У тенетах "бажаного інформаційного поля" Нацбанку
"У житті кожної нації є момент, коли всім треба поговорити. Чесно. Спокійно. Без домислів, чуток, пліток, без усього зайвого. Так, як є".
Ці дещо пафосні, але важливі слова сказав президент Зеленський у зверненні до українців 21 листопада 2025 року. До президента може бути безліч претензій, але в цьому конкретному заклику він має цілковиту рацію: спілкуватися з суспільством влада повинна чесно та відповідально.
Напевно, ніхто не заперечуватиме, що цей принцип має стосуватися не лише президента, а й усіх органів влади, включно з тим, який має найбільшу незалежність.
Авжеж, ідеться про Національний банк України, який за першої ліпшої нагоди нагадує про критичну важливість власної незалежності. У цьому питанні НБУ спирається на міжнародний консенсус щодо доцільності забезпечення незалежності центрального банку від політичного впливу, який сформувався впродовж останніх 50 років.
Винесемо за дужки той факт, що концепція незалежності центрального банку (яким керують необрані технократи) досить проблемно узгоджується з принципами демократичного устрою, за якого владні повноваження мають здійснюватись обраними представниками народу. Врешті, Європа якось дає раду незалежності Європейського центрального банку.
Звернімо натомість увагу на деякі інші аспекти цього питання.
Обстоюючи власну незалежність НБУ акцентує увагу на тому, що діє в межах чітко визначеного мандату, проте часто обмежується ціновою та фінансовою стабільністю, "забуваючи" при цьому третю ціль, встановлену статтею 6 закону про НБУ: сприяння стійкому економічному зростанню та підтримка економічної політики уряду. Навряд чи така "забудькуватість" додає аргументів на користь незалежності Нацбанку.
Другим "обов'язковим" атрибутом будь-якої розмови про незалежність НБУ (поряд із мандатом) є його загадкова підзвітність. Загадкова вона тому, що з риторики персоналу НБУ досить складно зрозуміти, кому саме Нацбанк є підзвітним і яким чином звітує (не плутати зі словом "інформує"). Спробуйте, наприклад, пригадати, коли востаннє хтось з керівників НБУ звітував перед Верховною Радою.
Ще однією необхідною складовою концепту незалежності та режиму інфляційного таргетування є прозорість політики центрального банку, яка в теорії досягається за рахунок чіткого інформування суспільства про мотиви прийняття відповідних рішень.
І в цьому питанні НБУ досягнув неабияких успіхів, послідовно формуючи "бажане інформаційне поле", як це передбачено Основними засадами грошово-кредитної політики на середньострокову перспективу.
Нескладно здогадатись, що "бажане інформаційне поле", сформоване командою професіоналів із Нацбанку, може спотворювати об'єктивну реальність до невпізнаваності.
За прикладами специфічної інформаційної політики Нацбанку далеко ходити не треба.
17 листопада НБУ оприлюднив черговий Огляд банківського сектору, основним меседжем якого є "стрімке нарощення кредитів" банками. У тексті відповідного пресрелізу читаємо:
"За даними огляду, проникнення кредитів до ВВП після паузи з початку повномасштабного вторгнення зростає три квартали поспіль дедалі швидшими темпами (чисті кредити бізнесу вже становлять 8,4% ВВП, населенню – 3,2%)".
Проте оптимістично все це виглядає тільки в "бажаному інформаційному полі". В реальності ситуація з кредитуванням є значно сумнішою.
По-перше, говорячи про паузу з початку війни НБУ створює ілюзію, що перед тим обсяг кредитів відносно ВВП зростав. Однак насправді обсяг чистих кредитів суб'єктам господарювання протягом 2015-2021 років скоротився з 44,7% до 9,9% ВВП, фізичним особам – відповідно з 9,1% до 3,7% ВВП.
Тобто протягом семи років до початку повномасштабної війни обсяг кредитів в економіку відносно ВВП падав карколомно, без жодних пауз. Падіння припинилося лише в 2024 році, а зростання у 2025 році в межах одного відсоткового пункту складно назвати швидким.
По-друге, якщо врахувати той факт, що рівень проникнення кредитів до ВВП в Україні є найнижчим серед усіх країн, що розвиваються, то приводів для оптимізму не залишається взагалі. І причина цьому зовсім не війна, а наджорстка політика Нацбанку в сферах монетарного і банківського регулювання.
Йдемо далі.
Вочевидь, для того, щоб у суспільства не залишилось жодних сумнівів в інтенсивності зростання кредитів, Нацбанк у вищезгаданому пресрелізі повідомляє таке:
"За третій квартал 2025 року сектор отримав 39,9 млрд грн прибутку. Його рушієм залишається кредитування – частка процентних доходів від кредитів у загальних процентних доходах за квартал зросла до 47,8%".
У цьому контексті виникає риторичне запитання: яким чином доходи від кредитів можуть бути "рушієм", якщо вони досі поступаються сумарним доходам від ОВДП та депозитних сертифікатів?
Частка доходів від операцій із цінними паперами в структурі процентних доходів банків за січень-вересень 2025 року становила 52%. Для державних банків цей показник становив 56%, іноземних – 61%, приватних – 36%.
До слова, за 10 місяців 2025 року чистий прибуток банків сягнув 131,7 млрд грн, що на 6,1 млрд грн більше відповідного показника попереднього року. Важливо враховувати, що в 2025 році діє стандартна ставка податку на прибуток для банків 25% (без застосування підвищеної ставки 50%, як це було в 2023-2024 роках), тож за підсумками року матимемо черговий рекорд прибутковості банків на рівні щонайменше 140 млрд грн.
І на цьому тлі Нацбанк веде масовану інформаційну кампанію щодо недопущення застосування в 2026 році підвищеної ставки податку на прибуток банків (на рівні 50%), повністю ігноруючи той факт, що надприбутки банків значною мірою обумовлені його власною монетарною політикою і "оплачені" державним коштом (відсотки за ОВДП, депозитними сертифікатами та кредитами, наданими в межах державних програм).
Враховуючи критичну потребу держави в ресурсах для фінансування оборони, вищезазначена позиція Нацбанку вбачається проблемною навіть із морально-етичної точки зору.
Натомість у "бажаному інформаційному полі" все добре: кредити стрімко зростають, фактична інфляція знижується, а інфляційні очікування є рівно такими, як потрібно Нацбанку для обґрунтування власних рішень.
НБУ почувається настільки впевнено, що готовий давати поради іншим центральним банкам.
У нещодавній колонці, орієнтованій на іноземну аудиторію, один із керівників Нацбанку поділився досвідом комунікацій із суспільством під час великої війни. Цілком очікувано, тут також не обійшлося без намагання створити альтернативну реальність.
Наприкінці згаданої колонки високопосадовець, посилаючись на дані Центру Разумкова, стверджує, що "довіра (до НБУ – ред.), попри війну, продовжує зміцнюватися". Дискусійність цього твердження полягає в тому, що рівень довіри до НБУ в 2022 році збільшився не попри, а радше завдяки війні, зокрема внаслідок так званого ефекту об'єднання навколо прапора.
Зберігати додатний баланс довіри/недовіри Нацбанку вдається передусім завдяки підтриманню відносної фінансової стабільності за рахунок використання зовнішніх надходжень у колосальних обсягах. Це і є справжній "секрет успіху" НБУ. Контроверсійна інформаційна політика тут взагалі ні до чого.
Але найголовніше в зазначеній колонці те, що в ній фактично сформульовано головну системну ваду інформаційної (комунікаційної) політики Нацбанку.
Описуючи дії регулятора на початку повномасштабної війни, автор без зайвої скромності зазначає: "Хтось мав виступити в ролі "дорослого в кімнаті".
Ця фраза якнайкраще відображає той прикрий факт, що НБУ в своїй інформаційній політиці ставиться до українського суспільства, як до малих дітей, нездатних до критичного мислення. І, як бачимо, навіть пишається цим.
Свого часу відомий австрійський психіатр і філософ Віктор Франкл застерігав: якщо незалежність (свобода від зовнішнього контролю) не доповнюється відповідальністю, вона перетворюється на свавілля. Відповідно, суб'єкт має усвідомити та прийняти відповідальність, щоб його незалежність не була втрачена або не призвела до саморуйнування.
Насамкінець слід наголосити, що суспільство, яке чотири роки протистоїть навалі орди, заслуговує на те, щоб виконавці функцій держави спілкувалися з ним чесно й відповідально.
І стосується це не лише НБУ, адже існують сфери, де ставки є значно вищими.
