Сховати гроші не вийде: Чому Україна повинна запровадити санкційне звітування

1 квітня 2026 року Кабінет Міністрів затвердив Національну програму адаптації законодавства України до права Європейського Союзу (acquis ЄС). Серед завдань, які Україна має виконати до кінця 2027 року, є й імплементація керівних принципів ЄС щодо впровадження та оцінки санкцій.

Однак поки що в сфері санкційної політики залишається низка критичних прогалин, зокрема відсутність системи дозволів на дії, що забезпечують базові права, недоліки блокування активів, а також досі не ухвалений законопроєкт про криміналізацію порушення санкцій. Також в Україні фактично відсутній обов'язок санкційного звітування, що значно знижує ефективність обмежувальних заходів.

Наразі держава не має повноцінного механізму, який би зобов'язував бізнес, фінансові установи, професійних учасників ринку або самих підсанкційних осіб повідомляти про активи, операції чи ризики обходу санкцій. Окремі елементи звітності існують, але вони фрагментарні та не утворюють системи.

На перший погляд це виглядає як технічна деталь. Насправді ж ідеться про один із базових елементів санкційної політики.

Без звітування санкції залишаються напівсліпими. Саме звітування забезпечує державі знання про те, які активи заблоковані, що з ними відбувається і хто намагається обійти обмеження.

Як показало дослідження аналітичного центру "Інститут законодавчих ідей", у США, Великій Британії та ЄС звітування є обов'язковою частиною санкційних режимів. Саме через систему звітів, повідомлень і декларацій держава отримує інформацію про заморожені активи, підозрілі операції, зміну структури власності та спроби обходу санкцій. Без нього компетентні органи не можуть вести облік активів, відстежувати їх рух, виявляти порушення та формувати доказову базу.

Чому це критично для України

Проблема має кілька вимірів.

Перш за все, безпековий. Без системної звітності держава не знає, чи всі активи заблоковано, чи не виводяться вони через третіх осіб, чи не використовуються формальні механізми для обходу санкцій. Відповідей на ці запитання наразі немає, оскільки ніхто не зобов'язаний їх давати.

Це і створює наступну проблему, правозастосовну. В країнах-партнерах саме звіти про підозрілі операції або порушення стають підставою для розслідувань і притягнення до відповідальності. В Україні цей інструмент майже не працює. Навіть якщо порушення існує, виявити та довести його набагато складніше без обов'язку подання відповідних звітів.

Ще одним аспектом є економічний вимір. Відсутність прозорих і передбачуваних правил створює невизначеність і для самого бізнесу. Компанії, які виявляють зв'язок свого клієнта або контрагента з підсанкційною особою, не мають чіткого уявлення, чи зобов'язані вони повідомити про це державі, кому саме, в які строки та в якій формі. Без нормативного закріплення обов'язку звітування такі ситуації залишаються в сірій зоні.

Нарешті, запровадження механізму звітування є прямим зобов'язанням України в межах євроінтеграційного процесу.

Європейська санкційна модель базується не лише на переліку обмежень, а й на системі контролю за їх виконанням, ключовим елементом якої є саме звітність. Без повноцінного механізму звітування виконати євроінтеграційні зобов'язання неможливо.

Усі ці виміри вказують на те, що звітування не є факультативним елементом санкційної політики.

Що це означає на практиці?

Насамперед, звітування має бути закріплене як обов'язковий елемент санкційної політики на рівні закону.

Чинний закон України "Про санкції" не містить вимог щодо звітності, і саме це має стати відправною точкою змін.

Необхідно передбачити обов'язки щодо подання звітів, щонайменше, про:

1. підозру в порушенні/обході санкцій,
2. підозрювану (ймовірну) підсанкційну особу,
3. виявлені, але не заблоковані активи,
4. зміну характеристик активів за два тижні до внесення особи до санкційного списку,
5. дотримання вимоги "Без Росії".

Коло суб'єктів звітування має бути ширше, ніж сьогодні. Не лише банки, а й представники визначених нефінансових професій (нотаріуси, адвокати, аудитори, реєстратори тощо).

Окремо слід запровадити обов'язок самозвітування для підсанкційних осіб про активи, які їм належать, контролюються ними або щодо яких вони мають право вчиняти дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження.

Водночас закон сам по собі не є достатнім без визначення компетентного органу або системи органів, відповідальних за збір, аналіз і використання інформації, отриманої в звітах. Без цього навіть закріплена на рівні закону система не працюватиме.

Для забезпечення ефективності цієї системи Україні необхідний уніфікований цифровий інструмент для подання всіх видів санкційної звітності, який дозволить стандартизувати процес, мінімізуватиме людський чинник і підвищуватиме безпеку даних.

Окремо варто передбачити механізми конфіденційного інформування викривачами про порушення чи обхід санкцій, а також добровільного саморозкриття власних порушень із подальшим пом'якшенням каральних заходів.

Також має бути встановлена відповідальність за невиконання обов'язків звітування. Умисне неподання, неповне, несвоєчасне чи неправдиве подання звітності повинні визнаватися обходом санкцій і тягнути за собою кримінальну відповідальність (та застосування відповідних заходів до юридичних осіб).

У випадках необережного або неістотного порушення обов'язків звітування доцільно передбачити адміністративні заходи впливу.

Поки в Україні немає обов'язку санкційного звітування, підсанкційні особи можуть приховувати активи без жодних наслідків.

Запровадження цього інструменту є водночас вимогою ефективності, безпеки та євроінтеграції. Національна програма адаптації законодавства України до права Європейського Союзу (acquis ЄС) задає цьому і рамку, і дедлайн.