Позивний Клевер: "Феесбешник приставив мені пістолет до коліна й спитав, чи стріляти? Я почав голосно сміятися"
Повномасштабне вторгнення застало його підлітком - у момент, коли все тільки починалося, а майбутнє здавалося відкритим і варіативним. Замість цього - окупація, блокпости, допити і перше гостре відчуття реальної війни з власного досвіду, виїзд з дому та контракт у 18 років.
Від того ранку 24 лютого 2022-го шлях виявився стрімким і безкомпромісним: від цивільного життя до фронту, від невідомості до відповідальності.
Сьогодні він - командир роти НРК 53-ї бригади Третього армійського корпусу. Має позивний Клевер. Його підрозділ щодня виконує те, що ще недавно здавалося експериментом: доставляє боєприпаси й провізію, евакуює поранених, бере на себе ризики, які раніше лягали на людей. Це інтерв’ю - про дорослішання на війні, ціну рішень, еволюцію сучасного бою і про те, як технології стають способом зберегти найцінніше - життя.
- Коли у 2014 році почалася війна, я навчався у середній школі, - згадує Клевер у нашій розмові. - Тоді мій батько пішов воювати. Був танкістом в одній з бригад ЗСУ. Рік провоював, повернувся, але залишився на службі. Я їздив до нього на полігон. Пам’ятаю, як влітку дали мені АК-74. Я схопив не за ту сторону, а ствол був настільки гарячий, що навіть обпік руку.
- Часто у підлітків такі поїздки викликають захоплення. Як ви реагували загалом? Чи спілкувалися із татом про війну?
- Говорили про службу. Розпитував його, що таке військо, що там взагалі роблять? Він мені розповідав про звання, про умови тощо. Однак тоді армія була ще радянського зразка. Я на той момент розумів, що в таку я не піду.
- Коли почалося повномасштабне вторгнення, ви ще навчалися у школі. Яким воно стало для вас?
- Так, я навчався у Херсонському науковому ліцеї Херсонської обласної ради. Жив у гуртожитку. Але через пандемію нас за два дні до вторгнення відправили по домівках. Зранку 24 лютого мене розбудила мама: "Вставай, війна почалася!" Думаю: нащо так жартувати?! Подзвонила дівчина і теж сказала, що війна. Встаю, бачу - батя метушиться, збирає рюкзак, мама йому допомагає. Я умився, взяв машинку для самокруток, щоб скрутити йому з собою цигарки. Потім виходжу на вулицю і відчуваю запах пороху. Чую черги з АК і усвідомлюю: по ходу, реальна війна! Батя зібрався й поїхав, а ми з мамою залишилися. Потрапили в окупацію.
- Як росіяни дізналися, що ваш тато – військовий, а ви ведете переписки з друзями, де демонструєте своє ставлення до окупантів?
- Ми з мамою їхали у справах до Лазурного. А я з собою взяв телефон, щоб записати інформацію про запчастини для скутера. Інтернету не було, то думав використовувати для того, щоб робити нотатки. Так от проїжджаємо їхній блокпост. Запитують: "Есть телефон?". Я одразу "спалився" – рукою автоматично поліз до кишені і зрозумів, що вже пізно відповідати, що немає. Мені сказали вийти з машини, маму там залишили, а мене посадили на шезлонг. Я розлігся, ногу на ногу закинув. Вони: "Ты что, ох@ел?!". Сів рівно. Забрали телефон, віддали людині, яка, як я розумію, вміє з ним працювати, й почалася перевірка. А інші п@дари ставили мені питання про історію. Запитували, коли почалася Друга світова війна, коли "отєчествєнная". Я відповідаю: "Друга світова у 1939-му, а Вітчизняна – 1941-му". Вони не хотіли визнавати, що й тоді були агресорами. Повторювали, що зараз прийшли нас визволяти тощо.
Ще запитували про "Азов". Адже у переписці видивилися, що я про це спілкувався з другом. Питали, що я знаю про Хіміка (боєць, який вступив до "Азову" у 18 років. – О.М.). Сказав, що це – воїн. Почали мене переконувати, що всі "азовці" – злочинці, нацисти і все таке.
Також дізналися ж, що батько – військовий. Розпитували і про нього. Дивилися галерею телефону, де у мене були фото балаганів. Сказали, що це їхні ангари з технікою. Я пояснював, що це такі великі теплиці біля нашого будинку. Не вірили. Думали, що це я координати передаю. А я у переписці з батєю скидав номер картки, щоб він гроші закинув. Вони вирішили, що це якісь координати. Почали пробивати, й ті підійшли: показало Голопристанський район. Такий збіг. Теж не повірили, не слухали. Казали: "Что ты п@здишь?!" і так далі. Я вже потім не намагався їм щось доводити. Не було сенсу.
- Застосовували силу до вас? Били?
- Так. Ще й приставляли до коліна пістолет, коли десь за дві з половиною години розмови приїхало фсб. По факту, це росіяни, які до повномасштабної війни близько десяти років прожили в Україні, а потім по дзвіночку активізувалися.
- А ви звідки знаєте?
- Після цієї ситуації я розказав одному своєму кєнту, а він знає того, хто приїжджав. Так от цей феесбешник приставив мені пістолет до коліна й спитав, чи стріляти? Я почав голосно сміятися – таким чином спрацювала захисна реакція. Він: "Ну ты и ох@ел!". Але не вистрілив. Через кілька хвилин взагалі хотів мені руку тиснути, ліз обійматися – щось таке. Я так і не зрозумів, що це було.
Тоді мама включилася – почала говорити, що мене перевиховають, я читатиму якісь книжки на кшталт Пушкіна. Треба ж було щось на ходу придумувати. Нас відпустили. Приїхали до Лазурного, я перевів подих і відчув такий стукіт в голові та серці! А коли поверталися, нас не зупиняли. Набрав батько. Бо вони ж дзвонили і йому, але не додзвонилися. Він же зрозумів: щось не то, бо я так не роблю. Мама переказала, що сталося. Батьки вирішили, що ми маємо виїжджати. Замовили квитки – були такі люди, які допомагали сім’ям вибратися. За тиждень поїхали. Взагалі це все довго відбувається – блокпости, перевірки. На мені не сильно акцентували увагу, бо ще ж не було 18 років. Знаєте, коли приїхали в Україну, я навіть відчув, що тут інше повітря. Аж дихати захотілося. Це просто не передати словами. Ми спочатку були в Запоріжжі, потім у Вінниці побачилися з батьком. Нам розказали, що за пару днів після того, як ми поїхали, до нас додому приїжджали п@дари – шукали нас. Не просто так.
- То ви вчасно виїхали?
- Саме так. Мама кілька разів хотіла повернутися, щось доробити. Тим більше, там залишилося майно. Але не можна. Ми жили в Києві. Я навчався в КПІ. Закінчив перший курс. Але все мені було якось не так. Це ж онлайн-навчання. Я не ходив на пари, ні з ким толком не спілкувався. Просто сидів і слухав викладача. Якось мені таке не дуже подобалося. Після Нового року подумав: ось мені має виповнитися 18 і йду до "Азову". Сказав про це тільки батьку. Відмовляв. А потім виявилося, що вже знають і мама, і родичі. За місяць зустрівся з батєй. Він казав, щоб я їхав до Польщі, а потім до Канади до хрещеного, який теж мені дзвонив. Розмова тривала годину. Я весь цей час мовчав і слухав, що мені потрібно виїхати. Зрештою таки разом вмовили, і я поїхав до Польщі. Мені почали готувати документи, адже я навіть не мав закордонного паспорта. Поки чекав, працював. І тут мені виповнилося 18. Я допрацював місяць і купив квиток додому. Батькам телефоном сказав, що планую переїхати в інше польське місто, де жив мій знайомий. І от я приїхав в Україну. Телефонує батя і питає: "А ти де?" Я: "Ну, в Києві". Зняв тут квартиру. Тиждень думав, що робити. Тоді сказав батькам, що збираюся воювати. Прийшов до рекрут-центру, де розказувати про "Трійку". Я ж про неї не знав – лише про "Азов". Мені все пояснили. Я пройшов перший стрес-тест, де треба було присідати, стрибати, відтискатися, бігати тощо - максимально перевіряли витривалість. Дехто здавався. Я впорався. Мені сказали, куди і з чим приїжджати. Треба було зібрати необхідні документи. Була проблема з атестатом, бо я ж не міг його фізично забрати з Херсонської області. Мав лише електронний. Зрештою, вирішили це питання.
- І от ви потрапили до "Трійки"…
- Нас була група людей, які проходили спецкурси. До нас приїжджав командир третьої роти другого штурмового батальйону і розказував про свій підрозділ, культ трьох гранат тощо. Виходить, загітував нас. Так і став штурмовиком. Хоча я й хотів в піхоту. У нас спочатку були тренування, бойове злагодження. А потім ми потрапили до Авдіївки. Там з "Трійки" друга штурмова рота і наша третя тримали найскладніші ділянки, де було дуже багато близьких контактів з ворогом.
- Розкажіть, як там завели до себе декілька штурмових груп росіян і знищили.
- Ми по заходу від нашої розвідки дізналися п@дарський пароль: "Белый-белый! Монах-монах!". У нас на той час були постійні сутички з п@дарами. Вони хотіли просуватися. Командири сказали їм: на карті позначено, що там їхні, то треба йти – так обманювали. Перші групи йшли на розслабоні. Ми одразу їх "розвалювали". І от якось відбувається перестрілка. Ми розуміємо, що вони нас не бачать. І в моменті просто вирішуємо сказати пароль: "Белый-белый!". Вони: "Монах-монах!". І починається уже розмова: "Парни, вы что – свои?". А ми перед цим в’@бали їхні три "бехи" з десантом, танчик, потрофеїли "калаші", на яких було написано, з якої вони роти та позивні. В документах – бригада. То ми вже ними й представлялися. Пам’ятаю: Демон з дев’ятої роти (бригаду вже не згадаю). Вони: "О, братанчик!", Ми: "Давай к нам! У нас тут – за@бись!". П’ятеро вже йдуть до нас, без напрягу. Ми з двох сторін просто отак махнули чотири ствола хоп і бам-бам-бам-бам! Всіх зах@ярили.
Згодом ще був другий раз, коли п@дари були настільки налякані, що обережно так відповідали. Але ми їх все одно кликали до себе, казали, що свої. Все ж йшли, однак вже обачно. А на той момент навколо нас вже лежало десь 60-70 трупів п@дарів. Ці їх просто обходили. Ми знову ту саму тактику: працюємо з двох сторін з чотирьох стволів. Побачили, що не всіх поклали – кількох "затрьохсотили", то гранатами закидували й добивали.
- У полон не могли взяти?
- Обстановка не дозволяла. Ти почнеш його брати в полон, а тебе з іншої хати просто застрелять. Там було чимало точок, з яких тебе можна "зняти". Хоча у нас були спроби взяти в полон деяких "трьохсотих". Але вони самі не хотіли цього.
- Як ви з піхоти перейшли на НРК?
- Зараз поясню. Коли я ще був в "школі штурмовика", уже з’явилися Maviс, FPV тощо. А коли ми були в Семенівці, нам було дуже складно носити провізію, боєприпаси – непроста логістика. Ми ж мали вибудовувати оборону, але не могли закидати для облаштування позицій ті ж самі колоди. Їх же на першій лінії не було. Окопи ми рили з нуля.
А обстріли були шалені – арта постійно крила, ще й дрони почали літати, зокрема FPV-шки, які одразу "потрьохсотили" деяких пацанів. Макар (командир відділення) придумав, що треба зробити так, щоб нам стало легше вирішувати логістичні питання. БПЛА – не вихід. Навіть тим же "Вампіром" ти колоду-дві не понесеш. А це ж проблема! Вони дуже потрібні. Якщо ти не облаштуєшся належним чином, тебе "заплюють" – якщо не артилерія, то дрони. Один-два дні й тебе не буде – в кращому разі будеш "300". Тож нам довелося шукати варіанти. На бригаді були НРК, але ними мало хто користувався. Першими НРК-шниками у нас були Задор і Химера, які вже виконували операції на Орлівці та Семенівці - возили провізію і навіть поранених. Так, було трішки складно. Але потрібно було показати: це працює і в подальшому стане нормальною темою, то давайте сюди вкладатися. Макар це і озвучив. Він з Баром вирішили проводити НРК-шну двіжуху. Питали хлопців, чи не хотіли б вони таким займатися? Я хотів. Але ж мене ніхто не відпустить – я ще не побув рік у піхоті, то треба було зачекати, а тоді подивимося. Макар пішов. Замість нього на посаді потім був Жовтий, далі – я. Їздив на сержантські курси, став сержантом, трохи ним побув. Крайніми піхотними позиціями у мене була Макіївка та Надія. Тут мені вже було дуже складно, адже мав багато контузій. Коли біля тебе падає і розривається 20 FPV, це дуже впливає на голову. В Макіївці мені на позиціях ставало фізично вкрай погано. Причому настільки, що я взагалі не міг стояти на ногах. Запаморочення, головний біль, нудота й блювання. Пігулки вже на той момент не допомагали. А ми на позиціях були по два тижні. Я реально не знав, що мені робити, коли настільки хріново. Вирішив: як вийду, говоритиму з командиром – треба їхати перевірятися й дивитися, що це таке. Поїхав до харківської лікарні. Перевірився. Отримав такий величезний стос паперів, що трохи прифігів. Показав командиру: "Така от ситуація. Я б хотів перевестися до Макара". Він погодив. Тож я ще з одним пациком перевівся на НРК. Місяць їздили на полігони, каталися там. За цей час мені фізично ставало трошки легше, але все одно стан був не дуже. Мені сказали, що треба нормальний відпочинок. Попрацював трішечки в тилу. Ще полегшало. Повернувся на позиції. Через три виходи я вже став командиром екіпажу…
- А що тоді перевозили?
- Багато чого – провізію, боєприпаси, навіть "трьохсотих". Я керував логістикою, операціями, операторами. Тобто займався більше організаційною роботу. На позиції теж виходив, але вже не так часто. Був черговим, бо таких було мало, а людей трохи прийшло, то треба було працювати. Потім Макар з Баром, які створювали цей підрозділ, перейшли створювати роту ударних НРК. А мене, Лакосту, Шороха й Майора залишили, щоб ми продовжували розвивати взвод. Далі я отримав пропозицію: створити НРК 53-ї бригади. Треба, то треба! Добре, робитимемо. Трохи вже маю досвіду: піхота, командир екіпажу, черговий – мені це все знадобилося. Мав розуміння специфіки робити, адже сам через все пройшов. Це зіграло роль і у ставленні хлопців – вони мене не вважають юним дебілом, який прийшов до влади...
- До речі, це дуже цікаво, чи немає проявів ейджизму?
- Ні. У мене хлопці й по 30, й по 50 років. Ніхто з них до мене не ставиться зверхньо. Це можна зауважити навіть просто по нашому спілкуванню. Дав команду – зробили. Часто навіть більше, аніж треба.
- Складно взагалі командувати?
- Повинна бути чітка дисципліна і розуміння того, що ми робимо. Я звик з хлопцями заходити у різні ситуації. Спілкувався з ними на рівних. Мене свого часу старші за мене вчили, що я маю до них звертатися не на ви, а на ти. Ми всі прийшли воювати. Дехто говорив: "Ти вже дох@я пережив, на відміну від мене. Ми з тобою в одному середовищі, в одному окопі. Якщо що, ти витягуватимеш мене, а я - тебе".
- А що це за історія, як ви на Новий рік були Санта-Клаусом і розвозили подарунки?
- Ми перебували на Першотравневому напрямку. Нам привезли 800 колод. Десь за півтора місяця ми це все розвезли. А на Новий рік вже перевозили не лише колоди, а й пацанам провізію, водичку, тортики, ще щось, щоб вони в окопі могли поїсти та попити.
- Хоч якусь атмосферу створювали, якщо взагалі можна так сказати…
- Звичайно! Хоча в цілому ми в бліндажі ялинку не ставили, гірлянди не розвішували. Ніхто не відпочивав. Працювали.
- Нещодавно ваші побратими із 60-ї бригади корпусу за допомогою НРК евакуювали бабусю з кілзони. У вас було щось подібне?
- Не пригадую такого. Але, якщо буде треба, ми обов’язково організуємо таку евакуацію. А той випадок – це була крута робота. Маємо максимально зберігати життя як цивільних, так і військових. У нас не так багато людського ресурсу, як у п@дарів. Ми хочемо більше працювати з технологіями, вдосконалюватися, щоб в подальшому наші результати були ще вищими, аніж зараз. Ми вже показали, що НРК – це доволі круто. До прикладу, у мене зараз підрозділ робить по 20-30 логістичних рейсів на тиждень. Це показник, того, що в цьому є сенс. Тому що цей вантаж на собі нестимеш дуже довго. І витратиш чимало сил. У нашій реальності краще переміщатися без важкого багажу, з понтовою рушницею проти FPV, аніж тягнути все на собі. Якщо навіть не йти, а їхати, то ризикуєш водієм, машиною. Тому я і кажу: ліпше нехай підірветься НРК, аніж постраждає людина. Що вже говорити про результативність: людина здатна перенести п’ятсот кілограмів? Ні. А НРК так. Навіть не можна порівнювати.
- Враховуючи, яка ситуація на фронті, зокрема таке засилля ворожих БПЛА, чи часто втрачаєте дрони?
- Звісно, дрони втрачаються. Тому ми просто підбираємо максимально вигідні для нас умови, коли п@дари не літають, і ми можемо рухатися. Скажімо так, працюємо за схемою.
- Днями навіть президент говорив про наземні роботизовані комплекси. Доручив Міністерству оборони і Генеральному штабу поставити армії цього року 50 тисяч НРК. Виходить, і на державному рівні вже розуміють та визнають їхню значимість?
- Це дуже добре, але ситуація така, що вони були потрібні позавчора, а не завтра. Так круто, коли ти не зважаєш на кількість НРК. А коли він у тебе один, і ти усвідомлюєш, що тобі багатьом хлопцям треба завести провізію й так далі, а у тебе колесо пробилось чи взагалі влетіла FPV-шка і все – засобу немає. Коли пошкоджений, треба йти його забирати, і ти теж в цей момент ризикуєш людьми. Було б максимально класно цього не робити. Щоб, як і з Maviс та FPV, ти знав: це – розхідник. Тобто його в@бали і тобі не шкода. А так його в@бали, і ти берешся за голову: блін, де я ще дістану?! Хіба купувати за свої.
- Окрім загальної обстановки, ще й постійні хвилювання за дрон?
- Звичайно, оператору потрібно хвилюватися, щоб дрон доїхав. Якщо ставитиметься безпечно, це погано. І якщо я не каратиму його за халатність, це вже буде не робота. Так само із черговим та позицією. Мої обов’язки полягають в тому, що я маю швиденько знаходити такі прой@би на початках і розбиратися з цим. Я попередньо вибудував систему, щоб цього взагалі уникати. У мене люди перед кожним виїздом готуються, ми проводимо ТО засобів тощо.
- Чи думаєте ви про те, як закінчиться війна? Очевидно, що це не станеться, умовно, завтра-післязавтра. Ілюзій немає. Але хоч якісь плани на майбутнє будуєте?
- Мене часто запитують, коли це все закінчиться? Усім відповідаю, що не скоро. Я не дивлюся на політиків. На фронті бачу, що війна затягується. Тому потрібно максимально вкладатися, щоб ми просто вистояли. А далі, якщо ми всі роздуплимося, допомагатимемо, підтримуватимемо й робитимемо реформи, все буде добре. Але поки воюємо і не думаємо про закінчення війни. Маємо постійно пам’ятати, що вона продовжуватиметься. Бо коли думаєш лише про хороше, ти не готовий до поганого. Сподіваючись на краще, тобі все одно треба постійно готуватися до найгіршого варіанту розвитку подій, який тільки можливий. Якщо він станеться – ти підготовлений, якщо не станеться – то взагалі чудово.
Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"
Фото надані Клевером
