Яка економічна політика потрібна Україні і як її створити

Економічна політика незалежної України була унікально провальною: крім нас, жодна країна в світі не домоглася скорочення ВВП за 30 років (в постійних цінах по паритету купівельної спроможності). Причиною цього епічного провалу була економічна модель, яку Україна запозичила в 1990-х роках у Росії – олігархічна економіка, метою якої є отримання політичної ренти особами, наближеними до влади. Така модель дозволяє економічне зростання тільки при наявності безмежних природних ресурсів, які є джерелом ренти.

У України таких природних ресурсів нема, тому російська модель економічної політики могла забезпечити політичну ренту тільки за рахунок скорочення національної економіки, просто кажучи – пограбування країни наближеними до влади особами.

Запозичення російської економічної моделі нанесло Україні не меншу шкоду, ніж руйнування економіки прямою російською агресією. Давно очевидно, що від російської моделі 1990-х років треба відмовлятися. Російська військова навала зробила цю потребу ще більш нагальною, бо Україна, яка мала 30 років тому ВВП на душу населення вище середнього в світі, стала найбіднішою країною Європи, з доходами значно нижче середньосвітових. Найбільша проблема в тому, що наше відставання з часом тільки наростає.

Майже з самого початку повномасштабної навали російської армії в 2022 році почались розмови про післявоєнну відбудову України, хоча ні тоді, ні зараз ми не знаємо, коли і як війна закінчиться. Всі бажають повернення територій до кордонів 1991 року, всі розуміють, що без зовнішньої допомоги, перш за все – американської, це бажання залишається фантастичною мрією.

Але історія війни в 2022-2023 роках показує, що серйозної допомоги для досягнення бажаної перемоги ми не отримаємо. Наведу просто декілька цифр для порівняння:

• У вересні 2023 року Президент Байден заявив, що США надають Україні 31 танк Абрамс. В 1991 році США відправили на війну проти Іраку, який тоді окупував Кувейт, 1848 Абрамсів: в 60 разів більше проти армії на порядок слабшої за російську (я вже не кажу, що проти Іраку були також задіяна значна кількість старих танків М-60).
• Україна з нетерпінням чекає, що наступною весною з Данії надійдуть 19 американських винищувачів F-16, ще 42 літаки чекаємо з Нідерландів. В період Другої світової війни США передали СРСР 14795 літаків.
• Наступ проти іракських військ в Кувейті почався з повітряної підготовки: 42 доби безперервного бомбардування, коли було виконано біля 100 тисяч літако-вильотів і скинуто більше 88 тисяч тон бомб, що призвело до знищення іракської військової інфраструктури. Повітряна підготовка нашого наступу в 2023 році дорівнювала нулю, бо ЗСУ просто не мають чим її виконати.

Наведені факти показують, що коли американці налаштовані на досягнення перемоги, то обсяг задіяної військової техніки навіть порівняти не можна з тим, що отримує наша армія. Цифри красномовні: при бажанні перемоги американська військова техніка вимірюється не десятками танків і літаків, а тисячами. Не можливо не бачити, що США не мають за мету перемогу України над російською армією. Навіть американські сенатори звернулися до Байдена з питанням пояснити, яка ж мета США в цій війні.

Я не збираюсь ставити таке питання, бо це буде перехід від цифр і фактів до припущень і догадок. Яка б не була ця мета і чим би вона не пояснювалася, для нас це означає, що наша бажана перемога недосяжна, а значить економіку треба буде відновлювати, не чекаючи на "після перемоги", а виходячи з факту втрати приблизно чверті економічного потенціалу і ймовірності завершення війни тільки через багато років.

Що пропонується на заміну російські економічній моделі?

Найбільш галасливою є пропозиція переходу до максимальної ринкової свободи і усунення держави від втручання в економіку: мінімальна держава, мінімальні податки, максимум приватної ініціативи. Ніхто не стане говорити, що свобода, в тому числі – економічна, це погано. Ідеологічно ця пропозиція звучить дуже привабливо. Головний її недолік – вона абсолютно утопічна, ніколи в світі швидке відновлення після війни і швидке подолання бідності не було досягнуто за рахунок такої політики. Всі приклади "економічний див" після Другої світової війни, починаючи з Японії, створені за рахунок агресивного державного втручання в економіку.

Протилежною за суттю є пропозиція урядового "Плану відновлення України", який включає хаотичне нагромадження більше 800 проектів, які не мають ніякого логічного зв’язку, бо створений шляхом поєднання під однією обкладинкою випадкових пропозицій урядової бюрократії. Наприклад, серед національних програм є проект екодуків (це переходи для тварин через автошляхи), проект реконструкції перону в терміналі D аеропорту Бориспіль і проект ремонту десяти штовхачів барж. Штовхачі барж, мабуть, потрібні, але їх ремонт точно не є предметом національної економічної стратегії.

В той же час, "План відновлення" взагалі ігнорує стратегію науково-технічного розвитку, там серед 17 національних програм для неї не знайшлося місця. Навіть складно уявити, що європейська країна в ХХІ сторіччі серед своїх стратегічних програм не має програми науково-технічного розвитку. Правда, в інших програмах можна зустріти науково-технічні проекти, приміром, в програмі "Розвиток освіти" є пара проектів, що стосуються науки, один з них - проект створення музею математики.

Як бачимо, обидва пропонованих підходи до економічної політики є хибними з самого початку, як чисто ідеологічний, так і чисто бюрократичний. Потрібна економічна політика, яка виходить з якоїсь стратегічної концепції і різні проекти якої є розвитком єдиної стратегії. Зараз найбільш часто пропонується за зразок такої стратегії взяти "План Маршала".

Гасло "План Маршала для України" стало суспільним мемом, хоча навіть побіжне знайомство з його економічною історією показує, що це абсолютно не адекватний механізм для нас. Фінансовий обсяг Плану Маршала становив пару відсотків від ВВП країн, які отримували кошти від США. Розрахований він був всього на 4 роки. Фактично, ці кошти бути тригером, а не основним джерелом фінансування післявоєнної відбудови. Відбудова України буде потребувати коштів, які перевищують ВВП в декілька разів, і потребуватиме вона не 4 роки, а пару десятирічь.

Але не тільки фінансові обсяги і терміни не можна порівняти, мета відбудови економіки теж зовсім різна. Німецька, і взагалі всі післявоєнна європейська, економіка потребувала відновлення довоєнного стану спеціалізації та кооперації, бо це була високорозвинена індустріальна економіка. Аграрно-сировинна економіка України потребує не повернення до старого стану, а модернізації, перетворення в високотехнологічну та продуктивну.

Реальним прикладом стратегії післявоєнної відбудови для нас може слугувати Південна Корея після Корейської війни, але не відразу після війни, а з 1961 року, коли орієнтована на політичну ренту економічна система була зруйнована Революцією 16 травня.

Корейський приклад схожий на нашу ситуацію як масштабом руйнувань економіки, так і масштабом іноземного фінансування. А головне – Південна Корея спромоглася втілити стратегію модернізації, південнокорейська економіка перетворилася з аграрно-сировинної в одну з найбільш технологічно розвинутих економік світу.

Зрозуміло, що корейські умови 70 років тому і нинішні українські хоча і схожі, але не у всьому. Тому деякі риси політики мають бути іншими, ніж в Південній Кореї: початковий період зростання за рахунок трудомістких виробництв і експорту у нас не можливий; натомість нам може допомогти перехід до глибокої переробки власної сировини і глобальна тенденція виходу західного бізнесу з Китаю; значні витрати на виробництво озброєння і утримання армії необхідні з самого початку, бо збройні сили США нас захищати не будуть; державні соціальні витрати зменшити до корейського рівня не можливо; нам необхідні заходи подолання депопуляції та її наслідків тощо.

З чого починати?

Початком економічної політики має бути стратегія і довгострокові плани. А це означає, що їх має хтось розробити і втілити. На жаль, в Україні зараз це зробити нема кому, хоча в Міністерстві економіки працюють тисячі людей. Тому починати треба з інституційної спроможності.

В Південній Кореї через два місяці після революції 1961 року Пак Чон Хі видав наказ про створення Ради економічного планування (РЕП), яка протягом наступних трьох десятирічь була головним державним органом, який розробляв і впроваджував економічну стратегію і довгострокові плани. Про непересічну роль РЕП свідчить хоча б той факт, що Пак Чон Хі майже кожного робочого дня працював у Раді.

РЕП була дуже компактною структурою чисельністю трохи більше 200 працівників, але якість персоналу робили його реально мозковим центром економіки. Функції РЕП (планування, бюджетування і контроль) ставили її вище за інші міністерства, тому голова РЕП мав не тільки міністерську посаду, а й ранг заступника голови уряду. Персональна участь президента Пак Чон Хі в роботі РЕП робила її неформальний статус ще вищим за формальний.

Функціювання РЕП базувалося на процедурах довгострокового планування (п’ятирічках), які охоплювали не тільки промисловість і зовнішню торгівлю, а національне господарство в цілому. Можливо, створення РЕП є наслідком приходу до влади військових, бо РЕП функціонально нагадувала генеральний штаб, тільки не для воєнних дій, а для економічного розвитку, бо РЕП мала можливість не тільки розробляти плани, а й втілювати їх у життя.

Структура і функції РЕП добре вивчені, вони змінювались з часом, відповідно до економічного розвитку країни. Головним інструментом РЕП були п’ятирічні плани. Перший п'ятирічний план був підготовлений в 1961 році і охоплював період з 1962 по 1966 рік. Його головним завданням було зробити Південну Корею самодостатньою країною, яка може жити без іноземної допомоги.

Другий п'ятирічний план (1967-1971) РЕП почала створювати за рік до його початку з залученням всіх міністерств, дослідних інститутів, бізнес-асоціацій та іноземних експертів. Було зібрано багато інформації та розроблені економічні моделі. Національний план включав більше 40 планів окремих секторів і велику кількість інвестиційних бізнес-планів окремих проектів.

Для підготовки третього п'ятирічного плану (1972-1976) РЕП видала методичні рекомендації, які були надіслані в міністерства для підготовки галузевих планів. Вперше було запроваджено публічне обговорення плану на стадії його підготовки.

При підготовці четвертого п'ятирічного плану (1977-1981) РЕП запровадила проведення попередніх досліджень у пріоритетних секторах, які проводив Інститут розвитку Кореї. Тоді ж РЕП почала планувати не тільки економічний розвиток, а й соціальний.

Про стратегії

Ми не знаємо, коли і як закінчиться війна, хоча й віримо в нашу перемогу. Економічна стратегія має виходити з урахування найгірших варіантів і найбільших можливих руйнувань.

Базовими потребами народу, як після закінчення війни, так і до того, є:

• Безпека
• Житло
• Робота

В кожному з цих трьох напрямків є різні програми та проекти, над якими вже потрібно працювати. Наприклад, безпеки ніколи не буде, якщо Росія буде відчувати безкарність нападу на Україну. Це означає, що потрібна негайна програма створення зброї стримування (можливо, що не ядерної). Без такої зброї припинити обстріли міст і сіл по всій території України не можливо, росіяни мають знати, що на кожну ракету по Одесі буде летіти у відповідь ракета по Новоросійську.

З усіх видів основних фондів житло зазнало найбільших руйнувань за час війни. Люди не можуть жити в наметах для біженців, тому потрібна програма і конкретні проекти відновлення житла. Наприклад, ми не виробляємо жодного квадратного метру віконного скла, а потреба його вимірюється мільйонами квадратних метрів.

Для забезпеченню високих доходів населення, бізнесу і держави потрібна не просто будь-яка економічна діяльність, а робота, що створює високу додану вартість. Це означає потребу в новій індустріалізації України, в зміні аграрно-сировинної структури економіки на високотехнологічну.

Так само потрібний стратегічний план ресурсного забезпечення економіки, що включає не тільки фінансові джерела, а й джерела нових технологій і трудових ресурсів (що є критичним в умовах депопуляції України).

Наша стратегія має враховувати глобальні тренди, які впливають на розвиток світової економіки. Наприклад, вже бачимо усвідомлення Заходом того, що держава має першою своєю функцією національну безпеку. Нинішній неприйнятний рівень залежності від китайської промисловості є абсолютно реальною загрозою національній безпеці. Дипломатичною мовою це зараз називають "зменшенням ризику ланцюгів постачання", а реально це буде означати масовий вихід виробництв західних компаній з Китаю, який вже почався (прикладом може бути проект на сотні мільйонів доларів для переносу виробництва iPhone з Китаю в Індію, а таких прикладів вже десятки), і створення альтернативних виробництв в дружніх Заходу країнах.

Ми повинні використовувати такі тренди, які будуть визначати світовий економічний розвиток на десятиріччя. Наприклад, ЄС кожного року завозить з Китаю біля 300 тисяч тон лимонної кислоти, а Україна могла б зайняти цю нішу без проблем, бо сировини (зерна кукурудзи) ми маємо достатньо і маємо купу логістичних проблем з її вивозом. ЄС тільки на 60% забезпечує власну потребу в металічному кремнії, а решту завозить з Китаю. Українські запаси кварцитів високої чистоти, з яких виробляють кремній, дозволяють повністю виключити Китай з європейського ринку, якщо відновити виробництво кремнію, знищене росіянами. Таких прикладів можна навести десятками.

Висновок

Нам потрібно зайнятися стратегічним плануванням економічного розвитку і одночасним створенням інституційної основи для цього, тобто створенням державних органів і процедур стратегічного планування. Ми маємо відкинути як ідеологічні фантазії, так і бюрократичну рутину, ні те, ні інше не допоможе створити економічну політику відновлення і розвитку. Ми не можемо посилатися на неадекватний зразок Плану Маршала. Найбільш подібний для нас зразок – відновлення Південної Кореї після Корейської війни, успіх його беззаперечний.

Виходячи з досвіду Південної Кореї, нам потрібно створити подібний до РЕП мозковий центр стратегії і довгострокової економічної політики. Та й і інститут, подібний до Інституту розвитку Кореї конче потрібний. Якщо влада цього ще не усвідомлює, то почати можна хоча б у вигляді неформальної спільноти професіоналів, яка згодом може перетворитися в державну інституцію (хоча треба визнати, що такий варіант малоймовірний, бо державні інституції таким чином не виникають).

На жаль, зараз ми бачимо протилежну тенденцію на знищення інститутів держави, уряд та парламент перетворилися на департаменти офісу Президента, в якому помічник радника або радник помічника має більший вплив на державну політику, ніж міністр в уряді, а заступник помічника взагалі головніший за голову уряду. Це не просто абсурд, це руйнування держави, яка й без того інституційно дуже слабка. Інституційно слабка держава приречена бути завжди бідною, залежною від зовнішньої допомоги.