Як стати отруйною креветкою: історія і урок сингапурського ВПК

"В світі, де великі риби їдять дрібних, а дрібні риби їдять креветок, Сингапур має стати отруйною креветкою" - так метафорично Лі Кван Ю визначив оборонну стратегію Сингапуру. Відповідно до такої стратегії був створений військово-промисловий комплекс Сингапуру, історія якого вкрай повчальна для нас.

Продовжуючи тему попередньої колонки, корисно розглянути приклад створення буквально на голому місці одного з кращих військово-промислових комплексів. Зазвичай, у випадках "економічних див" у слабо розвинутих країнах технологічно складні виробництва виникали на другій-третій стадії індустріалізації. У нас інші умови, нам для виживання потрібна військова промисловість вже зараз, з початку нової індустріалізації, тому така послідовність індустріалізації не для нас. Але є країна, яка з самого початку індустріалізації створювала виробництво військової техніки та боєприпасів, а не виробляла кеди та футболки.

Мова йде про Сингапур. Серед топ-100 виробників військової техніки ми бачимо переважно компанії з великих країн – США, Китаю, Росії, Франції тощо. Там тільки дві компанії з невеликих країн з населенням до 6 мільйонів – це сингапурська ST Engineering та норвезька Kongsberg. За результатами 2022 року ST Engineering займає 55 позицію в світі з обсягом виробництва військової продукції у 2,2 мільярда доларів США. Компанія виробляє не тільки військову техніку, тому її загальний результат в 2022 році сягнув 6,5 мільярдів доларів. Це в п’ятеро більше, ніж результат Укроборонпрому.

Історія компанії починається з січня 1967 року, коли незалежному Сингапуру було тільки півтора роки. В середині 1965 року Сингапур несподівано став незалежною державою, бо парламент Малайзії проголосував за виключення Сингапуру зі складу Малайзії, бо це здавалося малайським націоналістам єдиним виходом з глухого кута, в який зайшли їхні відносини з китайською більшістю Сингапуру.

На той момент у Сингапуру не було ні збройних сил, ні військової промисловості. Сусідами Сингапуру є дві великі ісламські держави – Малайзія та Індонезія, в яких відносини до китайської етнічної меншини були не дуже добрі, етнічні конфлікти в обох країнах доходили до насильства і вбивства китайців. В таких умовах Сингапур відчував постійну загрозу від ісламських сусідів, тому негайно після набуття незалежності почав створювати армію та ВПК.

Держава, яка фактично була портовим містом, не могла реально встояти проти нападу набагато більш чисельних сусідів, тому сингапурці прийняли для себе військову доктрину, згідно до якої вони повинні були мати змогу нанести у відповідь на військову агресію такий болісний удар, який би утримував сусідів від нападу. Для такого стримування вони мали самі виробляти зброю, а не сподіватися на зовнішню допомогу, яка могла бути невчасною, ненадійною і політично обумовленою.

Сингапурська концепція оборони - це те, що потрібно Україні, щоб запобігти російській агресії. Для Сингапуру ісламські сусіди були потенційною, а не реальною загрозою, російська загроза для України є і завжди буде більш, ніж реальною. Унеможливлення безкарності є основою сингапурського процвітання. Отруйну креветку неможливо проковтнути без фатальних наслідків.

Росія практично безкарно 8 років вела проти нас гібридну війну і вже 2 роки веде повномасштабну. Вона зруйнувала чверть нашої економіки і захопила п’яту частину території з мінімальними втратами на своїй території: за ці 10 років у відповідь ми спалили декілька нафтобаз і підірвали рейки на БАМі. Росія не сприймає як покарання загибель своїх солдатів на чужій території, потрібна відповідь, яка відчувається на російській території.

Наша нинішня відповідь - це комарині укуси, а не отруйна креветка. Комарині укуси не стримують, а викликають роздратування. Ніякого стримуючого удару український ВПК за 30 років винайти не зміг, якщо чесно – навіть не намагався винайти. Безкарність є основою російської агресії проти України. Ніщо так не провокує агресивну поведінку, як відчуття безкарності. Це стосується не тільки вуличної шпани, з якої виріс Путін, а й Росії в цілому.

Виходячи з такої концепції безпеки, сингапурці з набуттям незалежності запросили у Ізраїлю допомогу для створення збройних сил, і одночасно почали інвестувати в розвиток власного ВПК. Зброю стримування потрібно виготовляти самотужки, бо у вирішальний момент ваші партери можуть її не дати, як вони зараз не дають нам зброю для ураження Росії.

Створення ВПК відбувалося поступово, але системно, починаючі з простого ліцензійного виробництва. З 1967 року Сингапур почав виробництво кількох різних типів боєприпасів і стрілецької зброї (першим було виробництво набоїв для гвинтівки М16), поступово розширював потужності, включаючи снаряди для ліцензійного французького танку АМХ-13.

Сингапурці модернізували цей танк, встановивши нові засоби зв’язку, лазерний приціл, систему нічного бачення і дизельний двигун замість бензинового. У 1970-ті роки сигнапурці придбали права на виробництво британської штурмової гвинтівки SAR-80. Гвинтівку було модернізовано і виготовлено близько 100 тисяч штук для своєї армії і для експорту. Тоді ж почалось виробництва мінометів на основі фінської моделі, трохи пізніше - виробництво 155-мм гаубиці M68 (за ліцензією Ізраїлю), яка теж була модифікована і експортувалася під маркою FH-88. Також була запущене ліцензійне виробництво вантажівок Mercedes військового стандарту і американських бронетранспортерів M-113, які були модифіковані, щоб служити платформами для мінометів місцевої розробки та зенітно-ракетних систем.

В 1974 році уряд Сингапуру створив компанію Sheng-Li Holdings для стратегічного планування і управління розвитком ВПК. Стратегія охоплювала не тільки сили наземних операцій, а й флот, електронну та аерокосмічну техніку.

Військово-морський сектор ВПК був заснований у 1968 році шляхом угод про придбання технологій для будівництва військових кораблів. Партнерство із Західною Німеччиною призвело до ліцензійного виробництва в 1970-х роках ракетних човнів TNC-45, на яких розміщувалися ракети Gabriel ізраїльського виробництва. У 1980-х роках за німецькою ліцензією почалось будівництво п'яти корветів, які були оснащені американськими ракетами Harpoon.

Аерокосмічна галузь була створена в 1975 році з початку для технічного обслуговування літаків виробництва Lockheed, а з 1981 року почалось виробництво навчально-тренувальних літаків SIAI-Marchetti S-211 за ліцензією Італії. Згодом цей сектор ВПК став забезпечувати ремонт і обслуговування багатьох типів військових літаків, двигунів і авіоніки, а також виробництво модернізованих американських винищувачів A-4S Skyhawk (з 1986 року). Сингапурці побудували біля 150 модифікованих літаків A-4SU Super Skyhawk, які були до 2012 року основою ВПС Сингапуру. (Для повноти картини треба зазначити, що Сингапур не тільки виробляв, а й купував військову техніку, тільки літаків A-4SU було придбано біля 50 штук, а ще купували літаки F-5, F-15, F-16, C-130, шведські підводні човни, французьки фрегати і купу іншої техніки.)

В 1990 році компанія Sheng-Li була реорганізована в ST Holding (з 2018 року має нинішню назву), всі компанії, які виробляли військову техніку, перетворилися в дочірні фірми цього холдингу. Метою реорганізації було зробити сектор ВПК комерційно ефективним. В державній власності залишилось 51% акцій холдингу, решта була продана в 1997 році на фондовому ринку. П’ятдесяту річницю ST Engineering зустріла як величезна міжнародна корпорація, що працює в 22 країнах світу і має більше 20 тисяч співробітників, тільки в США вона наймає 6 тисяч працівників.

Нема сенсу розповідати, що ST Engineering зараз виробляє безліч високотехнологічних товарів, включно з космічними супутниками, і є одним з найбільших в світі постачальником технологічних послуг (наприклад, обслуговування, ремонт і модернізація літаків). Для нас важливо розібратися, як був створений такий успішний ВПК, що зміг озброїти до зубів місто-державу і реально створити "отруйну креветку", яку ніхто не наважиться чіпати. Враховуючи нашу ситуацію, нам потрібно мати подібний, тільки ще більший, ВПК, який зможе забезпечити нищівний удар у відповідь на російську агресію.

Стратегічне планування

Скажу ще раз, що в основі всіх економічних див ХХ сторіччя була не лібералізація економіки і не низькі податки, а стратегічне планування. Ліберальна економічна політика була не передумовою, а результатом індустріалізації. В попередній колонці я зауважив, що нашою проблемою є відсутність державного органу, який призначений для розробки економічної стратегії та довгострокових планів, на кшталт Міністерства міжнародної торгівлі і промисловості в Японії або Ради економічного планування в Південній Кореї. Відсутність стратегічного планування є більшою перешкодою для розвитку, ніж корупція, бо навіть при наявності значної корупції стратегічне планування дозволяє досягти швидкого економічного зростання, що показує, приміром, сучасний Китай.

В Сингапурі державним органом стратегічного планування є Рада економічного розвитку (РЕР), яка виявляє стратегічні напрямки та управляє розвитком стратегічних галузей промисловості, до яких віднесено ВПК. РЕР була створена ще аж в 1961 році, її відмінністю від подібних органів в інших країнах є те, що РЕР виконує також функції банку розвитку, тобто фінансує стратегічні проекти.

Наприклад, РЕР ініціювала створення промислового аерокосмічного кластеру на території старого аеродрому Селетар, який в 1928 році побудували британці. Це привернуло величезну кількість місцевих та іноземних спеціалістів вищої кваліфікації, включаючи такі глобальні компанії, як General Electric (США), Lockheed Martin (США), Boeing (США), Thales (Франція) і Rolls-Royce (Великобританія). Приміром, компанія Rolls-Royce засновала тут виробництво і випробування сімейства авіаційних двигунів Trent для літаків Airbus та Boeing.

Оборонно-промислова екосистема

В одній з аналітичних робіт, присвяченій військовій промисловості світу, в тому числі - сингапурському оборонному феномену[i], було визначено, що сингапурці створили не ВПК, а значно ширший комплекс, який можна назвати "оборонно-промисловою екосистемою". Головними складовими цього комплексу є: (1) політичні і урядові інституції, головною з яких є РЕР, (2) значна кількість організацій, які займаються дослідженнями і розробками в оборонній сфері, (3) військова промисловість, (4) глобальна мережа партерів в різних країнах світу. Центральною ланкою цієї екосистеми є контрольована державою корпорація ST Engineering.

У жодного з "азійських тигрів" ми не побачимо такого феномену, бо оборону Японії, Тайваню, Південної Кореї забезпечували збройні сили США, а Гонконг під час стрімкого зростання був колонією Великої Британії. Тільки Сингапур мав покладатися на власні можливості оборони.

Цивільно-військова синергія

З чотирьох основних підрозділів ST Engineering (авіакосмічний, морський, електронний і наземної техніки) тільки останній виробляє виключно військову техніку. Значна частка комерційної цивільної продукції, призначеної головним чином для експорту, дозволяє робити підприємства рентабельними. ST Engineering не потребує і не потребував раніше державних дотацій, це комерційно успішне підприємство. Проектування і виробництво сучасної військової техніки вимагає інженерів високої кваліфікації, такі інженери дозволяють створювати конкурентоспроможну продукцію для глобального цивільного ринку, який набагато більший за сингапурський і навіть міжнародний ринок військової техніки.

Людський капітал і інноваційний розвиток

Головним ресурсом сучасної військової промисловості є кваліфікований труд, що означає потребу у висококваліфікованих науковцях, технологах та конструкторах. Для цього в країні має бути достатня кількість і якість закладів, які продукують знання, тобто дослідних університетів та спеціалізованих інститутів. З моменту набуття незалежності уряд Сінгапуру вважав пріоритетом інвестиції в людський капітал, для чого створював університети світового класу, сприяв закордонній освіті своїх кращих вчених і прагнув до швидкого розвитку малих та середніх підприємств, які діють в інноваційній сфері.

Що стосується власне новітніх оборонних технологій, то критичним фактором для позиціонування Сінгапуру як глобального гравця стало Оборонне агентство з науки і технологій (DSTA), яке є підрозділом Міністерства оборони. Його метою є використання науки та технологій для забезпечення потреб оборони та національної безпеки Сингапуру. Агентство реалізує плани створення оборонної техніки, закуповує нову оборонну техніку, а також розвиває оборонну інфраструктуру для міністерства. Воно формує науково-технічну мету для ВПК з боку споживача – Міністерства оборони.

Агентство тісно співпрацює з DSO National Laboratories - це найбільша в Сингапурі оборонна науково-дослідна організація. Ці обидва заклади працюють як частина технологічної мережі, що включає місцеві університети, Агентство з науки, технологій і досліджень, Технологічне агентство Сингапуру (GovTech), Агентство кібербезпеки, Національний фонд досліджень, а також РЕР.

Це далеко не всі організації, що створюють інновації для оборони Сингапуру. Загалом, в сфері оборонних досліджень працює не менше 5 тисяч науковців і інженерів. Фінансування йде з трьох джерел: (1) бюджет Міністерства оборони, (2) прибуток підприємств ВПК, (3) урядове фінансування дослідницьких університетів. (Обсяг фінансування оборонних досліджень засекречений.)

В результаті, не дивлячись на малий розмір держави Сингапур, її науково-технічний рівень в оборонній сфері є одним з найвищих в світі.

Міжнародна співпраця

Як би не була розвинута оборонна науково-технічна сфера в Сингапурі, малі розміри держави не дозволяють їй охопити всі необхідні для оброни проблеми. Природно, що рішення полягає в виході за межі Сингапуру. Це може відбуватися двома шляхами: (1) поглинання компаній за кордоном, (2) міжнародне партнерство.

Сингапур використовує обидва шляхи. Приклад першого шляху: ST Engineering придбала американську компанію Miltop, яка є провідним виробником ноутбуків, серверів і іншої комп’ютерної техніка для військового застосування в польових умовах. Приклад другого шляху: партнерські угоди з фірмами Ізраїлю та Таїланду щодо співпраці в модернізації американських військових літаків.

Особливим випадком міжнародного партнерства є специфічні умови закупки іноземної військової техніки, які запроваджені Сингапуром: умовою закупівлі є доступ до технології. Наприклад, військово-морська програма передбачала закупівлю шести фрегатів на основі французького проекту La Fayette, який був спроектованим за технологією "стелс", тобто кораблі були малопомітними для радарів. Угода з Францією не тільки дозволила Сінгапуру побудувати п’ять з них за ліцензією на своїх підприємствах, але й передбачала, що дослідницька організація DSO National Laboratories буде співпрацювали зі своїми французькими партнерами щодо досліджень і розробок стелс-технологій.

Високотехнологічні застосунки, а не платформи

З самого початку розвитку сингапурський ВПК по можливості уникав розробки і виготовлення базових платформ, чи то стосувалося наземної техніки, чи авіаційної, чи морської. Прикладом може бути згаданий раніше ліцензійний танк АМХ-13. Це французька машина, на яку сингапурці встановили лазерний приціл, прилади нічного баченні і засоби зв’язку.

Виготовлення платформ вимагає значних матеріальних і трудових ресурсів. Іноземна базова платформа завжди є загальнодоступною, але встановлені на ній спеціальні засоби можуть бути найновішими і секретними. Саме вони є головною перевагою сингапурських модифікацій іноземних платформ. Секретність їх доволі специфічна, так би мовити – "відкрита", тобто потенційний противник має знати про наявність таких новітніх засобів, але не має знати специфікації та технології виробництва. "Відкрита секретність" є своєрідним засобом стримування.

Висновки

• Нам не потрібно створювати ВПК з нуля, як довелось Сингапуру, але є чому повчитися у сингапурців. Головне з досвіду Сингапуру – це стратегія "отруйної креветки", яка має стримувати Росію від нападу на нас.
• Сингапурські інституції та методи державного управління ВПК - безумовний достойний зразок для України.
• Досягнення науково-технічного лідерства в оборонній сфері при досить обмежених ресурсах – ще один корисний урок для нас. Україна зможе стримати Росію від нападу, якщо буде мати вищий науково-технічний рівень ВПК, ніж доступний Росії.

Вадим Новіков

[i] The economics of the global defence industry/ edited by Keith Hartly and Jean Belin: N.Y., Routledge, 2020