Чи краде Катар газ у Ірану?

Газовий дефіцит Ірану взимку 2025/2026 років став системною загрозою національній безпеці. Країна з другими у світі запасами природного газу (близько 34 трлн куб. м) не здатна покрити власне споживання в пікові періоди.

Розрив між видобутком і попитом сягає 250-300 млн куб. м на добу – до третини внутрішнього ринку. Видобуток тримається на рівні 1-1,1 млрд куб. м на добу, причому до 70% забезпечує одне родовище – Південний Парс, де через санкції та технологічні обмеження розпочалося стійке падіння пластового тиску.

Південний Парс (Іран) і North Dome (Катар) – це єдина геологічна структура, найбільше газове родовище у світі. У такому резервуарі газ рухається відповідно до градієнтів тиску, а результат визначається режимом розробки.

Катар підтримує тиск і веде оптимізований відбір завдяки сучасним технологіям. Іран працює в режимі виснаження, обмежений у компресорній інфраструктурі. Це не пряме "перетікання" через кордон, а інше явище: асиметрія розробки. У її межах частина ресурсу, яку Іран міг би видобути за умов технологічного паритету, стає недоступною і вилучається ефективнішою стороною. Фактично йдеться про втрату частини кінцевого коефіцієнта вилучення.

Проблема має довгу історію. У 1990-2000-х роках Іран планував стати великим експортером ЗПГ за участі Total і Shell, але санкції 2010-х років зупинили ці проєкти.

Технологічна складність офшорного видобутку була недооцінена, і до 2020-х років країна підійшла без критично важливої інфраструктури. Для підтримки видобутку потрібні морські компресорні платформи масою десятки тисяч тонн, які Іран не може ні виробити, ні імпортувати в необхідному обсязі. У результаті падіння тиску стало не епізодом, а трендом.

Внутрішній попит лише поглиблює кризу. Споживання зростає на 5-7% щороку через глибоке субсидування: держава покриває до 90% вартості газу, стимулюючи неефективне використання. Одночасно 200-300 млн куб. м на добу потрібно закачувати в нафтові пласти для підтримки видобутку нафти, але взимку цей ресурс вилучається на опалення, що підриває нафтову базу. Додатковий тиск створюють втрати в зношеній ГТС – 7-10 млрд куб. м на рік.

Зима 2025/2026 років показала наслідки. Влада масово відключала промисловість, а теплову генерацію переводила на мазут. У Тегерані, Ісфахані та Ахвазі кількість днів із прийнятною якістю повітря скоротилася до мінімуму. Енергетична проблема стала екологічною і соціальною.

У 2000-х роках Іран мав вікно можливостей для модернізації, але ресурси були частково спрямовані на інші державні пріоритети, а управлінські проблеми і корупція знизили ефективність розвитку Південного Парсу. Ідея спільного управління резервуаром із Катаром так і не була реалізована.

Для стабілізації потрібні інвестиції порядку $150-160 млрд у найближче десятиліття, з яких $20-30 млрд – негайно для компресорної інфраструктури. Без доступу до технологій ці завдання практично недосяжні.

У підсумку Іран стикається не з дефіцитом газу, а з дефіцитом здатності його "витягти". Газ у надрах є, але з кожним роком дедалі більша його частина стає невидобувною. І саме тому Катар не "краде" газ – він просто встигає його використати та продати швидше за Іран