Від російських катівень до боїв на Курщині: історія кавказького добровольця Муаза
Муаз родом із Нальчика на Північному Кавказі. Через переслідування російських силовиків він провів понад вісім років у в’язницях, де зазнавав катувань. Після звільнення втік до України, а з початком повномасштабного вторгнення добровільно взяв до рук зброю. Воював на Київщині, під Бахмутом, на Харківщині та Курщині, а нині командує групою у складі 33-го окремого штурмового полку.
Кавказ, переслідування та російські в’язниці
- Мене звати Муаз. Я з окупованого Кавказу, з міста Нальчик.
- Коли ти прийняв іслам?
- У 2012 році. Це був усвідомлений крок. Тобто я сам до цього прийшов. Ніхто мене, як у Росії люблять говорити, не вербував.
- Як називається цей список, куди заносять людей, які прийняли іслам?
- Вони кажуть: "Ми взяли тебе на олівець". Тобто якщо ти прийняв іслам, ти одразу потрапляєш до списку. Тебе здають їхні ставленики, імами. ДУМ, тобто Духовне управління мусульман, це їхні ставленики. Як РПЦ. Тобто є РПЦ, є ДУМ. І ось вони кажуть: "Ага, ось цей молодий чоловік прийняв іслам". Нічого собі! А чому молодий чоловік прийняв іслам?
Тобто він не курить, не п’є, нічого поганого не робить. Він молиться, отже, може потрапити під вплив пропаганди проти Росії. І все. Така людина вже стає небажаною. Проти неї починаються репресії.
Тебе викликатимуть до відділку без жодної причини. Спочатку намагатимуться задобрити, мовляв, усе ж добре, тобі дозволяють молитися. Вони бачать, що ти все розумієш, а потім починаються вже справжні репресії. Тебе можуть побити у відділку, можуть прямо сказати: "Або йди в ліс, тобто йди звідси, або ми тебе вб’ємо". Ну, вибір невеликий. Тобто сидіти вдома й чекати смерті, як баран, не варто. І багато хто йшов у ліс.
- Який у тебе зараз статус у Російській Федерації?
- Терориста. Тобто я у списках терористів, на мені висить стаття про державну зраду, про фейки щодо армії. Не знаю, які фейки я сказав про російську армію. Я говорю тільки правду. Ось у цьому випадку я справді чесно кажу правду.
Я розповідаю про те, що бачив, починаючи з київського напрямку, коли ми розкопували братські могили цивільних людей, де в жінок були зв’язані за спиною руки і їм зробили контрольні постріли. Це було на фотографіях, на відео. Усі ці фотографії та відео, до речі, досі є в нас на телефонах. Тобто ми їм казали: "Ось ви ж прийшли й убили цивільних". А вони: "Ні, це українці вбили, щоб нас підставити". Тобто виходить, що я про них погано говорю. Отже, фейки, державна зрада, ще якась там стаття висить. Нехай хоч усі статті світу на мене повісять. Мені взагалі байдуже.
- За що ти отримав статтю за тероризм? Який це був рік?
- 2014 рік. І молоді брати з нашого села, які мали такі самі переконання, як і я, хотіли чинити опір російському окупаційному режиму й чинили його. Вони ухвалили рішення напасти на співробітників. Тоді вийшло так, що співробітників було надто багато. Тобто зав’язався бій, двох убили, один утік пораненим, а я був четвертим у селі. І мене просто, так би мовити, під одну гребінку взяли й посадили. Тобто спочатку закатували. Я підписав, що був із ними, хоча мене з ними не було.
Я сидів удома того дня, коли стався напад. Я був у себе вдома. І все. А мене посадили за статтею про тероризм.Тоді я працював, у мене була, так би мовити, невелика точка з продажу фруктів. Я займався фруктами й овочами. І я поїхав у сусідній район. Мене попросили дещо привезти. Я відвіз туди фрукти, їхав трасою, і настав час молитви.
Пам’ятаю, думаю: не чекатиму, поки доїду до села, зупинюся, спокійно помолюся біля дороги, нікому не заважаючи. Зупинився, відкрив багажник, став біля нього, молюся. І наприкінці відчув, що хтось зупинився. Ще подумав: "Невже на всій цій трасі не знайшлося іншого місця, де можна зупинитися, окрім як біля людини, яка молиться?" Коли я закінчив, вони різко рушили й поїхали. Я тільки побачив, що проїхала якась "Пріора". Я поїхав у місто. Там знайомі брати сказали мені, що біля моєї машини крутився хтось незрозумілий. Хтось ходив навколо, дивився, заглядав під днище. Я подумав, що мені вже щось підклали.
Якщо тебе взяли на олівець, то рахунок іде на години, на дні. Твій час спливає. Рано чи пізно тебе або посадять, або вб’ють. Тому тут треба максимально берегти себе. Ми перевірили машину, нічого не знайшли, і я поїхав додому. У багажнику в мене лежав ящик маленьких огірків для засолювання вдома. Я їхав додому й на одному зі світлофорів побачив, що загорілося червоне світло. Подивився в дзеркало й помітив, що за двома машинами, тобто третя й четверта машини, виїхали з потоку й спостерігають. І серце мені підказало, що це за мною.
Я рвонув просто на червоне світло, вони поїхали за мною. Ми там добряче покаталися містом, грубо кажучи. Я намагався від них відірватися, але не вдалося. Вони мене підрізали, витягли з машини, добряче там мене мало не відлупцювали. Мішок на голову, руки за спину. Почали щось вкладати мені в руки. Тобто розтискають пальці, щось вкладають, напихають щось у кишені. І все, знайшли своїх понятих. У них із собою вже були поняті. Мене підняли. У машині розсипом лежали патрони калібру 5,45 мм для РПК. Один магазин. У кишені джинсів граната Ф-1, а в іншій кишені окремо лежав запал.
Тобто я настільки хвора людина, що їжджу за кермом із запалом окремо в кишені. І все це стало приводом для того, щоб мене, так би мовити, затримати. Потім мене доставили до Центру протидії екстремізму. Це головний центр у Нальчику. Завозять через задній вхід. Якщо тебе заводять через передній, то повинні зареєструвати: такий-то, такий-то, зайшов о такій-то годині. А якщо тебе заводять іззаду, то офіційно тебе там не було. Завели до катівні, до кабінету, почали катувати.
Там б’ють, душать, морально принижують, використовують брудні слова. Потім підключають електрику, так звану шарманку. І хтось витримує довше, хтось менше. Я тієї миті молився, щоб у мене зупинилося серце. Я справді благав Всевишнього, щоб моє серце зупинилося, аби мені більше не довелося все це терпіти.
- Який термін ти отримав?
- Спочатку мені дали два з половиною роки, оскільки на мені не було загиблих. Мене зробили учасником незаконного збройного формування. Я відсидів два з половиною роки в Чувашії. Звільнився, їхав додому, на батьківщину, і через шість годин мене знову затримали. Знову підкинули наркотики. Я ніколи в житті нічого не вживав. Взагалі нічого. Ні таблеток, нічого такого ніколи в житті не вживав. Мені підкинули не героїн, якийсь інший наркотик, запхали його в шкарпетку. А на мені була кофта, і в кишеню кофти запхали ручку. Вона стріляє малокаліберними патронами. Тобто я такий собі справжній диверсант. Але ніхто не поставив собі запитання: я ж шість годин тому звільнився з табору. Звідки я все це взяв?
Чорт забирай, треба було не мене саджати, а шукати, звідки я все це взяв! І все. Намагалися знову повісити на мене те, що я нібито хотів поїхати до Сирії й до когось там приєднатися. Дали шість років. По Росії я сидів у багатьох місцях. Востаннє сидів у себе в республіці. До цього в Саратовській області, у Казані, в Оренбурзі. Перший термін відбував у Чувашії.
Тобто якщо ти з Кавказу й у тебе стаття за тероризм, вони роблять усе, щоб відірвати тебе від дому. Окрім того, що вони знущаються з тебе весь термін, вони ще й роблять так, щоб ти перебував якомога далі від рідних. Не в усіх є можливість проїхати три тисячі кілометрів заради триденного побачення. Тому всіх вивозять, переважно на Далекий Схід, у Сибір. Ну, якомога далі від дому.
- Тобто змінюють місця перебування. Я так розумію, що тебе возили по всій території Російської Федерації?
- Так. Є спеціальні табори для катувань. Якщо це стосується мусульманина, то російська тюремна система взагалі побудована на тому, щоб зламати людину. Не для того, щоб виправити. Туди ніхто не потрапляє, щоб виправитися за свій злочин. Туди потрапляють, а виходять звідти озлобленими й зламаними. Якщо брати всю цю злодійську систему, то їх там ламають через підписи й усе інше. А мусульманина зламати підписом не вийде. Вони це розуміють.
І що вони роблять? Вони постійно тримають в ізоляторі, морять голодом, б’ють у таборах. Тобто ставлення упереджене. Один із випадків. Я сидів у Чувашії, і нас було десятеро мусульман на весь табір. Усі такі, як я. Тобто всі за статтею про тероризм, терористи для них. І ми майже всі проходили через карцер. Тобто ти звільняєшся, я заїжджаю. І так постійно, карусель. Офіційно п’ятнадцять діб. Більше людина не має права перебувати в карцері. Але вони робили двічі по п’ятнадцять, тобто тридцять днів ти сидиш в ізоляторі. Я відсидів тридцять днів, вийшов, дійшов до табору, помився.
І приходить один зі співробітників адміністрації та каже: "Одягайся, ти їдеш у карцер". Я одразу почав із ним сперечатися: "Навіщо ви тоді мене випустили? Я краще б і далі там сидів". І був тоді один зі співробітників оперативного відділу. Я йому кажу: "Я ставлю запитання: чого ви від нас хочете? Чого ви до нас причепилися? Ну, закрийте нас, ми сидітимемо. Навіщо ви нас отак туди-сюди ганяєте?" Він каже: "Прийми християнство, і ми від вас відчепимося". Тобто щоб зламати переконання людини, вони тиснуть саме на це.
Вони вважають себе християнами, хоча насправді вони явні безбожники й до християнства взагалі не мають жодного стосунку. І ще хочуть інших до цього залучити. Це те, що лежить на поверхні. А так, катування, знущання й усе таке.
Звільнення з російської в’язниці, втеча до України та початок війни
- Коли ти вийшов із в’язниці? Коли це відбулося?
- У 2021 році в мене виявили хворобу, так би мовити, нехорошу. Вона підпадала під звільнення за станом здоров’я. Тобто я мав право звільнитися з табору через хворобу. Вони вже не мали права тримати мене у в’язниці. Я звільнився. Буквально через три-чотири дні знову почалися виклики до відділків, знову погрози. Я поїхав до Москви на лікування. І поки я там був, чотирьох моїх близьких братів убили. Спочатку катували, потім убили. Це було просто по-звірячому. Їм викололи очі, роти залили монтажною піною. Це дуже відомий випадок, який стався у 2021 році в нашій республіці. Я був п’ятим у списку.
Те, що ми бачили в Бучі, відбувається і на Кавказі. Просто коли це відбувалося на Кавказі, це вважали внутрішньою проблемою Росії. На це ніхто не звертав уваги. Але тепер українці, на жаль, побачили, що відбувається і які росіяни "товариші" та "сусіди". Я зрозумів, що повертатися мені ніяк не можна. Думав про Грузію, але з Грузією варіантів не було, тому що шлях пролягав через Південну Осетію. Продажна країна, яка лягла під росіян.
І якось відкрився шлях, нелегальний шлях до України. Я заплатив провідникам десь 1500 доларів і, взагалі не знаючи, що тут, в Україні, відбувається, перебрався сюди. Я переважно нікуди не виїжджав. Жив в одному мікрорайоні, намагався десь попрацювати, щось зробити, тобто заробити собі на шматок хліба. Але розумів, що надалі потрібно буде оформлювати якісь документи. І десь із грудня ми перебували в мусульманському середовищі. Там були і кримські татари, і багато братів із Кавказу. Ми намагалися триматися разом. І один із кримських татар, Абуіса, він тоді був старшим у батальйоні "Крим", познайомив нас з одним із представників ГУР. Той прямо сказав, що Росія, найімовірніше, нападатиме. "Якщо хочете, у вас буде можливість помститися". Я для себе одразу вирішив, що нікуди не поїду, якщо раптом щось станеться. І багато кавказців ухвалили таке саме рішення.
Тобто 24 лютого 2022 року я був удома. Мені зателефонували вранці й сказали: "Війна почалася". Я взяв рюкзак, закинув туди речі, зачинив двері й лише через два місяці повернувся до квартири.
Київщина, Бахмут і перший ближній бій
- Розкажи про ці події. У складі якого підрозділу ти воював?
- Спочатку це був батальйон "Крим". Вони також були добровольцями, повністю на добровільних засадах. Тобто, так би мовити, не в лавах ЗСУ. Але з нами була людина, хоча слово "куратор" тут не підходить, людина, яка нам допомагала, щоб нас пропускали на блокпостах. Тому що все-таки зброя, хтось без документів, переважно люди з російськими паспортами. І щоб ми могли пересуватися, він нам допомагав.
Ми з першого дня, з 24 лютого й до завершення Київської операції, були на білоруському напрямку. Тобто це КПП, Мотижин, Северинівка. Працювали там як розвідка, як диверсійна група. Ну, переважно лазили як розвідники.
- У який момент ти вже отримав досвід ближнього стрілецького бою з противником?
- Ти кажеш про Бахмут?
- Так.
- Це Новобахмутка, пожежна частина. Росіяни захопили пожежну частину, вона була на висоті, і розроблялася операція. Тоді був спецпідрозділ КОРД. І, якщо я не помиляюся, якщо пам’ять мене не підводить, це був один із підрозділів ССО. Але який саме, я не знаю. І наша група. Тобто ми трьома групами заходили й брали пожежну частину в кільце. Тоді в пожежній частині було близько 20–24 людей, а навколо неї вже розосередилися росіяни. Нашим завданням було відрізати підхід противника до пожежної частини.
- Це кінець 2022 року?
- Так, початок 2023-го. Напевно, 6 січня 2023 року. Я точно пам’ятаю 6 січня 2023 року. Там був паркан. Ми зайняли оборону, тримали лінію, а в паркані були дірки. І я почав відходити вбік, щоб зазирнути, що там відбувається, бо йшов бій. Усе одно тягне туди. Ми тут сидимо як п’яте колесо, а за сто метрів іде бій. І мене туди тягнуло, можливо, чимось допомогти. Я підходжу до дірки, нічого не побачив. А наступний пролом був від прильоту. За звичкою я не опускав автомат униз. І вийшов з автоматом з-за рогу.
А навпроти мене, за п’ять-шість метрів, ну максимум сім, стоїть кацап. Це був вагнерівець. Він розгубився. Навіть не зрозумів, що відбувається. Я просто дав чергу, він упав. Але ми припустилися дуже великої помилки, що не забрали тіло або не відтягли його кудись у кущі. Тому що з незалежних від нас причин операція провалилася. Тобто ми зачистили свою ділянку, але середина провалилася. Одна група обійшла й відрізала з боку лісу, ми зайшли з іншого лісу, а середина провалилася. І нам довелося відходити.
Але ми протоптали стежку, про яку ніхто не знав. Там було заміноване поле, і ми через нього пробігли. Тобто могли наступного разу заходити туди. Але ми вбили того бійця, і він лежав біля паркану, який був замінований. Вони знали, що там мінне поле, і вважали, що туди ніхто не піде. А наступного дня на аерозйомці, там уже "Мавік" літав, ми побачили, що вони вже накопали позиції. Тобто самі стали з того боку.
Отже, ми припустилися помилки, що не сховали тіло. Ми до кінця, до останнього були в Бахмуті. Тобто виходили з Бахмута майже останніми. У нас були міські бої, ми вже брали участь у боях у самому місті. Потім була "дорога життя", Хромове.
Там якраз Kraken проводив зачистку. Kraken тоді тільки заїхав, у них були бої, а ми працювали трохи збоку від них. У 2024 році в групі було два тяжкі поранення. Араб був поранений, йому перебило ногу. А моєму братові з Дагестану відірвало ногу під Кліщіївкою. Саме після цього ми перебралися на Харківський напрямок. Тобто на Кліщіївському напрямку ми також брали участь у бойових діях.
Харківщина. Евакуація цивільних через мінне поле
- Якщо брати ту саму Харківську операцію, нам сказали, що є селище Стрілеча. Нам пояснили, що половина селища, це сіра зона, а половина під росіянами. Ми перебуваємо на самому краю. І що на тому боці є цивільні, певна кількість, до п’яти людей. З них двоє стовідсотково були "ждунами", тобто здавали позиції. Уже було зрозуміло, що вони працюють на росіян.
Фрагмент розмови з цивільними під час операції:
- Выходи.
- Выхожу, выхожу.
- Сколько в доме?
- Дай жена. Пусть жена выйдет. У вас военные есть?
- Нету. Зайдите посмотреть. Заходите в подвал есть.
- Одевайтесь. Эвакуация будет.
- Ага. Эвакуация будет. Да.
- На Россию?
- На Россию. На Россию.
- У нас дочка в России.
- Наших когда последний раз вы видели?
- Ой, ваши были. Я им ещё и там дал неделю назад. Угу. Они сидели здесь. Всё наши это не
- Нет, нет, я имею в виду всё.
Продовження розповіді Муази:
- Ми розробили невелику операцію, так би мовити, з перевдяганням. Повністю перевдяглися в російську форму, надягли їхні пов’язки. Через батальйон домовилися, щоб вони взагалі не дивилися в бік села, тобто щоб по нас свої ж не вдарили. Ми продумали операцію. Зайшли вчотирьох і почали прочісувати територію. Виходить, ми проходили повз російські позиції, а вони навіть нічого не розуміли. Ну йдуть і йдуть свої, ГРУ. Та ще й, вибачте, з таким обличчям, як у мене, я для них свій. І все. Ми пройшли, дісталися до цивільних. Замість максимум п’ятьох людей їх виявилося дев’ятеро.
А наш шлях заходу пролягав через мінне поле. Там усе було заставлено ОЗМками. Інакше, через дорогу, ми б не дійшли. Нас би стовідсотково викрили, тому що з того боку була українська сторона. А ми вийшли з лісу з російського боку, з боку російського мінного поля. Ми зайшли, забрали дев’ятьох людей і почали виводити їх так само через мінне поле.
Перший із нашої групи пройшов, за ним пішли цивільні. І стався підрив на ОЗМці. Двоє моїх хлопців отримали тяжкі поранення. Їм перебило ноги, були поранення живота, паху. Мені тоді уламок залетів у шию. Бронежилет увесь розірвало. На жаль, ми втратили одного цивільного.
Але всіх інших вивели.
Вивели і цивільних, і прихильників Росії, так би мовити. Вони були дуже здивовані. Тому що думали, що ми росіяни й виводимо їх до Росії. А коли побачили українців, трохи розгубилися.
- А чому ти вирішив ризикнути заради цивільних?
- Тому що як інакше? А заради кого?
Заради кого ми тоді тут перебуваємо, якщо не заради звичайних людей? Заради землі? Метр землі мені нічого не дасть. Але я знаю, що ця бабуся, цей дідусь або ця дитина ні в чому не винні. Ми бачили це на Кавказі, ми бачили це в Сирії, ми бачили це в Афганістані. Куди б не приходили росіяни, скрізь убивства мирного населення. Вони досі воюють в Африці.
От яке, до біса, Росії діло до Африки, що вони посилають туди свій "Вагнер" і вбивають мирне населення? Те саме й тут. Тоді навіщо нам цей метр землі, плюс-мінус? Він нічого не дає. Для нас важливі люди. Тим більше там переважно були літні люди. Ну, я не знаю. Ми не змогли б їх залишити. Я вважаю, що це неправильно.
Курська операція
- У який момент ти зі своєю групою заходив у Курську область?
- Через тиждень. Ми тоді були у Слов’янську, тобто працювали в Торецьку. Ну, в Торецьку що? Можна полазити по шахтах, десь замінувати, десь підірвати, десь підійти, щось наробити. Для нас це робота. Але коли ми почули про Курську операцію, ну це ж мрія, зайти назад у Рашку зі зброєю! Ну який кавказець не хоче цього зробити? Ми всі мріяли туди потрапити.
Група "Нур" вкотре заходить у Курську область. Немає цих горезвісних прикордонників, вагнерівців та іншої наволочі, які кричать, що вже перемогли. Якщо дивитися на карту, Суджа праворуч, а ми пішли ліворуч, до залізниці, де зупинився наступ на Кореневе. Так, ми висунулися на той бік.
Якщо я не помиляюся, там була 95-та бригада. Адже 95-та там брала участь. Нас познайомили з одним із батальйонів 95-ї бригади, і ми працювали в їхній смузі. Тобто ми заходили, виконували завдання й виходили.
З того, що запам’яталося, був там населений пункт, який ми взяли в напівоточення. Тобто українці взяли його в напівоточення. І був ліс, який безпосередньо прилягав до селища. Нам сказали, що в цьому лісі, тобто в самому селі, є кадировці, морпіхи й залишки "Вагнера". Вони там залишилися й дуже запекло відбивалися. Ну, треба віддати їм належне. Вони справді дуже добре чинили опір. Були спроби, і ССО намагалися зайти, і сам батальйон намагався штурмувати. Але вони давали серйозну відсіч.
Одного дня ми зайшли на розвідку. Не знаю, чому ми взяли із собою стільки зброї. Майже в кожного був гранатомет або AT4, щось таке важке. І місцеві, які стояли на позиціях, кажуть: "У тому будинку, найімовірніше, стоїть кулемет".
У нас було обладнання, дистанція була десь кілометр. Ми подивилися й побачили у вікні ДОТ. Справжній ДОТ. У будинку. Потім із перехоплень дізналися, що там були кадировці.
Фрагмент бойового відео
Продовження розповіді:
- Ми просто відпрацювали дорогу. Будинок виходив на поле. Триста метрів поля, а далі починався ліс. Тобто вони не очікували, що до них так близько підійдуть. Ми просто пройшли через ліс, вийшли в поле й прямим наведенням вдарили по цьому будинку. Спалили будинок повністю, від нього нічого не залишилося.
Фрагмент бойового відео
Сумщина, 33-й окремий штурмовий полк і війна дронів
- У який момент ви приєдналися до 33-го окремого штурмового полку?
- До цього ми працювали зі 117-ю бригадою ТрО. Тобто ми також працювали в них як контрдиверсійна група, допомагали на Сумщині. Сумщина, це ідеальне місце, щоб лазити. Тим більше тоді в них працював "Сенеж". Тобто заходив "Сенеж", тероризував, вирізав позиції, виходив. Ну, працював на залякування. Ми там також через знайомих приєдналися до 117-ї бригади. Молодці, там справді бойові хлопці. Попри те, що говорять про ТрО, там дуже бойові хлопці.
І ми почали протидіяти. Тобто вони заходять, ми їх шукаємо. Ми заходимо, вони нас шукають. І з такої вдалої, так би мовити, нашої риболовлі, вони самі визнали, що мали дві втрати, двох бійців "Сенежа". Вони опублікували їхні імена та прізвища. Ми зайшли, замінували, і на нашому мінуванні підірвалася група "Сенежа". У них було двоє загиблих. Вони самі це визнали на своїх каналах.
Ми працювали на Сумському напрямку, настала зима. Ну, ліс, зимовий ліс, "Мавік" тебе виявить за п’ять секунд.
Після цього ми перебралися на Донецький напрямок. Серебрянка. Брали участь у боях у Серебрянці, так би мовити, невдало для нас. Три виїзди, три машини нам спалили. Ми там вивозили поранених, допомагали, потрапили в оточення. Одного разу вийшли з нього, слава Богу. Були у Слов’янську на базі.
І після цього взагалі історія з 33-м ОШП пов’язана з тим, що ми прийшли через довіру. Ми довіряємо тут командирам. Ми знаємо цих командирів із 2022 року. Когось із 2022-го, когось трохи пізніше, але знаємо. У нас була можливість працювати, грубо кажучи, з будь-якими структурами в Україні, з будь-якими бригадами, які нас знають. Але ми обрали 33-й ОШП. Саме через довіру. Я знаю командира й розумію, що якщо щось трапиться, він нас не покине. Тобто допоможе, витягне, зробить усе, що в його силах. Я почав розвивати групу в напрямку дальніх ударів. Тобто ми поїхали на навчання, хлопці навчилися працювати і з дальніми дронами, і з ударними, і з розвідувальними дронами.
33-й ОШП дав можливість навчитися того, чого в інших місцях я б не зміг отримати. Так, ми вміємо воювати в лісі, вміємо лазити, але тут ідеться саме про нове обладнання. Наприклад, у мене в групі є літальний апарат Vector, який коштує 300 тисяч євро. Це вже про щось говорить. Тобто довіра. Нам довірили 300 тисяч євро, і ми на ньому працюємо.
- Ти як командир розумієш, що підрозділ повинен проходити трансформацію?
- Так, звісно. Підрозділ повинен розвиватися в геометричній прогресії. Тобто коли говорять інструктори, я насамперед запитую, коли він востаннє воював. Так, я теж, грубо кажучи, можу піти інструктором. Мінімальний досвід є, можу щось показати. Але війна змінюється щомісяця. Те, що було актуальним місяць тому, зараз може бути взагалі неактуальним. Ми літали на Darts на одних частотах. Усе, зараз треба перепрошивати, літати на інших частотах.
Тобто війна розвивається, і людина також повинна розвиватися. Піхота потрібна. Без піхоти війну не виграти. Тобто окопи треба тримати. Але зараз переважно все вирішується в небі.
- Які бойові завдання зараз виконуєте ти й твої люди на Куп’янському напрямку?
- Удари вглиб позицій противника. Останній удар ми завдали по операторах БпЛА. Спалили їхню позицію. Це було на глибині десь 13 кілометрів. До цього двічі відпрацьовували по артилерії, там стояли гаубиці. Переважно працюємо по будівлях, де вони накопичуються. Тобто намагаємося відрізати їх у глибині.
Лінія фронту ж поділяється. На першій лінії працюють "Мавіки", FPV. Далі літають наші великі крила, потім ударні дрони. І далі, і далі, і далі. Зараз, якщо вийде й на те буде воля Всевишнього, ми хочемо навчитися керувати дронами, які літатимуть на 140 кілометрів. І це вже буде зовсім інше кіно.
Мотивація, поранення та майбутнє Кавказу
- Чи доводиться тобі якось мотивувати своїх бійців?
- Ні. Вони й так повністю мотивовані. Тобто я так розумію, що людина, яка сама прийшла добровільно... Є ті, хто пішов у СЗЧ. Я забрав людину із СЗЧ. Тобто в попередній бригаді, де він був, йому не сподобалося, так би мовити. Усе залежить від командира. Якщо командир хворий на голову, то й підрозділ страждатиме. Ну, йому там справді було погано. Він пішов додому. Потім вийшов на нас, на мене. Ми були знайомі. Сказав: "Я хочу воювати, але хочу воювати грамотно". Welcome. Ми його забрали.І все, зараз він пройшов навчання. У мене літає на Darts, командир групи. Він уже п’ять місяців воює.
- Чи були в тебе поранення?
- Так, уламкові. Ми підірвалися на ОЗМці. Два кульові поранення, після цього знову уламкові. Тобто чотири поранення й десь шість контузій, із яких дві були тяжкі. У мене йшла кров із носа, з вух, навіть з очей потекла. Остання контузія була справді тяжкою. Я вважав себе "трьохсотим", хотів виходити, але в нашій групі з’явився ще один "трьохсотий", і нам довелося його витягувати. Тобто поранення були, але без цього ніяк, як кажуть.
- Коли для тебе особисто має закінчитися війна?
- Або коли я повернуся додому, на Кавказ, або після розпаду Росії. Я б залишився жити і в Україні. Мені подобається Україна, подобається український народ. Переважно тут дуже хороші, порядні люди. Я не про державу говорю, я говорю про народ. Народ дуже хороший, порядний. І природа мені тут подобається. Той самий Північний Кавказ, Закарпаття, грубо кажучи.
А до Росії повертатися, то або на танку заїжджати туди, або зі зброєю в руках. І вже до кінця.
Але нікому із сусідів Росії, поки Росія залишається цілою, не буде спокійно. Тобто від того, що зараз Путін здохне, нічого не зміниться. Уся вертикаль влади повинна впасти, повністю. Починаючи від військових і закінчуючи всіма структурами, усе повинно розвалитися. А це станеться тільки тоді, коли вона почне розвалюватися зсередини.
Тобто якщо спалахне Кавказ, Україна видихне.
