З письменницею Вікторією Амеліною, вбитою в Краматорську російською ракетою, попрощалися в Києві. ВІДЕО+ФОТОрепортаж
У Києві попрощалися з письменницею та поетесою Вікторією Амеліною. Вона була в піцерії в Краматорську, куди 27 червня влучила російська ракета. Лікарі намагалися, але не змогли врятувати життя Вікторії.
Прощання відбулося в Михайлівському золотоверхому соборі, повідомляє кореспондент Цензор.НЕТ.
Вікторія Амеліна - українська літераторка, лауреатка літературної Премії імені Джозефа Конрада-Коженьовського. Її тексти публікувалися в перекладах польською, чеською, німецькою, нідерландською та англійською мовами.
Амеліна заснувала Нью-Йоркський літературний фестиваль, що відбувався в селищі Нью-Йорк у Бахмутському районі Донецької області.
27 червня вона разом з делегацією колумбійських журналістів та письменників вечеряла в піцерії в Краматорську, коли туди влучила російська ракета. 1 липня Вікторія померла в лікарні ім. Мечникова в Дніпрі. Їй було 37 років.
Вікторія Амеліна спочине на Личаківському цвинтарі у Львові. Завтра о 15:00 чин прощання з нею відбудеться в львівському Гарнізонному храмі св. апостолів Петра і Павла.
Автор фото та відео Олег Богачук
https://www.facebook.com/oksana.zabuzhko/posts/pfbid02VRbXStxkNLxAs9xg33agVR97MA7Q5AKAPxZiSthy9RLfeXwSsXfeDWeZxmeNk7xwl?__tn__=%2CO*F 20 ч. ·
Віка пішла 1 липня. В день народження закатованого російськими окупантами Володі Вакуленка, чий щоденник вона власноруч розшукала - і опублікувала.
Так, ніби це Володя її покликав. Ніби його власних сил - його власної історії - було недосить, замало, щоб свідчити перед небом і землею на всі потомні віки про нове Розстріляне Відродження. (Я довго вірила, що цим разом ми його уникли - що заготовані москвинами при вторгненні "списки на знищення" для кожного міста, мобільні крематорії й мішки для масових могил пропали марно). Віка перша з-поміж нас усіх впізнала цей черговий елітоцид, назвала його на ім'я - в тій самій передмові до Вакуленкового Щоденника, котру сьогодні цитують усі:
"...збувається мій найгірший страх: я всередині нового Розстріляного Відродження.
Як у 1930-х, українських митців убивають, рукописи зникають, пам'ять стирається. Здається, часи змішуються і застигають в очікуванні розв'язки: я шукаю у слобожанському чорноземі не лише нотатки одного з нас, а одразу всі загублені українські тексти: другу частину "Вальдшнепів" Хвильового, п'єси Куліша, останні поезії Стуса, щоденники часів Голодомору, українські стародруки, спалені в київській бібліотеці в 1964-му. Всі наші втрати, від стародруків до щоденника Володимира, здаються одним великим текстом, який уже ніколи не прочитати..." (с)
І ось тепер ненаписані твори Віки Амеліної - в тому самому ряду. І вона - там, серед них: її зустрічають Куліш і Підмогильний, Хвильовий і Зеров, Симоненко, Горська і Стус... І Володя Вакуленко - крайнім з ряду.
Високого їй неба на цьому найвищому з платонівських бенкетів.
А нам усім - сил довести помсту до Перемоги.
==================================
Це фото Віка попросила когось зняти на свій телефон торік у травні, на Варшавському Книжковому ярмарку. Знаю, що воно їй подобалось, - тож хай побуде тут.
Тепер він залишився без матері.
Я знала її ще з Майдану. Знала з віршів, ще з отим іменем Ліна Аме. Я організувала Революційний літературний марафон спочатку в КМДА, потім в Українському домі - і вона, дізнавшись, прислала мені свої поезії… на пробу… А потім вона стала відомою.
Хоча… ну як відомою. У нас відомими стають лише коли скандал, або коли помер якось по-особливому...
Ловіть вірш Віки Амеліної. Один з тих, що вона мені присилала. Про Майдан. Вибачте, щось багато "я". Але це мої спогади. Тужу. Отже, "початки" її творчості. Про нашу Революцію Гідности.
ДУШАМИ НАЗОВНІ
Вона котилася по сіро-злих кварталах,
І проявляючи людей, як фотоплівку,
То піаніно на майдані тихо грала,
То виколупувала очі і бруківку.
Хто злий, вона давала в руки зброю,
Хто добрий - хрест червоний, фартух білий,
Відважних обернула на героїв,
Байдужих в співучасниках лишила.
Вона котилася по сіро-злих кварталах,
Їх обертаючи - на зліші чи добріші.
Вона не створювала, тільки проявляла,
Як фотоплівку, зняте десь давніше.
Ця революція - рентгенівське проміння,
Сліпий фотограф, що знімає невгамовно,
Таку як є, в мороз оголену країну.
І всі ми голі зараз - душами назовні.