12 принципів подолання національної кризи для України (за Джаредом Даймондом)

Я аналізував причини, чому економіка України виявилася не готовою до війни, в окремій колонці на цьому сайті, але треба визнати, що неготовність економіки до війни є частиною неготовності всієї української держави і всього суспільства. В результаті такої тотальної неготовності ми опинилися в стані глибокої національної кризи, виходу з якої ще не видно.

Ми не перша і не остання країна, яка потрапляє в масштабну національну кризу, історія знає багато випадків подібних криз. Наприклад, історія розповідає, як Римська держава успішно подолала кризу, спричинену війнами з Карфагеном, і як вона не упоралась з кризою, спричиненою війнами з варварами.

Єдиним відомим мені глибоким і розлогим аналізом успішного подолання національної кризи є книга Джареда Даймонда, який аналізує кризи, що подолали Фінляндія, Японія, Чилі, Індонезія, Німеччина та Австралія. На величезному обсязі історичного матеріалу Даймонд визначив 12 чинників успішного подолання національної кризи, які цілком можуть бути застосованими до аналізу поточної національної кризи в Україні.

Хоча навіть зовні схожа з нашою національна криза в Фінляндії, яка була спричинена агресією СРСР, не може бути прямим прикладом для нас, але загальні принципи, проаналізовані Даймондом, безперечно, є повчальними і корисними для пошуку шляхів виходу з нашої нинішньої кризи. Тому пропоную розглянути всі ці 12 чинників в світлі наших поточних подій.

1. Першим чинником подолання кризи є визнання її наявності.

Це звучить доволі банально, але факт в тому, що суспільство часто роками не визнає наявність кризи. Ми тут не оригінальні. Суть нашої кризи в тому, що українське суспільство усвідомлює себе як частину європейської цивілізації, але Росія вважає, що Україна є частиною Росії, тому готова підкорити або зруйнувати Україну, але не допустити її незалежності і приєднання до ворожої європейської спільноти.

Початок кризи можна побачити з 2004 року, але сучасної гострої форми вона набула з кінця 2013 року, коли під тиском Росії Янукович відмовився від асоціації з Євросоюзом. Але ще на початку 2022 року суспільство і політичне керівництво держави не визнавали існування кризи, вважали, що все нормально, що у нас "шашликі на майскіє".

Яскравою демонстрацією відмови суспільства визнати наявність кризи були вибори президента і парламенту в 2019 році: вже кілька років йшла війна, а народ обрав президентом людину, яка не мала уявлення не тільки про безпеку держави, а навіть про державу взагалі, а до парламенту народ обрав просто натовп невігласів і пройдисвітів, які чомусь отримали схвалення Зеленського.

Потрібно було побачити в лютому 2022 року російські танки на околиці Києва, щоб нарешті усвідомити наявність національної кризи. Відмова визнавати кризу, доки вона не набула катастрофічного масштабу, – доволі розповсюджене явище. Ми вже пройшли стадію відмови від усвідомлення реальності, хоч з запізненням, але визнання наявності кризи відбулося.

2. Особиста відповідальність, відмова від ролі жертви.

Намагання покласти провину на інших, а себе виставляти виключно жертвою, яку треба жаліти, – контрпродуктивний чинник для подолання кризи. Безумовно, Росія є агресором, а ми жертвою. Але ми несемо повну відповідальність за те, що не готувалися 20 років дати відсіч Росії, а спокушалися на дешевий газ. Ми самі розвалили і роззброїли свою армію, ми самі знищили свою промисловість, в тому числі оборонну (росіяни добили рештки у 2022 році), ми не займалися розробкою нових видів озброєння, в першу чергу – балістичних ракет.

Все це провина української держави, а значить – і народу, який цю державу створив. Суспільне визнання того, що ми своїм недолугим відношенням до власної держави просто підставились, спровокували агресора своєю слабкістю, вже приходить, але далеке від загального визнання.

Визнання цього факту потрібне, щоб почати змінювати державу, зробити її спроможною. Кажуть, що невизнання своєї провини у будь-якій ситуації є "фірмовою фішкою" Зеленського, але це ж саме притаманне всім українським політикам, та й не тільки українським.

Даймонд наводить приклад, коли одна та й сама країна в двох кризах повелась протилежним чином. Німеччина після Першої світової війни не визнала свою провину і заявляла, що вона стала жертвою несправедливого відношення переможців. Результатом такого суспільного настрою став прихід до влади нацистів (цілком законним способом) з наступною ще більшою національною катастрофою. Але після Другої світової війни Німеччина цілковито визнала свою відповідальність і в результаті стала провідною світовою державою.

3. Визначення потрібних змін.

Коли криза усвідомлена і відповідальність за неї теж, тоді можна досягти суспільного консенсусу стосовно необхідних змін. В кожній конкретній країні і в кожній конкретній кризі перелік таких змін є унікальним, загальних рецептів не існує. Тобто Україна має сама визначити, що потрібно змінити для подолання кризи.

Вже очевидно, що потребує змін сама держава, вона не може залишатися інструментом отримання політичної ренти особами, наближеними до влади, держава має стати інструментом безпеки та порядку. Вже очевидно, що в державі потрібний механізм стратегічного планування і управління. Вже очевидно, що потребує зміни структура економіки, потрібна нова індустріалізація країни.

Але з цим чинником зараз зовсім погано, суспільний консенсус щодо необхідних змін є тільки відносно подолання корупції. Але цього недостатньо і це не є головною зміною. Нагадаю, що корупція в Британії в XVIII сторіччі була крутішою за нашу, а голова уряду Волпол був стократно більш корумпованим, ніж Янукович, але це не завадило Британії стати в той час найпотужнішою країною світу економічно, політично і військово.

Як не дивно, але Британія того часу показує, що навіть дуже корумпована держава може бути ефективною. Ефективна держава згодом може подолати корупцію, тому завдання першої черги – змінити саму державу, зробити її ефективною. На жаль, суспільство ще далеке до визнання нагальності та важливості таких змін.

Скоріш за все, побудова ефективної держави, яка має механізми стратегічного планування і розуміння способів реструктуризації економіки, не може стати предметом суспільного консенсусу, бо це фахово складні предмети, які не можливо звести до гасел типу "Треба менше красти". Не можна уявити суспільного консенсусу щодо конструкції турбійону, бо мало хто знає, що це таке. Складні зміни можуть бути тільки результатом політичного лідерства, партійного або персонального, яке отримає суспільну довіру.

4. Допомога від інших держав.

Коли СРСР напав на Фінляндію, жодна країна в світі не прийшла на допомогу фінам, тільки невелика кількість шведських добровольців приїхали їм допомогти. Наша ситуація зовсім інша, ми отримуємо західну допомога, як фінансову, так і військову, без неї ми би давно були економічно знищені Росією (половину нашого бюджету зараз становлять іноземні кошти), а нашим збройним силам в 2022-2024 роках нічим було б воювати.

Цієї допомоги вистачає, щоб не програти війну, але не вистачає для перемоги, тому майбутнє поки що не зрозуміле, бо Росія припиняти війну на виснаження не збирається. Для перемоги над Росією нам потрібна значно більша допомога, така, яку надали американці СРСР під час Другої світової війни (нагадаю, що СРСР отримав від США тоді майже 15 тисяч літаків, Україні американці не дали жодного).

Але сподівання на такий рівень допомоги марне, що неминуче розтягує національну кризу в часі. Хоча це звучить цинічно, але нинішній рівень допомоги вигідний для Європи, бо доки Росія застрягла у війні з Україною, вона на нападе на інші країни. Проблема в тому, що за нинішнього рівня допомоги в України не вистачить не фінансових і не технічних ресурсів, а людських.

5. Використання інших країн як зразків для подолання кризи.

Безумовно, знайти зразок, який цілком можна запозичити для України, неможливо. Але окремі елементи можна знайти в достатній кількості, щоб створити повноцінний зразок успіху. Наприклад, економічна політика індустріалізації, запроваджена в Південній Кореї після 1961 року, або загальна військова підготовка в Ізраїлі і політика інноваційного розвитку цієї країни, політика внутрішніх інвестицій і заощаджень Сінгапуру та військово-промисловий комплекс цієї країни – все це зразки, які з успіхом можуть бути застосованими в Україні. Слава богу, успішного досвіду вже багато, було б тільки бажання вчитися.

6. Національна ідентичність.

Цей культурний феномен складно визначити, але як доводить Даймонд, сильна національна ідентичність допомагає долати кризи, бо згуртовує народ і підвищує стійкість держави. Даймонд наводить приклад фінів, народу з дуже сильною ідентичністю: коли СРСР примусив Фінляндію платити репарації, фіни навіть весільні обручки здавали, щоб зібрати кошти на виплату СРСР.

Ми самі бачили, як в перші місяці 2022 року український народ рятував безпорадну державну. Це був прояв вже сталої національної ідентичності. В більшості випадків успішно здолати національну кризу може народ з міцною ідентичністю, хоча є і виключення, наприклад, Індонезія.

7. Чесна самооцінка.

Самообман – дуже поширене явище серед народів світу, жити в полоні національних міфів психологічно дуже комфортно. Але ніяк не допомагає подолати національну кризу, бо для подолання кризи треба розуміти реальний стан, в якому опинилося суспільство. Для цього потрібні сміливість дивитись правді в очі та достовірна інформація.

Як стверджує Даймонд, чесна самооцінка найчастіше залежить від спроможності політичного лідера. В нашій поточній ситуації це є єдиним можливим варіантом, адже публічна дискусія про реальний стан справ в країні під час війни неприпустима, бо вона включає величезний масив таємної інформації. Навіть після припинення бойових дій, значна частина інформації про стан справ в обороні і економіці залишиться таємною.

Така ситуація покладає велику відповідальність на політичне керівництво країни і політичного лідера особисто, а вся наша історія з 1991 року не надає оптимізму щодо якості політичного вибору народу. Це реально трагічна ситуація, очевидного виходу з якої нема.

8. Історичний досвід попередніх національних криз.

Якщо країна раніше успішно долала національну кризу, то це додає шанс на подолання чергової кризи. Досвід України тут цілковито негативний. Попередня криза – короткий період існування Української народної республіки, завершилася катастрофою. УНР загинула під ударами російських більшовиків.

9. Терплячість.

Національна криза ніколи не може бути подолана швидко, на це потрібні роки, навіть десятиліття. З наведених Даймондом прикладів успішного долання криз найдовшим був приклад Японії епохи Мейдзі. Якщо відлік починати з прибуття американської ескадри в липні 1853 року з вимогами принизливого договору і завершувати відлік перемогою Японії над Росією в жовтні 1905 року, то період подолання національної кризи японцями затягнувся більш, ніж на 50 років.

Ми вже більше 12 років перебуваємо в стані кризи, кінця ще не видно, тому запас терпіння треба мати на багато років. Мільйони українців вже не витримали і виїхали за кордон, мало хто повернеться. Демографічним наслідком довгої кризи може бути обезлюднення, як сталося, приміром, в XVII сторіччі в деяких німецьких землях в результаті 30-річної війни. Судячи з того, що кількість дезертирів та СЗЧ в 2025 році вже наближається до чисельності ЗСУ, терпіння вже на межі.

10. Національна гнучкість.

Конкретні обставини долання кризи можуть вимагати гнучкості, яка в звичайних обставинах виглядала би неприйнятною. Прикладом може слугувати багатократне втручання СРСР у внутрішні справи Фінляндії, яке фіни вимушені були терпіти, щоб не наражатися на агресію.

В нашій історії прикладом такої вимушеної гнучкості можуть слугувати Мінські угоди. Загальні рекомендації тут неможливі, у кожному випадку купа обставин визначає потребу і межу гнучкості.

11. Національні засадничі цінності.

Це те, що може визначити межу гнучкості. Одночасно, суспільні цінності впливають на визначення потрібних змін. Загроза полягає в тому, що потрібні зміни можуть вступити в конфлікт із застарілими традиційними цінностями. Відомо, що хоча з часом суспільні цінності змінюються, але це відбувається повільно, значно повільніше, ніж зміни політики або поведінки.

12. Геополітичні обмеження.

"Ми не можемо змінити нашу географію" – казали фіни, пояснюючи пристосування до вимог СРСР після Другої світової війни. Унікальність географічного розташування поруч з набагато більшою і дуже агресивною державою накладала на Фінляндію сильні геополітичні обмеження, подібних не знала тоді жодна країна. Тому Президент Кекконен казав: "Фінляндізація не призначена для експорту".

Україна має приблизно такий самий за довжиною кордон з Росією та потерпає від її агресивності, але досвід "фінляндізації" нам не допоможе. Принципова різниця в тому, що росіяни ніколи не виказували сумнів в існуванні фінської нації і не застосовували до фінів геноцидні заходи, а українців вони не вважають окремим народом, тому з їх точки зору українці мають визнати себе росіянами, або мають бути знищеними. Вся окупована територія України уставлена біг-бордами "Мы один народ", той, хто з цим не згодний, – не має права на існування.

Тому "фінляндізація", тобто територіальні поступки в купі з дозволом на втручання у внутрішні справи в обмін на збереження національної незалежності, нас не врятує, бо сама національна незалежність України для Росії неприйнятна.

Геополітичні обмеження Україна може здолати тільки одним способом – вона повинна мати зброю стримування, тобто засіб нанесення нищівного удару вглиб Росії, який має зруйнувати значну частину інфраструктури, на відновлення якої будуть потрібні роки й роки, та навіть зруйнувати Кремль. Це не обов’язково має бути ядерна зброя, тисячі високоточних гіперзвукових і балістичних ракет з роздільними боєголовками дадуть не гірший ефект.

Одночасно, Україні потрібно створити систему ППО, яка не дозволить росіянам нанести подібний удар. Але для створення таких засобів стримування і захисту економіка України має бути на порядок продуктивніша, ніж нинішня, і не аграрна, а індустріальна.

--------

Що для України має вважатися подоланням кризи? Це не припинення бойових дій на фронті, це унеможливлення нападу Росії. При правильній економічній політиці і притомному політичному керівництві, для збільшення економіки на порядок і створення вказаних засобів стримування і захисту потрібно біля 40 років. Враховуючі, що наша національна криза вже триває більше 10 років, то вона може продовжуватися приблизно як японська часів епохи Мейдзі. З тією різницею, що нам відомо про успішне подолання національної кризи японцями, і не відомо, чи вдасться те саме українцям. Нам потрібно хоча б почати обговорювати шляхи виходу з кризи, а не тільки, скільки вкрали Міндіч з Галущенком.