Війна і проблеми експорту: Чому це стосується кожного і що пропонує уряд?
На вебсайті Міністерства економіки України 6 червня оприлюднили проєкти експортної стратегії на період до 2030 року та плану заходів до неї. Загалом більше 80 сторінок зовсім не розважального тексту подолає не кожен, хоча тема ця стосується буквального кожного, бо наслідком ситуації у зовнішній торгівлі України може бути девальвація гривні та стрибок цін на весь імпорт. Для країни, яка в результаті деіндустріалізації імпортує майже всю промислову продукцію – від виделок до автомобілів – стрибок цін на імпорт призведе до різкого падіння рівня життя. Тому є сенс звернути суспільну увагу на цю проблему.
Серед неминучих наслідків війни, які вже всім очевидні, є й макроекономічні: наприклад, порушення платіжного балансу України в результаті скорочення експорту і зростання імпорту.
До 2022 року український експорт тримався на двох китах – сільське господарство і чорна металургія. З 2022 року три чверті металургії втрачено, заводи або зруйновані, або захоплені російськими агресорами. В результаті експорт товарів скоротився з $63 мільярдів у 2021 році до $39 мільярдів в 2024 (експорт послуг скоротився несуттєво – з $18 мільярдів до $17 мільярдів). За той самий період імпорт товарів і послуг зріс із $84 мільярдів до $92 мільярдів.
Як бачимо, утворився величезний розрив майже у $40 мільярдів між виручкою від експорту і витратами на імпорт, а в 2021 році від’ємний баланс торгівлі і послуг був меншим за $3 мільярди доларів.
Від’ємне сальдо зовнішньої торгівлі багато бідних країн перекривають переказами коштів громадянами, які працюють за кордоном, тобто дефіцит експорту товарів та послуг компенсується експортом робочої сили. Багато років таке явище характерне і для України, після 2022 року багатомільйонний потік емігрантів з України збільшив обсяги переказів валюти в Україну, але закрити діру в понад $30 мільярдів на рік наші заробітчани не можуть. Якщо взяти баланс поточних операцій України за 2024 рік, то дефіцит становив майже $14 мільярдів.
Шок від знищення значного експортного потенціалу в 2022-2024 роках накладається на загальну негативну тенденцію останніх 30 років – деіндустріалізацію економіки і домінування сировинно-аграрного експорту. Для того, щоб мати великий ВВП при такій структурі експорту, потрібно мати величезні природні ресурси, як це є у арабських нафтових експортерів, у Норвегії або ж у Росії. Країни, яких природа не наділила викопними багатствами, можуть досягти великого рівня ВВП тільки за рахунок високої продуктивності виробництва та послуг, прикладом чого є економіка Японії, Німеччини, Південної Кореї та інших розвинутих країн, бідних на природні ресурси.
Здається, що це банальні речі, але за всієї очевидності ситуації, яка постала перед Україною в 1990-х роках, політичне керівництво вибрало засадничо помилкову економічну модель за російським зразком, не маючи російських природних ресурсів, – модель сировинного експорту. Наслідок зараз всім очевидний: у нас рівень ВВП на душу населення в 4-5 рази менший, ніж в сусідніх країнах ЄС, з якими 40 років тому ми були на однаковому рівні економічного розвитку.
Наслідком помилкової економічної політики і російської агресії є нинішня макроекономічна ситуація хронічного дефіциту платіжного балансу зовнішньої торгівлі. Під час війни виходом із цієї ситуації є допомога і кредити західних країн, але якщо Україна не зазнає поразки у війні, то у післявоєнний період має шукати вихід – або девальвувати гривню з прогнозованими наслідками у вигляді зростання цін на все, або форсовано нарощувати експорт, як це робила, приміром, Південна Корея в 1960-70-х роках.
Пропонована на сайті Мінекономіки стратегія – це поки що перший скромний крок на другому шляху, на шляху форсованого стимулювання експорту продукції з високою доданою вартістю. Беручи до уваги, що цей шлях протирічить всій історії економічної політики України з 1991 року, оптимізм щодо її реальності є дуже обережним.
Як зазначається у проєкті стратегії, нарощувати експорт можна двома способами: збільшити використання наявних виробництв або ж створювати нові експортні виробництва.
Першим способом, за оцінками авторів стратегії, на підконтрольній владі України території можна досягти зростання експорту в межах $8 мільярдів на рік. Ця оцінка не включає експорт підприємств оборонно-промислового комплексу (ОПК), яким зараз фактично заборонено експортувати свою продукцію. Зараз, за оцінками Мінстратегпрому, ОПК України може виробляти продукції на $30 мільярдів на рік, що втричі більше за можливості держави купувати цю продукцію. Ситуацію дещо може виправити так званий "внутрішній експорт", започаткований урядом Данії, тобто закупівля продукції українського ОПК іншими країнами для передачі Збройним силам України. Але навіть з урахуванням цього, експортний потенціал ОПК більший, ніж решти секторів економіки України разом.
В 2025 році виникла унікальна ситуація для виходу нашого ОПК на зовнішні ринки: ЄС започаткував нову оборонну політику, викладену в "Білій книзі оборонної готовності ЄС". В цьому документі Європейська комісія пропонує залучити Україну на ринок оборонної продукції ЄС і навіть вказує конкретні заходи для цього, хоча Україна ще не є членом Євросоюзу. Експорт продукції ОПК не тільки поліпшить платіжний баланс України, а й покращить фінансовий стан підприємств і надасть їм додаткові кошти на нові розробки продукції.
Проект стратегії передбачає, що обсяг експорту має зрости як мінімум на $20 мільярдів на рік порівняно з 2024 роком, чого неможливо досягти на існуючих виробничих потужностях, навіть з урахуванням скасування заборони на експорт продукції ОПК. Потрібно створення нових експортних виробництв, які будуть здатні компенсувати втрату більшої частини металургії.
Проєкт експортної стратегії для цього пропонує такі напрямки заходів:
- стимулювання інвестицій в створення експортно-орієнтованих виробництв;
- залучення транснаціональних корпорацій (ТНК) і прямих іноземних інвестицій для інтеграції України в світові ланцюги створення вартості;
- інтеграція в ринки ЄС шляхом створення коаліції партерів для розвитку експортного виробництва;
- інтеграція в ОПК Європейського союзу.
Стосовно державного стимулювання інвестицій можна сказати, що для цього в 2022 році був прийнятий спеціальний закон – "Про державну підтримку інвестиційних проєктів зі значними інвестиціями в Україні", але застосування цього закону зараз виглядає як театр абсурду: серед чотирьох перших інвестиційних проєктів, які затверджені Кабміном для отримання державної підтримки, тільки один орієнтований на експортне виробництво, решта три – це розваги для заможних українців (аквапарк та лижні курорти).
Залучення ТНК і взагалі прямих іноземних інвестицій для багатьох країн було могутнім засобом створення експортних виробництв, наприклад, для Малайзії та Китаю, але всім відомий приклад Південної Кореї, де на початковому етапі розвитку (1960-70-і роки) такі інвестиції були заборонені, бо вважалися загрозою для національного бізнесу. Корейський варіант розвитку експорту методом кредитування національного великого бізнесу, безумовно, більш складний, ніж залучення ТНК, об’єктивно кажучи, український державний апарат не готовий для завдань такого рівня складності.
Ринок ЄС після 2014 року стає для України головним напрямком експорту, але ми всі бачимо, особливо на прикладі блокади на польському кордоні, складності роботи на цьому ринку. Головна складність – конкуренція з місцевим бізнесом, який не зацікавлений у дешевій українській продукції, яка відбирає у нього частку ринку. Проєкт стратегії пропонує принципово новий підхід – співпрацю з місцевими виробниками для того, щоб стати для них постачальником імпорту, який зараз ЄС отримує з Китаю та інших країн. Пропонується нова організаційна форма в рамках ЄС – "Коаліція партерів підтримки українського експорту". Зараз складно сказати, що з цього вийде, бо це зовсім інноваційний підхід до розвитку експорту, який не має прецедентів.
Головна проблема всіх українських стратегій, яких Кабмін і міністерства наплодили десятками, не в змісті, а в виконанні.
Наприклад, попередня експортна стратегія, яка була схвалена Кабміном у грудні 2017 року, визначала своєю ціллю подолання сировинної структури експорту, збільшення частки експорту продукції високого та середнього рівня технологій. Згідно зі стратегією 2017 року, частка експорту товарів із використанням у виробництві технологій високого та середнього рівня в загальному обсязі експорту товарів мала досягти 27%, але фактично вона зменшилася із 17% у 2017 році до 14,7% у 2021 році.
Результат був протилежним запропонованому в стратегії, бо стратегія не мала ніяких засобів виконання, це була не стратегія, а "благі наміри", викладені у формі стратегії. Щоб експортувати високотехнологічну продукцію, мало заявити про це на папері з підписом посадових осіб Кабміну, потрібно ще й збудувати заводи, які будуть виробляти цю продукцію для експорту.
Звісно, подібна доля чекає на будь-яку стратегію в державі з непрацюючими інституціями, бо в такій державі, побудованій на персональній владі, а не на інституціях, виконуються тільки ті завдання, які персонально контролює перша особа у владній вертикалі. В пропонованому проєкті експортної стратегії є спроба зробити стратегію не тільки мрією, а й робочим планом. Для цього запропоновано прийняти і виконати державну цільову програму створення експортних виробництв. Відповідний механізм передбачений українським законодавством, хоча зараз він мертвий, довгострокові цільові програми в нашій державі не працюють.
Держава цільова програма розвитку експортних виробництв зовсім не означає, що держава має займатися виробництвом. В програмі мають бути визначені виробництва, інвестиції в які будуть мати державну підтримку, а інвесторами мають бути приватні компанії, як українські, так і іноземні. Така політика державно-приватного прискореного розвитку експортних виробництв була вперше застосована в Японії в 1950-60-х роках. Її успіх зробив Японію однією з найбільш розвинутих країн світу, а економічна політика Японії тих часів стала зразком для інших "економічних див". Зразком такого підходу зараз в Україні є аукціони і конкурси на будівництво електростанцій, які з минулого року запровадила державна компанія "Укренерго": вона визначає умови і надає пільги, а приватні інвестори фінансують будівництво електростанцій.
Таким чином, ми маємо як іноземні, так і власні зразки правильної і плідної взаємодії держави і приватного бізнесу, тому цільова програма розвитку експорту має реальну практичну основу. Але розробити і запровадити її в нинішніх умовах війни є реальним викликом для держави.
