Сонячна енергетика в Україні: страх, заперечення та борги
Коли психіатриня Елізабет Кюблер-Росс описувала п’ять стадій прийняття неминучого – заперечення, гнів, торг, депресію та прийняття, – вона точно не думала про український енергоринок. А дарма.
Історія того, як наша енергетична система намагалася перетравити альтернативну енергетику, лягає на цю клінічну картину з точністю до коми. Щоправда, в нашому випадку пацієнт примудряється переживати всі п’ять фаз одночасно, періодично зриваючись у рецидиви.
1. Заперечення: субсидування "своїх" і парад гігантів
Перша фаза тривала найдовше і коштувала найдорожче.
За статистикою IRENA, встановлена потужність сонячної генерації України зросла більш ніж у 8 разів за шість років: із 0,96 ГВт у 2015 році до 5,94 ГВт у 2019-му та 8,06 ГВт наприкінці 2021-го. Здавалося б, технологічний прорив. Проте система відмовлялася вірити, що епоха централізованих радянських гігантів добігає кінця.
Сонце сприймали не як нову архітектуру мережі, а як зручний інструмент політичної ренти, яку просто прикрутили збоку до старої моделі.
Довоєнна структура власників це чудово ілюструвала. Близько 7 ГВт припадало на великі промислові парки.
За даними рейтингу Forbes Ukraine, левову частку цього сегмента контролювали міжнародні фонди та великі фінансово-промислові групи:
- Elementum Energy (американський фонд VR Capital Group) – 536 МВт;
- ДТЕК ВДЕ (Рінат Ахметов) – 447 МВт (зокрема Нікопольська та Покровська станції);
- Scatec (Норвегія) – 336 МВт;
- CNBM (китайська держкорпорація, колишні активи братів Клюєвих) – 267 МВт;
- українські бізнес-групи SunCapital (269 МВт), Clean Energy (177 МВт), турецька Onur Group (149 МВт), Eco-Optima (128 МВт) та UDP Renewables.
На приватні домогосподарства наприкінці 2021 року припадало 1,2 ГВт (44 888 станцій із середньою потужністю 26,8 кВт). Усі вдавали, що нічого принципово не змінюється: велика генерація далі керує країною, а обрані гравці збирають вершки за завищеним зеленим тарифом.
2. Гнів: перекіс тарифів і чорна діра на традиційному ринку
Коли фінансова піраміда почала тріщати, настала фаза гніву. Її головним симптомом стали перехресне субсидування, ручне стримування цін і хронічна криза неплатежів. Традиційна генерація, яка роками жила на дотаціях, раптом обурилася, що "зелені" забирають гроші з ринку і розбалансовують мережу.
Іронія в тому, що головна боргова прірва утворилася саме на традиційному, балансуючому ринку.
За даними звіту Green Deal Ukraїna, на кінець 2024 року загальна заборгованість перед "Укренерго" сягнула 66,5 млрд грн (утричі більше за довоєнний 2021 рік), і 51% цієї суми припадав саме на балансуючий ринок. Далі ситуація лише погіршилася: станом на 30 вересня 2026 року борги учасників балансуючого ринку перед "Укренерго" зросли до 47,34 млрд грн (+12,6% з початку року), а зустрічна заборгованість самого оператора перед учасниками сягнула 36,69 млрд грн (+60% за дев'ять місяців). Система лютувала і шукала винних, але категорично не хотіла визнавати, що проблема – у самій її архітектурі.
3. Торг: народна децентралізація і зміна власників
Поки великі гравці судилися за борги, а війна, за оцінкою Міненерго середини 2022 року, вивела з ладу або залишила в окупації близько 30% довоєнних сонячних потужностей, українці вирішили домовлятися з реальністю самостійно. Якщо до 2022 року домашні СЕС часто ставили заради заробітку на зеленому тарифі, то під час війни мотивація стала суто прагматичною – вижити під час відключень.
За статистикою договорів за зеленим тарифом, станом на 25 травня 2026 року в Україні налічувалося вже 86 691 домашня СЕС сумарною потужністю 2,46 ГВт – удвічі більше, ніж до війни.
Лише за січень-травень 2026 року вони відпустили в мережу 544,8 млн кВт·год (на понад 3,28 млрд грн), і це без урахування електроенергії, спожитої безпосередньо в будинках.
Загальні темпи будівництва також різко прискорилися. За даними Асоціації сонячної енергетики України (АСЕУ), у 2024 році було введено близько 800 МВт нових СЕС, у 2025-му – вже 1,5 ГВт, а за перше півріччя 2026 року – до 1,1 ГВт. Причому близько 80% нових об'єктів мали потужність до 1 МВт і будувалися саме для власного споживання.
Центр ваги радикально змістився від мегаватних полів олігархів та інвестфондів до дахів.
Новими ключовими гравцями стали:
- домогосподарства (майже 87 тис. приватних станцій);
- український бізнес для власного споживання – ритейл, логістика, агросектор, ТРЦ і склади (від терміналів "Нової пошти" та магазинів АТБ до сотень локальних виробництв);
- ОСББ та громади, які встановлюють станції за програмами співфінансування.
Децентралізація відбулася не завдяки мудрим державним стратегіям, а всупереч їм – знизу.
4. Депресія: нескінченний ремонт старих ТЕЦ
Четверта фаза пахне мазутом, вугільним пилом і виснаженням. Війна жорстоко оголила те, про що інженери попереджали десятиліттями: величезні радянські теплоцентралі – це ідеальні мішені та фінансові пилососи.
За оцінками Міжнародного енергетичного агентства (IEA), доступна диспетчеризована потужність української генерації після початку вторгнення скоротилася з 38 ГВт до 19 ГВт, а після атак навесні 2024 року – до 12 ГВт. До кінця 2024-го вдалося відновити близько 3 ГВт, але стало очевидно: нескінченно латати морально застаріле обладнання – це боротьба за виживання без вирішення проблеми вразливості.
Усвідомлення цього вганяє в апатію, але саме в цій точці зникають останні ілюзії про повернення "як було раніше". Паралельно із сонцем країна почала нарощувати маневрову розподілену газову генерацію: за даними IEA, її потужність зросла з 1,4 ГВт у 2025 році до 1,8 ГВт у вересні 2026-го, ще 530 МВт перебувають на етапі будівництва.
5. Прийняття: вихід на ринок ЄС
П’ята фаза має цілком конкретну географічну адресу – європейський енергоринок. Інтеграція з ЄС, об’єднання ринків (market coupling), чесне ціноутворення та розбудова систем накопичення енергії – це і є момент дорослішання. У європейських правилах гри немає місця для вічних боргів на десятки мільярдів, перехресного субсидування і страху перед сонцем.
За підсумками 2025 року, за даними НКРЕКП, відновлювані джерела забезпечили 11% загального виробництва електроенергії в Україні при частці 20,4% у встановленій потужності. У структурі генерації ВДЕ сонце дало 78%, вітер – 12%, біогаз і біомаса – 8%, мала ГЕС – 2%. Водночас накопичувачі перестали бути екзотикою: у 2025 році в усіх сегментах встановили близько 2,9 ГВт·год систем зберігання (зокрема майже 400 МВт промислових потужностей).
За оцінкою IEA, на вересень 2026 року Україна вже мала близько 9,4 ГВт сонячної генерації, 1,7 ГВт вітрової, понад 0,6 ГВт промислових накопичувачів і 1,8 ГВт розподіленої газової генерації. Це і є контури нової енергетичної архітектури, де різні технології доповнюють одна одну, а не воюють за субсидії.
Сьогодні українська енергетика зависла десь між четвертою та п’ятою стадіями. Однією рукою ми інтегруємося в Європу і ставимо рекорди з розподіленої генерації, а іншою – все ще намагаємося залатати старі труби і списати чергові мільярди боргів.
Але діагноз уже поставлений, і хороша новина в тому, що від прийняття нової реальності ще ніхто не помирав. Навпаки – саме з нього починається одужання.
