Через програму відбудови від ЄС уряд рятує "своїх"

Уявімо таку ситуацію. Людина хоче почати власний бізнес та звертається до банку по кредит розміром 50 млн грн. Кредитний менеджер вивчає заявку та просить позичальника розповісти, на що той витратить гроші.

"38 млн грн я покладу на рахунок і використаю для побудови бізнесу, за 7 млн грн придбаю страховку на випадок, щоб мене не обікрали, а ще 5 млн грн заплачу знайомим, які будуть мені розповідати, як будувати власний бізнес", - відповідає позичальник.

Фактично на бізнес, побудова якого є метою позики, йде лише 38 млн грн, а зобов’язань виникає на 50 млн грн. Логічно було би поцікавитися у позичальника, чи не краще всю суму спрямувати на побудову бізнесу, який здатен приносити дохід, натомість найняти собі дешевшого тілоохоронця замість дорогої страховки, а без порад знайомих взагалі обійтися, думаючи власною головою.

Позичальником у цій історії є насправді український уряд. Він почав отримувати кошти від Євросоюзу за програмою Ukraine Facility, яка має обсяг 50 млрд євро (33 млрд кредитних коштів та 17 млрд грантових грошей). З цього обсягу Кабмін хоче 38 млрд євро спрямувати в державний бюджет, в той час як 7 млрд євро – на інвестиційне страхування, а ще майже 5 млрд євро – на технічну підтримку у здійсненні реформ.

На військові витрати, за визначенням, ці гроші спрямовуватися не можуть.

Ось цитата від прем’єр-міністра Дениса Шмигаля: "7 млрд - на стимулювання інвестицій до української економіки, потенційно це має привабити понад 30 млрд євро інвестиції протягом часу існування програми, 4,7 млрд євро будуть використані для того, щоб впроваджувати реформи та покращувати спроможність державних органів".

Хоч Євросоюз вже і почав видавати кошти за цією програмою, перерахувавши 20 березня на рахунок українського уряду 4,5 млрд євро, Брюссель ще тільки почне оцінювати план витрати коштів. Отримані гроші є просто авансом, який не вимагає політичних дискусій – ці кошти поки що просто врятують наш державний бюджет.

"Ми вітаємо значну відданість української влади завданню підготовки Українського Плану, який Єврокомісія зараз оцінить. Цей План – це бачення українського уряду потреби внутрішніх реформ та інвестиційних пріоритетів, - заявив Олівер Варгелі, єврокомісар із політики розширення. – Він буде основним інструментом виконання задач фонду Ukraine Facility".

Витратити 7 млрд євро на страхування інвестицій та майже 5 млрд євро на спроможність державних органів – це не вимога ЄС чи МВФ, це ідея українського уряду, яку він зараз продає Брюсселю як найкращий варіант використання грошей, наданих європейськими платниками податків.

Давайте спробуємо розібратися. Згідно з подальшими урядовими поясненнями, "спеціальний інвестиційний інструмент" на 7 млрд євро буде підтримувати українські приватні та державні компанії.

Тепер згадуємо слова прем’єра Шмигаля про арифметику фонду: покриття інвестиційних ризиків у розмірі 7 млрд євро, щоб отримати 30 млрд євро інвестицій. Але важко уявити, звідки в українських приватних та державних компаній з’явиться можливість додатково проінвестувати 30 млрд євро в українську економіку, якщо в них просто немає цих грошей. А через п’ять років європейцям можна буде просто сказати: ми хотіли як краще, але не вдалося залучити 30 млрд євро інвестицій, будемо пробувати ще.

Зрозуміло, що за страхувальними грішми прийдуть і олігархи, і всі великі бізнеси, звітуючи про свої збитки від війни – можна згадати і "Азовсталь" у Маріуполі, і зруйновані логістичні та складські приміщення в Київській області. Політичне питання в тому, чому держава має власним коштом відшкодовувати ці збитки людям з великими гаманцями, коли в нас є мільйон потреб якщо не військового, то соціального характеру – постраждалих від війни треба лікувати, реабілітовувати, в когось не лишилося житла, розмір пенсій лишається жалюгідним. Це теж потребує інвестицій.

Йдемо далі. Кошти з цього "інвестиційного фонду" на 7 млрд євро можна буде отримати через Європейський банк реконструкції та розвитку, Європейський інвестиційний банк та інші міжнародні інституції. Чи багато українських бізнесів мають змогу достукатися до ЄБРР чи ЄІБ? Аж ніяк. Лише масштабні компанії – великі агрохолдинги, системні гравці на ринку торгівлі, фінансів чи транспорту. Вони й будуть накачані європейськими грішми.

Щоб отримати бодай копійку грошей від ЄБРР, треба подати звітність у відповідності до міжнародних стандартів – а для цього треба наймати цілу інвестиційну чи аудиторську компанію, щоб вона цю звітність підготувала. Жодна маленька і більшість середніх українських компаній ніколи не зможуть отримати бодай щось із заявлених 7 млрд євро.

Виходить так, що в Україні великим гаманцям можна все – і забронюватися від мобілізації, і отримати європейські гроші на розвиток бізнесу, а от всім іншим "люмпенам" треба обирати: або ти йдеш воювати, або плати штраф 100,000 грн як ухилянт.

Припустимо, уряд все ж хоче через свій "інвестиційний інструмент" у 7 млрд євро залучити ще й іноземні інвестиції – власне, будь яка іноземна компанія може легко стати українською, зареєструвавши в Україні своє представництво, окрему юридичну особу.

От, нещодавно величезний американський інвестиційний фонд Black Rock оголосив про намір запустити проект для інвестування в Україну, орієнтуючись на $15 млрд. Найімовірніше, це буде фонд пайової участі, де різні інвестори зможуть взяти участь, вклавши гроші. Це може бути або продаж акцій фондом, або продаж ним боргових зобов’зань – а заробіток відбуватиметься на основі вкладень в бізнес-проєкти в Україні. Ось так виглядає нормальний, здоровий інвестиційний проєкт, які й потрібно залучати в Україну.

Але, по-перше, важко уявити, щоб Black Rock звертався до ЄБРР по гроші через український урядовий інвестиційний інструмент – Black Rock сам здатен позичити ЄБРР, скільки тому треба, бо є елементарно багатшим. По-друге, логіка іноземних інвесторів добре зрозуміла: ризик інвестицій в Україну перекривається вартістю активів. Поясню за допомогою простого прикладу: якщо до війни ділянка для побудови заводу могла коштувати, скажімо, 10 млн євро – то зараз іноземний інвестор пропонуватиме за неї лише 5 млн євро, зважаючи на військові ризики, коли на твій об’єкт будь-коли може прилетіти російський дрон-камікадзе. Понад це зниження ціни інвестор особливо не потребує ні окремого вартісного страхування, ні навіть пільгових кредитів від України, її уряду чи її державних банків.

В інвестиційному бізнесі є така річ, як opportunity cost. Це – альтернативні варіанти заробітку грошей. Поясню. Якщо інвестор вкладає 1 млрд євро у будівництво зернового елеватора, він втрачає можливість вкласти цей самий 1 млрд євро, наприклад, у запуск мережі зарядних станцій для електрокарів. І якщо через 10 років зерновий елеватор збанкрутіє, а бізнес зарядних станцій генеруватиме доходи – то це і є втрачена альтернатива, тобто opportunity cost.

Для урядового "інвестиційного інструменту" у 7 млрд євро теж є свій opportunity cost. Можна було би діяти простіше, класичніше та зрозуміліше: створити фонд державних інвестицій на цю суму і, як варіант, започаткувати 20 фруктових та овочевих ферм, побудувати кілька заводів для виробництва цементу й цегли, створити пару фабрик з виробництва одягу, запустити лінію виробництва вагонів, завод із переробки сміття, а на залишок – кілька дослідницьких центрів в котрійсь із сучасних галузей: новітні матеріали, штучний інтелект чи ще щось. Згодом всі ці активи можна приватизувати, зрештою ще й заробивши на цьому гроші для державного бюджету.

Чому уряд так не робить? Тому що уряд хоче зберегти традиційній український бізнесовий статус-кво, щоб ті самі знайомі всім обличчя займали провідні місця в класичних галузях економіки – від банків до агро, від металургії до торгівлі. Уряд рятує довоєнну українську економіку, обравши це замість створення нової української економіки.

Тепер давайте поміркуємо про витрату майже 5 млрд євро на розбудову спроможності органів влади. Звичайно, тут насамперед – зростання зарплат державних службовців та службовиць. Навряд чи ми хочемо жити в країні, де державна служба погано оплачується, однак мати країну з багатими чиновниками, які наглядають над мільйонами громадян та громадянок, що не заробляють і тисячі євро на місяць – теж неправильно. Ми втомилися від митників на дорогих джипах та прокурорів з десятком квартир.

Для об’єктивності скажу, що в цьому плані є й дуже непогані ідеї – як-от створення різноманітних реєстрів для потреб бізнесу, де буде, наприклад, існувати електронний кабінет надрокористувача, щоб інвестор, охочий вкластися у видобуток українського літію, міг вчасно отримувати найсвіжіші дані геологічних розвідок.

В планах Кабміну – подальша цифровізація органів влади. Не секрет, що віце-прем’єр з цифровізації Михайло Федоров дуже співчуває айтішникам і переживає, щоб ті могли вдало забронюватися від мобілізації, а ще мати добре оплачувані роботи в Україні. Федоров готовий створювати все нові й нові проєкти з цифровізації, коли окремий електронний реєстр існуватиме просто для будь-якого бізнесу чи будь-якої галузі, щоб забезпечити робочі місця для українських айтішників. Ну що тут скажеш – повезло айтішникам. Але живемо ми в країні, де до війни, за оптимістичними підрахунками, в ІТ-галузі працювали трохи більше 200,000 людей – зараз їх набагато менше. А от везе саме їм.

Але йдеться не лише про айтішників. В урядовому плані з розбудови спроможності органів влади є і бажання врятувати від безробіття або низькооплачуваних робіт цілий клас офісних білих комірців. Так, уряд всерйоз хоче зайнятися синхронізацією українського законодавства із законодавством з ЄС.

Під таким серйозним словом – "синхронізація" - може матися на увазі банальний переклад європейських нормативних документів, але, мабуть, за дуже великі гроші. Ми це вже проходили в часи Віктора Януковича, коли навіть уряд Миколи Азарова займався "синхронізацією", витрачаючи на це серйозні суми. Тоді ж ми звикли з підозрою ставитися до таких послуг, як "консультування" або "медійний супровід" у переліку державних закупівель. Урок від Партії регіонів: як найлегше вкрасти державні гроші? Найняти консультантів за мільйони.

Дійсно, можна до кожного міністерства, до кожної державної агенції чи державної компанії приліпити по два-три експертні центри й по кілька наглядових рад, сплачуючи їм за консультації. Таким чином ми створимо цілий окремий світ під умовною назвою "Інститутська-Грушевського", який зароблятиме великі гроші на продукуванні політичних рішень.

Чим не КПРС? Така сама елітарна структура, яка бетонує свій статус на покоління вперед, блокуючи всі інші кар’єрні ліфти у суспільстві. Вони купуватимуть приватні будинки в одних і тих самих дачних містечках. Вони обслуговуватимуться в одних і тих самих приватних клініках. Їхні діти навчатимуться в одних і тих самих престижних закладах освіти. От лише для демократії та інфраструктури рівних можливостей тут місця вже не залишається.

Зробимо кілька висновків. Уряд своїми ідеями про витрати мільярдів євро хоче фактично врятувати українські довоєнні еліти – бізнесові, політичні. Можливо, остерігається, що інакше до влади прийдуть військові, а тоді потреби великого бізнесу будуть поставлені на останнє місце. Можливо, уряд наслухався бізнесових лобістів, які плачуть про поганий фінансовий стан великих компаній.

А ось про що нам говорить реальне життя, яке часом сильно відрізняється від урядових планів. Нещодавно в Київ завітав впливовий американський сенатор Ліндсі Грем. Він запропонував надати Україні $61 млрд американської безпекової допомоги не у вигляді гранту, а у вигляді безвідсоткового кредиту.

Жирний, але хитрий натяк від республіканців. Як не крути, а на виході хочуть бачити, чи здатні ми побудувати економічно сильну Україну. В Україні завжди вважалося успіхом взяти в борг $1 млрд і вчасно розрахуватися. Міністр фінансів, який був на таке здатен, вважався гарним міністром фінансів. А тут йдеться про створення економіки, яка може повернути кредит у $61 млрд. Не посперечаєшся - саме така економіка нам потрібна. Для порівняння, Мінфін США може за квартал позичити $1 трлн - вчасно за це розрахувавшись. Як ти не відкладай розмову про економіку на потім, а ось саме зараз від нашої здібності її побудувати залежить, чи ми матимемо гроші для подальшої боротьби.

Чи бачимо ми в урядовому плані про використання фонду Ukraine Facility побудову ось такої потужної економіки? Судячи з того, що йдеться про підтримку тих самих бізнесів та компаній, які ми добре знаємо з довоєнного часу, навряд чи. Ми бачили ці компанії в їхні кращі часи, знаємо їх потенціал – вони добре вміють заробляти гроші хіба що для своїх акціонерів.

Та давайте подивимося на себе зі сторони. З огляду на спричинені війною демографічні втрати, ми зараз – ніби купка британських колоністів у диких хащах штату Массачусетс, які висадилися з корабля й помахали йому руками на прощання. З однієї сторони – озброєні супротивники, з іншої – купа власних проблем: побутова необлаштованість, потреба побудувати рентабельну економіку, створити сім’ї та завести дітей, забезпечивши їм пристойне майбутнє.

Тому нам потрібні кілька речей. Безпека, солідарність, справедливість та активність. Нам потрібна можливість виробляти продукцію, продавати її за вигідною ціною і будувати своє подальше життя. В таких умовах кожна людина важить, важать її вміння. І через це слід інвестувати в людей – в кожного та кожну, а не лише в тих, хто знаходиться ближче до джерела розподілу матеріальних благ.