"Як таке може бути, що я – Герой України, а ДаВінчі – ні?": Про роль Ади Роговцевої у нагородженні Дмитра Коцюбайла
З такого запитання Ади Роговцевої почалося вирішення питання щодо нагородження добровольця Дмитра Коцюбайла, друга ДаВінчі, найвищою державною нагородою. І сказала ці слова народна артистка Валерію Залужному, який з дружиною знайшов можливість прийти на виставу "Схоже на щастя" і після неї поспілкуватися з улюбленою артисткою. Але про все це детально.
Це був листопад 2021 року. Декілька разів до того я запрошувала Валерія Федоровича з дружиною піти на вистави, в яких грає Ада Роговцева. І у нього ніяк не виходило. Зрозуміло, що при його зайнятості це було нелегко – викроїти час і о 17.00 чи 18.00 бути у театрі. Це ж якраз час нарад і доповідей… Але ми з ним домовилися, що я буду повідомляти про такі можливості. Може, в якийсь раз і вийде. І таки все вдалося.
У маленькому, дуже домашньому театрі "Сузір’я" біля Золотих воріт, 26 листопада 2021 року чекали Валерія Федоровича з трепетом. Здавалося, що і цього разу все зірветься, щось завадить, і Залужні не зможуть прийти. Але диво сталося: вони прийшли, сіли в зал і насолоджувалися виставою.
Я в той день зранку повернулася з Авдіївки, вдень нам з Героєм України Василем Тарасюком потрібно було встигнути на зустріч з гравцями збірної по футболу. На вечір я вже була втомлена і знервована, бо вчергове не заводилася машина – вмер акумулятор. А тут ще набирає донька Ади Миколаївни Катя і вимагає:
- Їдьте в театр. Іде друга дія, за пів години вона закінчиться. Всі разом поспілкуємося.
Я дратуюся і злюся:
- Катю, навіщо я вам? Все ж добре. Поспілкуєтеся самі… У мене машина не заводиться. Я з потяга, вигляд, як у безхатька…
- Беріть таксі і їдьте! Благаю, - Катя вміє переконувати і тиснути. Перевірено часом. Але і я пручаюся:
- Та ми ж і не знайомі. Лише заочно.
- От і познайомитеся. Це важливо! Їдьте.
Беру таксі і приїжджаю, коли глядач вже виходить з театру. Піднімаюся в кабінет директора театру Олексія Кужельного, а там – композиція, гідна окремої вистави. Ада Миколаївна і сама дуже чекала на цього гостя, бо давно хотіла познайомитися особисто, щоб мати уявлення про того, хто керує армією. Валерій Федорович і його дружина, тримаючи келихи з коньяком в руках, дивляться на неї закоханими очима.
Одразу зазначу, що головком був у цивільному – синьому костюмі, який дуже пасував йому. Не завжди таке буває. Тому дозволив собі 50 крапель. Тут же артистка, яка грає в парі з Адою Миколаївною, Світлана Орліченко, та режисерка вистави і за сумісництвом донька Ади Миколаївни Катя.
Ада зраділа моїй появі, бо якраз розповідала Головкому про наші поїздки на війну:
- Кіртока зараз детально скаже, де це ми були, в якому такому місці, що мене, за довгий час вперше, примусили начепити бронежилет і намагалися ще й каску вдіти. Куди? Я ж під цими всіма обладунками могла поламатися. Та й давно вже не було потреби їх вдівати. А тут, кажуть, ми були дуже близько від лінії фронту. Де це було? Кіртокочка?
Я похолола. Бо не можу розповідати, де саме ми були, бо командир бригади, у смузі відповідальності якого ми перебували, не знав, куди вирушила артистка після виступу в Авдіївці. Молоді офіцери, які дозволили нам потрапити в ті місця, могли отримати догани і не тільки.
Мені зухвалості не займати, то я й відказала:
- Пане генерале, вибачте, але я не можу вам сказати, де саме ми були!
Відчутно було, як оніміли артистки після цих моїх слів. А Валерій Федорович посміхнувся:
- Не кажіть. Колись розкажете. Я дозволяю тобі, Віолетто, заїжджати туди, куди ти вважаєш за потрібне. І Аду Миколаївну із собою брати, бо знаю точно, що це буде відповідально і тихо.
Не знаю, чи це надихнуло Аду Миколаївну до наступної ескапади, але після ще парочки світських зауважень, театральних історій та жартів артистка несподівано запитала Головкома:
- Валеро, ти ж в армії найголовніший?
Валерій Федорович аж наче обернувся собі за плече, щоб побачити людину, до якої звертається артистка, важливішої і головнішої якої у світі немає. Потім трохи задумався і не дуже впевнено відповів:
- Та, наче, я, Адо Миколаївно.
- То скажи мені, як таке може бути, що я – Герой України, а ДаВінчі – ні?
І тут вже оніміли всі присутні. Кожного разу, згадуючи той вечір, Катя мене переконує: "Ми з мамою ніколи не говорили, що треба щодо цього поговорити з вищим керівництвом! Якось навіть не уявляли, що це можливо. Але ж ви знаєте, як вона любить ДаВінчі. І тут її просто ніби провидіння якесь повело. Ви ж мені вірите, що ми такого не планували?" Я це добре знаю. Бо рухи робили інші люди і багато. Ми це обговорювали з Адою Миколаївною, коли указ не підписали ні на День незалежності, ні на Покрову, хоча подання були зроблені військовими – і давно. І їх заносили президенту і тодішній міністр міністерства ветеранів Олександр Порхун, і волонтер Сергій Притула особисто пояснювали, чому це потрібно зробити, і народний депутат Роман Костенко за це ратував. Не підписували указ – і все. Я розповідала про це Аді Миколаївні, жалілася, переживала. Але ніколи ми не оговорювали, що вона має на когось повпливати саме в цьому питанні. Але ж розумній жінці не треба підказувати, що і коли робити. Вона сама все добре знає.
Після запитання артистки Валерій Федорович перепитав мене:
- А хіба Діма не Герой України?
- Ні, – пояснила я. – Він – Народний герой. Подання на звання "Герой України" на нього зробив командир батальйону 72-ї бригади, як і на іншого добровольця – Тенгіза. Питання це обговорювали у президента в кабінеті, і неодноразово, але поки так і не підписали указ. Я вже зневірилася, бо всі дати, до яких це можна було б зробити, пройшли.
- Не всі! – чітко сказав Валерій Федорович і поставив мені задачу: – Завтра зранку нагадаєш мені, хто робив подання, хто вже займався цим питанням. Я все уточню. А там буде видно.
Фотографування, обійми. Та й розійшлися. Зранку я нагадала Головкому про подання і де його шукати. Ніхто нікому нічого не обіцяв. Кожен продовжував займатися своїми справами. Ми з подружками поїхали в Івано-Франківськ на виставу місцевого театру "Ромео і Джульєтта", бо всі радили. І не пошкодували, а навпаки – я стала адептом цього театру, а актори-франківці – моїми друзями.
28 листопада ми верталися з Франківська. І на трасі біля Житомира у мене задзвонив телефон. Набирав особисто Залужний.
- Привіт. Питання вирішено. Набирай ДаВінчі і кажи йому, що 1 грудня він має бути в Києві на нагородженні. Поговори ти з ним, а потім я наберу. Я дуже сподіваюся, що він не буде відмовлятися.
Уявляєте мій стан? У мене є свідки всіх тих перемовин. І мого ошелешеного обличчя.
Я запевнила, що навіть якщо Дмитро буде пручатися, я знаю, хто його переконає – з бойових офіцерів, яким він довіряє, яких вважає рівними.
Дмитро відповів миттєво. Після привітання він не запитав, чому я його набираю, а почав розповідати свої новини. Знаєте, як це буває, коли близька людина одразу хоче поділитися власними емоціями. Так бувало не часто, бо, як правило, він був зайнятий і зосереджений. А тут – дуже мило і щиро щось мені розповідав. Я вислухала і кажу:
- Діма, я тобі не просто так дзвоню. Зараз тебе набере Залужний і повторить мої слова. 1 грудня в Києві ти будеш нагороджений Героєм України.
Він замовчав і пауза тягнулася дуже довго. Тон його змінився кардинально.
- Ви серйозно?
- Більше, ніж. Так і є. Я сподіваюся, що ти не будеш відмовлятися і робити демарші. Ти доброволець, але тебе визнають на рівні держави!
Знову була пауза. І якби я могла передати його голос, його інтонації. Він тоді говорив серцем:
- Я не можу відмовитися, бо це визнання не мене, а всього нашого підрозділу. І для тих, хто мені довіряє і багато років воює пліч-о-пліч зі мною, це дуже важливо.
Пафосно? Але він так відчував. Це він говорив не під прицілом камер, ні у Верховній Раді на трибуні, ні. Це він говорив телефоном одній людині, близькій, якій, і я пишу ці слова з великою вдячністю Дмитрові, дуже довіряв.
У мене в очах у той момент стояли сльози.
Тут голос Дмитра змінився:
- Вибачте, на другій лінії Залужний. Я відповім.
За пару хвилин Дмитро мені передзвонив і спитав:
- Віолетто, це правда?
Я ще раз повторила йому, що все це правда, що треба збиратися в Київ і отримати нагороду. І що чекаю його, щоб він заїхав. Вже після цього я набрала Аду Миколаївну і сказала їй, що Діма отримає Героя! Крім мене, вже плакала від щастя ще одна Жінка.
Напередодні 1 грудня, навіть не так – вже 1 грудня, за декілька годин до нагородження, ДаВінчі заїхав до мене по срібний тризуб – орден "Народний герой України", з яким мав іти отримувати найвищу державну нагороду. Для Дмитра дуже важливим було його визнання народом у 2017 році. І на всі публічні заходи він завжди заколював на форму орден. Я обов’язково мала одну запасну нагороду – для нього.
Про ту нашу нічну розмову, може, колись переповім детальніше, бо Дмитро ділився дуже особистим, переживав, нервувався, сміявся, що його попросили поїхати на склад отримати піксельну форму, яку він ніколи не носив.
- Я не міг підвести Валерія Федоровича і наполягати на тому, що буду у власному мультикамі. Тому буду у пікселі. Міряв навіть кепку. Мені дуже смішно у ній, - показував фотографії.
А я була, як стиснута пружина. Поки не побачу на власні очі указ та нагороду, момент нагородження, – доти не буду впевнена в тому, що все це відбувається насправді. Так само почувався і Валерій Федорович. В цьому я переконалася зранку 1 грудня.
Я дивилася телевізійну трансляцію з Верховної Ради вдома. Побачила, як у залу увійшов Дмитро. Красивий, як молодий бог. З тризубом "Народного героя" на грудях. У пікселі. Я посміхалася і витирала сльози одночасно. Але я не бачила в залі Залужного. Написала йому. Він прислав мені фото, що дивиться трансляцію по телефону, спертому на якийсь довідник, бо сам – на нараді у Будинку офіцерів. Судячи з його слів, він нервувався так само, як і я. Коли Дмитро отримав нагороду, притис кулак до серця і сказав "Слава Україні!"… Досі не можу передати ті мої емоції. Після цього ми домовилися з Валерієм Федоровичем вдень десь перетнутися всім разом – і обов’язково з Адою Миколаївною.
Я добре пам’ятаю, як ми ішли Хрещатиком з Дмитром. Він ніс у руках футляр з нагородою. Тоді його ніхто не знав так, як зараз. А мені хотілося кожну людину хапати за руки і казати: "Дивіться, хто це! Ви маєте усвідомлювати, поруч з якою Людиною знаходитесь!" Тому постійно і писала про нього і його підрозділ, намагаючись донести важливість, значущість, потужність добровольчого підрозділу – єдиного, який лишався на війні!
Ми з Дмитром увійшли в Жовтневий палац, де якраз відбувався прогон Катіної вистави, в якій задіяна Ада Миколаївна. Ми домовилися з режисеркою-постановницею, що всі зійдемося саме в театрі. Коли ми увійшли через службовий вхід, вже на самій сцені зібралися актори, зайняті у репетиційному процесі, звукорежисер, художник, адміністратори. Вже тут був і Валерій Федорович. Катя підготувалася і коли з куліс на сцену ступив ДаВінчі, заграв гімн України, який, до речі, в той день у Верховній Раді, чомусь не прозвучав.
Після цього урочистого привітання, обіймів та розмов, перейшли в гримерку, де я і запропонувала Валерію Федоровичу особисто заколоти орден Героя на форму Дмитрові. Ті фотографії, зроблені у той момент, ви всі добре знаєте.
Після цього Залужний помчав далі у своїх важливих справах. Не забуваємо – він тоді був головним в армії! Дмитро трішечки посидів у залі і поспостерігав за репетицією. Але його телефон постійно дзвонив, відволікав. І згодом він також поїхав на наступну зустріч. Він завжди був важливою людиною на війні. І на вистави часу у нього ніколи не знаходилося…
Після репетиції ми з Адою Миколаївною поїхали до неї. І вже в ліфті вона, з щасливою усмішкою на обличчі, трохи втомлена від емоцій і зустрічей, сказала мені через дзеркало:
- Ну що, Кіртока, бабка може?
- Адо Миколаївно, ви не бабка, але – можете!
16 липня 2026 року Ада Миколаївна грала виставу. Не ту, за репетицією якої спостерігав ДаВінчі, але саме в тому залі, де відбувалися історичні, дуже важливі особисто для нас, події 1 грудня 2021 року. Але в гримерці, я ж це знаю, бо це стається кожного разу, вона мені покаже місце і скаже: "Отут він стояв!" Про що вона – буде розуміти невеличка частина людей від тих, хто прийде привітати улюблену артистку.
Після привітань ми, як і завжди, поїдемо на могилу ДаВінчі. І більшу частину квітів залишимо біля його портрета. І знову будемо сміятися, згадуючи миття туалету на базі в Авдіївці і підмітання двору, запалювати йому цигарку і тоскно сумувати, бо без нього і мій світ, і світ Ади Миколаївни, і світ Каті, і світ Залужного став набагато вужчим. Але ми бачили його абсолютно щасливим тоді, на сцені Жовтневого палацу, коли звучав на його честь гімн і коли найголовніша людина армії заколювала йому нагороду! Він це відчув. І Ада Миколаївна до цього напряму причетна!
P.S. Більшість опублікованих фотографій оприлюднені вперше
Віолетта Кіртока, Цензор.НЕТ
