Чому економіка США стала найбільшою у світі

У вересні видавництво "Наш формат" порадувало виходом у світ українського перекладу книжки професорів Каліфорнійського університету в Берклі Стівена Коена і Бредфорда Делонга про історію економічної політики США.

Переклад має назву "Американське економічне диво і Александер Гамільтон", хоча в оригіналі назва зовсім інша, не така рекламно гучна, але значно більш відповідна змісту книги. Про цей зміст хотів би поговорити, бо він дуже корисний для всіх, хто визначає економічну політику в нашій країні, і дуже важливий для всіх, хто просто цікавиться таким предметом, як економічна політика.

В оригіналі книжка Коена і Делонга має назву "Конкретна економіка: Гамільтонівський підхід до економічного зростання і політики". Автори намагаються показати, що економічна політики США з самого початку, коли вона була запропонована Александером Гамільтоном наприкінці XVIII сторіччя, і протягом наступних 200 років була дуже конкретною і прагматичною, вона ніколи не виходила з абстрактних ідеологічних уявлень, замаскованих під економічні теорії. Цей підхід змінився тільки в 1980-1990 роках, що детально аналізують автори.

З самого початку здобуття незалежності в економічній політиці США конфліктують два протилежні підходи – державне керівництво економікою і невтручання держави (точніше, мінімізація такого втручання).

На початку історії США перший з цих підходів підтримували перший та другий Президенти Вашингтон і Адамс, а опонували їм Джефферсон і Медісон, які згодом стали третім і четвертим Президентами США.

Але у вигляді цілісної концепції, яка згодом отримала назву "американська система", економічна політика США була запропонована Александером Гамільтоном, який був секретарем казначейства в уряді Джорджа Вашингтона.

В історію США становлення економічної політики увійшло як світоглядний конфлікт між Гамільтоном і Джефферсоном.

Гамільтон виходив з суто прагматичних міркувань: захист незалежності молодої держави потребує власного промислового виробництва, перш за все для того, щоб озброїти та одягнути свою армію. Звідси походили всі інші заходи економічної політики – протекціонізм по відношенню до незрілої індустрії шляхом митного захисту та субсидій, трансфер технологій, розвиток банківської справи тощо.

Джефферсон, навпаки, підходив суто ідеологічно – економіку має регулювати не держава, а ринок, США мають залишитися аграрною країною, бо фермер є сакральною фігурою вільного підприємництва.

Парадокс полягав в тому, що Джефферсон і його учень і наступник Медісон, коли вони прийшли до влади, стали продовжувати політику Гамільтона. Медісон навіть посилив державне втручання настільки, що його називали більшим гамільтоніанцем, ніж був сам Гамільтон (Гамільтон загинув на дуелі за 5 років до президентства Медісона). Тому США не перетворилися в ще одну Аргентину, а стали в ХІХ сторіччі світовим промисловим гігантом.

Про політику після Гамільтона автори пишуть: "Америка знову і знову відновлювала свою політику індустріалізації з високими митами, долаючи опір фермерів і плантаторів Півдня". Держава сприяла гігантським проектам, найбільшим з яких в ХІХ сторіччі було будівництво залізниць. Причому, держава не була власником залізниць, їх будували і ними володіли приватні компанії, держава субсидувала залізничне будівництво. Найбільшою субсидією стала безкоштовна передача залізничним компаніям 728 тисяч квадратних кілометрів землі.

Приватизація сільськогосподарської землі була взагалі анти-ринковою акцією. Замість того, щоб продавати землю на аукціонах тому, хто більше заплатить, влада роздавала по 64 гектари тим, хто був готовий обробляти цю землю і жити на ній. Той, хто жив і працював на цій землі не менше 5 років, отримував її фактично безкоштовно. А держава своїм субсидуванням залізниць забезпечила фермерам доступ до ринків збуту. В результаті в кінці ХІХ сторіччя в Німеччині американська пшениця була дешевша за вирощену в Пруссії, яка вважалася житницею Німеччини.

Автори наводять багато конкретних прикладів економічної політики, коли держава виконувала роботу, яку ринок виконати не міг би. На жаль, автори дуже побіжно пишуть про заходи щодо трансферу технологій, започатковані Гамільтоном, без чого індустріалізація США була б неможливою. Цьому епізоду економічної історії США я присвятив нещодавно спеціальну колонку, до якою відсилаю тих, кого це може зацікавити.

Зате про роль американської держави в створенні технічного середовища, в якому зараз ми живемо, автори пишуть дуже цікаво і докладно. Міфи про диваків, які в гаражі створювали науково-технічну революцію, є вже міжнародним фольклором, але правда полягає в тому, що від мікрохвильової пічки і комп’ютера до авіалайнерів і інтернету – все це народилось або в американських державних лабораторіях або в приватних фірмах за кошти американського уряду.

Навіть назва першої версії інтернету (DARPANET) походить від назви дослідного підрозділу Міністерства оборони США, де вона була створена. Сучасна науково-технічна революція є результатом державної економічної політики, а не ринку, приватний бізнес не народив її, а доніс її здобутки до кожного споживача. Це грандіозний спінофф політики озброєння, яка була спрямована на протистояння військовій загрозі комуністичного режиму СРСР.

Відносини американської держави і приватного бізнесу протягом 200 років автори характеризують так: "Звісно, завжди існувала "невидима рука" ринку і потужна підприємницька винахідливість та енергія. Але держава неодноразово брала цю невидиму руку під лікоть і спрямовувала її на нову позицію, з якої та могла вершити свою магію. Держава подавала сигнал, розчищала шлях, прокладала дорогу, а за потреби й надавала засоби."

Налаштованість економічної політики США на конкретні прагматичні результати змінилася в 1980-1990-х рока на ідеологічно обумовлену політику дерегуляції і зменшення ролі держави в економіці.

Цей розворот не можна звести тільки до "рейганоміки", яка є його найбільш відомим епізодом. Початок був закладений ще Президентом Картером, а найвищого розвитку цей підхід досяг за президентства Клінтона.

Автори детально аналізують цей процес і його сучасні наслідки: втеча промисловості в Азію, головним чином в Китай; гіпертрофія фінансового сектору економіки, який все більш схожий на економічну ракову пухлину; хронічний торговий і бюджетний дефіцит; стрімке зростання економічної нерівності; боргова криза тощо.

До слова, автори не погоджуються з тезою щодо "економіки послуг", яка прийшла на заміну "економіки виробництва", бо значне зменшення долі промисловості у ВВП і у структурі зайнятості не супроводжується аналогічним зменшенням споживання промислових товарів. Просто бачимо заміщення власного промислового виробництва імпортом з Китаю і інших країн Азії. Тому автори присвячують цілий окремий розділ аналізу втілення гамільтонівського підходу в економічній політиці країн Азії.

Феноменальний успіх цього підходу очевидний. На жаль, в книжці розглянуті тільки два приклади цього успіху - економічна політика Японії та Китаю, про решту країн просто згадано.

Для України ці два приклади не дуже показові, для нас значно більш корисними є приклади Південної Кореї або Малайзії (маю надію, що мій цикл статей про економічну політику Південної Кореї 1960-1980-х років на цьому веб-сайті може компенсувати відсутність аналізу у Коена і Делонга).

Автори дуже критично ставляться до відмови від прагматичного конкретного підходу в економічній політиці США, який зробив економіку США найпотужнішою в світі, і переходу до ідеологічно обумовленої політики, що вони вважають величезною помилкою для Америки. Цікаво, що в той же час автори не проти самої ідеології вільного ринку.

Вони пишуть: "Наші нарікання полягають не в тому, що поворот 1980 року здійснювали під впливом неправильної ідеології. Ми не закликаємо замінити її іншою ідеологією." Вони вважають, що не можна обирати економічну політику на підставі будь-яких ідеологічних міркувань.

Головна теза авторів наступна: "З часів Гамільтона успішна економічна політика Америки була прагматичною, а не ідеологічною. Вона була конкретною, а не абстрактною... Тому ми вважаємо, що знаємо не яку економічну політику проводити, а як її обирати: з недовірою до ідеології."

Чому я вважаю, що ця книжка про історію економічної політики важлива для сучасної України?

По-перше, вона описує найбільш успішну економічну політику ХІХ та ХХ сторіччя, а Україна після набуття незалежності була зразком найбільш провальної економічної політики в світі за останні 30 років. Проблема зміни економічної політики для нас просто кричуща.

По-друге, війна руйнує навіть ту слабку аграрно-сировинну економіку, яку ми мали. Післявоєнна відбудова має не просто відродити економіку в її минулому вигляді, економічна політика після війни має бути спрямована на модернізацію економіки, на перетворення її на високотехнологічну і високопродуктивну. Саме для вирішення такого завдання найбільш вдалим вибором є гамільтонівський підхід до економічної політики.

По-третє, зараз очевидна неспроможність держави розробити таку політику. Постійно доводиться чути суто ідеологічні заклики до абстрактної економічної свободи, яка сама по собі примусить якихось міфічних інвесторів фінансувати необхідні для України сектори економіки.

На підставі такої ідеологічної маячні народжуються пропозиції заходів типу законопроекту "10-10-10", які будуть мати руйнівний вплив на економіку, що очевидно навіть таким адептам вільного ринку, як МВФ.

Протилежним до абстрактного ідеологічного підходу є, начебто, "План відновлення України", презентований на конференціях в Лугано і Лондоні, але хаотичне нагромадження сотень "хотєлок" замість єдиної концепції економічної політики також слабо схоже на гамільтонівський підхід.

На останок хотів би згадати про тему, що залишилась за межами книжки Коена і Делонга. Просте питання: якщо гамільтонівський підхід був таким успішним не тільки в США, а і в інших країнах, чому так мало країн ним скористалися? Чому ми не бачимо жодного прикладу такого підходу, наприклад, в Африці чи в Південній Америці?

Ми бачимо купу прикладів провального застосування в країнах "глобального Півдня" ідеологічно обумовленої економічної політики, яка отримала назву "Вашингтонського консенсусу". Але ще більше провалів мала політика агресивного державного керування економікою, і це не тільки стосується СРСР і його сателітів.

Десятки держав "третього світу" намагалися керувати економікою, наприклад, шляхом застосування політики заміщення імпорту, яка була дуже популярною в 1950-х та 1960-х роках, спершу в Латинський Америці, потім і Індії і африканських країнах. Всі ці спроби не досягали мети, швидкого і сталого економічного зростання вони не приносили.

Ці спроби свідчать, що не тільки ідеологічно упереджена економічна політика є хибною і не забезпечує зростання, не менш хибною є економічна політика, яку запроваджує держава, політично налаштована не на національний розвиток, а на отримання політичної ренти особами, які контролюють владу. Це не є проблемою економіки або економічної політики, це проблема спроможності держави. Для застосування гамільтонівського підходу до економічної політики необхідний не просто прагматизм, а політичні передумови і ефективний державний апарат, а цього більшість бідних країн світу не мають. І ми в тому числі.