Актор фільму "Кіборги" Роман Семисал: Коли почалися зйомки, я вже півтора року як повернувся з фронту. Однак виник азарт знову взяти автомат у руки

Автор: В.Кіртока

7 грудня в усіх кінотеатрах України почнеться показ фільму Ахтема Сеітаблаєва про оборону Донецького аеропорту.

"Мы не покажем все 242 дня обороны Донецкого аэропорта, – говорит режиссер фильма "Киборги", известный актер, крымский татарин по происхождению Ахтем Сейтаблаев. – В двухчасовом фильме это невозможно. Работая над сценарием, мы с драматургом Натальей Ворожбит сразу решили: для нас важно показать момент зарождения тех самых легендарных киборгов – бойцов, которые готовы были держать несуществующие стены, простреливаемые позиции, терпевшие невыносимый холод и отсутствие элементарных бытовых условий. Пятеро главных героев – это собирательные образы. Среди них есть представитель Вооруженных сил, доброволец, юный патриот, взрослый боец, не усидевший на диване перед телевизором. Так же было и в терминале: там встречались самые разные люди, для которых защита Родины стала делом чести".

Во время съемок Ахтем приглашал на площадку защитников аэропорта. Декорации и работу актеров увидели легендарные бойцы 79-й десантной бригады Евгений Жуков, позывной Маршал, и полный кавалер ордена "За мужество" Павел Чайка, позывной Сигл. А "киборг номер один", служивший в 81-ой десантной бригаде, Андрей Гречанов, позывной Рахман, пройдя по воссозданному декораторами терминалу, был поражен увиденным. Под его ногами так же, как и в настоящем аэропорту, хрустело стекло, баррикады были сделаны из покореженных металлических кресел зала ожидания, а в полу и колоннах зияли отверстия от попадания снарядов. "Это невероятно, – признался Андрей. – В 2014-2015 годах я четыре раза заходил в Донецкий аэропорт. Сейчас у меня такое впечатление, что я побывал там пятый раз"... Конечно же, все эти бойцы с огромным интересом ждут, что же получилось у съемочной группы. Удалось ли режиссеру и актерам передать не только боевые действия, но и моменты расслабления, когда защитники аэропорта могли поговорить, пошутить, помечтать...



Основных персонажей в ленте пять. "Изначально я знал только, что один актер точно годится на роль Мажора. Это совсем молодой актер Макар Тихомиров, – говорит Ахтем Сейтаблаев. – Еще будучи ребенком, Макар снимался в моем фильме "Чемпионы из подворотни". А когда я увидел его в сериале "Водилы", понял, что парень вырос, набрал актерского мясца. Так что с Мажором сразу сложилось понимание. И мы не ошиблись. На роли других героев мы приглашали как совершенно неизвестных, так и опытных актеров. У кого-то за плечами работа в сериалах, кто-то снялся в лентах, которые скоро выйдут в прокат. Надеюсь, наш фильм сделает актеров узнаваемыми и любимыми. Есть у нас и актер, который воевал. Роль комбата исполняет Роман Семисал, отслуживший год в зоне АТО".



Именно с Романом мы и встретились накануне выхода фильма. Говорили не только о предстоящей премьере, но и о службе в армии. Это был не самый простой разговор, откровенный и честный. Роман, как человек творческий, образованный, много видевший, рассказывает о войне без прикрас и желания героизировать все происходящее на востоке страны.

Я сознательно начало статьи написала на русском языке. Журналисты соседней страны-агрессора тщательно отслеживают все, связанное с войной в Украине. Скорому выходу "Киборгов" они уже посвятили одно из популярных ток-шоу на центральном российском канале. Так что пусть изучают все связанное с лентой и ее созданием. Сам же разговор публикуем на том языке, на котором мы общались с актером – украинском.

" НА ПРОБИ Я ПРИЇХАВ У ФОРМІ, БРОНІКУ ТА КАСЦІ, ЯКІ ДРУЖИНА З БРАТОМ КУПУВАЛИ, СПОРЯДЖАЮЧИ МЕНЕ НА ПЕРЕДОВУ"



– Побоюєтеся виходу фільма?

– Ні, чого боятися?

– А ви вже бачили, що вийшло?

– Зовсім невеличкі уривки бачив, коли робили озвучку. Десь виявився брак по звуку, тому треба було щось підзвучити. Але це були 15-, 20-секундні шматочки.

– З яким відчуттям ви чекаєте на цей фільм? Його ж будуть дивитися ті, хто безпосередньо там перебував, хто добре пам'ятає, як все відбувалося...

– Те, що я бачив, досить переконливе. Режисерський і операторський хід такий, що все наче знято на мобільний телефон людьми, які перебувають всередині терміналу. Це дуже цікаве вирішення. Як буде це сприйнято глядачем? Думаю, добре. Там доволі багато екшену, правдоподібних ситуацій.

– Ви зіграли комбата...

– Це зайняло всього вісім чи дев'ять знімальних днів. Не більше. Я мав приклади командирів, бо служив спочатку у 2-му батальйоні 24-ої бригади. У нас був хороший комбат Сергій Дяченко. Для ролі частково взяв щось від нього, частково – з тих офіцерів, з якими спілкувався. Слідкував, як вони розмовляють, як ставляться до підлеглих, до командування. Щось і переніс у кіно, але якоїсь певної людини я не грав.

– Важко було знову одягнути форму чи ви хотіли згадати час своєї служби?

– Коли почалися зйомки фільму, я вже півтора року як повернувся з фронту. Деякі навички вже призабулися. Було і тривожно, але виник і азарт знову вдягнути форму, взяти автомат у руки, відчути маску бруду на обличчі, долонях... Ще до зйомок до нас прийшов боєць 93-ої бригади, який був у аеропорту. Кирило Недря став консультантом фільму. Ми його весь час закидували питаннями: чи ставили вони автомати на запобіжники, чи ні, перебуваючи у терміналі. Нас цікавили суто солдатські технічні моменти. Побут також цікавив: де вони спали, як саме, як відбувалася варта, чергування. Я порівнював те, що він розказував, із своїм досвідом. Там, де був я, знаходився другорядний плацдарм. Це Луганський напрямок: Кримське, Новотошківське, Бахмутська траса. Там не було таких запеклих боїв як на Донецькому чи Маріупольському, Мар'їнському чи Світлодарському напрямку, під Дебальцево. Мені було цікаво порозпитувати Кирила про все, бо в аеропорту вони були в бетоні, а ми – в землі.

Звичайно, в хлопцях закладено таке пацанство: береш автомат в руки, вдягаєш каску, берці, форму... Хоча було і відповідально. Донецький аеропорт – це вже новітня історія. Не можна збрехати, бо все було на слуху. Не можна збиватись на дешевий пафос, ура-патріотизм, бо з мого досвіду на війні ніякого патріотизму немає. Все просто – треба вижити.

– Під час зйомок ви носили свою форму?

– Я на проби приїхав у формі, броніку та касці, які мені купували дружина з братом, споряджаючи мене на передову. Ахтем здивувався, коли мене побачив: “Ти одразу отак, у повній екіпіровці?” “Ну, так, – відповів. – Інакше не відчуєш”. Тільки носячи на собі 12-кілограмовий бронік, коли ноги взуті у берці, все повертається на рівень тактильних відчуттів. Це занурює тебе у ті обставини. Але на зйомках нам поміняли форму. Бо у мене була пікселька (камуфляж. - Ред.) – нам її видали наприкінці 2014 року. А в кіно ми граємо ще в дубку (камуфляж. - Ред.)

– Наскільки іншим акторам хотілося чітко відповідати їхнім кінообразам?

– Було видно, що ніхто з них на війні не був. Але з часом вони занурювалися у фільм та обставини. Я з'являвся на майданчику час від часу. І бачив зміни. Актори знімалися у бронежилетах, в яких пластини повитягали, тому що вже після двох годин носіння цього тягаря починає боліти спина. І от вони браво так грають, а я Ахтему кажу: дрібниця видає хлопців. Вони сідають і чохол згинається. Видно, що немає бронепластин. Тоді постановники зробили фанерні пластини, щоб вони тримали форму. Потім я пояснював, що коли ти ходиш у броніку хоч якийсь час, тільки-но заходиш у безпечне місце, одразу його скидаєш, тому що важко. Не може бути, щоб прибігли кудись, зайшли у приміщення і ходять всі такі жваві, це неправда. Броню хочеться зразу скинути, спину розім'яти, бо стомлюєшся. Було видно, що хлопці без досвіду по тому, як вони зброю носили, як пересувалися, як реагували на вибухи. “Чому ми будемо кидатися на підлогу, ми ж захищені?” – питали. А це на передовій випрацьовується автоматично. Тільки ти чуєш десь залп, миттєво ховаєшся у будь-яке укриття, за стіну, за пеньок, ящик. Аби максимально сховатися. Це живе в тобі на рівні інстинкту. А їм здавалося, що це неправда і якщо вони герої, то чому мають боятися якихось вибухів? Я пояснював: тіло твоє боїться. Розумом може ти і герой, але тіло солдата живе інакше, особливо на передовій.



"Я НА ВІЙНІ НЕ БАЧИВ ГЕРОЇВ. І КАТЕГОРИЧНО ПРОТИ ГЕРОЇЗМУ. ТОМУ ЩО ВІН ПОЧИНАЄТЬСЯ ТАМ, ДЕ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ ПРОФЕСІОНАЛІЗМ"

– Хто особисто для вас герой донецького аеропорту?

– Багатьом не подобається те, що я кажу. Але я на війні не бачив героїв. І категорично проти героїзму на війні. Тому що героїзм починається там, де закінчується професіоналізм. Воювати треба не геройством, не потрібно демонструвати всім, який ти безстрашний. Воювати треба з холодною головою. З хорошою зброєю, з добре продуманим планом, з відремонтованою технікою, з надійними інженерними укріпленнями. Воювати треба раціонально, як це роблять ізраїльтяни. У них наукоємка зброя, і як наслідок – мінімальні втрати.

Для мене герой – хлопець, з яким мене разом мобілізували в серпні 2014 року. Дурмасенко його прізвище. Киянин, працював до 2014 року в Москві ландшафтним дизайнером. З початком війни повернувся і добровольцем пішов на схід. Задиристий. Все хотів, щоб його в спецназ забрали. Переживав, що його взяли звичайним стрільцем у піхоту. Але вже після Нового року я дізнався від хлопців, з якими нас готували на Яворівському полігоні, що він загинув в аеропорту. Його закидали гранатами. Виявляється, він був одним з кіборгів на передовій. Для мене він навіть не герой. Я не знаю, як там у нього було. На передовій все швидко відбувається. Ось ти живеш, а ось прилетіла міна і все. Тебе немає або ти скалічений. Але для мене він насамперед уособлення кіборга, аеропорту. Так само Євген Ковтун. Нас з одного віськкомату забирали. Він попав в 79 бригаду. І служив в аеропорту. Він один з кіборгів.

Для мене війна – це діти, які залишилися сиротами, розбомблені хати, бездомні тварини, скалічені, контужені вівчарки, які приходили до нас по їжу. Це розбиті будинки і наші солдати, які забирають звідти цінні речі. Я це і мародерством не можу назвати. Бо кому всі ті речі потрібні? Пам'ятаємо, їдемо на ротацію, а хтось везе з собою дитячі ласти, які знайшов серед уламків.

Війна – це приниження людської гідності. Це списування направо і наліво пального, розбазарювання боєприпасів, розкрадання державного майна. Це нагороди, які отримують штабні, що жодного разу не були на лінії вогню... Війна – це дівчатка-старшокласниці, які приходять ночувати до солдатів у бліндажі, тому що там дадуть гроші, манку, цукор, згущонку, тушонку... Завдяки цьому вдома можна прогодувати рідних. Молоді в селах майже немає. Хтось побіг до сєпарів, хтось у Росію на заробітки. Війна – це страшенна гуманітарна катастрофа. Це байстрята, яких наплодили вже наші солдати, що туди прийшли.

Скажу відверто – коли я готувався до ролі в “Кіборгах”, я не перечитував щось про аеропорт. Я не заглиблювався в цю тему. Я все робив на власному досвіді. Я на власні очі бачив, як ставляться до полонених. І розумів, що до мене можуть так поставитися. Коли ти потрапляєш у полон, ти ніщо. З тобою може бути все, що завгодно. Ніхто нікого не жаліє, бо і у наших вже є рахунок за вбитого чи скаліченого друга... На війні немає благородства. На війні людина звіріє, людина деградує. Як сказав мій хороший друг, коли я повернувся додому: ти деградував. І я з ним згоден. Я намагався читати, спілкувався з рідними, але все одно відчував, що неминуче деградую.

– Наскільки важливо для вас особисто, щоб був такий фільм? Щоб люди, які не відчувають війну, розуміли, що вона все ж точиться на сході?

– При всьому жахітті ця війна - ще й колосальний згуртовуючий фактор для країни. Ця війна нас згуртувала, як ніщо інше. Тому повинні існувати фільми. Особливо вони потрібні для молодшого покоління. Мають створюватися і книжки, і пісні. Але потрібно робити це правдиво, щоб не спотворювати уявлення про війну. Коли героїзують, скочуються до романтизації, виникає хибне уявлення, що війна – це небезпечна благородна пригода. А це не так. Для мене найкращий фільм про війну – “Іди і дивись”. Там показана війна у всій своїй безсоромності, і всьому жахітті. Отака, як є.

– Особисто у вас була ілюзія, що війна – це щось незвичайне?

– Була, звичайно! Я пішов у військкомат сам. Мені було соромно вдома сидіти. Я був на Майдані, і мені пощастило не бути ні пораненим, ні вбитим. Сидячи на дивані, я переживав за все, що робиться в країні. Але коли побачив, що формується жіночий батальйон, а я вдома сиджу, відразу пішов у військкомат. Але я прописаний і перебуваю на обліку у Дніпропетровській області. До смішного доходило. Кажу: “Вам же людей бракує. Я прийшов, готовий воювати. Беріть.” – “А якщо вони там вас почнуть шукати?” – “Ну так передайте інформацію. Чи у вас не одна структура?” – “Яка у вас військова спеціальність?” – “Музикант.” Я служив у військовому оркестрі. Я вже працював у театрі, і мене прилаштували неподалік від Києва, щоб я міг догравати вистави. Я був навіть не музикантом, а конферансьє. Почувши це, мені відповіли: “Нам потрібні нормальні військові спеціальності. Артилеристи, танкісти, спецназівці”. – “Але я ж швидко вчусь. Не старий ще чоловік”. Я пройшов медкомісію. І мене відправили додому. Через деякий час таки видзвонили: “Романе, збирайтеся”. Тобто офіційно я мобілізований, просто повістки не чекав.



Після Майдану, коли було таке високе піднесення, у мене також було уявлення, що там, на фронті, високий моральний градус. Ілюзії розвіялися дуже швидко. Перший артобстріл, під який ми потрапили на 29-му блокпості... Бліндаж, в який ми ховалися, був розрахований на двох, а нас набилося туди чоловік дванадцять. Будь-який патріотизм, вся наша рішучість вилетіли миттєво. Коли тебе криє артилерія, відчуваєш лише тваринне бажання вижити. Я виявився не дуже сміливим. Була така ситуація. Нас криє артилерія, чую крик “Допоможіть”. Вилітаю з бліндажа – знову криють. Я вертаюся за броніком і каскою, схопив аптечку. Поки прибіг, інші вже витягли кількох мертвих і одного пораненого з сусіднього бліндажа. І на мене кричать: “Ти забоявся”. А який зиск, якби і мене порвало мінами? Я мусив себе якось убезпечити, захистити. А вони були п'яні. І тому не побоялися побігти витягати мертвих з бліндажа. От що це? Героїзм? Безвідповідальність? П'яна безшабашність? Але факт є фактом. Вони побігли їх рятувати. А я – за каскою і броніком...

Я бачив багато безглуздих смертей. Особливо важко перебувати в умовах окопної війни, коли немає бойових дій і починаються пошуки алкоголю, травки. Думаю, в аеропорту такого не було, тому що там постійна небезпека заставляла концентруватися, зосереджуватися.

"Я НЕ ШКОДУЮ ПРО ЦЕЙ ПЕРІОД У МОЄМУ ЖИТТІ, БО Я Б СОБІ НЕ ПРОБАЧИВ, ЯКБИ НЕ ПІШОВ ВОЮВАТИ"

– Ви хотіли якомога скоріше поїхати з війни?

– Мені дуже кортіло додому. Тим більше, коли дізнався, що не буде ротації. Коли я приїхав додому у відпустку, відразу захворів – у бліндажі вухо сильно застудив, а потім ще сильно продуло на машині. Лікуватися довелося у шпиталі. Після цього, повернувшись, я потрапив у інший батальйон. Там мені було морально важко, бо там не було з ким поговорити. Фізично я нормально все переносив. Розібрався з автоматом. Гранатометником став. Хоча більше все ж виконував функції санітара. У мене брат військовий лікар – я постійно з ним консультувався. Ще я трошки знаю англійську мову, а всі ліки були імпортні, підписані англійською. Крім того, мені можна було довірити рюкзак з медикаментами, тому що знали: я його не проп'ю та не використаю налбуфін...

У мене не було ніяких думок про дезертирство. Я мусив відслужити свій рік. 29-ий блокпост був до листопада 2014 року. Це була перша ротація. А перед Новим роком я потрапив спочатку в Лисичанськ, а потім ближче до Попасної, Білої гори, а вже влітку, всередині липня, нас перекинули на Кримське. Там перед нами були сєпари, шастали ДРГ. Але у нас були доволі вигідні позиції, ми займали стратегічно вигідні висоти, тому ми періодично кришили ворога.

– Наскільки легко вам було повернутися до мирного життя?

– Дуже легко. Тяжко вертатися тим, хто не має роботи. У нашій роті, де я був, зі ста чоловік всього п'ятеро мали постійну роботу. Інші в основному були сезонними робітниками на будівництвах, на заробітках. А в мене була робота, за якою я скучив. Я скучив за дружиною, за рідними, за Києвом. Коли мене демобілізували, я приїхав з Яворова з усіма паперами і наступного дня прийшов на роботу. Так що в мене не було перехідного періоду, посттравматичного синдрому. Ну, шугався якийсь час голосних звуків, коли двері грюкали, щось падало, хтось голосно кричав. Тоді смикався. Потім і це минулося. Спочатку мене вражала надмірна чистота. Ще під час відпустки я зайшов у торговий центр на Троєщині і після окопно-траншейно-бліндажного бруду все навкруги блищить, пахне і здається неприроднім. До цього треба було звикнути.



А ще мені здається, що багатьох людей влаштовує козакування на фронті. Тебе ні дружина, ні теща, ні діти не пиляють, ніхто не примушує зранку вставати і йти на роботу. Тобі платять, тебе піарять, тебе опоетизовують, з тебе роблять героя, у тебе пільги. Тебе одягають, годують. І тому багатьом важко адаптуватися до нормального життя, коли треба економити, заробляти. В АТО ти можеш нормально існувати без копійки, бо ти всім забезпечений. А тут приходиться щось робити. Багатьом це важко.

– Ви з кимось потоваришували під час служби, продовжуєте спілкуватися?

– Є хлопці, які залишилися в армії після того, як вийшов їх строк мобілізації. Ярослав Попенко продовжує служити у 24-ій бригаді. Так от він каже, що в армії очевидні зміни на краще. Є уже бліндажі-душові, де можна помитися. Гарно укріплені спостережні пункти, позиції. Був іще такий Михайло Савко із Надвірної Івано-Франківської області. Він учитель фізики та математики. Був Сашко Рибалко із Вінниці. Ми могли поговорити про політику, про книжки. Інколи спілкуємося і зараз.

Я не шкодую про цей період у моєму житті, бо я б собі не пробачив, якби не пішов воювати. Але це вибило з мене патріотичний дурман. Я ставлюся тепер до того, що відбувається на сході країни, досить цинічно: це наша територія, і ми маємо її тримати з найменшими втратами.



– Раніше вам доводилося бувати у Луганській області?

– Я знав її дуже опосередковано. Ми там були на гастролях у 2008 році. Возили по Донбасу виставу “Стусове коло”. Донецьк, Маріуполь, Слов'янськ, Горлівка, Луганськ... Нас прекрасно сприймали, місцеві прозрівали. В Донецьку підійшов один чувак, інакше не можу його назвати: “Почему нам об этом не говорят. Мы думали Стус – это какой-то бандеровец, а это оказывается наш. Мы не знали такой Украины. Нам не говорят об этом". Тоді Янукович був прем'єром, дав наказ, щоб нас прийняли на найвищому рівні. Повні зали були у Слов'янську, а Маріуполь яке прекрасне місто, зал університету чудовий, де ми виступали! І в Луганську ми зіграли виставу. Ландшафтно Луганщина схожа на мою рідну Дніпропетровщину: хвиляста рівнина, балки, акації. Гарна природа. Але все-таки Луганщина відрізняється від Донеччини, це і Тука потім сказав: це вже не Донбас, а Слобожанщина. Там по селах люди майже всюди україномовні. Я не відчув, що перебуваю на чужині. Західняки трошки не розуміли місцеві дрібниці: “Що це за окрошка? Взяли зіпсували олів'є, кефіру налили”...



– Що ж на Донбасі сталося з людьми, що вони захотіли руського міра?

– Ну не з усіма. Ментально там люди все ж трошки інші. Вони розуміють тільки силу. Чому вони поважали Януковича і всю цю банду? Тому що це колишні бандюки, які діяли бандитськими методами. Ти не згоден зі мною – получай в морду або в бетон тебе закатаємо. Все. Ось це вони розуміють. А європейські цінності – сила закону, який мають виконувати всі – для них не зрозумілі. Для них це слабкість. Яскравий приклад – мій брат навчався у медуніверситеті, куди вступив у 1999 році. У дівчинки в гуртожитку вкрали куртку, вона була в істериці: що робити? Брат каже: давай напишемо заяву у міліцію, тут недалеко. А хлопчик із Слов'янська: а навіщо в міліцію? У нас вона нічого не вирішує. Треба йти до місцевого авторитета, і він уже вирішує безкоштовно допомогти чи ні, покарати цих ублюдків і як саме. Офіційна влада ніколи там не мала ніякого значення.

– Розірвання стосунків з Росією все ж таки дали поштовх перезавантаженню української культури. З'являються фільми, більше книг перекладають...

– Погляньте, який сплеск кіно. Можливо, не все якісного рівня. Поки що. Але скільки повиходило: Сторожова застава”, “Червоний”. Чекаємо прем'єру “Кіборгів”. Я дивився “Припутні”. Сам знявся ще у фільмі про події в Криму, про українських моряків, який має назву “Черкаси” – так називається тральщик, який чинив опір росіянам в Донузлаві. А скільки музикантів у нас! Хтось мені сказав днями: коли чуєш про цих кіркорових, іншу російську шушеру, це все так вже далеко від нас. Коли я дізнався, що помер оцей смєшарик Задорнов, виявилося: мені байдуже, що відбувається по той бік кордону. Ми стаємо самодостатньою нацією завдяки цій війні. Парадокс, але це так. Нарешті рветься залежність – ментальна, економічна, політична. І ми починаємо створювати своє.


Роман уже знімався у короткометражці про АТО, яка називається “У полі”. Кадр з цієї стрічки


Віолетта Кіртока, "Цензор.НЕТ"