"Військові проти "Динамо": історії воїнів — учасників футбольного матчу "Спецпідрозділу Тимура" ГУР МО України за підтримки фонду "Вона захищає"
Вони звикли до зовсім іншого поля — штурмів, спецоперацій і висадок у тилу ворога. "Спецпідрозділ Тимура" ГУР МО України знають за битвою за Зміїний, операціями на "Вишках Бойка", рейдами на окуповані території та боями на найгарячіших ділянках фронту. Цього разу воїни вийшли не на штурм, а на футбольне поле — проти київського "Динамо". Благодійний матч відбувся за підтримки БФ "Вона захищає".
У складі "Динамо" грали зірки українського футболу, серед них — Андрій Ярмоленко, Володимир Бражко, Денис Попов, Олександр Караваєв та Микола Шапаренко.
Проти них вийшли не менш відомі представники спецпідрозділів — білоруський доброволець Янкі, екснардеп і командир підрозділу "Стугна" Лінукс, комбат підрозділу "Братство" на позивний Боргезе, ідеолог РДК Кардинал, а місце у воротах зайняв командир РДК Денис White Rex.
Трибуни гуділи з перших хвилин. За військових уболівали побратими, рідні та друзі — кожна небезпечна атака зривала скандування й емоції. Першими вперед вирвалися гравці спецпідрозділу. Як і на фронті, на полі вони викладалися до останнього.
Гра тримала напругу до фінального свистка. У підсумку дружній матч завершився бойовою нічиєю — 10:10. Після гри футболісти й військові потисли один одному руки та подякували за матч.
Ми розповідаємо історії чотирьох воїнів із-поміж учасників матчу — людей із різним минулим, які зробили вибір стати на захист України там, де сьогодні вирішується її майбутнє.
Олексій "Боргезе" Середюк, командир батальйону "Братство" у складі "Спецпідрозділу Тимура" ГУР МО України:
"З 2014 року я в добровольчому русі. Спершу був в "Азові", потім у батальйоні "Шахтарськ", далі — "Свята Марія". Згодом пішов у цивільне життя, але з початком повномасштабної війни знову повернувся у військо. Ми створили добровольчий підрозділ, який пізніше увійшов до ГУР. Спочатку я очолив підрозділ, з яким прийшов, а згодом він розширився до батальйону. Сьогодні я керую батальйоном "Братство" у складі "Спецпідрозділу Тимура" ГУР МО України.
Тимур нас усіх зібрав, дав можливість розвиватись і робити речі, які здавались неможливими. Нас завжди приваблювало щось героїчне. Не хотілось рутини. Безумовно, героїчних вчинків вистачає в усіх родах військ, але нашій команді завжди хотілось руху, викликів, пригод.
Все почалось із того, що свого часу мене запросили на штаб-квартиру до Тимура. Я побачив, як у них відбувається планування, відчув дух товариства і цю військову романтику. І тоді зрозумів — я потрапив додому.
Так воно далі й пішло по життю — романтика і пригоди переслідують постійно. Завдання, які тоді ставив керівник ГУР Кирило Буданов, мене вражали й захоплювали. З одного боку — це було дуже небезпечно, а з іншого — це був виклик. Здавалось, що це неможливо, але ми все одно говорили собі: "Ми це зробимо". І так воно й ставалося.
Ми провели багато операцій. Зокрема, я дуже вдячний ГУР за те, що саме моєму підрозділу доручили висадку на Кримський півострів. У нас повірили — і нам це вдалося. Саме такі операції мене завжди найбільше захоплювали. Хотілось ще більшого, ще складнішого. І я розумів, що таке можливо тільки в Головному управлінні розвідки.
Саме ця спецоперація і найбільше запамʼяталась, бо тоді вона здавалася майже неможливою. Моєю ідеєю було провести операцію на водних скутерах. Там потрібно було максимально включити фантазію — і моя фантазія виявилась не пустою, а дала свої плоди.
Я радився з усіма спецслужбами й підрозділами, які мали стосунок до моря. Усі казали, що висадитись навіть на човнах нереально, а на скутерах — тим більше. Але я сів, усе прорахував: бензин, дистанцію, можливості. Склав усе докупи й зрозумів — це реально.
Я пам’ятаю той світанок. Пролунав перший дзвінок через супутниковий телефон від екіпажу, який повідомив, що вони повертаються, що всі живі й операція вдалася. Я просто вийшов на вулицю, молився Богу і дякував Йому за цей неймовірний подарунок.
А потім почали телефонувати інші екіпажі. Один за одним вони повідомляли, що повернулись живими. А це колосальна дистанція — фактично як із Києва до Одеси, тільки на водному скутері.
Це було справжнє чудо. Я був вражений тим, що ми зробили це без втрат. Усі екіпажі, які вирушили на завдання, повернулись назад живими. А всі бійці чудово розуміли, наскільки це ризикована операція. Більше того, дехто був переконаний, що це дорога в один кінець. Але нам усе вдалося.
Ми навіть жартували, що прийде день, коли нам скажуть: "Через місяць треба висаджуватись на Марс". Ми відповімо: "Так а як? Без скафандрів? Ще навіть таких ракет не придумали". А нам скажуть: "У вас ще є цілий місяць! Придумайте щось!"
Можливо, це прозвучить банально, але є дві людини, які для мене є прикладом — це Кирило Буданов і Тимур. Мене дуже вразила історія Буданова, який також свого часу висаджувався в Криму. І, можливо, саме тому наша спецоперація була для мене настільки важливою. На високих посадах завжди можна сховатись за кабінетами, але він навпаки брав участь в операціях, йшов на ризик і виконував завдання особисто.
Так само і Тимур. Він керував операціями не зі штабу, а безпосередньо в бою. Він особисто висаджувався на Зміїний разом зі своєю командою, коли там усе було заміновано й смертельно небезпечно. І це найкращий приклад для бійців. Бо коли ти бачиш, що командир сам іде вперед, то в тебе просто не залишається місця для сумнівів.
Безумовно, основа всього для мене — це віра в Бога. Я переконаний, що головний сенс усього, що відбувається — це шлях до Бога. І лише в цьому бачу справжній сенс.
Успішність нашого підрозділу пов’язана саме з цим. Більшість моїх бійців і моя команда теж у це вірять. Коли я дивлюсь на інші підрозділи, не в ГУР, а загалом у війську, то бачу, як людей часто з’їдає апатія, виснаження, розчарування. І мені здається, що це стається тоді, коли в людей немає цілі.
Будь-які інші мотивації — кар’єра, амбіції чи навіть патріотизм, не настільки сильні й стійкі, як віра в Бога. Саме віра дає сенс прокидатись зранку, рухатись далі, залишатись енергійним і не ламатись, незалежно від того, що відбувається навколо.
Окрім усього, я письменник і романтик. У юності я автостопом об’їздив майже весь світ. Найбільше мене вразив Тибет — загадкове місце, не схоже ні на що інше. А друга країна, в яку я по-справжньому закохався — Судан. Ми навіть із дружиною домовились, що колись купимо там дачу і будемо їздити туди зимувати.
Якщо говорити про глобальні мрії, то я з дитинства мріяв стати імператором світу, і, в принципі, досі про це мрію. Уявляю свій палац, щось на кшталт суміші з Пентагоном, величезні армії, якими керуватиму.
Недарма мій улюблений фільм — "Дюна". Мене завжди захоплювала ця естетика володарів світів. Тому для мене це не просто якась дитяча фантазія — я й досі з цією мрією живу. А як казала одна розумна людина: "Мрії, на відміну від планів, часто збуваються". Тому я вірю, що й моя колись здійсниться".
Командир спецпідрозділу "Рота Ісуса Христа" у складі батальйону "Братство" (Бравий):
"У мирному житті я працював у центрі позашкільної освіти — займався з дітьми. Паралельно працював інженером-геодезистом. Поєднував працю з постійним навчанням. І водночас я завжди був в громадських ініціативах та рухах.
Свій шлях на війні я почав у добровольчому русі в 2022 році. Моя група — це бійці які потім стали відомі, як "Братська четвірка". У перший день повномасштабної війни вони мені телефонували з словами: "Брате, давай до нас, ми вже отримуємо зброю". І з цього моменту все почалось.
Ми просто робили те, що вважали правильним. А потім нас помітили в ГУР. Саме там наше товариство змогло повністю розкрити свої таланти. Після багатьох спецоперацій різного характеру стало зрозуміло, що ми можемо більше. Так з’явився окремий християнський орден: "Рота Ісуса Христа" — сформований мною в батальоні "Братство". Сьогодні ці люди — еліта підрозділу, люди, які йдуть на найскладніші та найризикованіші завдання, з однією метою: Нести славу Божу, серед ворогів!
У нас дуже талановитий керівник Тимур, який побачив іскру в наших очах і дав нам можливість реалізуватись. Ми самі до кінця не розуміли, який у нас потенціал, але нам дали шанс проявити себе. Спочатку все виглядало просто: "Давайте зробимо те, що можемо". А потім виявилося, що ми можемо значно більше.
Безумовно, були часи перемог і були часи жалю. Але весь мій шлях у війську довів мені одну річ — немає нічого неможливого, якщо поруч люди з палаючим серцем.
Окремо хочу сказати про людину, яка стала для мене великим прикладом і натхненням — це Кирило Олексійович Буданов. Мене захоплює шлях, який він пройшов, а також його витримка та спокій.
За цей час було багато різного, але були події, які справді змінювали хід речей. Починаючи з подвигу "Братської четвірки", яка першою перенесла війну на територію ворога. Це і стало переломним моментом. Ми зрозуміли, що не лише захищаємо свою землю — ми повертаємо війну туди, звідки вона прийшла.
Одна з вже відомих операцій — Каховська спецоперація. Це був захід у глибокий тил ворога, коли майже ніхто не вірив, що таке взагалі можливо. Ми виконали задачу, знищили особовий склад противника і взяли в полон офіцерів, довели їх через всі ліси водосховища до наших позицій. Взагалі приємно було працювати на цій ділянці, враховуючи, що тут же раніше плавав на диверсії в Енергодар, разом з Святошею та Непийпивом, Тарасієм та Аполоном. Саме через такі речі ми й обрали ГУР. Тут є можливість створювати події, які впливають не лише на Україну, а й на весь світ.
Так само було і з висадкою в Криму. Багато хто говорив, що це неможливо. Але в нас було завдання і, найголовніше, — зухвалість на це наважитись.
Саме під час цієї спецоперації мені запам’яталась одна історія. На одному з бортів із нами був боєць із язичницькими поглядами (не пам'ятаю, як він туди потрапив). Разом із ним був наш брат — і всю дорогу він розповідав йому про Бога. Попереду важка операція, неспокійне море, невідомість, а наш брат спокійно говорить про Бога. І той боєць уважно його слухає.
Тоді я згадав стару історію про греків. Пливли кораблем два греки й обговорювали аграрне питання. Навколо шторм, тріщать канати, корабель хитає, люди в паніці — а вони продовжують говорити про своє. Корабель уже потонув, врятовані сидять у шлюпках і бачать, що ці двоє далі спокійно дискутують про аграрне питання. І тоді капітан корабля сказав: "Я зрозумів, що це настільки сильні люди, що краще не мати з ними ніякої справи. І дуже не заздрю нашим ворогам, бо у них не буде такої можливості".
І в момент нашої спецоперації я побачив таку ж силу в наших людях. Наш брат всю дорогу говорив про Бога. А коли задача була виконана і почали повертались назад, попереду ще величезна відстань додому, море раптом заспокоїлось, припинився шторм, настав абсолютний штиль. І наш Брат каже йому: "От бачиш, це нам Бог дарує. І ти після цього не віриш у Бога?" А той відповідає: "Так, я вірю, я вірю в Бога". Це був дуже щирий момент.
Я впевнений, що світ спочатку будується в духовному плані, а вже потім навколо формуються фізичні процеси. Тому моя головна мрія — сильна українська держава. Держава, яку поважають у світі. З думкою якої рахуються. На яку рівняються.
У житті для мене головна підтримка і мотивація — це Бог. У найтяжчі моменти, під час найскладніших спецоперацій, ми бачили багато речей, які інакше як чудесами не назвеш. І я вірю, що в кожного свій шлях до Бога. Кожному Він відкривається по-різному і в різні моменти — але завжди саме тоді, коли це найбільше потрібно".
І так, як ми створені за образом і подобою Творця, то теж маємо творити, розбудовувати. Періодично, я зупиняюсь, і дивлюсь на пророблену роботу, на розбудований підрозділ з натхненними бійцями, і згадую слова з книги Буття,- "І це є добре!"".
Командир третьої секції важких ударних БПЛА 6-го загону спеціального призначення у складі "Спецпідрозділу Тимура" ГУР МО України Крістіан Ударов:
"Найстрашніший штурм — не перший. Перший штурм тобі навіть певною мірою байдужий, бо ти ще не знаєш, що це таке. Найстрашніші — другий, третій, четвертий штурм. Уже бачив загиблих і поранених, знаєш наслідки. Але людей, які не бояться, не існує. Бояться всі. Важливо лише те, як ти з цим страхом справляєшся: або йдеш далі, або відступаєш і програєш своє життя.
Я прийшов на війну повністю з цивільного життя. Займався громадською діяльністю, цікавився зброєю, займався спортом. У 2016 році був добровольцем у "Правому секторі". Провів там приблизно півроку, однак активних бойових дій не застав. Але за цей час зрозумів, що таке зброя, як із нею поводитися.
24 лютого 2022 року о п’ятій ранку мені зателефонував товариш і каже: "Почалося". Нас попереджали, що може бути велика війна. Ми знали про накопичення російських військ на білоруському кордоні, розуміли, що це колись станеться, але до кінця все одно не вірили. Та попри це рюкзак для війни вже був зібраний. Я взяв рушницю 12-го калібру, яка тоді, по суті, не мала особливого сенсу в цій війні, але це була хоч якась зброя. Далі поїхав на зустріч із друзями на локацію, яку визначили заздалегідь.
Коли цивільним почали роздавати зброю, ми її отримали й одразу поїхали на Баришівський напрямок. Брали участь у звільненні Київської області. Воювали без оформлення, але нарівні з чинними військовими виконували бойові завдання. Спочатку це була розвідка, а потім уже штурми.
Новим для нас став повноцінний штурм села, коли ти йдеш без техніки, не розумієш, що таке війна, навколо все летить і вибухає, ти не знаєш, що відбувається. Бачиш поранених, людей без ніг, намагаєшся комусь допомогти.
Я адаптувався доволі нормально, не був у сильному стресі. Єдине, за що переживав, — це близькі. Думав: якщо я зараз загину, то хто їх захищатиме?
Мені на той момент було 25 років, і весь цей час я прожив тут, працював, розвивався. Це мій дім, тут мої батьки, рідні, близькі. І раптом хтось приходить і хоче це забрати. Для мене не стояло питання: "Що робити? Може, виїхати до Польщі? Чи сховатися на заході країни?" У нас був такий колектив — бойові хлопці. На той момент на 15 людей у нас майже не було реального бойового досвіду. Справжніх військових було максимум двоє чи троє. Але ми все одно зібралися й пішли. Згодом колективно ухвалили рішення підписати контракт із розвідкою. Тому що завдання, які ставить розвідка, дуже різноманітні та цікаві. Такого більше ніде немає.
Зараз, після майже чотирьох років війни, я вже вважаю себе справжнім військовим. І мислення реально змінюється. Це як у боксі: якщо професійний спортсмен стає проти новачка, то новачок може бути небезпечним саме через свою непередбачуваність. Так само й на війні. Ми йшли на ентузіазмі, авантюризмі, сміливості та почутті обов’язку перед країною. Кожна операція, кожна місія, навіть кожен виїзд — це окремий спектр емоцій. Але про багато речей говорити не можна.
Я регулярно займаюся спортом, переважно контактними видами. Зараз ходимо на футбольні тренування, готуємося до матчу.
Людина, яка мене надихає, — це мій безпосередній командир. Я служу у "Спецпідрозділу Тимура" ГУР МО України і Тимур для мене є прикладом. У нас дуже багато ініціатив. Якщо подивитися на історію цих чотирьох років війни, то спецпідрозділ провів таку кількість операцій, які увійдуть в історію. Діти ще читатимуть про це в підручниках та лаятимуть нас за те, що треба багато вчити.
Віддаючи себе війні повністю, ми інколи забуваємо, що для когось є прикладом. Люди у формі, зі зброєю та бронежилетами — це ті, на кого рівняються. Саме тому ми беремо участь у різних заходах, особливо якщо це ініціативи для дітей. Діти мають бачити правильний приклад.
Ми хочемо показати, що можемо бути не лише на війні. Ми можемо проявляти себе всюди — навіть у футболі. Зараз загалом по країні, як на мене, є певний занепад спорту. Але, я вважаю, починати потрібно саме з прикладу для молоді, тому що вони – це наше майбутнє".
Ідеолог Російського добровольчого корпусу Василь (Кардинал) Кирющенко:
"Я народився, виріс і не помер у Москві Білокам’яній. Мав щастя ще з дитинства постійно приїжджати в Україну, тому що мої батьки — так звані "підкорювачі Москви". Батько народився у Харкові, мама — у Рибінську, але фактично з року жила в Бахмуті, бо дідусь, який був військовим, отримав там квартиру. До речі, після обльотів дронами квартира досі стоїть, щоправда, вже не в тому вигляді, як була раніше.
Ще з 2011-го, фактично з 17 років, я брав участь у протестах на Болотній. І поступово моє бачення ситуації дедалі більше розходилося з баченням російського керівництва. Я не погоджувався із загальною політикою держави. Не погоджувався з тим, що вони фактично вирішили побудувати "СРСР 2.0": розмити всі національні спільноти, які існують у країні, й створити новий "радянський народ", тільки тепер під назвою "росіяни".
Моє життя в Росії складалося досить успішно. Я був територіальним керівником компанії Ozon у Центральному адміністративному окрузі Москви. У мене все було добре: офіс у "Москва-Сіті", Mercedes, квартира — усе чудово. Але що може бути важливішим за ідею? Насправді — нічого. Немає таких грошей, за які я пішов би на війну без ідеї. Але й немає таких грошей, за які я б не пішов туди, куди мене веде ідея.
До 2014 року я постійно їздив в Україну. І помітив, що мені тут комфортніше. Остаточно переїхав у 2021 році. На громадянство подався за місяць до початку війни. Потім почалося повномасштабне вторгнення, і все стало на паузу. Я розумів, що війна неминуча. Із Денисом, нашим командиром, я був знайомий ще задовго до війни. Я займався ММА, і він тоді нас тренував. За два тижні до вторгнення ми це обговорювали. Він запитав: "Ти думаєш, буде настільки велика війна? Ракети, усе таке?". Я тоді відповів: "Так, буде тотальна війна". А він казав: "Та ні, думаю, усе обмежиться Донбасом". Але вийшло інакше. Усе до цього йшло. До речі, за тиждень до війни я купив плитоноску. Щоправда, третього класу — вирішив зекономити дві тисячі гривень. Дарма.
У 2022 році ми швидко згуртувалися навколо нашого командира Дениса Капустіна. Спочатку нас було п’ятеро. Потім ми самі поїхали на фронт. Згодом нас помітило Головне управління розвідки. Так ми й опинилися тут.
Зараз ми акумулюємо навколо себе протестну частину суспільства. Думаю, сьогодні ми — одні з лідерів російської опозиції. Тому що ми не лише підрозділ ГУР, а й військово-політична організація.
Чим далі, тим більше ми стаємо подразником для режиму. Ми — єдині опозиціонери, які хоча б на тиждень отримали контроль над частиною території Російської Федерації. Більше ніхто такого не робив.
Це була Нова Таволжанка. Є навіть своєрідний мем про те, що під нашим контролем там не було жодного зґвалтування. А вже у 2025 році якийсь російський мобілізований зґвалтував жінку та вбив її чоловіка. Ми тоді писали: "При нас такого не було". І це правда.
Я пам’ятаю, як ми заходили в Брянську область. Виходимо з лісу ланцюгом — і бачимо двох бабусь, які просто мовчки заходять у будинок. Ніхто не був до цього готовий. У Бєлгородській області у 2024 році все вже виглядало інакше. Коли ми заходили в село Любечани у Брянській області, російська пропаганда заявляла про "розстріл автобуса з дітьми".
Але треба розуміти, що таке прикордоння. До 2014 року це були відносно заможні регіони, які жили за рахунок транзиту товарів. А після 2014-го це стала глухомань. Там узагалі не живуть люди непенсійного віку.
Нас почали помічати ще й тому, що ми стали викликати відгук у мешканців столиці. До нас почали приїжджати люди, які закінчили престижні московські виші. Ми зачепили ту аудиторію, за яку влада найбільше боїться. Тому що "глибинний народ" їм не шкода. А коли йдеться про москвичів — це вже інша історія.
Крім того, ми, на відміну від більшості опозиції, почали застосовувати силу.
Саме тому Путін у березні 2024 року заявив, що хоча в Росії діє мораторій на смертну кару, до так званих "російських добровольців" має бути ставлення таке, ніби вони завжди перебувають на полі бою. Фактично це означає: проти нас дозволені будь-які методи.
Я чудово розумію, у що вписався. Особливо зважаючи на те, що таке РДК. Я у списку терористів та екстремістів, моє обличчя відоме. Голова Слідчого комітету РФ Бастрикін ще в січні наводив мене як приклад "колаборанта". І я розумію: якщо для більшості тут війна колись закінчиться, то для нас — ні. Поки не впаде режим, вона для нас не завершиться.
Сьогодні ми займаємося своєю справою тут, у складі "Спецпідрозділу Тимура" ГУР МО України.
Щодо заходів, які сьогодні організовує наш підрозділ, — щоб у суспільстві не виникало такого розшарування, щоб армія не ставала окремим світом, а залишалася частиною суспільства, важливо проводити такі ініціативи та зустрічі".
Іван Бондаренко
