Люте приниження гідності

Мирослав Откович надихнув теж написати.

Дуже не хотілося додавати сумних замальовок до всього іншого, але дійшло, що мовчиш часто через хибну установку "терпи, іншим ще гірше" і її слід міняти.

Терпи, іншим гірше, це коли на стабіку в Торецьку відмовляєшся від евакуації. Типу в мене фігня, а ми ж оце тільки повернулися з іншої точки, там купа важких. Не робіть так. Послухайте медика, який весь час сварився з бійцями через відмови від госпіталізаціі і по ітогу туди ж. Бо потім тебе все рівно повезуть на больнічку при можливості і вилізе, що "фігня", за класифікацією подальшого влк тяжка травма. Але від держави ти матимеш на цей момент папірець а4 зав‘яжи полєжи, і пораду зробити мрт в іншому місці, де хороший апарат. Так восени я потрапила в Київ.

Весь час, що я тут, намагалася болючі теми влк і реабілітації обговорювати з людьми, в яких є певні можливості і зв‘язки для системного впливу на ситуацію. Та в більшості випадків мені просто пропонували допомогу - позвонити, порішати ітд. Дякую, але стояла під воротами з іншими пацанами, в яких немає впливових знайомих. Тричі проходила це пекло, щоб отримати черговий папірець. Бо така процедура, система.

Деякі волонтери кажуть ми самі винні бо не знаємо про свої права і можливості, а вони ж є.

Ну ок. В житті ти виживши коло Майорська отримуєш можливість зустріти світанок під воротами шпиталя, повз тебе на роботу пройдуть військовослужбовці, медики. Вони заварять каву, потім шикування. А ти все стоїш на одній нозі дивишся на хлопця який стоїть отак тільки в одному носочку на морозі і думаєш - вони ж це бачать. Ти бойовий медик і тобі чомусь болить за тих, хто поруч. За їх розгубленість, пригніченість, зневіру. Невже цим медикам не болить?

Спочатку пускають тих, хто на милицях. Забіг паралімпійської збірної по бруківці. Бо і нас таких немало, а талончик номер 20 то шість годин черги може бути. Потім весь натовп забиває коридор перед віконечком реєстратури, прихисток совка невмирущого. 30 річні передчасно постарілі люди сваряться, наче пенсіонери в радянській поліклініці. Хто не вліз товкуться у дверей. Я говорила з тими, в кого травмовані не ноги, вони після купи операцій і стояти їм не легше ніж нам. Але отак. Раніше були зошити і списки, зараз повісили табличку, що до травматолога тільки жива черга, але самі пацієнти зошити ведуть. І номери там трьохзначні.

Перший раз я приїхала о 8.20 - свята наївність, талонів вже не було. Жінка, якій не тисне кричати на поранених, на питання що мені робити сказала - "прийдіть о 7 чи раніше тоді попадете". Я не знала, що це означає, а вона чудово знала. Це означає до 7.50 стояти під зачиненими воротами. На одній нозі. Взимку. Доречі , в тих всіх чергах суцільна гендерна рівність. Боротися за місце біля віконечка з талончиками будеш як усі, так що краще істоті в 65 кг ваги не сідати на лавочку, бо без сторонньої допомоги фіг проб’єшся потім. А 13 січня мій похід туди показав, що милиці пропуск в першу партію лише до травматолога, щоб отримати висновок влк всі товклися в загальній черзі. Я вистояла три години. Отримала в 14.45 при тому що кабінет працює до 15.00. Коридор був ще повний людей. П‘ятниця. Потім у цих наших колег по службі вихідний. Якщо я щось невірно розумію і жіночка, яка ті папірці видає з 13 до 15 в інший час чергує в інтенсивній терапії то зрозуміло. Але нам, отим нещастям з коридору здалось таки, що ні. Що то в нас немає вихідних і графіку. Один хлопець нервово сміявся і казав - так може мені в 15.00 автомат кинути і сказати, що я додому?

Якщо в недолугій організації процесу винна система, то хто тоді винен у відсутності людяності? Коли кажуть з посмішкою змученим людям, яким болить - "та що ви хочете, ви бачите як вас дохріна".

І мені згадується стабпункт, і оте дохріна, коли підлога і стіни в крові, коли задіяні всі, і водії з санітарами. І там ми до кожного котик і сонечко. А тут нам дають зрозуміти, що бувають варіанти. І ситуація, через яку ти опинився в цій черзі, далеко не гірше, що буває.

Приниження болючіше будь якого фізичного болю. А існуюча система це люте приниження гідності.