Про "критичний момент" і перспективи відбудови

Сьогодні ми часто ведемо розмови про відбудову, про стійкість і надію, що завтра все зміниться. Але подивимось, що ми робимо для завтрашнього дня вже сьогодні.

У цьому контексті досить показовим є інтерв’ю голови НБУ Аандрія Пишного для Forbes. Його варто читати не як чергову розмову про "стійкість" банківської системи, а як вимушене визнання меж нинішньої економічної моделі.

Голова НБУ прямо каже: через затримку міжнародного фінансування Україна увійшла у "критичний момент". Це, мабуть, і є найчесніша фраза в усьому інтерв’ю. Бо вона руйнує головний міф останніх років: нібито країна вже вибудувала самодостатню модель макрофінансової стабільності. Насправді ж ця стабільність тримається передусім на ритмічності зовнішніх надходжень, а не на внутрішній силі економіки.

Пишний запевняє, що у держави є план "Б". Але далі з’ясовується, що цей план "Б" – вузький і фактично зводиться до внутрішнього боргового ринку. І тут же він додає: ресурс банківської системи не безмежний.

Це і є ключ до розуміння ситуації. Якщо зовнішні гроші затримуються, а внутрішній ринок не здатен повноцінно замістити їх, то йдеться не про стійку модель, а про модель критичної залежності. Просто залежності, акуратно запакованої у правильну бюрократичну лексику.

Окремо слід сказати про дефіцит бюджету, який і є прихованим центром усієї цієї історії.

НБУ сам виходить із того, що у 2026 році дефіцит бюджету становитиме близько 19% ВВП. Це фактично п’ята частина економіки. За такого масштабу дефіциту держава приречена жити в режимі постійного пошуку грошей: зовнішніх, внутрішніх, будь-яких, але безперервних.

Саме тому затримка міжнародної допомоги стає не технічною незручністю, а системною загрозою. І саме тому Нацбанк так нервово тримається за концепцію беземісійного фінансування дефіциту: інша опора під цією конструкцією надто слабка.

Звідси і головна суперечність нинішньої політики НБУ.

З одного боку, відмова від нецільової емісії є правильною: пряме друкування грошей під бюджет у воєнній економіці швидко б’є по інфляції, курсу і довірі до гривні. А якщо під цільові програми відновлення? Хтось вираховував?

З іншого боку, коли дефіцит майже дорівнює 20% ВВП, держава об’єктивно починає витісняти приватний попит на фінансовий ресурс. У цій моделі банки дедалі більше потрібні бюджету як покупці ОВДП, а не економіці як джерело довгого кредиту. Сам НБУ це майже визнає, коли говорить, що НБУ своїми інструментами "підживлює" попит на державні папери серед банків. Для бюджету це зручно. Для розвитку країни – небезпечно.

Нацбанк говорить про сильну і відповідальну банківську систему.

Формально підстави для такого тону є: за 2025 рік банки отримали 126,8 млрд грн прибутку, а чистий гривневий кредитний портфель бізнесу поза держпрограмами зріс більш як на 45%. НБУ також підкреслює, що проникнення бізнес-кредитів в економіку зросло до 8,7% ВВП.

Але всі ці цифри мають і зворотний бік. Прибутковість банків сама по собі ще не є доказом здоров’я економіки. Вона може означати й інше: фінансова система навчилася добре заробляти у воєнній економіці, не взявши на себе пропорційного ризику великої інвестиційної трансформації. А 8,7% ВВП – це не символ кредитного прориву, а радше індикатор того, наскільки дрібною залишається банківська система для потреб країни, що воює і потребує масштабної відбудови.

Ще гостріше проблема виглядає на валютному ринку.

Станом на 1 квітня 2026 року міжнародні резерви становили $52,0 млрд, але лише за березень вони зменшилися на 5%. Це сталося на тлі значних валютних інтервенцій НБУ.

Тобто курсова стійкість тримається не на тому, що економіка сама заробляє більше валюти, а на тому, що зовнішня допомога підживлює резерви, а регулятор продає валюту, щоб згладжувати дефіцит ринку. Така модель може працювати певний час. Але її не можна назвати самодостатньою. Це модель утримання рівноваги, а не модель одужання економіки.

Далі – інфляція. 

10 квітня НБУ визнав, що у березні 2026 року інфляція пришвидшилася до 7,9% у річному вимірі, перевищивши попередній прогноз. І це дуже важливо в контексті самого інтерв’ю Пишного, де він прямо пов’язує нові ризики з війною на Близькому Сході та подорожчанням енергоносіїв.

Тобто Нацбанк сам визнає: суттєва частина інфляційного тиску зараз має не монетарне, а воєнне, імпортоване і витратне походження. Але відповідь на це все одно стара: жорсткі монетарні умови, висока ставка, обережність, стриманість.

Проблема в тому, що висока ставка не виробляє електроенергію, не створює паливних резервів, не зменшує логістичні витрати і не розширює внутрішню пропозицію товарів. Вона лише консервує дорогу економіку.

Саме тому нинішня політика НБУ веде Україну не до краху, але й не до розвитку.

Вона веде її у коридор дорогої стабільності. У цьому коридорі є прибуткові банки, але мало довгих грошей для індустрії. Є великі резерви, але вони залежать від партнерів. Є стримана інфляція, але немає потужного інвестиційного імпульсу. Є внутрішній борговий ринок, але він працює насамперед як милиця для бюджету, а не як двигун модернізації. І головне – є центральний банк, який дуже вправно керує режимом виживання, але не пропонує фінансової архітектури для національного економічного ривка.

У цьому й полягає справжня проблема.

Голова НБУ у своєму інтерв’ю говорить мовою відповідальності, і це звучить солідно. Але за цією мовою ховається дуже вузька економічна філософія: головне – втримати, не допустити зриву, пройти між ризиками, дочекатися зовнішніх грошей.

Для країни у стані війни це зрозуміло. Але для країни, яка хоче жити, відновлюватися і перемагати, цього замало. Україні потрібен Нацбанк, який не тільки охороняє залишки стабільності, а й разом з урядом будує нову систему довгих грошей для виробництва, енергетики, переробки, оборонної промисловості та інфраструктури.

Бо дефіцит бюджету майже у 20% ВВП – це не просто макроекономічне тло. Це вирок нинішній моделі. І якщо вся "стійкість" країни тримається на зовнішньому фінансуванні, дорогих грошах і готовності банків купувати держборг, то Нацбанк уже давно сприяє не економіці розвитку. Він забезпечує економіку виживання.