Нове слово - “френдшор”. Що воно означає для України

Продовжуємо говорити про економічну політику для післявоєнної України. Створення реального та великого ВПК, здобуття енергетичної незалежності, про що ми говорили в попередніх колонках, потребує значних власних ресурсів.

Джерелом для них є тільки валовий внутрішній продукт (ВВП), тобто створена в країні додана вартість. В 2021 році ВВП України становив біля 200 мільярдів доларів, що є жалюгідною величиною для країни з населенням біля 40 мільйонів. Війна знищить не менше третини нашої економіки.

Для нормального рівня життя і для захисту національної безпеки Україні потрібний ВВП ніяк не менше, ніж зараз в Польщі (600 мільярдів доларів), а з урахуванням майбутнього зростання - приблизно 1 трильйон доларів через 20-30 років.

Зростання ВВП в декілька раз за 20-30 років - не фантастика, економічна історія після Другої Світової війни дає більше десятка таких прикладів. У всіх цих випадках швидке зростання потребувало високого рівня інвестицій, біля 25-35% до ВВП.

За останні роки рівень інвестицій був у нас вдвічі нижчий, що не забезпечувало зростання навіть на середньому світовому рівні.

Головною причиною низького рівня інвестицій був низький рівень заощаджень, бо внутрішні заощадження дають більше 90% ресурсів для інвестування.

Для сталого довготермінового зростання треба збільшувати рівень заощаджень, але зробити це швидко не можливо. По-перше, для цього потрібно змінити структуру розподілу ВВП і стереотипів фінансової поведінки населення, а по-друге, треба, щоб наші політики усвідомили необхідність збільшення рівня інвестицій і заощаджень і відповідним чином поміняли економічну політику.

При низькому рівні внутрішніх заощаджень інвестиції можна залучати з зовнішніх джерел. Для України іноземні інвестиції останні десятиріччя становили, як правило, 2-3 відсотки до ВВП, їх обсяг ніколи не перевищував 5 відсотків ВВП.

Зрозуміло, що для швидкого зростання такого рівня інвестицій не вистачить. Низький рівень внутрішніх заощаджень в поєднанні з дуже низьким рівнем іноземних інвестицій призводив до того, що останні 30 років економіка України стабільно збільшувала відставання від середнього світового рівня.

На що можна розраховувати в такий безнадійній ситуації? Розраховувати можна на світові ринки, ситуація на яких постійно змінюється і може дати шанс на отримання ресурсів для швидкого зростання.

Для прикладу, на наших очах в кінці минулого сторіччя виникла тенденція в США, Японії та Західній Європі до виводу трудомістких виробництв до країн з дешевою робочою силою. Китай сповна використав цю тенденцію.

В переробній промисловості США з 1993 по 2011 рік зникло 6 мільйонів робочих місць, незначна частка з них скоротилася з-за автоматизації, а левова частки перемістилася до Китаю, бо рівень витрат на робочу силу в Китаї був в 20 разів нижчим, ніж в США.

Останнім часом виникла нова тенденція - західні компанії почали виводити виробництво з Китаю. Більше року тому я описав цю нову тенденцію в статті "З Китаю треба валити. Чому не в Україну?" В статті наведені десятки західних фірм, які заявили в 2020 році про вивід своїх виробництв з Китаю або про наміри це зробити.

Зрозуміло, що глибинним фактором цього феномену було зростання витрат на робочу силу в Китаї: порівняно з 1990-м роками ці витрати зросли, принаймні, в 5-6 разів. Але це не єдиний фактор. Додатковим поштовхом в 2020 році була епідемія COVID-19, точніше, китайська політика боротьби з епідемією, яка спричинила порушення глобальних ланцюгів постачання з катастрофічними наслідками для тисяч компаній по всьому світу.

В цьому році тенденція до виходу бізнесу з Китаю не припинилась, а посилилась. В серпні в Foreign Policy була надрукована стаття з назвою "Компанії тікають з Китаю до більш дружніх берегів", яка аналізує новий фактор, що підштовхує західні компанії забирати виробництво з Китаю, - геополітичні ризики.

Напад Росії на Україні і підтримка Китаєм РФ загрожує санкціями проти Китаю, від яких постраждають західні компанії, як вони вже постраждали з-за санкцій проти Росії. Таким чином, до факторів зростання витрат та епідемії додався фактор геополітичного ризику ведення виробництва в Китаї.

В статті наводяться цифри зі свіжих досліджень бізнес-клімату в Китаї. Наприклад, дослідження Торгової палати ЄС в Китаї в червні 2022 року засвідчило, що 23% західних компанії розмірковують про перенесення виробництва з Китаю, хоча ще в 2019 році та сама Торгова палата заявляла про зростання впевненості у китайському ринку.

Дослідження політичних ризиків ведення бізнесу, зроблено компанію Willis Towers Watson, показало що 95% багатонаціональних компанії стурбовані нині ризиком ведення бізнесу в Китаї.

Ця різка зміна тенденцій вже народила нове слово: замість офшорного виробництва мова йде про "френдшорне". Ніхто ще не може дати йому чітке визначення, але зміст зрозумілий: по-перше, не робити жодну країну "світовою фабрикою", а розміщувати виробництво по різних країнах, хоча це ускладнить логістику і збільшить витрати, по-друге - переводити виробництва в країни, які не мають намірів грати в геополітику.

Тенденція до "френдшорного" виробництва створює унікальний шанси для України після закінчення бойових дій. Чому це так?

Для нарощування ВВП можна використовувати різні способи, наприклад:

1. Органічне зростання за рахунок реінвестування прибутку,

2. Розширення виробництва за рахунок додаткового капіталу (позик та/або нових інвесторів),

3. Створення нових виробництв іноземними та/або місцевими підприємцями,

4. Переміщення виробництва з інших країн.

Останній варіант дає результат швидше за всі інші, бо він означає одночасну наявність капіталу, виробничого досвіду, постачальників та споживачів. В цьому варіанті є фактично одне обмеження - підготовка робочої сили, яке може бути дуже гострим при переміщенні виробництва в країни, де населення має не високий рівень освіти.

Прикладом може бути завод фірми Intel у В’єтнамі, в який було інвестовано біля мільярду доларів і де виникла величезна проблема з пошуком персоналу.

З точки зору "френдшорного" виробництва Україна після війни може отримати шанс залучити велику кількість підприємств, які будуть виходити з Китаю.

В 2020-2021 роках найбільше виробництв з Китаю було переведено до В’єтнаму, і зовсім нічого не отримала Україна. Витрати на робочу силу у В’єтнамі дійсно менші, ніж у нас, але не дуже сильно. Війна викликає девальвацію української валюти, яка нівелює різницю у витратах на робочу силу між Україною та В’єтнамом.

Головними відмінностями між В’єтнамом і Україною в 2020 році були політична стабільність і якість державного управління. В поєднання з дешевою робочою силою це зробило В’єтнам головним напрямком для промисловості, яка залишала Китай. Очевидно, для того, щоб залучити цей потік до себе, ми також повинні забезпечити після війни політичну стабільність і якісне державне управління.

Політична стабільність залежить від зовнішніх та внутрішніх факторів. Головний зовнішній фактор дестабілізації для нас - це Росія. Доки вона буде почувати себе безкарною, бомбардуючи ракетами наші міста, - вона буде це робити.

Єдиний спосіб досягти зовнішньої стабільності - це мати велику кількість ракет, які у відповідь на обстріл Дніпра або Миколаєва нанесуть ще сильніший удар по Росії. Ще декілька місяців тому ми не могли навіть мріяти про такий ракетний щит, але зараз війна робить такі мрії досить реалістичними.

Внутрішня політична нестабільність створюється постійними чварами популістів за доступ до владної кормушки. У нас це називають "молодою демократією". Нема сумніву, що після закінчення війни все це відновиться, за винятком дестабілізуючої ролі проросійських політичних партій.

Але є значний шанс, що великий прошарок ветеранів війни припинить цей бардак, встановивши на післявоєнний період більш-менш авторитарний політичний порядок. Підтримка населення такому розвитку подій гарантована. Це не означає встановлення військової хунти замість демократії, всі механізми виборної демократії залишаться, просто в них будуть інші люди.

Стосовно якісного державного апарату, то тут ситуація подібна до якісних збройних сил - виникає при потребі. До 2014 року ЗСУ невпинно деградували, а зараз досить пристойно протистоять російській армії. В олігархічній системі управління якісний державний апарат не потрібний, навіть навпаки. Тому його в Україні і не було.

Але ми не повинні чекати, коли виникне політична стабільність та пристойне державне управління, щоб почати змагатися за залучення західних капіталів, які почали тікати з Китаю.

Готуватися до роботи з цим потоком капіталу вже треба зараз. Приватний бізнес не приймає рішень централізовано, кожна західна компанія, яка має виробництво в Китаї, приймає рішення про вихід самостійно, тому працювати треба з кожною з них окремо.

Для початку треба організувати хоча б моніторинг поведінки всіх західних компаній, які зараз працюють в Китаї. Це аналітична робота, яка не потребує значних витрат, її можна вести в рамках наявних державних структур і бюджету.

Моніторинг покаже наміри компанії, які збираються прибрати повністю або частково виробництво з Китаю. З такими компаніями потрібно починати індивідуальну роботу. Перш за все, треба вивчити їх ринок, бо для нас перспективними є ті з них, головним ринком для яких є ЄС.

Для них треба готувати персональні пропозиції щодо розміщення виробництва в Україні, які будуть враховувати їх потреби у земельних ділянках, персоналі та логістиці. Ідея "інвестиційної няні" тут цілком слушна, тільки ця "няні" має працювати на випередження, коли інвестор ще не готовий до роботи в Україні, а тільки шукає країну, куди зможе перевезти свою китайську фабрику.

Вже зараз треба заготовити декілька проектів індустріальних парків, які будуть приймати "промислових біженців" з Китаю. Ці промислові зони мають мати не тільки готову інфраструктуру, а й спеціальне законодавство. Механізмом створення таких індустріальних парків має бути приватно-державне партнерство.

Тенденція до "френшорного" виробництва, скоріш за все, буде набирати силу, бо перспективи погіршення відносин між США та Китаєм зберігаються, навіть посилюються.

Коли в 2020 році почався виток західного виробництва з Китаю, то основними напрямками були В’єтнам, Індія, Індонезія, тобто країни, які складно назвати близькими друзями США та ЄС.

Різке загострення політичної ситуації в світі, спричинене агресією Росії проти України, буде мати тривалі наслідки. Тому намагання перенести виробництво до "дружніх берегів" буде спрямовувати потоки капіталу до країн, союзних з ЄС та НАТО, політика буде не менш вагомим аргументом, ніж вартість робочої сили.

"Френдшор" треба готувати в Україні вже зараз.Було б національною дурістю втратити такий шанс.