Спецпризначенець "Омеги" на позивний Художник: "У нас не було жодного СЗЧ"
"Твоя гвинтівка - це пензлик", - сказав йому полковник у 2014 році, коли молодий військовий уперше вирушив на війну й навіть не знав, навіщо потрібен позивний. Так він став Художником. Відтоді минуло понад десять років, змінився характер бойових дій, а колишній снайпер пройшов шлях від бійця без бойового досвіду до першого заступника командира, начальника штабу І Окремого загону ЦСП "Омега" НГУ. Саме таку посаду він обіймає сьогодні.
У 2014-му Художник опинився на Донбасі, ще не до кінця усвідомлюючи, що таке справжня війна. Через чотири роки поставив собі за мету потрапити до "Омеги" - підрозділу, підготовка й робота якого тоді здавалися йому вершиною військової майстерності. З першої спроби пройти відбір не вдалося, але він продовжив тренуватися й все ж досягнув своєї цілі. А з початком повномасштабного вторгнення опинився там, де вирішувалося, чи встоїть країна: працював на Київщині, зокрема в Ірпені та Мощуні, виконував розвідувальні, штурмові й інші бойові завдання.
Два роки тому очолив групу спеціального призначення, і його роботою стало не лише виконання завдання, а й підготовка людей, ухвалення рішень в умовах невизначеності та взяття на себе відповідальності за тих, хто йде з ним у бій. Він говорить про цей обов’язок без пафосу: головне, щоб бійці були підготовленими, забезпеченими й здоровими.
- Чому у 2014 році ви пішли на війну? Що стало тією відправною точкою?
- У 2013 році я вирішив піти на строкову службу. До того моменту закінчив навчання, працював – мав вже невеликий досвід викладацької роботи. І от мені прийшла повістка. Я кажу батькам: "Піду рік послужу. Армія потрібна, я ж все-таки чоловік". Коли служив, почалися ці події – Крим, наступ на Донбасі. Як зараз пам’ятаю: шостого квітня на свій день народження я пішов у звільнення, і тут наш комбат розсилає всім повідомлення: "Збір! Зранку виїжджаємо до Донецька, починається якась двіжуха". Ми поїхали, і відтоді я зрозумів, що треба залишатися захищати країну. Донині виконую завдання, дотримуюся свого обов’язку.
- На початку ви були снайпером, розвідником. Розкажіть найцікавішу історію з тих часів.
- У 2014-му я не мав якогось особливого бойового досвіду. Методи й способи ведення війни були не такими, як зараз – не було дронів, все залежало від спостереження, пильності, власних очей, уміння виявляти противника. Влітку на Донбасі вже на повну точилися бої. Мені з того часу найбільше запам’яталося те, як ми були на СПшці на околицях Слов’янська, а вночі виїхав ворожий БТР. У ворога на цих машинах стояв засіб "Луна" – це, по суті, інфрачервона фара, підсвічування. Він світиться у приладі нічного бачення, але неозброєним оком його не видно. Так от ми з напарником сиділи, усе добре, в станції ефір, і тут чуємо, що працює техніка. Дивимося в той бік - щось світиться. Незрозуміло, що саме. Передаємо старшому, він відповідає, що нічого не бачить. А у нас на гвинтівках були предоб’єктивні насадки. Роздивляємося. Розвідники нам доповідають, що то таки техніка. Ми її не вражали й не стримували. Спостерігали. Але коли ти ще не воював, то ці перші враження були ще таким нерозумінням й дивиною.
- У 2018 році ви захотіли долучитися до "Омеги". Чому?
- Це був такий цікавий шлях. З 2014-го по 2018 рік я проходив службу у роті розвідки спеціального призначення однієї військової частини. А "Омега" на той час складалася з окремих загонів при територіальних управліннях. Ми базувалися поруч. І ось ми дивимося: у хлопців зброя, коліматори, глушники, відповідне спорядження, шоломи, тактичні навушники. Ходять такі здоровенні бугаї. Ми були молодими пацанами до 25 років, а там - офіцери, дорослі чоловіки. Ми бачили, як вони тренувалися, що робили на полігоні, як пересувалися, які застосовували бойові порядки. У нас там була багатоповерхівка, де вони займалися підготовкою до штурму будівель, відпрацьовували дії на різних поверхах. Дивився, як вони все це робили. Для мене це було просто вау! Я для себе вирішив, що хочу потрапити до загону. Довго тренувався. Ми з хлопцями займалися спортом, брали участь у змаганнях, їздили на стрільби, на різні заходи. Де тільки можна було долучитися, щоб покращити свій рівень підготовки - і загальновійськової, і фізичної, й індивідуальної, - я завжди намагався брати участь. Я їздив на чемпіонат України з практичної та прикладної стрільби, на Кросфіт. Ми брали участь у багатоборстві. Тобто намагався бути скрізь, де тільки була можливість. За певний період часу підтягнув свою фізичну підготовку. Коли прийшов до "Омеги" вперше – не пройшов, тому що мені трохи не вистачило балів. Минув певний час, і навесні - на початку літа 2018 року я вже пішов вдруге й цього разу все вдалося. Після оформлення усіх необхідних документів мене нарешті перевели до загону.
Тоді "Омега" для мене була такою вершиною певної досконалості. Я мав стимул та бажання, щоб туди потрапити. Все було дуже строго: дисципліна, підготовка, бойова готовність тощо. Тут все ж і задачі інші, адже це загін спеціального призначення. Дуже цікаво!
- Ви сюди прийшли на посаду водія. Чому так?
- Тому що я був не офіцером, а прапорщиком – тоді ще існувало таке звання. Хоч я й прийшов водієм, але збирався складати тести до групи спеціального призначення, бо навіть на своїй посаді я так само виконував задачі. Ми виїжджали в зону виконання спеціальних завдань. Командири бачили моє бажання, тож був з ними скрізь.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, вони без роздумів покликали мене в групу. У мене з’явилися підстави для отримання офіцерського звання. Тому я його отримав і потихеньку доріс до відповідної посади - у 2024 році став командиром групи спеціального призначення.
- На початку повномасштабного нападу ви були в Ірпені. Яким запам’ятався той період? Що найчастіше звідти згадуєте?
- Знаєте, коли почалося повномасштабне вторгнення, я не міг зрозуміти: війна вже йде, але що може бути ще гірше? Що це взагалі таке? Як таке можливо? А потім пройшла перша доба, коли я вже почав їздити з хлопцями. Спочатку ми займалися логістикою: перші два дні забезпечували, підвозили необхідне. Із зрозумілих причин не говоритиму зараз, куди саме, що й для чого. Коли поїхали до Ірпеня, я знову потрапив до свого міста. Це на той час була така доволі важка точка. Ми там виконували різні задачі разом із Силами оборони.
- А напередодні, я так зрозуміла, ви не вірили, що такий повномасштабний напад можливий?
- Готовність до такого розвитку подій була, але кінцевого сприйняття не було до останнього моменту. Коли полетіли ракети, зокрема і по військовим частинам, як-то по нашій, коли ми прибули по тривозі, тоді вже прийшло розуміння. Але першу добу мені взагалі було важко. Думаю, усім навколо теж. Здавалося, завдання зрозуміле, але саме усвідомлення того, що все це відбувається тут і зараз, було якоюсь великою дикістю.
Спочатку я погнав на Мощун. Там ми з хлопцями працювали з одного боку. Потім звідти вийшов, перейшов в інше місце, де мав завдання, поставлене вищим командуванням. Зайшов з іншого боку, трохи там побув. Потім знову повернувся до Мощуна. А вже після того, приблизно через тиждень після початку повномасштабного вторгнення, зайшов в Ірпінь. Знову з іншою групою. Тоді взагалі ніхто не думав про те, щоб призначати на посади. Найголовнішим було, щоб ти виконував поставлену задачу. А потім уже на місці, під час перекурів хлопці сказали: "Давай, ми забираємо тебе до себе". Я зайшов в другу бойову групу, став на посаду офіцера й почав працювати вже з ними.
- Які задачі ви виконували?
- Різні - починаючи від розвідки й закінчуючи вогневим ураженням, нальотами, стримуванням противника, контрдиверсійними діями. Група спеціального призначення має різнобічну підготовку. Наші бійці зараз працюють, починаючи з БПЛА, короткоствольної зброї, гвинтівок AR-15, які перебувають у нас на озброєнні, закінчуючи колективним озброєнням, мінометами, станковими гранатометами. Є хлопці, які вміють працювати з баштовими установками БТРів та протитанковими ракетними комплексами. У нас люди різнобічні. Ми все опановуємо, навчаємося й навчаємо. Вони мають бути готовими до всього, адже завдання можуть бути різними. Сьогодні у нас добре працює розвідка, усе літає, працюють підрозділи ППО. А завтра противник щось знову придумає, ситуація зміниться, то ми знову повернемося до контактних боїв, і все може піти зовсім інакше.
- Спецпризначенців вашого підрозділу називають "сталевими рексами". Чи відчуваєте ви себе таким?
- Ні, не відчуваю. Я просто виконую свою роботу й намагаюся зробити максимум, щоб особовий склад, який зараз перебуває в моєму підпорядкуванні, завжди був підготовленим, забезпеченим і здоровим. Щоб у нього було достатньо інформації для роботи та виконання поставлених завдань. І, відповідно, щоб із людьми була належна комунікація.
"Сталевий рекс" - це таке умовне визначення. Ми тут усі люди. Так, можливо, певною мірою трохи краще підготовлені, ніж деякі інші підрозділи Сил оборони. Але водночас Сили оборони виконують завдання не легші, ніж наші. Просто у нас спеціальні задачі, до яких ми можемо підготуватися або принаймні мати час, щоб зрозуміти, що від нас вимагається.
- Важко керувати людьми й нести таку відповідальність?
- Звичайно, морально важко. До того, як я став офіцером, робив те, що мені скажуть. Так, інколи по-своєму, пропонував свої рішення, аналізував попередні дії, навчався, оцінював майбутні ризики, які могли виникнути, і вже відповідно до цього виконував роботу. Коли став старшим офіцером і почав виїжджати на позиції за таких обставин, то вже мислив трохи інакше. Ти більше не думаєш лише про себе. Ти маєш дати вказівки особовому складу, який виїжджає з тобою і працюватиме у твоєму розрахунку. Ти вже пояснюєш людям етапи виконання завдання, що потрібно взяти із собою, що підготувати, куди бігти в разі потреби, де основна позиція, де – запасна, де виставляти орієнтири, куди стріляти, а куди не можна. Ти вже опрацьовуєш значно більший обсяг інформації. І від твоїх висновків та рішень залежить життя - не лише твоє, а й тих, хто працює разом з тобою.
Потім, коли стаєш командиром бойової групи, то вже думаєш не про один розрахунок, а про всю групу, у складі якої працює кілька розрахунків. Ти вже даєш вказівки не лише щодо вогневого ураження, а й щодо розвідки, пересування, логістики. Усе це максимально взаємопов’язане.
А коли призначають командиром групи спеціального призначення, то працюєш уже не лише всередині своєї групи, а із командуванням загону, з іншими підрозділами Сил оборони, які праворуч і ліворуч від тебе. Ти проводиш рекогностування на значно ширшому рівні, ніж раніше. І чим вище ти піднімаєшся, тим більше потрібно займатися розвитком, і водночас старатися забезпечити, щоб під час виконання завдань усе було максимально добре.
- Нині перший заступник начальника Центру Спеціального Призначення "Омега" Дмитро Вітязь мені в інтерв’ю наголошував, що для нього важлива ініціативність бійців: вони не просто чекають на накази, а й самі пропонують рішення. Наскільки цей принцип важливий у вашій групі?
- Найпростіша взаємодія, коли боєць приходить до командира й каже: "У нас є проблема, але я маю варіанти її вирішення". Ви обговорюєте і разом вже допрацьовуєте. Коли людина приносить якийсь базовий набір варіантів вирішення, то це вже правильно. Порівняю із тим, як жінка варить суп. Ти ж не приходиш до неї з одним питанням: "Де мій суп?!". А створюєш умови, щоб у неї була вода, продукти, вогонь і просиш приготувати страву. Тут так само: ти приходиш до керівника й пропонуєш подальші шляхи вирішення питання, про яке він також проінформований. А своє бачення ти формуєш на основі думки свого особового складу. Своєю чергою, хлопці формують своє бачення через обговорення між собою. І так воно складається в спільне рішення. Правильно Дмитро Вітязь сказав, що бійці мають бути інтелектуально розвинені й ініціативні.
- А як спонукати до цієї ініціативи? Чи не потрібно так робити?
- Важливо, щоб людина не просто хотіла проявляти ініціативу, а й розуміла свою відповідальність, була готова навчатися та самостійно ухвалювати рішення в межах своїх завдань. Ми не можемо брати усіх підряд. Ми ж проводимо відбір, тестування, співбесіди. Спочатку у нас працюють психологи, поліграфологи, потім інструктори перевіряють фізичну підготовку. Після цього людина приходить до командира групи спеціального призначення, до якої її планують призначити, і спілкується з ним. А він вже визначається: чи підходить вона йому. Бо буває, що ні. Тоді може піти до другого командира ГСП на спілкування, а той і візьме. Тому що вимоги у кожного свої, адже у нас різні напрямки роботи: у БпАК, НРК чи спецпризначення вони різняться. Якщо людина всебічно розвинена й має потенціал до навчання, то її відбирають і призначають на посаду.
- Пригадайте бойову операцію, яка справила на вас найбільше враження. Звісно, у межах того, про що можна говорити публічно. Що саме зробило її особливою для вас?
- Є така операція, яка була доволі важкою. Ми повернулися з роботи до пункту постійної дислокації, виїхали із зони бойових дій, здали зброю, почали її обслуговувати, приводити майно до ладу, розкладати все на свої місця. Ще навіть не встигли піти на якісь вихідні після виконання спеціальних бойових завдань. Тут раптом: Тривога! Нам повідомляють, що ми маємо бути у певному населеному пункті: "Приїжджайте, плануватимемо завдання". Ми швидко вирушили туди. Я прибув на командний пункт, де отримав загальну інформацію щодо майбутньої задачі. Сідаємо й починаємо планувати. На планування у нас пішло два дні. Це відбувалося спільно з керівництвом Центру та суміжними підрозділами, які виконували завдання в цій смузі. Я розумів, що наступного ранку мені потрібно буде виходити на виконання, але перед цим я ще мав усе розповісти особовому складу, підготувати його, спланувати все всередині групи. Приїжджаю до хлопців, ми чіпляємо карту, і десь три години я безперервно розповідав усе - від моменту посадки в броньований автомобіль і аж до самого етапу завершення завдання. Наприкінці запитую, чи залишилися питання? Обговорили ще тактичні моменти, деталі.
Зрештою, ми ту задачу виконали. Правда, не в повному обсязі, тому що виникли певні складнощі – ворог був активнішим, ніж ми розраховували. У нас проходив штурм багатоповерхової будівлі в одному з центральних населених пунктів Донеччини. Ми зайшли туди, відпрацювали. Ворог підпалив там два під’їзди. Ми виконали майже все, що планували – зачистили, завели групу закріплення, і настав час відходити. От що найбільше запам’яталося: противник уже почав активно завдавати вогневих ударів, а мені потрібно було виводити особовий склад. Темрява, зв’язку майже немає, сигнал пробивається ледь-ледь. Нас дуже жорстко кріплять, адже виявили, як групу, тому що ми мали доволі велику кількість людей, тому що з нами була ще й група вогневої підтримки - обсяг роботи був великий, і ми б не впоралися так, якби нас було, наприклад, восьмеро. Так от відводили особовий склад. Я відкрив карту, зорієнтувався. Коли пішли на відхід, я біг попереду, рухався в бік точки евакуації, де нас мала забрати броня. Пробіг, сів, подивився і на небо, тому що тоді вже активно працювали ворожі безпілотні засоби, і назад: порахував бійців. Виходив на зв’язок з тими, хто замикав колону - рухалися. Знову пробіг сто метрів. І так ми вночі через відкриту місцевість успішно вивели доволі велику групу та евакуювалися. Хоч ми зробили і непоганий внесок у цю важливу з тактичної точки зору операцію, але, на жаль, тоді переважаючі сили ворога через певний період часу все одно туди зайшли. Але це завдання мені запам’яталося, тому що терміни на планування були стислими, а часу на виконання було мало, і нам не було, куди розвернутися. Не мали права на маневр. Ми не могли піти праворуч чи ліворуч - цього не можна було робити. Справді, ця історія надовго залишиться в моїй пам’яті.
- Очевидно, ніколи до кінця не знаєш, як пройде те чи інше завдання, адже обставини можуть змінюватися просто на очах…
- Є дуже класне прислів’я: "План працює до першого пострілу". Якщо є загальне розуміння ситуації та завдання, яке ви маєте виконати, то вже після перших пострілів відпрацьовуються заздалегідь проговорені етапи.
- Як не розгубитися у такі неочікувані моменти, коли стаються форсмажори?
- Ми для того й тренуємося, проводимо навчання й злагодження, щоб таких історій не виникало. Проводимо роботу з особовим складом на кожному рівні — починаючи від командира бойової групи й закінчуючи командиром загону.
- Якби людина, яка нічого не знає про ваш підрозділ, попросила коротко розповісти, що таке "Омега", що б ви відповіли?
- Якщо коротко: ми маємо бути впевнені в тому, що наші фронти, тили й фланги будуть прикриті, що просто прийти сюди й побути осторонь не вийде. Цей підрозділ — це сім’я, у якій кожен може розраховувати один на одного. Незалежно від складності поставленого завдання, термінів його виконання й усього іншого, ми маємо бути впевнені аж до останнього бійця. Нам треба мати на меті одну ціль й досягати її, що ми і робимо.
- Зрозуміло, що війна з роками змінюється. Наскільки швидко зараз проходять ці зміни?
- Динаміка ведення бойових дій змінюється просто в геометричній прогресії. Ми вже навіть не говоримо про роки чи місяці - інколи зміни відбуваються щотижня. Ворог міняє тактику. Ми так само. Шукаємо шляхи, методи, способи, навчаємося. На жаль, противник теж вміє вчитися. Нам потрібно його випереджати, причому думати на декілька кроків наперед й прогнозувати розвиток подій.
Бойові операції силами Сил оборони ми проводили, проводимо й проводитимемо, адже, окрім нас, цього ніхто не зробить. Україну захищатимуть лише ті, хто в цьому зацікавлений.
- Як би ви описали ворога? Який він сьогодні?
- Скажу одне: нам у жодному разі не можна недооцінювати ворога. Він підступний і хитрий. На жаль, противник переважає нас за чисельністю особового складу, кількістю техніки та озброєння. Ніколи не потрібно думати, що ворог дурний, не вміє стріляти, не знає, куди бігти, і не має радіостанції, щоб доповісти про те, що виявив тебе, і все решта. Ми завжди маємо бути максимально готовими до його знищення.
- Останнім часом знову на найвищому рівні порушується тема можливого перемир’я. Активно її обговорюють і в суспільстві. Як ви ставитеся до таких розмов? Чи взагалі реагуєте на них?
- Звичайно, реагую! Я дуже критично ставлюся до слів людей, які не беруть жодної участі в бойових діях, а лише коментують, розповідають, як має бути, і тому подібне. Щодо політики, то я не хочу її обговорювати. Я – людина військова, тож в принципі аполітична.
А якщо говорити про те, як я загалом бачу ситуацію, то якщо ми складемо руки - нам хана. В жодному разі від таких дій краще не стане. Навпаки, зараз нам потрібно мотивувати цивільне населення, щоб люди долучалися. Особливо усі ці "ждунчики", які поховалися й бояться ТЦК, розповідають усяке, дивляться проросійські телеканали, створюють групки перехоплення, де можуть стояти представники Територіальних центрів комплектування. Якщо ми не посилюватимемо свої бойові спроможності, то рано чи пізно наш ресурс може вичерпатися. Ми можемо, не дай Боже, закінчитися. На жаль, поступово так і відбувається: багато хто гине. І для мене особисто це дуже емоційне питання.
- А як заохотити тих, хто боїться? Чим спонукати долучатися до Сил оборони?
- Саме для цього ми, як загін спеціального призначення, й проводимо відбір особового складу. Про це знають. Люди приходять до нас за власним бажанням. У нас, дякувати Богу, від самого початку, та й взагалі за всю історію Центру не було жодного СЗЧ. У нашому загоні немає жодної людини, яка дозволила б собі навіть подумати про те, щоб кудись утекти. Це показник.
- Що особисто вас сьогодні мотивує продовжувати боротьбу?
- Я вам так скажу: пишаюся тим, що особисто мені випала можливість відстоювати країну та українство загалом. Ми зараз робимо наше майбутнє безпечнішим для наших дітей, для майбутніх поколінь, які житимуть після нас. Так, це важко. Так, це критично. Але чекати, що хтось інший усе зробить за нас, неправильно. Стояти осторонь? Це викликає презирство. Я не можу собі дозволити в теперішній час, за нинішніх обставин допустити такого, щоб десь відсиджуватися. Я не критикуватиму всіх чоловіків, які не йдуть воювати. Але усі, хто мають силу, волю та в подальшому хочуть жити в Україні, повинні стати до роботи.
- Чи думаєте ви сьогодні про перемогу?
- З військового погляду особисто для мене перемогою буде максимальне збереження життів особового складу та цивільних. Дай Боже, відбудеться відновлення територіальної цілісності країни, а люди, які перебувають на тимчасово окупованих територіях, повернуться до України. Для мене найболючішою темою, на яку я не можу спокійно спілкуватися, є діти. У мене просто все всередині перевертається від думки про те, що гинуть дітки, що вони перебувають у полоні. Моя свідомість просто не може цього сприйняти!
Ольга Москалюк
Фото надані Художником






