Нафтові доходи та війна: Ще раз про фінансові ресурси

Три місяці тому я написав колонку про те, що з точки зору фінансування війни стратегія ударів по російським нафтопереробним заводам хибна, потрібно концентрувати удари по інфраструктурі експорту нафти, а не переробки.

Я не знаю, чи читають у Генштабі Бізнес Цензор, чи там нарешті зрозуміли самі, що три роки ударів по НПЗ були марними й не дали суттєвих результатів, але в березні цього року весь світ заговорив про ефективність нової стратегії – масовані атаки на нафтові термінали на Балтиці зупинили російський експорт і частково перекрили кран фінансовому потоку.

Що зовсім приємно, удари були системно вивірені: уражені одночасно всі три найбільш вразливі точки Балтійської трубопровідної системи – Усть-Луга, Приморськ і Кіриши.

Чорноморський експорт нафти має теж три болючі точки – Шесхаріс, Грушова балка та Тихорецьк, по двом із них уже нанесені удари, хоча ще не достатньо потужні.

Для повного паралічу експорту нафти з портів Балтики та Чорного моря мають надовго зупинити роботу всі названі ключові точки.

Треба тільки привітати перехід до правильної стратегії, але, на жаль, у фінансовому сенсі вона дуже запізнилася.

Найбільший ефект у боротьбі з фінансуванням війни ми можемо отримати, коли скорочується фізичний експорт нафти та нафтопродуктів і одночасно падає ціна на них. Зараз ціна становить майже $120 за барель, а коли я писав про необхідність зміни стратегії, ціна була менше $50. Такий стрибок ціни компенсує результати атак на Усть-Лугу та Приморськ, бо в кращому разі фізичний експорт впаде на третину, а ціна виросла майже втричі.

Усім зрозуміло, що стрибок ціни викликаний неможливістю поставок нафти з Перської затоки.

Прохід танкерів через Ормуз ускладнений не тільки тим, що протока вузька, а тим, що 90% ширини протоки має глибину, не достатню для проходу великих океанських танкерів, прохід для них можливий тільки вузьким фарватером, який знаходиться в територіальних водах Ірану. Іран користується цим дуже вдало, він допомагає своєму союзнику отримувати достатньо коштів для війни проти України.

Щоб позбавити Іран можливості перекривати вихід танкерів із Перської затоки, потрібне стратегічне рішення, яке полягає в тому, щоб океанські танкери завантажували нафту не в Перській затоці, а в Оманській.

Про таке рішення мова йде вже не один рік, особливо багато – останній місяць, коли Іран заблокував прохід Ормузською протокою. Технічно це можливо зробити двома способами: за допомогою нафтопроводу або каналу.

Найбільш масштабним є проєкт поєднати нафтопроводом Саудівську Аравію, Кувейт, Катар та ОАЕ із якоюсь точкою на узбережжі Оманської затоки, наприклад із Аль-Халуф.

Від відправної точки в Кувейті до Аль-Халуф майже 2 тис. км. На такій відстані потрібно мати не менше десятка станцій перекачування нафти. Загальна вартість такого нафтопроводу буде не менша за $16 млрд, а може досягти й $30 млрд, бо конкретного проєктного рішення не існує – є тільки розмови та приблизні оцінки.

Скромніший варіант уже побудований у 2012 році – це нафтопровід Хабшан-Фуджейра, що поєднує ОАЕ з портом в Омані. Протяжність цього нафтопроводу – 360 км, він може перекачувати 1,5 млн барелів нафти на добу (це менше 10% нафти, яка проходить через Ормузську протоку), бо він отримує нафту тільки з одного родовища в Абу-Дабі. На сьогодні це єдиний безпечний шлях нафти з Перської затоки на світовий ринок. Його побудували китайці за $3,3 млрд.

Для проходу танкерів із Перської затоки в Оманську пропонують також побудувати канал, що перетинає півострів Мусандам, який має ширину біля 60 км в найбільш придатному для каналу місці.

Величезна проблема цього варіанту – не довжина каналу, а топографія та геологія півострова: це просто скелі між двох берегів, як добре видно на фото. Тому побудова такого каналу буде нагадувати не Суецький, а Панамський канал, 80 км якого будували більше 30 років.

Але ще є один варіант, обговорення якого я не зустрічав.

Росіяни для обходу санкцій із 2022 року використовують операцію перекачування нафти з одного танкеру в інший просто у відкритому морі. Таку саму ідею можна використати для перекачування нафти між танкерами, один із яких знаходиться в Перській затоці, а інший – в Оманській. Між ними має бути прокладена труба через півострів Мусандам у найвужчому місці.

Для цього не потрібні нафтові порти, достатньо мати звичайні виносні причальні пристрої (буї,), які встановлюють за кілька кілометрів від берега.

Один такий буй може закачати або викачати не менше, ніж пів мільйона барелів нафти на добу (може навіть до мільйона барелів), вартість його – біля $15 млн, але загальна вартість проєктного рішення, що включає прокладку нафтопроводу у відкритому морі й декілька кілометрів суходолом, сягає кількох сотень мільйонів доларів.

Таким чином, щоб повністю припинити прохід нафтових танкерів через Ормуз, потрібно встановити по два-три десятки буїв із кожного боку півострову Мусандам і прокласти кілька гілок нафтопроводу між ними.

Очевидно, що вартість такого проєкту – не один мільярд доларів, але на тлі вартості 20% світового нафтового потоку, що проходить через Ормуз, це зовсім не великі кошти.

Реалізація такого проєкту убезпечить світовий ринок від найбільшого фактору ризику стрибка цін, а для України це кровно потрібно, бо не дозволить Росії заробляти надприбутки для війни.

Протистояння з РФ для нас є питанням не років, а десятиріч, тому треба зважити на таке стратегічне рішення йі запропонувати його Оману і всім арабським країнам Перської затоки, які зараз опинилися в іранській пастці. Україна може навіть розпочати такий проєкт власним коштом, бо Інститут транспорту нафти в змозі це зробити, якщо Оман дасть дозвіл.

Україна вже дозріла, щоб займатися глобальними проблемами своєї безпеки.