За декілька днів до загибелі госпітальєрка Ірина Цибух писала подрузі: "Я стаю "сектанткою" "Хвилини мовчання"

Автор: Віолетта Кіртока

30 червня у Львові, у Шевченківському Гаї, вже вдруге відбудеться ЧекаFest, присвячений загиблій бойовій медикині. Крім виступу гуртів, які Ірина слухала за життя, фестиваль передбачає і освітні програми, бо для неї важливим було доносити до українців значення історії та необхідності постійно навчатися. Цей фестиваль – не тільки про Ірину. Вона досліджувала і розвивала тему пам’ятування полеглих у російсько-українській війні. Тож ЧекаFest – це вшанування всіх, хто віддав своє життя за Україну, але це світлий сум.

Всі, хто говорить про Ірину, - обов’язково використовує слово "любов", бо і вона її випромінювала, і сама була – про любов: до країни, до дітей, до родини. Щоб захистити близьких, вона у 2023 році, під час ротації у Серебрянський ліс, написала заповіт з конкретними розпорядженнями щодо церемонії прощання, дала поради, як мамі, татові і брату жити без неї, що співати, згадуючи про неї, де брати сили іти далі.

Іра народилася 1 червня, а загинула 29 травня, за два дні до свого 26-річчя. Саме в ці дні друзі та рідні дівчини вирішили проводити ЧекаFest. Минулого року він об’єднав тисячі людей. Цього року програма обіцяє бути насиченою і глибокою. Напередодні фестивалю ми поспілкувалися з родиною Ірини, її подругами та побратимами. Під час цих розмов ще раз пересвідчилася – постать Ірини настільки багатогранна та об’ємна, що жодна стаття не передасть її масштабу. Україна втратила одну з найкращих своїх доньок, яка могла вплинути на розвиток країни.

Подруга Ірини – Ірина Саєвич: "Такі люди не вмирають! Який заповіт?"

- Історія нашої дружби почалася з юності. Мені було 19, а Ірині – 17, коли ми познайомилися. На той момент вона була чи не наймолодшою волонтеркою Львова. Принаймні, я нікого молодше за неї не знала. І при цьому вона постійно їздила на фронт. Там казала, що їй 18. В одну з таких поїздок їй подарували чеку від гранати, яку вона носила весь час – на шиї, на зап’ястку. До того за позивний їй дали ім’я якоїсь грецької богині, але після отримання цього подарунка дуже природним стало називати її Чека. З того часу вона сама почала привозити чеку як подарунок своїм друзям. Тому і фестиваль ми назвали саме за позивним Іри – ЧекаFest. Цього року він відбудеться 30 травня, поміж двох важливих дат – днем загибелі Іри та її днем народження. Її друзям та родині було важливо, щоб в її день народження збиралися її друзі навколо неї. А ще… У заповіті, який залишила Іра, вона написала, щоб, прощаючись, на могилі співали українських пісень, палили ватру. Так було в день поховання. Так було торік на фестивалі. Молодший брат Ірини Юрко - потужний двигун фестивалю. У минулому році він одночасно захищав диплом і робив фестиваль. Це було непросто, але він та інші Ірині близькі люди вирішили і цього року його організувати, тим самим розширювати спільноту тих, кому Іра була цінною.

Один напрямок фестивалю – музичний. Буде Марина Круть,  подруга Іри. Будуть інші гурти, які були для неї важливі. Багато гарної музики. Освітній напрямок цьогоріч має вивчати тему ідентичності. Як і минулого року будуть зони присвячені пам’яті. Бо основна ідея фестивалю – пам’ять.

Саме Ірина активно пропагувала і традиціоналізувала хвилину мовчання о 9 годині ранку по всій країни. Вона запросила представників великих бізнесів на лекцію 9 травня 2024 року, щоб вони запровадили цю традицію на підприємствах. І те, що зараз о 9.00 зупиняються Львів, Івано-Франківськ, Вінниця, Чернівці, Київ та інші міста — заслуга великою мірою саме Іри.

- Вона дуже давно почала цікавитися темою політики пам’яті, – продовжує Ірина. - Навіть коли ще не усвідомлювала, що буде будувати політику пам’яті. У 17-річної Ірини вже були друзі, які загинули на фронті. Вона знала дати народження їхніх дітей, їздила до них з подарунками на свята, хоча по суті сама ще була дитиною. Виїжджаючи за кордон, вона брала стікери з кюар кодами і клеїла у туристичних місцях. Їй було важливо, щоб іноземці, які проживають своє життя, перейшли за тим посиланням і побачили, що зовсім близько реальність геть-чисто інша, неподалік, в сусідній країні, на війні гинуть люди.

Прагнення вшановувати загиблих у неї виникло дуже давно. За кілька років до вторгнення почала займатися цим вже системніше. Іра пішла навчатися на державне управління на магістерську програму якраз для того, щоб шукати варіанти, як це зробити власне політикою. Чому у нас немає такої національної традиції? Іра часто говорила, що це через Радянський Союз, який усюди ставив невідомих солдатів, стираючи імена та обличчя, роблячи їх не схожими на тих, хто живе поруч. Вони були безликими. Їй було важливо, щоб ми знали імена, історії, обличчя наших героїв, знали їхніх дітей, підтримували родини. З цього приводу Ірина дискутувала з викладачами у школі економіки, багато часу проводила за розмовами з Антоном Лягушею. Й згодом ці роздуми переросли в ідею поширити хвилину мовчання. Тому Ірина спілкуватися із бізнесами, великими компаніями, громадськими організаціями, пояснюючи їм, чому потрібно впроваджувати хвилину мовчання у їхню щоденну роботу, як це правильно робити… Незадовго до загибелі Іра мала повернутися з чергової ротації – у неї вже була запланована зустріч з міністерством економіки, щоб ще системніше проводити роботу із бізнесом. У ті дні Іра писала мені: " Я стаю "сектанткою" "Хвилини мовчання". Тепер під час хвилини мовчання ми згадуємо і Іру…

Навчаючись у старших класах, Ірина знала точно, що хоче стати журналісткою. Власне, і з Ірою вони познайомилися в редакції львівського телеканалу.

- Іра була промінням стабільності і доброти. У ній було стільки любові і тепла. З нею ніщо не було страшно. Вона вела мене через всі ключові події мого життя. І коли вона, вже працюючи на Суспільному, запропонувала їхати в Сєверодонецьк реформувати місцеву редакцію, я погодилася: розсталася з хлопцем, звільнилася з роботи і поїхала за нею... Потім разом переїхали в Київ. Іра вела за собою. Коли її не стало, ми всі осиротіли, навіть ті, хто був набагато старший за неї. Вона була авторитетом, батьківською фігурою.

У всіх, з ким я говорила, випитувала, звідки у Іри, галичанки, спадкоємиці роду, в якому були вояки УПА, така любов до Донбасу. Чому її туди тягнуло? Свій перший документальний фільм "Відстань" Ірина зняла саме про дітей Донеччини. Власне, напередодні повномасштабного наступу вона його і презентувала в тому ж Сєверодонецьку. 24 лютого показ мав відбутися в Києві…

- Іра була дуже прямолінійною. Місцеве донецьке телебачення не зовсім було готове до її прямоти. Місцевий ведучий приходив після ефіру, а Іра підказувала йому у "вухо" гострі питання під час ефірів, які він не наважувався повторювати гостям, і боявся критики Ірини. Він навіть придумав слово "Цибулінг" у значенні булінгу, але від Цибух… Але з часом ми всі стали близькими друзями і часто сміялися із цього незвичного терміну. Попри прямоту Іра закохувала у себе. Багато проєктів Іра зробила на UA: Донбас. Для "12 міфів про Донбас" залучила Інститут національної пам’яті. Розповідала, яка насправді українська Донеччина і Луганщина, що насправді ці регіони мають давню історію, це був козацький зимівник. За ініціативи Ірини актори Сєверодонецького театру читали вірші українських військових. І вона навіть під час запису цих віршів транслювала енергію головної людини у кімнаті, вчила акторів, як правильно бути акторами. "Отака має бути інтонація", - наполягала. Вийшло фантастично! І всі дослухалися. Бо вона з перших хвилин ставала авторитетом, куди б не потрапляла.

Це вона запропонувала: "Давай викладати дітям медіаграмотність по всій Україні". І ми їздили всюди, де були гуртки, телестудії шкільні. Вона брала регіони близькі до фронту. Під час цих зустрічей переймалася історіями дітей, бо для багатьох із них в тих умовах в яких вони жили, бути проукраїнськими було дуже важко. Викладачі із радянським минулим, російське телебачення, яке добивало на ті території, нав’язувало все російське. Але діти, попри все, відчували себе українцями. Саме в дітях Іра бачила великий потенціал.

У віці 18 років Іра разом з добровольцем, Геннадієм Дубровим, другом Бізоном (він на фото з двома Іринами), який пройшов і Майдан і був кіборгом Донецького аеропорту, їздили у школи розповідали про Революцію гідності. Питала школярів про поширені міфи: чи чули вони, що на Майдані були наколоті апельсини, і пояснювала, чому це не так. Іра на власні очі бачила Майдан - її дядько був серед мітингувальників, до нього вона і приїздила. Деякі вчителі, розповідала Ірина, дуже скептично ставилася до її розповідей. Але вона не зупинялася. Їздила, розповідала. Бо вона хотіла змінювати людей різними методами. І їй це вдавалося. Родина Ірини зараз дуже близька із Сонею, до якої в школу з лекціями приїздила Іра. Великою мірою завдяки Ірі Соня вирішила стати військовою і нині проходить навчання.

24 лютого після перших обстрілів я написала Ірі "Як ти?" Вона була на сході. Відповіла: "Шукаю, чим дістатися до Києва, щоб піти в Госпітал’єри". Виявилося, що вона, не афішуючи цього, проходила вишколи, готувалася. У неї був "квиток" в "Госпітальєри", який вона не збиралася міняти.

Я приїхала до неї на базу через два тижні. Самій в Києві було страшно лишатися. Тоді я побачила іншу людину. До цього це була Іра-подружка, з якою ми ржали, мріяли, дуркували, а тепер я бачила дорослу жінку, яка збирає аптечки до третьої ночі, бо зранку потрібно виїжджати на чергування…

Питання загибелі, смерті, Іра не оминала, а з багатьма друзями обговорювала як побутове питання, яке треба завчасно пропланувати.

- У повідомленнях Іра весь час мені писала: "Сьогодні ледь не загинули", "Не знаю, чи виживу в цю ротацію". Вона розповідала мені, як під час боїв на Київщині, під щільним обстрілом, вона лежала в траві і прощалася з усіма. Але ні я, ні багато інших її друзів не вірили, що вона може загинути. Такі люди не вмирають! Це просто неможливо. Який заповіт? Вона доживе до кінця війни і буде змінювати країну. Хоча вона перебувала на напрямках, де були шалені втрати: Серебрянський ліс, Мар’їнка, Кринки. В тил до ворога з хлопцями заходила.

Коли Іра загинула, за день до прощання приїхала Соня, вона на ніч залишалася у мене. Ми довго сиділи на балконі, багато згадували і жартували про Іру. Такий захисний механізм психіки. Мовляв, вона потрапила в рай, а там - купа її ухажорів, бо її любили страшенно, куди б вона не потрапляла, в неї гарантовано одразу ж хтось закохувався. Ми жартували тоді: "В раю, напевно, почалася бійня за Ірине серце". І в цей момент в небі з’явилися блискавки. Я розумію, що це збіг, але було відчуття, що Іра десь тут, в просторі, і нас чує.

Я довго не могла зібратися після її втрати. Раніше вона витягувала мене з важких ситуацій, якось так робила – хоп, і на інший рівень. А тут я опинилася без неї… Якось мені треба було набрати Ірину маму якраз у такий складний етап життя. Реву взахльоб. І мама мені сказала: "Нам треба навчитися вирощувати внутрішню Іру. Бо інакше ми не вивеземо…" І я прийняла важливе рішення – тепер живу з відчуттям внутрішньої Іри. Коли мені важко, веду з нею діалог, пишу їй в телеграмі. Коли втрачаєш настільки близьку людину… На похороні я уявляла, що лягаю поруч з нею і мене теж присипають земелькою. Так було легше. Якийсь час була з нею в тій земельці. З часом почала відкопуватися потрошку… Якщо мені так важко, не уявляю, як її рідним. Їхнє горе неможливо зрівняти ні з чиїм іншим.

Подруга Ірини – музикантка Марина Круть: "На фестиваль приходять люди, які хочуть дізнатися про Іру. Він про пам’ять, але не тільки про Ірину, а про всіх, кого немає поруч"

- Ми товаришували доволі близько. Звісно, коли Іри не стало, я важко переживала цю втрату і розуміла, що так просто змиритися з її смертю не вийде. Хотіла щось на знак любові до неї зробити. Щось величне і масштабне. Щоб пам’ять про Іру жила. Для мене, як для музикантки, найприйнятніше – творення музики. Але я вирішила піти трішки далі – щороку в Ірині дні – від 29 травня, дня загибелі, до 1 червня, дня народження, - робити фестиваль на її честь. Минулого року він відбувся вперше. Цього року він має пройти між днем народження і днем загибелі – 30 травня.

Коли ми говоримо про музику на цьому фестивалі, для мене було пріоритетом запросити тих артистів, яких вона слухала в дорозі, в житті. Якби вона побачила, що на її фестивалі грають ці артисти, вона була б щаслива!

Задовго до загибелі Іра написала заповіт. І вислала його мені і ще одній своїй подрузі. Крім виконання десяти пісень під час поховання, вона також попросила запалити ватру – і ми зробили її на Марсовому полі. Добре памя’таю той момент: запалили ватру і хотіли включити музику, але колонка сіла. Тоді ми почали співати самі. Я з натовпу витягала присутніх співаків. І ми співали всі разом години чотири. Тоді ж створився гурт "Шепіт" – він відкриває цього року наш фестиваль. Вирішили кожного року запрошувати одне молоде ім’я. Таким чином ми надаємо хороший майданчик новачкам, щоб показати себе публіці.

На фестиваль приходять люди, щоб дізнатися про Іру. Це фестиваль пам’яті, але він в першу чергу про неї і про всіх, кого немає поруч. ЧекаFest дає змогу прожити різні емоції.

Гурти, які будуть цього року – "ДахаБраха", "Пиріг і Батіг" всім складом, "ЩукаРиба" обов’язково виконають ті десять пісень із заповіту Ірини. Ми продовжуємо цю традицію. Співаємо їх за кордоном, транслюємо саме як список Ірини Чеки.

Іра багато говорила про смерть. Але щоразу, коли говорила, смерть наче чула і відводилася від неї. Останньої ротації ми не говорила про неї, і Іри не стало. Такий прикрий символізм я помітила...

Заповіт Ірина написала під час ротації в Серебрянському лісі. Вона писала звідти: "Так валить, що не знаю, чи вийдемо ми звідси"...

Знайомство Марини з Іриною почалося через привітання.

- Спільна знайома попросила мене привітати Іру з днем народження. Я записала відео. Вже пізніше познайомилися вживу, і я пообіцяла: "Прийду до вас на ротацію. Хочу побачити, як ви працюєте, як живите, поспіваю пісень". Ми зустрічалися на Донеччині: Краматорськ, Дружківка.

Я не знала Ірину до повномасштабної війни, так сталося, але я вже заприятелювавши, побачила в ній дві грані. Одна - дуже доросла, неймовірна мудра керівниця з високим інтелектом, емоційним інтелектом, чутлива та прониклива. Всі найкращі епітети, які можна застосувати до керівника, притаманні Ірі. Інша грань – це Іра, якій лише 25. Ще бунтарка, імпульсивна, доволі різка, набуваюча досвіду. В ній була разюча різниця її віку і того, що вона робила.

Подруга Ірини Тетяна Пилипець: "На фестиваль приходять люди, які хочуть дізнатися про Іру. Він про пам’ять, але не тільки про Ірину, а про всіх, кого немає поруч"

- Лише нещодавно, коли Іринина перша вчителька робила програму по пам’ятуванню, ми з’ясували з нею, що саме вона привела свій третій клас у дитячу бібліотеку на Окуневського на виховну годину. Я тоді і оформила читацький формуляр Ірині. Класі в п’ятому вона почала активно провадити наше життя в церкві, бо ми ще й сусіди, живемо поруч. Іра виступала в церкві. Вона мене і привела в це згромадження. Ми робили багато заходів, у яких вона брала участь, часто читала вірші. Років у 12 вона зробила при церкві об’єднання "Потихеньку", сама вже почала робити багато активностей.

В 14 році, коли її вуйко, брат мами, пішов на фронт, сталося моє перше волонтерство. Іра розповідала, що вуйко на Луганщині, на 27-му блокпості. А він - активний читач. І коли Ірина спитала, що йому потрібно, він відповів: "У нас все є. Мені треба електронна книжка". Ми зібрали гроші і переслали йому електронну книжку, щоб він під час відпочинку міг читати. Завдяки Іринці я дізналася, що таке тепловізор. Ми купили тоді ж цей прилад і передали його у серпні-вересні її вуйкові. Тоді ж почали плести "лісовичків" - досі це робимо.

Іра збирала молодих людей у бібліотеці, де я працювала. Бувало, що ставили столи на 200 – 300 людей! Ірина мама – майстриня по розпису писанок. Всі, хто долучався до майстер-класу, малював писанку собі і воїну. Ми все це пакували і возили на фронт. Паралельно Іра допомагала мені в організації фестивалю "Кальміус". Вона вже вчилася у 10 класі, коли принесла мені записку, що мама відпускає її на фестиваль. Так вона потрапила вперше на Донбас. Ми ночували у знайомої, спали з нею разом на дивані. І вона крутилася вночі страшенно і кінець-кінцем зізналася, що підробила записку. Тоді ж зі Львова здавалося, що на Донбасі війна у кожного в подвір’ї. Хоча ми були за 80 кілометрів до лінії фронту.

Під час тих фестивалів Іра задружилася з нашим активним колом. Максим Потапчук (на фото – в центрі стоїть), зараз він офіцер 25-ої Січеславської бригади, був провідником Пласту. Саме він налаштував Іру таким чином, щоб вона зосередилася на дітях Донеччини. Вже готуючись до вступу на журналістику, вона писала програму, як говорити зі школярами, розвінчувати фейки. Так вона почала впроваджувати цю ідею, їздила вже самостійно, це була її окрема освітня програма.

Вже коли Ірина переїхала працювати і навчатися в Київ, ми дорогою на фестиваль, обов’язково бачилися з нею, вона завжди робила сюжети, була залучена в наше життя і підтримувала наші ініціативи. Після її вбивства росіянами діти, до яких вона колись приїздила з лекціями, з якими говорила, свідомо обрали шлях воїнів, хтось жив у її батьків, поки шукав місце для проживання, бо багато тих містечок і сіл, де бувала у школах Ірина, опинилися в окупації. Те, що ці діти виявилися свідомими, готовими захищати країну, - пряма Іринчина дія, хоча вона тоді ще сама була дитиною, коли вона їздила з освітніми програмами, їй не було і двадцяти...

Минулоріч перед роковинами ми отримали запрошення від "Суспільного" на перегляд фільму, який зробила Ірина, але не встигла широко презентувати. Я була вражена, наскільки він промовистий. Звісно, що мене розчулила в кінці стрічки подяка нам з Максимом, що ми залюбили її в Донеччину… Чи не вперше я розплакалася так, що довго не могла заспокоїтися.

Коли Іра надіслала мені свій заповіт, це мене морально вбило. Вона просила передати його брату, мамі, батькові. В заповіті є слова, що ми маємо діяти. Саме вони мене струснули. Я коли їх прочитала, мене наче сама Іра отямила, наче я у двері скляні врізалася.

Іра дуже вірила в бібліотеки, допомагала із стратегічними змінами. Казала: щоб реформуватися, спочатку треба стати явними. І багато робила для того, що це відбулося.

Тетяна вдвічі доросліша, за Ірину, але вони близько дружили. Тепер Тетяна так само близько спілкується з мамою Ірини і її бабусею…

- Всі зв’язки, які Іра залишила, дуже живі. Ми безкінечно говоримо з Оксаною про Іринку. А її двоюрідна сестра була у нас на практиці – вона вчиться поліграфії. Всі стосунки тривають.

В бібліотеці Іваничука на Площі Ринок у Львові кожного відвідувача зустрічає фото Іринки, а як перейти за посиланням біля портрету, можна отримати її рекомендації про книги, подкасти.

Це вже список 23-річної дівчини. Бо там є Снайдер, Грицак, В’ятрович. Це список літератури для тих, хто готовий працювати для цієї країни. А у дитинстві Іринчиною улюбленою книгою була "Тореадори з Васюківки". Дізнавшись про це, школярі принесли нам в бібліотеку красиве видання "Тореадорів" видавництва "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА" з листом для тих, хто буде брати цю книгу. Там є такі слова: "Якщо ти любиш такі книги, то значить ніщо не зупинить тебе на твоєму шляху".

В підлітковому віці Іра любила детективи, пригодницькі книги. Подружилася з Жаданом, активно читала його і обурювалася, чому всі бачать його ліричним поетом, бо вона шанувала його прозу, рекомендувала всім читати. Любила поезію Іздрика. В’ятровича і слухати любила і читати, не пропускала його відкриті лекції. Зосереджена була на вивчені історії України, на сучасних авторах, які говорять сучасною мовою. Дуже захопилася традиціями київського народу, читала етнографічні книги по вишиванню.

З позиції втрати фізичної мені видається, що Іринка мала в собі здоровий фаталізм – тому намагалася більше встигнути, законектити людей між собою, бо ми всі тепер взаємодіємо. На дев’ятий день після загибелі Іринки ми вийшли о дев’ятій ранку на декілька локацій. У нас були плакати, ми закликали зупинитися і вшанувати загиблих. Пояснювали, що це здорова ініціатива здорової людини. Поліція допомогла нам, перекрили дороги. Сьогодні зранку я ішла і не було жодної машини, людини, горобця, хто б не зупинився. Ініціатива, яку вона започатковувала, шириться. І коли я бачу, як зупиняються міста, розумію, що це спрацювала одна єдина Іринка.

Це не про стати і помовчати, бо багатьом з нас хвилини не вистачає, аби перелічити імена всіх загиблих, кого ми хотіли б вшанувати, чиї подвиги знаємо, але ми у ці 60 секунд можемо подумати, що сьогодні вчинити такого, щоб москалям стало гірше. Ірина закладала у хвилину мовчання і такий сенс також. Пам’ятуючи, ти плануєш дії, щоб москалям зробити гірше. Кожного дня пересвідчуюся: скільки України видно через Іринку!

Молодший брат Ірини Юрко: "Коли Іра приїхала додому після деокупації Київщини, ми всі просили її більше не повертатися туди"

Юра молодший від Іри на шість років.

- Іра завжди була для мене наставницею. Я точно відчував її підтримку, наставництво, це про неї - допомогти, порадити, направити. Вона сіяла – думки, сумніви. І проростало. Іра направляла.

Зрозуміло, що Іра мала привілей старшої сестри. Я був для "принеси – подай". А я був добрим хлопчиком. Що просили, те робив. І вона цим користувалася, а мене це в дитинстві нервувало. А потім ролі помінялися. Вона сама завжди мені допомагала.

Декілька разів брат Іри повторив словосполучення на адресу сестри "сильна постать". І це усвідомлення до нього прийшло ще за її життя. І про це говорять всі, хто знав Ірину.

- У 2020 році Іра запросила мене на вишкіл до "Госпітальєрів". Це був максимально широкий курс, де тобі дають базу бойової військової медицини. Це було місце, де вона дійсно отримала глибоку базу бойової медикині. Саме в "Госпітальєрах" вона отримала краще розуміння, як і що потрібно робити, щоб врятувати життя. Вона казала, що основу отримала в "госпах" на тому вишколі. І я можу підтвердити цю думку.

З того мого випуску вишколу була людина, яка одразу поїхала на свою першу ротацію. Але це була осінь 2020 року, чергування пройшло покійно, без поранених. У цей час Іра акцентувалася на навчанні в київської школі економіки. На початку 2022 року, коли ішлося про наступ, вона, думаю, чітко розуміла, який її план, контактувала з "Госпітальєрами", які в свою чергу активно готувалися до масштабної війни. Саме тому 24 лютого Іра приїхала з Донеччини з показів фільму і одразу поїхала на базу.

Іра була дуже близько з родиною: мамою та татом, бабусею, і, звісно, братом. Але спілкування з кожним членом родини будувалося по-своєму.

- Іра ділилася зі мною більше, ніж з мамою, бо не хотіла її травмувати. Розповідала багато. У перші місяці повномасштабної війни у неї було відчуття, що дуже скоро кінець, що країна не встоїть. Вона бачила, як в центрі Києва спалювали документи державні відомства. Вона евакуйовувала поранених з метро "Святошин". І все, що вона тоді бачила, нею сприймалося, як кінець всього. Росіяни були майже в Києві! Попри те відчуття кінця Іра чітко і послідовно робила свою роботу, багато вивозила цивільних.

Добре пам’ятаю, як Іра приїхала додому вперше після початку повномасштабної війни – з її початку пройшло два чи три місяці, після деокупації Київщини. Всі просили її не повертатися туди. Але її позиція була чітка і зрозуміла. Вона знала, що робить.

Складних ротацій у Іри було багато. Вона розповідала, як до їхньої машини пораненого вивозили більше години. Важко було чекати, кожна хвилина мала значення для порятунку життя.

З мамою у Ірини сформувався свій ритуал. Вони списувалися кожного дня – зранку і ввечері. Ірі потрібно було написати не багато: "Цьом. Все добре". У нас з нею переклички не було, ми спілкувалися багато. Вона просила мене говорити про своє життя, а я, порівнюючи те, що відбувалося у мене, з її досвідом, відчував, що якось дико говорити про волонтерство у Львові. З часом це вирівнялося. Я усвідомив, що ми маємо різні досвіди, і що їй якраз дуже не вистачає розповідей про звичайне життя. Тому ми говорили про все. В моєму телефоні - стоси голосових.

Ми одразу домовилися: якщо щось станеться, подзвонять мені, мій номер було вказано в документах Ірини. І досі мене тіпає, коли дзвонить невідомий номер. Дуже не люблю спілкуватися телефоном… В той вечір мені подзвонила Яна Зінкевич, очільниця "Госпітальєрів"…

Важливість хвилини мовчання, зрозуміло, надзвичайно важлива братові Ірини.

- Формально хвилина мовчання вже була, але фактично мало хто її дотримувався. Іра вважала, що ритуалізація пам’яті дуже і дуже важлива. Це такий момент єдності, коли вся країна зупиняється і кожен має кого згадати. Але водночас це і колективна історія. Я за те, щоб це було максимально гнучкий ритуал – якщо хтось забув, не почув, що дев’ята, спав ще в цей час, нічого страшного. В будь який момент дня можна зупинитися і згадати полеглих. Але о 9-ій ранку ми всі в спільності. Ми переживаємо досвід війни. Більшість людей має кого згадати. Так Іра пояснювала, чому важливо дотримуватися саме хвилини мовчання. Тому Іра з дівчатами почала впроваджувати інші практики пам’ятування. План був широкий. Іра не встигла всього реалізувати. Громадська організація "Вшануй", яку вона започаткувала, продовжує цю роботу. І у Львові міська влада долучилася. Хвилину мовчання оголошують через засоби сповіщення. І місто зупиняється. Це фантастичний результат!

Юрко – один з організаторів ЧекаFestу.

- Історія з фестивалем горизонтальна. Є команда ентузіастів, ідейні люди. Більшість співорганізаторів все робить на волонтерських засадах. Це колективне рішення, яке підтримало ідею Марини Круть щорічно робити музично-освітній фестиваль, бо освіта для Іри була дуже важливою. Музична частина фестивалю – то про культуру. Перший рік був надзвичайно складний. Але ми знали, що будемо робити фест і на другий рік. Зараз знаю, що будемо робити і третій рік. І це також частково про ключове питання у вшановуванні Ірини - культуру пам’яті. Цей фестиваль - приклад формування нової культури пам’яті, людиноцентричної. Зараз він вже не лише про Іру, а про всіх полеглих воїнів. Чим далі від першої річниці, коли все було ще дуже зболеним, з роками фестиваль буде набувати ключового акценту - пам’ять про полеглих воїнів. Тому, маючи таку надмету, і вже це усвідомлюю, ми точно не захочемо зупинятися. ЧекаFest - це важлива місія. Я б ще сказав про те, що зараз цей фестиваль вибудовує певну спільноту людей, які мають спільні цінності, проживання досвідів війни, це також важлива точка для формування взаєморозуміння.

А ще… Я не вірю в потойбіччя, в знаки. Це в мені говорить моє раціональне. Але все таки є емоційна частка, яку я не можу не відчувати. Є багато моментів, коли можна сказати, що до моїх зусиль і Іра доклалася. Під час першого фестивалю очікувалася злива. І у нас не було плану Б на цей випадок. Але дощ обійшов наш майданчик стороною.

Я питала Юрка, чи він переслуховує голосові повідомлення сестри.

- Я дещо передивляюся з відеоматеріалів: інтерв’ю Ірини, її подкасти. До них я повертаюся. Знаю, що багато хто з її друзів переслуховує голосові, продовжує переписуватися з Ірою, але я не залазив в нашу переписку, не заходив в неї. Поки ще не готовий до цього…

Побратим Ірини Тарас, позивний Лютий: "Іра чула те, на що інші не звертали увагу"

- В "Госпітальєрах" я спочатку був командиром 38-го екіпажу. З Ірою ми мали дві зустрічі – першу, коли мене розподіляли на екіпаж у квітні 2022 року. Я мав виїжджати на першу ротацію, коли приїхала Яна Зінкевич. Іра якраз добирала людей в екіпаж. Вона звернула увагу на мене, бо я за освітою медик, водій, ще й вмію стріляти… Але Яна сказала: "Він сильний, і в тебе сильні члени екіпажу. В нього буде свій екіпаж". І Іра взяла Німця. Я вже мав дві великі ротації, коли Іра написала: "Привіт. В нас випадає хірург, чи не міг би ти долучитися до нас на два тижні, а я весь це час буду шукати заміну". Я погодився. Так сталися перші два тижні наших спільних двох років. На той момент Ірин 5-й екіпаж їздив на двотижневі чергування, вже потім перебували в ротації по місяцю і навіть по шість-сім тижнів.

Я приїхав до них, ми познайомилися з екіпажем. Мені спочатку не дуже вірили, але в кінці ротації Іра вручила мені чеку. Це був вищий знак довіри. І я залишився з цим екіпажем на два роки. Правда, перед другою ротацією пошкодив ногу, лікувався, коли мене набрала Іра і спитала, чи долучуся я до них знову. Я зібрався і поїхав до них, не долікувавшись…

Мене багато хто питав, як це я, старший екіпажу, пішов в екіпаж, де мною тепер керують, та ще й жінка. Але в мене не було жодного зауваження до методів роботи Іри. Крім того, ми з нею однолітки, знайшли спільних знайомих: її однокласниця, наприклад, виявилася моєю одногрупницею. У Іри були свої підходи в праці з людьми. Кожного вечора вона проводила наради, ми обговорювали, що зробили не так, де можемо покращитися, швидше щось виконувати. У кожного була своя мінізона відповідальності. І це класно впливало на внутрішню атмосферу екіпажу і спілкування з тими підрозділами, до яких ми приїжджали. Бо всюди чули слова: "Якщо поруч працює 5-ий екіпаж, знаємо, що не помрем".

Я медик за фахом, працював в невідкладній допомозі, маю досвід, як в секунди вирішувати, що робити і як. При вогнепальних пораненнях, коли не маєш можливості зробити МРТ, а з діагностичних засобів маєш лише свій медичний скіл та інтуїцію, розумієш єдине - ти не маєш права втратити людину. І якось так складалося, що, на щастя, у нас не було жодного загиблого в наших руках. Які б критичні поранення не були: і в голову, і в грудну клітину, кровотечі вузлові, але за рахунок швидкості і вмінь надавати допомогу, тренувань, які ми постійно ініціювали, завдяки тому, що постійно вдосконалювалися, працювали з мікромоторикою рук, щоб знати, що де лежить, що де стоїть, де взяти потрібний інструмент, не дивлячись і не задумуючись над цим, нам вдавалося рятувати поранених. Дійшло до того, що ми могли ставити венозні доступи на ходу, хоча машина їхала по бездоріжжю. Наші пацієнти були і обігріті – ми вливали лише підігріті інфузії. У нас холодильничок був перероблений під обігрівач. Ми могли мати не заряджені телефони, але обігрівач мав працювати обов’язково.

На стабілізаційному пункті під час передачі пораненого, коли я займався з медиками пораненим, водій прибирав машину, а Іра чи парамедик підключався до електромережі, щоб заряджати великий павербанк. Це були наші обов’язкові правила поведінки. Ми завжди мали засоби, щоб ідеально вимити машину, щоб не лишилося ні плямки крові і щоб у наступного нашого пацієнта не було навіть шансу чимось заразитися під час надання допомоги.

Я знав, що Іра написала заповіт і передала його Марині Круть. Я до того поставився негативно. Тобі треба жити, - казав я Ірі, - тебе стільки людей знають! Знаєте, є людина, а є людина–ідея. І ідея має жити. Це як Че вбивали, але вбили тіло, ідея продовжила жити. Це десь грубо кажучи було і про Іру. Бо вона була певним ідеологом хвилини мовчання, якої ще в державі не було. Саме вона заклала певний фундамент, щоб пам’ятувати, важливість цього для поколінь. Це вже людина-ідея. Можна знищити тіло, але ідеї – ні. Важливість її в соціумі і перевихованні людей віку 35 плюс була неймовірна. Вона могла достукатися до кожного. І в розмові завжди мала аргументи і контраргументи.

Ще до зустрічі з Іриною була ситуація, коли моє життя висіло на волосині, і я навіть попрощався з життям. Це Бахмутський напрямок, Кленове. Я пішов з підрозділом як бойовий медик, екіпаж залишив у безпечному місці. Відбувся обстріл з "Граду". І я лишився один на один з пораненим, без зв’язку, без нічого. Над нами літав дрон і давав координати, по яких нас закидували міни. Якби я був сам, міг би спробувати перебігти через поле, але з пораненим це неможливо було зробити. Треба було дотягнути до ранку, коли ворог міняв мавік, перезаряджався. У нас було хвилин 20, за які ми подолали непоганий проміжок дороги. Слава богу, ми вибралися, той поранений живий. Але в тій канаві, де ми сиділи… Уламки падали нам на голови. Поряд були загиблі – про це говорив характерний запах. Почала горіти пшениця… Я думав, чи перекинеться вогонь на кущі, які нас прикривали. Не перекинувся…

Я завжди розумів, куди їду… Тому вимивав хату до ідеальної чистоти, щоб в разі моєї загибелі, зайшовши в моє помешкання, ніхто не міг би сказати, що я лишив бардак. Під час ротації не брився, не підстригав бороду. Коли ми фотографувалися, завжди казав, що це - на пам’ятник. Всі ми розуміли, де ми є і на що погодилися. Але одночасно ми вірили в везіння, в наші скіли, але й розуміли, що можемо опинитися не в тому місці не в той час. І бувало, що вивозили пораненого по мінному полю… Якось проскакували. Щастило.

Після першої ротації я переписав все, що було на мені, на рідних. І сам думав над тим, що потрібно написати, як би хотів, щоб мене поховали, як поставилися до моєї сім’ї, які ідеї лишити, щоб їх продовжили. Коли я написав свій заповіт і перекинув Ірині, вона мені розповіла про свій. Це була цікава розмова – з комарами біля будинку після важкої доби при двох стаканах - коли і спрайту. Це було про базовий день, а не про смерть… Ми напряму говорили про можливість загинути. І що зробити, щоб подовше протягнути, щоб зробити соціум набагато свідомішим.

Коли я пішов працювати у військовий шпиталь, Іра заїжджала, ми бачилися, спілкувалися постійно. Ввечері напередодні її загибелі ми переписувалися. За пару днів я мав зустріти її у Львові. У неї якраз були останні дні ротації. А я був на конференції по тактичному наданню допомоги від Фонду Сергія Притули. Іра надіслала мені свою фотографію. Дуже гарну. Пожартували один про одного. Написала "Люблю", я відповів, що завтра наберемося. Вночі я їхав на Львів. В потязі не міг спати, мені було недобре. Зранку, як вийшов з потягу, почав наярювати до Іри. Була сьома ранку. Вона не відповідала. Мені ще більше боліло, почав нервувати. Подумав, що телефон стоїть на беззвучному, що вона спить, бо вночі чергувала. Але мене набрав побратим і сказав, що сталося. Я якраз переодягнувся іти в операційну...

Знаєте, Іра чула те, на що інші не звертали увагу. Якось я пожалівся Ірі, що не маю можливості робити аутодермопластику, бо мені бракує певного інструменту. Вона спитала, як він називається. За декілька днів вона надіслала кошти продавцю дерматомів. І мені прислали цей ніж. Кожного разу, коли я бачу великі рани з опіками, - це про Іру.

24 серпня кожному члену нашого екіпажу Іра подарувала по вишиванці. На той момент у когось її ще взагалі не було. Для нас це не про вишиванку, а про той рівень культури в її голові, її виховання, високий інтелект, про її душу...

Іра, як клей, з мікрочастинок могла склеїти дуже велике коло згуртованих осіб, які мали спільні інтереси і єдине розуміння, хто ми, які ідентифікували себе, шанували себе, як українців, як націю.

Мама Ірини Оксана: "Не відчуваю відсутності Іринки. Для мене вона на довгій ротації"

- Мені здається, ніхто достатньо не розумів, що на нас чекає, що почалася війна, яка буде тривати не день і не два, і що Іринка буде залучена і досить серйозно, що буде на нульових позиціях. Але вона нас і не питала…

В одній з розмов, коли ми переконували її, що вона може бути кориснішою інакше, не на лінії вогню, вона сказала мені: "Нащо мені все це, якщо я не буду мати країни?" Так, ми намагалися її переконати більше не їхати в ротації, але Іринчиному інтелекту, свідомості, патріотизму, - і це не банальні слова, не гучні, а такі, які характеризують доньку – мали відповідати і складні рішення. А ми мали просто підтримувати її, чим могли.

Коли ішла київська кампанія, з Іринчиних дописів я зрозуміла, що відбувається і що вона знаходиться в пеклі. Мені ж вона завжди казала, що в неї все гаразд. А що відбувається насправді я дізнавалася з її соцмереж. Одна з наших перших розмов після повномасштабного наступу відбулася, коли я по телебаченню побачила сюжет про російських чмобіків. Я розповіла про це Іринці, а вона сказала: "Мам, я бачу їх перед собою. І це не "чмобікі". Це справді друга армія світу, дуже оснащена. Це вишколене. Можливо, там є ті, хто не знають, що таке електрочайник, але ситуація важка. Над нами літають дрони". Іра була одна з перших, хто говорив цю правду назагал.

Ще коли Іринка навчалася у школі, вона вже мала публікації, тому і спробувала себе в журналістиці. Після першого курсу перевелася на заочне навчання, бо поїхала в Київ працювати у різних медіа - і проєктах, і на "Суспільне", набувати навички і досвід. Я дуже хотіла, щоб вона мала студентське життя, але їй це було нудно.

Чому Іринка полюбила Донбас? Не знаю, звідки це взялося взагалі, адже це було ризиковано для її життя, але вона вважала, що може робити зміни. Одним з перших її власних проєктів було "Ми перейшли" - вона знімала міні- ролики, як люди переходять з російської на українську мову. Навіть такі малі кроки вона вважала важливими. Вона вміла підібрати слова і переконати нас із батьком, що так зараз треба і по-іншому вона не може. Вона бачила якусь свою мету. Звісно, я, як мати, хотіла, щоб вона була в безпеці, щоб мені було спокійно. Але якщо подумати про її вибір, про те, чого вона хоче, то ми ставали на її бік, підтримували її рішення, допомагали їй як могли. Я навіть в нашому сімейному чаті писала їй: ти знаєш, що я завжди ЗА тебе. Звісно, що при цьому ми страшенно за неї переживали.

У Києві Іринка познайомилася з Геннадієм Дубровим, позивний Бізон. Він – активний учасник Революції гідності, з Майдану пішов воювати добровольцем, пройшов Донецький аеропорт. Це був надзвичайно добрий, турботливий чоловік. Зустрічав Іру з роботи, готував їжу. Геннадій сам з Миколаєва, мама його досі там живе. 10 квітня 2022 року Бізон загинув на Слобожанщині. Ірина важко пережила цю втрату. Вона саме була на ротації, тому не могла приїхати на поховання.

У дитинстві Іринка була ангельською дитиною, чемною, ніколи не мали з нею проблем. Вперше про те, що моя дитина не проста, мені сказала її перша вчителька. Зараз ми згадуємо з Оленою Сергіївною ті моменти, бо маємо спільний проєкт у відділі освіти про пам’ять. Вона навчає педагогів, як говорити про Героїв у школі. Правдолюбство було головною рисою Іринки. А ще – вона, коли навчалася у школі, дружила з хлопцями. Дівчата в її оточенні з’явилися вже пізніше і дуже вибірково. Незважаючи на сталевий характер, Іринка була дуже м’якою з близькими людьми. Напевне тому, що в дитинстві відчувала тепло дідуся, з яким ходила у ліс і на риболовлю, і бабусі, з якою могли разом щось робити в городі. І, звісно, зростала і виховувалася у родинних традиціях і повазі.

У нас була домовленість про те, щоб зранку і ввечері донька писала мені повідомлення. І вона писала мені: "В мене все гуд. Цьом". Так само ввечері. Я питала: "Коли набереш?" чи "Коли тебе набрати?" От коли не було повідомлення, я била на сполох. Звісно, Іринка могла заснути після важкого чергування і вчасно не написати мені. Тоді після її пояснень, я відповідала: "З богом. Цьом".

Про свою службу донька не розповідала подробиць. Але інколи ділилася, що везла пораненого, якому співала стрілецьких пісень, щоб тримати його в свідомості. Хтось розповідав їй в дорозі, що ось-ось у нього має народитися дитина… Когось вона укривала, щоб був у комфорті. Знаю, що екіпаж Іринки зробив теплу машину евакуації – це для того, щоб зручно і добре було саме пораненому. Вона казала, що може не пам’ятати ні обличчя, ні імені бійця, але похвлинно пам’ятає, що відбувалося з пораненим, подробиці його поранення.

Я спілкуюся з Фаготом – комбатом морської піхоти. Іринка вивезла його в першу свою ротацію. Вона врятувала його двічі. Ішов бій, і їй заборонили під’їжджати максимально близько до місця, куди могли винести поранених. Але вона дуже близько приїхала. І це було безцінно. Вона мені потім казала: "Мама, кожен метр ближчий до них - це втрятоване життя чийогось брата, сина, тата, чоловіка". І тому, що екіпаж був близько від того бою, то врятували поранених, їм одночасно винесли 11 людей!

Крім того, що Іра рятувала поранених, вона ще й постійно займалася навчанням медицини. Один з командирів казав їй : "Я не буду стільки накладати ті турнікети. Скільки можна?" Він прийшов до мене минулого літа і розповів: "Нічний бій. Мене поранило. В одній руці у мене зброя, в другій - турнікет. Я досі не знаю, як він опинився затягнутий на нозі". Той офіцер казав, що це виключно результат навчань з Іриною.

Найбільше Іра боялася втратити когось зі своєї команди. Казала, що такого не переживе… Працювала над їхнім розвитком. Про кожного написала допис в інстаграмі.

Звідки у Іри знання стрілецьких пісень? В нашій родині були бійці УПА, про що донька добре знала. Та й галицькі традиції ми завжди шанували. При церкві був театр-студія "Потихеньку", де займалися різними соціальними проєктами. Звідти теж багато  Іра взяла. У Шевченківський гай донька завжди ходила на гаївки. Спочатку сама співала там, потім сама режисувала виступи.

Для мене важливі всі способи пам’ятування її, тому що на початках, коли я почала приходити до тями, мала страх її забуття. Може не зовсім відразу включилася у всі процеси, які запустили друзі Іри. ЧекаFest - така подія, яка об’єднує всю Україну, він несе сенси, які були важливі для Іринки. І важливі для мене. Чому вона любила пісні? Тому ще це тяглість нашої історії. Тому існує список пісень, які вона хотіла, щоб співали і розповсюджували, і книжок, які вона радила читати.

Тут можуть побачитися свої. Можуть привезти дітей чи дорослі діти привезти своїх ще доросліших батьків. І побути в суспільстві, об’єднаному єдиними сенсами.

Існування заповіту, який написала Іринка, мене вразило. Хоча, вона і її екіпаж бачили смерть в обличчя, і раз, і другий, і третій, і розуміли, що це може статися і з ними. Не раз донька намагалася завести зі мною бесіду про це, переконувала, що про це треба говорити, бо ми живемо під час війни. Але я не хотіла про це навіть чути… І тільки з часом зрозуміла, наскільки це був сміливий крок, просякнутий любов’ю до нас, до родини. Це послання для нас всіх, настанова, як жити гідними українцями, розуміти, ким ти є. Вона навіть подбала про нас з батьком в тому плані, що прописала: якщо будуть діймати журналісти – ви не зобов’язані з ними говорити, якщо вам це важко, то і не треба. Нікого не силувала, і якраз продумала про все так, щоб ніхто не відчував провини. Задля цього вона все це і написала. Це так глибоко, по всьому пройшлася, по кожній деталі, про прощання з нею, про наше майбутнє життя без неї…

За ці майже два роки донька снилася чоловіку, а мені ні. Я бачу дуже багато знаків, в які раніше не вірила. Відчуваю, що вона мене провадить, допомагає. Я не відчуваю її відсутності. Вона для мене - на дуже довгій ротації.

Не можу збагнути її загибелі і не знаю, чи зможу колись це усвідомити.

Перед загибеллю Іринка була вдома на День матері 2024 року. Ми мали вечерю, а на 9 травня вона запланувала зустріч з представниками великих бізнесів Києва, щоб проговорити тему єднання пам’яті. Пам’ять про людину не у меморіальній дошці і не у назві вулиці. От ЧекаFest – це живий організм, де відбувається обмін енергіями. Минулого року це було фантастично. Всі, хто приїхали, були щасливі побачити один одного. В цьому і є цінність – пам’ятування і спілкування, можливість набутися один з одним хоча б день. Тому ми чекаємо всіх 30 травня на ЧекаFest. Для нас це важливо, для друзів Іринки, для вшанування її пам’яті та можливості нести її ідеї далі.

 Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ