Коли кривдник — командир: чому військовій складно добитися справедливості
Катерина Приймак приєдналася до Добровольчого українського корпусу ще у 2014 році і у складі евакуаційної бригади рятувала поранених у найгарячіших точках: Піски, шахта Бутівка та Херсонщина. А під час повномасштабного вторгнення співзасновниця "Жіночого ветеранського руху (руху VETERANKA) неодноразово виступала з ініціативами, які направлені на відстоювання прав жінок в армії.
Зокрема, й брала безпосередню участь у напрацюванні законодавчих змін до Дисциплінарного статуту Збройних сил, які мають вирішити проблеми дискримінації і домагань у війську. Тому говоримо з нею про те, з якими проблемними ситуаціями доводиться стикатися жінкам нині і чому їх досі складно вирішувати.
— Рух VETERANKA — це спільнота жінок із бойовим досвідом, створена ще у 2018 році. За роки повномасштабної війни змінилося ставлення до жінок в армії? Їх частіше призначають на бойові посади?
— Якщо в підрозділі жінка служить на бойовій посаді, для нас це багато говорить про його професійність загалом. Адже, на противагу сексизму, який, на жаль, досі існує в армії, тут військовослужбовців оцінюють передусім за професійними та особистими якостями, досвідом і здатністю виконувати завдання, а не за статтю.
Коли я чую, що командир – сексист, особисто для мене це означає, що через свої упередження він може пропустити професіонала.
— Як проявляється упереджене ставлення?
— По-різному. Деякі підрозділи в рекрутингових центрах заявляють, що жінок на бойові посади вони не розглядають. Хоча це і заборонено законодавством.
Якось у "Фейсбуці" прочитала допис військового. До нього прийшла жінка, яка хотіла служити у піхоті, на що той відповів: "Дорогенька, куди ж тобі? Ми будемо йти на передову, і мені доведеться тягнути свій рюкзак і твій". От як можна зробити такий висновок завчасно? Адже людину можна перевірити на БЗВП і тоді вирішувати, чи готова вона до служби в піхоті. Є жінки, які багато тренуються, щоб мати необхідні у війську силу і витривалість.
На мою думку, в армії не вистачає такого HR-компонента, як робота із жінками-військовими. Постійні сумніви й упереджені зауваження командира не додають мотивації, впевненості, внутрішньої сили людині, яка добровільно прийшла служити. Наприклад, був випадок, коли командир усіх хлопців у підрозділі називав за прізвищами, а до однієї з дівчат звертався: "А ви – дєвушка…". Тобто постійно підкреслював негативне ставлення і не розглядав її як особистість.
Ще одна посестра розповідала, що була на чергуванні й чхнула. І почула, як один з побратимів каже іншому: "Відійди, бо станеш бабою".
Або бувають ситуації, коли хтось у рекрутинговому центрі на свій розсуд дає жінці посаду, а не пропонує доступні бойові. Звісно, не усі жінки хочуть іти на бойові посади. Але такі є. І для того, щоб досягти якогось успіху в армії, їм доводиться стикатися з упередженим ставленням, перепонами, бар’єрами. Цей шлях проходять загартовані.
Також один із проявів сексизму — коли в підрозділі вирішують, кому надати нову посаду, і здебільшого обирають чоловіка, а не жінку. Жінці потрібно постійно доводити, що вона супер-пупер, а чоловікові достатньо просто не бухати — і він уже буде найбажанішою людиною в армії.
На жаль, у нашому суспільстві досі побутує упереджена думка, що жінки – це несерйозні воїни. Наприклад, коли я свого часу прийшла в Добровольчий український корпус, мої друзі мені казали: "Яка війна? Тобі ж лише хіханьки та хаханьки, ти ж така несерйозна". А коли вже була командиркою екіпажу, до нас прийшов новий хлопець, який забезпечував вогневу підтримку і загалом відповідав за безпеку. І він мені каже: "А давай ти залишишся в медпункті, тому що там небезпечно". У мене була можливість не лише відповісти, а й навіть залишити його в медпункті за бажанням. Звісно, я так не зробила. Просто це один із прикладів, коли одразу бачиш знецінення.
Або ж іще одна ситуація. Коли отримала посвідчення учасниці бойових дій, думаю: "О, проїдуся безкоштовно на маршрутці" (посміхається, - авт.). Заходжу і перше, що водій мене питає: "А ти взагалі стріляти вмієш?".
— Йому, сидячи у маршрутці в тилу, звісно, краще знати, хто і що має робити на фронті.
— Це точно. Тим не менш, це теж знецінення і упереджене ставлення. Як і до жінок, які пішли служити заради своїх дітей. Вони стикаються з жахливими речами. Поганою матір’ю кожен другий обізве. Дітей може булити вчителька, сусідка чи ще хтось.
— Коли жінка обирає бойову посаду, вона ж може дещо переоцінити власні сили. Ми ж бачимо, що відбувається на фронті, коли бійці місяцями сидять на позиціях, скільки їм доводиться йти пішки до цих позицій. Як правильно зробити вибір, оцінити, на що ти здатна насправді? Хто в цьому може допомогти?
— Я, наприклад, бойова медикиня. Їздила із 46-ю бригадою. Там бойові медики фактично як піхота. Сидять багато тижнів на ротації в окопах. Це небезпечно, важко. Але стосовно жінок, які туди доходять, у мене немає сумніву, що вони стягнуть.
Коли поїхала вперше, так страшно було…Переживала, що злякаюся, якщо побачу кров, кишки, мізки. У всіх є сумніви, але ти просто береш і робиш.
Якщо є вмотивована жінка, яка хоче воювати, і якийсь Вася, якого спіймали на вулиці і який загалом нікуди не хоче, то я точно піду на позицію з жінкою. Вже не раз були випадки, коли такі Васі тікають, ламають фланг – і через це гинуть люди.
Звісно, є те, що чоловікові легше зробити, є різні бойові посади, тому багато залежить від командира, клімату в колективі, ставлення людей один до одного.
— Цього року був прийнятий закон про запобігання дискримінації і сексуальним домаганням у війську. Ваші експерти брали безпосередню участь у його підготовці. Як загалом оцінюєте фінальний документ?
— У нас дуже багато років пішло на те, щоб хоч щось змінилося у захисті жінок в армії. Ще у 2021 році ми почали обговорювати інструкцію з протидії сексуальним домаганням і насильству в армії з Генеральним штабом. Ці процеси я просто ненавиділа. Тому що ти знаєш про службу жінок із власного досвіду і з того, що доходить до нас із полів, а тобі абсолютно відірвані від життя люди розповідають, як буде краще жінкам. Мені це просто не налазить на голову.
Потім почалася повномасштабка – процес зупинився. Багато гендерних питань відкотилися, тому що вони не стояли в пріоритеті для війська.
Для нас це не самоціль, але це важливий маркер того, як в армії дотримуються прав людей і створюють можливості для їхнього розвитку. У березні 2024 року ми підготували петицію, щоб знову порушити це питання. Ця петиція зібрала 25 тисяч голосів, на неї відреагував Президент, і до мене як експертки руху VETERANKA подзвонили, щоб запитати: а в чому ж проблема?
А коли ми почали співпрацювати з Міністерством оборони, я дуже наївно, але оптимістично на все дивилась і думала, що ця співпраця буде конструктивною. Врешті-решт нам не дали абсолютно нічого зробити. І ми прийняли рішення іти через Верховну Раду.
— Чому не вийшло це зробити разом з Міноборони?
— То змінювався головний по гендеру, то створили управління із захисту прав військових, яке виявилось неефективним. Там запропонували свою інструкцію, але фактично в армії є значно глибша проблема: і в питаннях сексуальних домагань, і в будь-яких інших випадках "зламаний" механізм притягнення винних до відповідальності. Тобто це про те, що завжди знайдеться крайній і це буде не той, хто є насправді відповідальним. Це видно і з дуже гучних історій, коли замість того, щоб отримати по заслугах, людина змінює посаду, а іноді ще й отримує підвищення.
От скільки я працюю, стільки й бачу, що це загалом велика проблема України. Саме тому нам так потрібна судова реформа і зміна системи військового правосуддя. Але така реформа – це великий масив роботи, і вона потребує часу. Тому ми й знайшли таке рішення, як внесення змін до Дисциплінарного статуту ЗСУ, щоб можна було притягувати до відповідальності за дискримінацію та сексуальні домагання тих, хто справді в цьому винен.
— Цим законом передбачено, що командир має проводити службові розслідування. В яких випадках жінка може звернутись до командира, щоб він наказав провести таке розслідування і як це правильно зробити?
— Що таке харасмент і домагання та як відрізнити одне від одного? Тут питання в тому, чи чує людина слово "ні".
Загалом достатньо подати скаргу. Ми також хочемо, щоб зручний рапорт з’явився в "Армія+", будемо над цим працювати. Це потрібно для того, щоб залишався електронний слід.
— А якщо те, що каже жінка, – це просто наклеп?
— Буде проведено службове розслідування, і далі з цим працюватимуть.
— У випадку зґвалтувань залишаються докази, з якими можуть працювати юристи. А як бути, коли йдеться про домагання? Як такі факти фіксувати, щоб довести, що вони дійсно мали місце? Можливо, варто записувати це якось обережно на телефон?
— Довести факт домагань складно, і ми дійсно радимо дівчатам записувати на телефон те, що їм кажуть кривдники, а потім надавати ці записи, вказувати у скаргах свідків тощо. Але якщо командир не реагує, найкраще звернутися до військового омбудсмана. Або можна звернутися до нас — ми будемо допомагати.
Окрім того, у військових частинах є радники з гендерних питань, до яких також можна звернутися. Вони теж мають надати необхідну допомогу.
— Поки усі обставини з’ясовуються, жінку можуть перевести до іншого підрозділу? Чи вона й надалі залишається з кривдником?
— Їх мають розділити. Але з переведенням в інший підрозділ є велика проблема. Бо зараз питання, пов’язані зі скаргами на домагання, часто так і вирішуються: жінку переводять, а кривдника залишають далі служити. І на її місце приходить інша жінка, з якою він так само може поводитися.
Це знову про знецінення жіночої ролі у війську. Вона, можливо, не хоче залишати свій колектив, але її примусово переводять, тоді як з кривдником нічого не роблять.
Загалом у таких ситуаціях відповідальність лежить на командирі. Якщо командир нормальний і належним чином реагує на такі випадки, до нього можуть звернутися і поскаржитися на факти домагань, і він це питання може вирішити всередині підрозділу. Значно складніша ситуація, якщо кривдник сам є командиром.
Коли ми говоримо про зґвалтування, про яке ви теж згадали, то це вже площина злочину і кримінального провадження. І тут є окрема проблема: зараз у нас немає військової прокуратури. Злочини, вчинені військовослужбовцями, належать до підслідності Державного бюро розслідувань. Водночас слідчі ДБР мають розпорядження, яке обмежує їхній виїзд у зону бойових дій. А злочин може статися саме там. Це створює серйозну проблему з оперативним реагуванням і розслідуванням таких випадків.
— Якщо представники ДБР не хочуть виїжджати в зону бойових дій, що робити жінці, яка там знаходиться? Самій їхати робити експертизу?
— Вона пішла на експертизу, а їй у цей час зараховують СЗЧ. Тому внесення змін до Дисциплінарного статуту, на жаль, саме по собі не гарантує суттєвих змін. Але це важливі кроки, і ми будемо рухатись далі, щоб жінки в армії були захищені.
Насправді можливі домагання – один зі страхів, який може непокоїти жінок і змушувати їх сумніватися, чи хочуть вони долучитися до війська.
— Ці зміни до закону дають можливість притягнути кривдника до відповідальності за домагання? Що саме це може бути?
— Там є стягнення, догана і далі – залежно від того, що саме вчинила людина і наскільки серйозне порушення.
— Ви сказали, що жінку можуть звинуватити в дезертирстві. Куди їй звертатися, щоб уникнути таких звинувачень?
— У поліцію – вона працює і в прифронтових зонах. Також є Військова служба правопорядку.
— Кому першому треба повідомити: командиру чи поліції?
— На мою думку, поліції. Адже невідомо, як командир відреагує на те, що сталося. Раптом він не захоче "виносити сміття з хати". Важливо, щоб звернення до правоохоронців було зафіксоване одразу.
— Повернуся до вашої тези про те, що жінка має бути захищеною. Чи потрібно напрацьовувати ще якісь зміни до законодавства або якісь заходи в самій армії, щоб цього досягнути?
— Перше — це нормально налагоджені процеси роботи з особовим складом. Варто багато зусиль вкладати в просвіту кадрів, підготовку командирів: пояснювати, як потрібно поводитися, формувати нульову толерантність до дискримінації, домагань та інших подібних проявів.
Друге – нам потрібно працювати над побудовою ефективної системи правосуддя у війську. Будь-яка ефективна система починається з рефлексії над помилками: помилки ведуть за собою відповідальність і роботу над ними. В армії ж відповідальний зазвичай той, в кого найменше влади — простий солдат чи солдатка, а помилки надто дорого коштують, при цьому причинно-наслідкові звʼязки між проступком-злочином-порушенням прав та відповідальністю, чи не найслабше місце в армії.
Третє — змінювати систему кар’єрного зростання в армії, щоб командирами ставали люди, які справді цього достойні. Відтак мають бути чіткі й прозорі вимоги до командирів. Наприклад, в арміях країн НАТО запобігання сексуальному насильству, пов’язаному з конфліктом, є частиною відповідальності командирів і прописано в їхніх посадових обов’язках. Це стосується як усередині армії, так і за її межами.
Загалом міжнародне гуманітарне право забороняє сексуальне насильство щодо жінок під час війни, зокрема й щодо цивільного населення. І завдання командира — робити все необхідне, щоб не допустити таких випадків.
— Ви сказали, що кривдником може бути і командир. Чи є незалежний механізм, завдяки якому скарга на командира може отримати належну оцінку?
— Я вірю в потенціал Офісу військового омбудсмана. На жаль, ще важливо, хто є омбудсманом. І це взагалі проблема всіх нас. Бо у нас в країні взагалі дуже багато залежить від персоналій. Тому важливе питання інституційних правил. Тобто, все те, як побудована робота і процеси має мати певні запобіжники. Ми не можемо розраховувати, що кожен командир буде "бусінкою", яка любить людей. Але у нього мають бути чіткі рамки і "Дамоклів меч", щоб ті, хто наробив лиха, отримали по заслугах. Цього в армії немає. І нам потрібні прецеденти цієї відповідальності і невідворотність цієї відповідальності за перевищення повноважень чи недбалість. Якщо командир знає, що будь-яке порушення прав підлеглих зафіксує незалежна інспекція або омбудсман і за цим неодмінно підуть правові наслідки — поведінка змінюється. Армії потрібні чіткі критерії оцінки роботи командування, де до уваги беруться не лише виконані бойові завдання, а й збереження життя, здоров’я та гідності бійців та бійчинь.
— Що робити військовій, якщо кривдник – людина з авторитетом, зв’язками у війську?
— Робити все можливе: звертатися до Офісу військового омбудсмана, правоохоронних органів, до нас – ми допоможемо. Люди не завжди хочуть публічності в таких питаннях, і це зрозуміло. Але буває, що лише розголос може допомогти привернути увагу до ситуації та домогтися реакції. Тут усе залежить від конкретного випадку. Зі свого боку ми робимо все можливе, щоб допомогти, і жінки мають знати, що вони в такій ситуації не залишаться самі.
Закон про внесення змін до Дисциплінарного статуту не означає, що всі необхідні зміни вже внесені й система почала працювати належним чином. Над цим ми продовжуємо працювати.
На початку вересня беремо участь в експертній групі при Офісі уповноваженої з гендерної політики. Робота триває, але, на жаль, це довгий і складний шлях.
Без змін у системі військового правосуддя ситуація кардинально не зміниться, адже ключові винуватці, особливо якщо йдеться про командирів, досі часто не несуть належної відповідальності. Наразі такі ситуації, на жаль, часто доводиться вирішувати лише в індивідуальному порядку.
Тетяна Бодня, "Цензор.НЕТ"
