11070 відвідувачів онлайн

Позивний Лакі: "У мене одразу два "трьохсоті" (обидва в голову), і на нас сунуть шість росіян. Плюс працює їхній снайпер"

Автор: 

З огляду на кількість замєсів, у яких на цій війні побував Назар Яковлєв, треба віддати належне його позивному - Лакі. Але ж однією удачею не виживеш у багатьох лобових бойових зіткненнях. Ні, треба стрімко думати, оперативно приймати рішення і ще швидше діяти.

Позивний Лакі

Саме ці якості майор Яковлєв продемонстрував, керуючи піхотою під час славнозвісної операції "Вівальді". Задача піхотинців підрозділу "Срібна трійка" бригади "Помста" була - одразу після штурму закріпитися на нових рубежах. І хоча звільнені ділянки одразу контролюють українські БпЛА, які роблять усе, щоб знищити ворога на підході до позицій піхоти, - контактів з ворогом не уникнути. Захід та вихід піхоти під час активних штурмів стає в рази небезпечнішим. Задача командира в такі моменти - давати чіткі вказівки піхотинцям: гасити паніку і бачити наперед ризики і переваги.

Штурм рухався швидко, і Назару доводилося одночасно керувати кількома ризикованими операціями: захід піхоти на позицію, вихід піхоти з іншої позиції, евакуація поранених і доставка провізії і БК на позиції НРК та важкими бомберами. Посеред цього він ще знаходив час відповідати рідним своїх піхотинців, які не могли зв’язатися з військовим. КСП у такий момент нагадує голлівудський блокбастер: офіцер дивиться у кілька моніторів одразу і раз за разом щось кричить у різні рації на різних частотах. Треба і вдивлятися у стрім з розвіддрона, і контролювати рух НРК, який евакуює пораненого з ампутацією, і слідкувати, щоб військовий, який іде на свою першу позицію, не звернув на заміновану стежку…

Підрозділу вдалося мінімізувати кількість втрат особового складу. При цьому "Срібна трійка" знищила під час спроби повернути втрачені рубежі на Лимані 176 окупантів!

Успішні дії під час операції "Вівальді" є типовими для військової кар’єри Назара Яковлєва. А перше хрещення вогнем він пройшов у 2024-2025 роках у Серебрянському лісництві. Тоді противник у техніці і живій силі переважав у шість разів. А Назар був капітаном і начальником застави 3 ВПС. У Серебрянці він особисто заводив бійців на "нуль" і першим ішов у штурм. Одного разу капітан самостійно зайшов у ворожий бліндаж і взяв у полон трьох окупантів. Під його керівництвом вдалося вивести піхоту із майже повного оточення. Саме там він був поранений і за свою відчайдушність отримав позивний Лакі.

Зараз Назар Яковлєв - майор і начальник 1 ВПС. І розпочали ми нашу розмову в межах спільного проєкту "Цензор.НЕТ" і МВС "Командири. Перша лінія" з його участі в операції "Вівальді".

- Операція починалась швидко, різко усе на взаємодії, - розповідає Лакі. - За день - 5 взаємодій з різними підрозділами. 2 доби було на швидке планування, ще й за цей час наші підрозділи перегруповувались.

- Ви як командир на що робили акцент у перегрупуванні?

- Збирав найбільш толкових людей, плюс когось із тилу, когось із позицій знімав. Визначав резерв, який невдовзі буде закріплюватись.

- В чому були складнощі того етапу операції?

- Важко було, бо затягувалася велика кількість штурмових груп. Вони йшли через поля - тобто ти постійно на радіостанції, на телефоні, ти їх ведеш. Плюс нашим позиціям треба давати команди, що вони ці штурмові групи зустрічали. Ще й кацап частково спалив, що рухаються великі групи, - і по них працювали міномети, завдавали вогневих уражень…

Упродовж 1,5-2 годин відбулося перепланування - і стали рухатися далі.

Такою була динаміка початку операції. А далі кожну добу о четвертій ранку підйом - і погнали! Помаленьку дотягуємо групи далі: штурмовики чистять, ми швиденько закріплюємось, тримаємо оборону. Або штурмовики рухаються на відкат, перегрупування, ми тримаємо цей передній край.

А далі все поетапно: заводиш людей. Їм треба було окопуватись, бо укриття були мінімальні, невеличкі такі нірки.

Тобто йшла підготовка інженеркою, забезпечення логістикою, куча місій НРК плюс евакуація. Важкої роботи було багато.

- Сильно втомлювались?

- Працював у режимі максимум. Поспати було 4-5 годин. І телефон червоний.

Отакі у мене спогади про початок операції. А далі поетапно закріплювались, відбивали штурми, взаємодіяли з усіма підрозділами…

"Є ТАКІ, ПРО КОГО ДУМАВ, ЩО ВІН БЕЗНАДІЙНИЙ - А ВІН У ЗОНІ БОЙОВИХ ДІЙ СЕБЕ ПОКАЗУВАВ, ГЕРОЇЧНО ВИКОНУВАВ БАГАТО ЗАВДАНЬ"

- Назаре, а до того, як на війні вам доручили командувати певною кількістю особового складу, ви уявляли собі, як це буде? І чи сумнівалися у своїй здатності керувати людьми як загалом, так і у складних обставинах?

- Уявляв, бо мені до того доводилося керувати; це були, в основному, офіцери та немолоді вже прапорщики. А тут, на керівних посадах у третій комендатурі, я думав, що буде легше; але от мобілізований контингент, який тут є, - він важкий і, скажімо так, різноманітний. Тобто є різні люди – і тисячі історій того, як хто попав у військо, як кого мобілізували.

- А ви про ці історії мобілізованих звідки дізнаєтеся?

- Дивіться, у нас кожен боєць на передову заходить на значний проміжок часу. І я як командир з кожним бійцем спілкуюся, відбираю дані, які мені потрібні. Навіть як заводиш, прізвище, ім'я, по батькові, треба пам'ятати. Спілкуємося про те, як попав до війська, як налаштований. Роблю це, щоб розуміти, чи він може бути старшим в групі. Бо існують ще й трійки, четвірки. І мені треба знати, в кого більш командирський характер, і так далі.

- До кожного з цих людей треба знайти ключик. Як ви з ними спілкуєтесь? У вас є якісь усталені правила?

- Особливих правил немає. Кожна людина індивідуальна, і до кожної ти знаходиш свої підходи. Є взагалі неадекватні люди, і, в принципі, вони на своїй хвилі.

Для мене найголовніше - це пояснити їхню роль і те, які задачі вони загалом будуть виконувати; що збереже їм життя. Переконую їх, що вони мають слухати командира, бо я знаю більше, і якщо вони будуть чути мене, то матимуть значно більший шанс виконати задачу і повернутися цілими.

Позивний Лакі

- Дивлячись на цих людей, як ви їх оцінюєте?

- По рисах характеру і по поведінці все одразу видно.

- Ви самі кажете, що люди різні, а контингент складний. А вже на передовій приємних несподіванок трапляється багато?

- Так. Є такі, про кого думав, що він безнадійний - а він в зоні бойових дій себе показував, героїчно виконував багато задач. Рятував життя побратимів, евакуйовував "трьохсотих" і заводив тих, хто не орієнтується в карті.

"ПОЩАСТИЛО, ЩО МИ ЧАСТКОВО БУЛИ ГОТОВІ ДО ЇХНЬОГО НАСТУПУ; В НАС БУВ БК, ТРОФЕЙНИХ МАГАЗИНІВ ПОНАД 50, ВОНИ ВЖЕ БУЛИ ЗАРЯДЖЕНІ І СТОЯЛИ НА БІЙНИЦЯХ..."

- Ми ще до цього повернемося, а зараз питання про Серебрянський ліс, де ви у 2024-му році з кількома бійцями 3-го прикордонного загону тримали оборону проти масованих м'ясних штурмів ворога. Що для вас як командира у ті дні було в пріоритеті?

- Мені головне — щоб мої бійці були у постійній бойовій готовності. Щоб кожний знав своє місце і своє коло обов’язків. Ти займаєш цю бійницю, ти — заряджаєш. Потім міняєтеся. Якщо гази — вдягаєш протигаз...

Для мене важливо було, щоб люди розуміли свою відповідальність і не засинали. Щоб усвідомлювали: коли ти чатуєш, йдеться про життя не одного, а трьох.

- Яка бойова ситуація тих днів у Серебрянському лісі запам'яталася вам найбільше?

- Коли у мене одразу два "трьохсоті" (обидва в голову), і на нас сунуть шість росіян. Плюс працює їхній снайпер, і нас залишається двоє. Тобто один боєць тримав оборону, а я двом надавав першу медичну допомогу. Тобто частково надавав - і ми мінялися місцями.

Пощастило, що ми частково були готові до їхнього наступу; в нас був БК, трофейних магазинів понад 50, вони вже були заряджені і стояли на бійницях. А коли автомати клинили, брали у "трьохсотих", відстрілювалися.

Я переміщався по всіх позиціях. На одну зайшов - переночував, щоб побачити хлопців, підняти їм бойовий дух; потім - на іншу. Позиція, про яку я оце розповідав, - це вже була п'ята позиція, куди я заходив і де ночував. Там я і застав той наступ. Конкретно тоді я був старшим - плюс троє бійців на позиції.

Позивний Лакі

- А загалом перло на вас...?

- ...більше ніж десять осіб. Але ми одразу повідомили, що нас штурмують — і дрони частину ворогів виявили. То ми кількох потрьохсотили, подвохсотили. Але шість їхніх дійшли, плюс снайпер працював.

- Які висновки ви для себе зробили з тієї історії?

- Що на позиції має бути більше людей. І що бійців треба краще готувати в тактичній медицині. Бо той боєць, що був зі мною, не міг надати медичну допомогу своїм побратимам.

- І надалі ви намагалися ліквідувати цю прогалину у навичках у всіх, хто з вами працює?

- Так. І оскільки у нас ротації не було, а люди постійно перебували на позиціях, то медик приходив і показував, дозабезпечував їм аптечки, навчав найелементарніших речей.

"БУЛИ МОМЕНТИ, ЩО НА ОДИН НРК, ЩО МАЄ ЕВАКУЮВАТИ БІЙЦЯ, - 8 ВОРОЖИХ FPV..."

- Назаре, а вам взагалі властиво після бою чи виконання бойового завдання аналізувати плюси і мінуси, робити висновки?

- Звичайно. Якщо я вже вчився в Інституті оборони на більш серйозному, оперативному рівні, то взагалі все відбувається в плануванні і аналізі. Тобто кожну ситуацію треба аналізувати, щоб не допустити в майбутньому якихось прорахунків.

Позивний Лакі

- А ви систематизуєте цей аналіз? Щоденник, нотатки тощо?

- Є блокнот, куди записується все. Воно тобі на думку спало, ти собі тезисно помітив, що треба зробити, - і потім вимагаєш від підлеглих, намагаєшся це зробити, покращити.

- Скажіть, вам доводилося мати справу з панічними атаками ваших підлеглих? І що треба робити в такій ситуації?

- Так, доводилось. Що робити? Ну, різні бувають ситуації, від людини теж залежить. Якщо сталася панічна атака, людина вже дезорієнтована. І в моїй практиці таких випадків було багато. В основному після штурмів або коли людину "трьохсотить", але не сильний 300, якісь там осколкові поранення тощо. Людина впадає в паніку. Нічого, заспокоюємо методом розмови, переконання.

- А у вас самого бували такі атаки під час бою?

- У мене більше таке переживання було, внутрішній страх. Коли я усвідомлював, що можу загинути, я просто молився і прощався з життям.

- Ви, до речі, у фільмі кажете про якусь бойову ситуацію: перехрестився - і пішов щось робити.

- Ну, так, бо коли на тебе йде п'ять чоловік, і ти чуєш, орієнтуєшся, де вони підходять, і запас БК в тебе мінімальний, то шансів взагалі немає.

- Процитую одного з ваших побратимів-підлеглих про вас як командира: "Він постійно з бійцями, не сидить тільки на радєйці, а людей постійно заводить, показує, де стояти, визначає сектор і виходить...".

Тобто без того, щоби своїм прикладом робити те, про що ти даєш накази іншим — без усього цього нормальних відносин з підрозділом не вийде, правда?

- Я вам скажу так: ти не знатимеш підлеглих і не будеш впевнений у їхній якості виконання задачі. Бо є такі люди, що прийшли, забились в ту нору, в той окоп — і сидять. Вони не контролюють ні сектора, ні вхід - просто тупо сидять і чекають, коли їх закидають гранатами. Тому треба людей завести на позицію, повністю їм показати: хлопці, з ваших секторів он звідти може йти противник. А ось це - наш тил, тут можуть іти наші бійці; не дай бог, щоб був friendly fire. І наполягати на тому, щоб вони постійно чатували, мінялися; і розпланувати їм службу. Ну, і визначити відповідальність старшого.

- Інша цитата знову про вас: "Якщо хтось затрьохсотився, ми певні, що він не кине, не скаже: "Давай, брате, побачимось на тому світі". У мене непросте питання: а чи доводилося робити важкий вибір, кого виносити першим?

- Виносити намагалися всіх. У нас це вдавалося, бо динаміка дозволяла. Чи було таке, щоб вибирати? Ні. Були моменти, що ти як командир дивишся на відео, що на один НРК (наземний роботизований комплекс — ред.), що має евакуювати бійця, - 8 ворожих fpv. І ти приймаєш рішення, щоб сусідня позиція вийшла. І розумієш, який це ризик, і що два бійці теж можуть загинути...І це важко. Це такі моральні стреси - коли ти розумієш, що людина зараз загине, а ти допомогти нічим не можеш...

Але коли на лісі були, то я брав безпосередню участь в евакуації. Вони важкі і довгі. І на коліна падаєш. Але ми виносили всіх. Нам тоді дозволяла обстановка.

- У фільмі "Сріблянка: пекельна битва" є важкий епізод, коли ви не одразу розумієте, що ваших воїнів вже немає в живих. — І лише потім бачите, що ворог закидав їх гранатами. Пам’ятаєте свої відчуття? Як швидко вдалося оговтатися від шоку і відновити рівновагу?

- За добу, напевно. Це важко було, бо я близько знав цих бійців. І коли відійшов від шоку, із жалю, що так відбувалося, то я собі зробив висновки, що не можна прив'язуватись до підлеглих. Бо воно дуже важко переживається.

- А вам як командиру доводиться спілкуватися з рідними загиблих?

- Так. Ось, до речі, була ситуація, що я прив'язався до підлеглого. У мене був класний боєць, під час "Вівальді" він загинув...За свої 3 виходи він убив шість п#дорів, і у полон взяв трьох. Настільки в себе повірив...я вважаю, що це моя помилка, що я йому розв'язав руки. Тобто я йому дозволяв більше, він був впевнений в собі.

І ми з ним настільки близькі були, що він дав дружині мій номер. Вона раз на тиждень дзвонила, я казав, що все добре. Або записував через радіостанцію як він передає їй привіт.

І ось він загинув. Тіло неможливо було евакуювати: на той час це був передній край. І от його жінка, мама – постійно дзвонять, плачуть. Вони знають, що я - непоганий командир і що ми були близькі. І я пояснюю їм, що ми його тіло евакуюємо, що я обіцяю, і так далі. Але це був на мене такий постійний тиск, що мені деколи приходилося блокувати їхні дзвінки і пояснювати, що в нас наступ, що ми у важкій ситуації, що мені треба працювати.

І так виходило, що я трішки випадаю зі строю, коли вони дзвонять, плачуть у трубку. Але тіло ми евакуювали, я свою обіцянку виконав.

"ВСЕ ПОЧИНАЄТЬСЯ З 5-6 РАНКУ. ПОСТІЙНО НА РАДІОСТАНЦІЇ, НА СТРІМАХ. І НА ЗВ'ЯЗКУ З КОМАНДИРАМИ..."

- Коли чи не щодня трапляються екстремальні ситуації, а відчуття напруги практично постійне — наскільки допомагає гумор? І чи про все з бійцями може жартувати командир?

- Та про все. Для тих, хто цінить гумор, це якийсь позитив. Він зменшує напругу. Людина вже собі посміхається - і не думає про найгірше.

Позивний Лакі

- Якісь жарти можете пригадати?

- Боєць дзвонить своїй жінці, каже: "Ну, чого ти мене задовбуєш? Дивись, якщо я не помру, ти будеш отримувати нормальні гроші. А якщо помру, потім тобі виплатять ще більше. Це в будь-якому разі плюс!"

- Назаре, всіма визнається те, що для успішного командира важливо знайти золоту середину у морально-дисциплінарному кліматі колективу. Забагато фамільярності призводять до втрати дисципліни, занадто затягнуті гайки — до невдоволення чи навіть ненависті підлеглих. У вас є якісь особисті правила того, як не дозволити цих крайнощів?

- Поясню, як налаштовано у мене в колективі.

До людини ставишся нормально, до всіх абсолютно. Але я пояснюю: якщо ти залізеш десь у халепу, ставлення буде абсолютно інше. І ти вже будеш, так скажемо, не в фаворі. І вже тобі на якісь поступки ніхто не буде йти. Якщо буде поганий прецедент, це буде взято до уваги.

Тобто дисципліна - вона є. Інакше буде беспрєдєл, хаос.

- Так склалося, що ваш досвід на цій війні переважно складався з оборонних дій. Але ж, буває, треба і атакувати. У Серебрянському лісі у 2025 вам поставили задачу повернути захоплену ворогом позицію Аркадія. Як налаштовувати бійців на штурм, з якого хтось, може, вже і не повернеться?

- Та як: командир іде, вони йдуть за командиром.

- Тобто власним прикладом?

- Так. Звичайно, я брав найбільш підготовлених досвідчених бійців, якихось молодших (ну, були такі). І якщо треба щось зробити, я кажу: я йду, хто зі мною? Тобто вони самі викликаються, їх не треба навіть переконувати. Воно на довірі відбувається.

Позивний Лакі

- З чого складається ваш день як командира підрозділу? Оскільки я розумію, що залежно від бойової ситуації, місця, ще купи факторів, це можуть бути різні відповіді, зупинімося на Серебрянському лісі влітку 2025 року. Скільки людей тоді було під вашим командуванням і з чого складався ваш типовий день від самого початку?

- По-різному. Коли на позиціях, то одне, а як ні — інше.

- Добре, як це було на позиції?

- Вночі я відпочивав, щоб в мене вранці була свіжа і розумна голова. О 6-й ранку перевіряю бійців, зв'язуюсь по радіостанції, отримую інформацію про те, яка зараз обстановка.

Ну, і, в основному, спілкуюсь із бійцями - і тримаємо оборону. Тобто на позиціях немає зв'язку; багато чим ти не займешся. Тільки постійна увага. Бо якщо ти щось прощолкаєш, це може бути чревато. А деколи і життя можна втратити.

- А який типовий графік, якщо ви не на позиції?

- Тоді все починається з 5-6 ранку. Постійно на радіостанції, на стрімах. І на постійному зв'язку - з командирами і так далі. Є постановка задачі - і ми її виконуємо. Але я частково делегую задачі. Щось виконую сам, а щось довіряю найбільш підготовленим офіцерам.

- Тобто ви не з тих керівників, які намагаються зробити все власноруч?

- Якщо ми не будемо делегувати повноваження, швидко підемо на дно. Якщо є люди, яким ти довіряєш, знаєш на 100%, що вони виконають цю задачу, і вони реально толкові, - тоді частину задач можна перекинути на них.

- Ваш колега з ДПСУ майор Сергій Безушкевич сказав мені, що за умов стабільної позиційної оборони не можна звикати до певних усталених правил. Бо "коли все по напрацьованій схемі, це не грає. Треба щось вигадувати. Кожен раз нове в усьому. Від маршрутів руху до того, що робиться".

Згодні з цим?

- Частково, відсотків на 80.

- Бо певні правила теж потрібні?

- Так. Я схильний до того, щоб люди розуміли, коли я інструктую, пояснюю: все у ваших руках. Якщо ви будете якісно копатись і чергувати; якщо ви нормально собі побудуєте позицію, і у вас буде якась мінімальна безпека - все буде добре. Або, наприклад, я практикую, щоб бійці біля бліндажів виставляли міни на дистанційному підриві. Це допоможе їм не підпустити ворога до укриття, якщо вони його завчасно почують або виявлять. Зробите це — все у вас буде нормально. Єдиний ризик - пряме влучання арти.

- Скажіть, а ви багато часу приділяєте розмовам з підлеглими тет-а-тет? Бо кажуть, що у бойових колективах є купа ситуацій, коли без цього не обійтись. Може, людина близька до СЗЧ. Або всередині колективу є певний конфлікт. Когось треба підтримати - чи навпаки осадити (але без зайвого тиску). Та й зворотний зв'язок від колективу треба мати.

- В мене з цим досить просто. Є замполіт по роботі з персоналом, який зобов'язаний знати кожного бійця, проводити з ним роботу, знати його сім'ю, його морально-психологічний стан; можливо, якісь проблеми в сім'ї або інші проблеми. І коли є проблемні люди, то приїжджаю я - і ми спілкуємося з підлеглим. Або я його в сторону відвожу і питаю: чим можу допомогти? Що тобі треба для вирішення питання?

Були такі, що на 5 днів і 2 вихідні в Харків відпускали, щоб дівчина приїхала (бо вже до розводу доходило). У когось були інші проблеми, у когось - фінансові ситуації. Замполіт це контролює, і коли є якась проблемна ситуація, ми її намагаємося вирішити разом.

- Назаре, а у вас є практика запозичувати вдалі рішення у колег-командирів?

- Так. Це одиничні випадки, але у кожного можна вчитися.

- Наведіть, будь ласка, приклад.

- Без проблем. Заступник коменданта по тиловому забезпеченню, позивний Стріла, був ротним, зараз на вищій посаді. І у нього були довірені люди. Небагато цих людей було, але вони йому дуже допомагали. І я теж собі запозичив цей підхід. Чого я підібрав кращих? Йдеться не про любимчиків і привілеї, але за рахунок них можна багато досягти. Адже колектив робить керівника, я ж не сам все зробив...І побачивши, що така практика успішно працює, - застосував її в себе в колективі.

- Як правило, людина командиром не народжується, а командирських якостей набуває, по ходу життя. І так же по ходу життя — змінюється. Ви за собою за час війни відчуваєте ці зміни?

- Звісно, бо відколи випустився і лейтенантом став, ти з кожним роком стаєш мудріший, набираєшся досвіду.

Позивний Лакі

- А до епізодів цивільного спілкування звичка командувати перейшла? Що про вас кажуть ваші близькі, друзі, дружина? Вони бачать у вас ці зміни?

- Ми з ними про це не спілкуємося, бо я ж не передаю все, що відбувається тут. Але кажуть, що я стаю серйознішим, більш відповідальним.

- Багато з бійців, з якими я спілкувався, кажуть про те, як війна змінила пріоритети у них в житті. У вас те саме?

- Ну, да, цінності стали іншими. Раніше ми переживали, щоб більше побути вдома, менше працювати; щоб більше коштів платили і так далі. А зараз переживаю, щоб люди не вмирали, щоб виживали, і щоб менше були неприємних ситуацій, менше "трьохсотих" і "двохсотих". Бо це вибиває з колії, чесно скажу. Це важко.

- Колись ця війна завершиться. Чи було на ній щось таке, про що ви будете розповідати дітям та онукам?

- Звичайно. Було багато ситуацій. Знаєте, якби сидів у кабінеті, то це одне. А коли трішки ніжками потоптав і багато ситуацій різних було, то є про що згадати, є що розказати…

Євген Кузьменко

Фото з архіву Лакі

Завантаження...