацією, кажучи, що це виправдання геноциду. Інші намагаються переконувати - кажуть, що деякі українці загинули на Холмщині, але не через свою національність, а переважно як польські громадяни за те, що співпрацювали з німецькими окупантами, а Волинська різанина розпочалася на сході Волині та нічого спільного з ситуацією на Холмщині не має. Запевняють також, що пацифікація, хоч і була застосуванням принципу колективної відповідальності, тобто державним злочином, та очевидною політичною помилкою, але загалом у цій акції ніхто не був прямо вбитий. Врешті кажуть, що жодної окупації "українських земель" не було, бо Волинь і Галичина - це землі, міжнародно визнані частиною Польщі, на яких жили не тільки русини (більшість яких на початку 20 століття стали називати себе українцями), але й польська, єврейська спільноти та інші. Так приблизно виглядає польський наратив.

Я особисто, однак, вважаю, що треба говорити про всю нашу спільну історію, а перш за все про цінності, які мають стати базою для будь-яких оцінок минулого, а також про націєтворчі процеси на землях колишньої Речі Посполитої, які відбувалися у 19 столітті та які спотворювали образи поляка чи українця не як земляка, чи хоч би сусіда, а як "іншого" чи навіть "ворога". Тільки так ми можемо побороти в Польщі й Україні різні стереотипи щодо нашої історії, прищеплені ще в 19 столітті. І тільки так можемо з меншими емоціями поговорити про найболісніший елемент нашої історії - події на Волині та Галичині 1943-1944 років. І ці результати діалогу істориків має бути поширено в суспільній думці, бо історична пам'ять є окремою від професійної історіографії сферою та спирається на свої засади.

- Які кроки має зробити Україна, а які - Польща, щоб урешті досягти порозуміння? Стосовно України: яку роль тут відіграє визнання на офіційному рівні ОУН та УПА борцями за незалежність?

- Думаю, що досить буде визнання відповідальності УПА за цей злочин на державному рівні. Адже цього ще не сталося. УПА 1943-1944 років - це формально польські громадяни, але якщо Україна визнала їх частиною свого національно-визвольного руху, то, згідно з міжнародним правом, мусить на себе взяти також відповідальність за їхні злочини.

Бажано було б також провести польсько-українські ексгумації на місці колишніх сіл, знищених УПА. Тоді кожний міг би перевірити точність оцінок польських істориків щодо кількості жертв. Треба всі місця вбивств означити хрестами й написати про обставини смерті людей.

В оптимальному варіанті Волинську різанину має бути представлено в підручниках історії як приклад того, що український рух мав, крім героїчних сторінок, також криваві карти. Та, звичайно, хотілося б уникнути поширення тенденційної тези, що нібито в 1942-1947 роках точилася "друга польсько-українська війна". Різанина цивільного населення, дітей і жінок, поляків та українців, які допомагали полякам або були зі змішаних родин, у жодному разі не є війною.

- Як оцінюєте суперечки українців і поляків щодо Волинської трагедії в контексті війни з Росією?

- Шкода, що ми цієї проблеми не розв'язали раніше, найпізніше 2013 року, коли була 70-та річниця тих подій. А тепер Росія використовує у своїй загалом огидній антиукраїнській пропаганді героїзацію УПА, в тому числі болісну тему Волинської різанини, щоб дискредитувати українську державу та виправдати агресію проти України. Кремлівська пропаганда переконує, що радикальний націоналізм, відповідальний за масові злочини, був характерний для українського національного руху загалом, цілеспрямовано просуває дефініцію "бандерівці".

І що далі Україна буде зволікати з критичним розрахунком з ОУН-УПА, то інтенсивніше Росія буде цю тему експлуатувати. Тому я маю надію, що художній фільм про ці події видатного польського режисера Войцеха Смажовського, який має вийти в Польщі у жовтні, змусить зрештою українські політичні еліти протверезіти та скорегувати історичну політику, яку реалізує Україна.

- Сенат Польщі прийня в ухвалу, яка визнає події на Волині геноцидом поляків. У Польщі спадає симпатія до українців, доходить до антиукраїнських інцидентів зі сторони націоналістів. Згадати хоча б ексцес у Перемишлі. Не боїтеся , що це погіршить польсько-українські стосунки?

- Націоналізм - це дуже шкідлива ідеологія, зокрема у сучасному світі, а мені особисто по-просту огидна як христианину та політичному консерватору. Та і як полякові мені с оромно, що в польському суспільстві, яке завжди пишалося своїми христианськими цінностями, є політично недосвідчені люди, які переносять на цілий український народ свій критицизм щодо культу ОУН та Бандери. Як аналітик я, однак, не є заскочени й та вважаю, що тепер елементарний політичний прагматизм повинен с хилити українські еліти до певних кроків та жестів. І це відбувається. Дуже потрібним жестом був поклін президента Порошенка перед пам 'ятником волинської різанини у Варшаві.

Якщо вести мову про ухвалу Сенату, то загалом вона не суперечить ані історичним фактам, ані міжнародному праву, ані врешті практиці багатьох країн, які вшанувують жертви таких конфліктів. Ба - вона віддає поклін тим багатьом українцям, які рятували своїх польських сусідів. Натомість справньою проблемою є сприйняття цієї ухвали українськими елітами - політиками, істориками, журналістами. Автори ухвали це розуміли, бо такий аргумент наводила опозиція, але вирішили на це не зважати. Чому? В Україні це часто пояснюють націоналізмом, але це фальшивий діагноз. Насправді крім радикалізації польської громадської думки, політиків і суспільства, які є результатом героїзації УПА в Україні, це також втрата терпіння до аргументу, які можна почути від українських інтелектуалів. Аргументу про те, що українське суспільство не готове наразі про цей злочин дискутувати, що "не час жаліти рожи, коли ліси горіють", тобто триває війна з Росією, а також це польська іритація від українських спроб надати волинському злочинові якусь "симетрію".

Так, конфлікт пам'яті обох націй це річ об ' єктивна. Це можна тлумачити досвідом 20 століття, в тому числі дискримінаційною політикою міжвоєнної Польщі щодо української меншини, впливом націоналізму та українських націотворчих гасел з 19 століття чи пропагандою як Російської Імперії, так і Совєтскього Союзу. Але чим довше незалежна Україна існує, тим більшу відповідальность за напругу на тлі історії з Польщею неситимуть і українські еліти, які, здається, тільки нещодавно, під час російської агресії, зрозуміли вагу цієї проблеми. І маю надію, що українська політика пам'яті - якщо не під впливом моральних міркувань, то з політичного прагматизму - відійде від односторонної героїзації Бандери та ОУН, бо це означає конфлікт не тільки з Польщею, але і з історичною свідомістю майже всіх західних країн.


Ольга Скороход, Цензор.НЕТ