Скільки Україні потрібно витрачати на війну і де взяти додатковий ресурс

Автор: Вадим Новіков

Чому Україні терміново потрібно кратно збільшити витрати на війну і де знайти на це ресурс в середині країни.

Всі визнають, що ця війна для України є екзистенційною, бо питання стоїть про виживання держави і нації, смертельний ворог має набагато більше людських, фінансових і матеріальних ресурсів, ніж ми. Довга війна – це війна на виснаження, це війна наявних ресурсів, можливості і готовності їх використати. Російська економіка значно більша нашої, в результаті поточної війни наша економіка скоротилися, російська виросла.

Співвідношення ВВП Росії і України в поточних цінах (мільярдів доларів США)

Про що говорять ці цифри?

• Ми будемо вимушені витрачати на війну значно більшу частину ВВП, ніж ворог.
• У будь якому випадку без зовнішньої допомоги у нас не вистачить ресурсів на війну.

Витрати на війну

Оптимальне використання наявних ресурсів – це питання економічної політики, в тому числі під час великої доленосної війни. Як не дивно, але з точки зору економічної політики війна з росіянами для нас не є екзистенційною, бо ми витрачаємо на неї зовсім не відповідні цьому слову ресурси.

В 2022 році Україна витратила на війну приблизно 20% ВВП, в цьому році витрати будуть більшими – приблизно 25-30% ВВП. Але коли питання стоїть про життя або смерть держави, вона витрачає на війну значно більше. Найближчим аналогом нашої війни є Друга світова. Подивіться, яку частку ВВП витрачали на війну (у відсотках) основні учасники у найтяжчий період, в 1942-1943 роках:

Примітка: марксистсько-ленінська статистика СРСР сумнівна, але витрати точно були більше 60% ВВП

Як бачите, це не 20-30 відсотків, це значно більше. Навіть Сполучені Штати, на території яких боїв не відбувалося (крім військової бази у Перл Харбор), і безпосередньої загрози державі не було, витрачали більше 40%. Тобто, якщо країна воювала довго і вперто, а не розвалювалася за пару-тройку тижнів, як Франція або Польща, то вона мусила витрачати на війну біля половини ВВП і навіть більше. Мобілізація економіки в Японії досягла фантастичного рівня в 76% ВВП, але тільки в 1944 році, коли вже було запізно. Зауважу, що на окупованих територіях (Франція, Нідерланди, Норвегія тощо) німці викачували на ведення війни до 40% ВВП.

Доречно буде порівняти економічну мобілізацію наведених країн з Італією. Друга світова війна для Італії була відзначена не тільки чередою ганебних поразок, а й тим, що для італійців світова війна завершилась не перемогою чи поразкою, а перетворилася в громадянську війну, яка тривала з 1943 по 1945 рік. Причини цього можна вбачати не тільки в поганому озброєнні італійців і виснаженні попередніми війнами в Африці і Іспанії, а й в неготовності суспільства до мобілізації. Протягом всієї світової війни, до її переростання в громадянську, воєнні витрати Італії становили від 12 до 23% ВВП, суспільство і держава не готові були нести тягар війни.

Якби українське суспільство і наша держава сприймали війну не на словах, а насправді як екзистенційну, ми витрачали б на неї вдвічі більше.

Міністр фінансів запевняє нас, що ми витрачаємо все, що можемо, але наведена таблиця викликає сумніви в його словах. Росія витрачає на війну зараз 6% ВВП, щоб проти неї встояти, ми маємо витрачати 40-60% ВВП плюс західна допомога.

Витрачаючи на війну 20-30% ВВП ми подолати російську навалу не зможемо, якщо якимось дивом Захід не збільшить військову допомогу в рази. (Ми говоримо зараз про обсяг ресурсів, залишаємо за межами розгляду ефективність їх використання. Ми бачимо, що західна допомога робить ресурси більш ефективними, але оцінити вплив на загальну ефективність зараз ще неможливо.)

Коли ми говоримо не про абсолютні витрати, а про частку воєнних витрат у ВВП, ми говоримо тим самим про готовність суспільства до мобілізації в умовах тривалої доленосної війни. Нинішній рівень витрат України говорить, що суспільство і держава не готові до такого випробування, ми можемо сподіватися тільки на те, що нас врятує Захід. Але судячи з перебігу подій, допомога Заходу в наступному році не збільшиться, а зменшиться.

Історичний приклад: джерела витрат на війну

Зразком економічної мобілізації для нас має слугувати Британія, її економічну політику періоду Другої світової війни я вже обговорював в попередній колонці. Глянемо на деякі економічні показники Британії в 1942 ріці, коли дефіцит бюджету сягнув максимуму.

Надходження до бюджету становили 2,3 мільярди ф. ст., видатки – 5,2 мільярди, дефіцит – 2,9 мільярдів. Головним джерелом покриття дефіциту (70%) були довгострокові позики. Це максимальний рівень довгострокових запозичень, в інші роки війни вони коливались від 1 до 2 мільярдів. Загалом за роки війни довгострокові позики держави перевищили 10 мільярдів ф. ст., з яких тільки біля 3 мільярдів станом на 1945 рік були зовнішніми, решта – внутрішніми.

Порівняно невеликий зовнішній борг Британії був обумовлений величезною допомогою США - американські гранти перевищували позики.

Головним фінансовим джерелом війни для Британії були самі британці. Надходження до держбюджету з 1940 по 1945 рік зросли з 1,1 мільярда ф. ст. до 2,8 мільярди, ще 7 мільярдів становило відкладене споживання, тобто довгострокова позика державі.

Як це було досягнуто? Діяли два головні чинники: з одного боку, держава переконувала народ в необхідності заощадження (знаменита промова Черчіля в парламенті в травні 1940 року, як увійшла в історію під назвою "Кров, піт та сльози", настроювала суспільство на готовність до тягот війни), а з іншого – фізично обмежувала можливості витрат на споживання.

Джерела витрат на війну в Україні

В ЗМІ та мережі лунають численні заклики до переводу економіки на воєнні рейки, але недолік цих закликів в тому, що автори вбачають тільки один інструмент – підвищення податків.

Наш уряд зациклений на двох способах фінансування – або збирати податки, або простити кошти у іноземних партнерів.

З кейнсіанського підходу до воєнної економіки, тільки за рахунок збільшення податків фінансувати війну не можливо, бюджетні видатки все рівно будуть більше надходжень, нам необхідне обмеження споживання і припинення незаконного витоку капіталу.

Український бюджет воєнного часу схожий на британський тим, що видатки вдвічі більші за надходження. Але спосіб покриття дефіциту зовсім не схожий на британський.

Ось слова голови фінансового комітету Верховної Ради Гетманцева про проект бюджету на 2024 рік: "Щодо джерел фінансування дефіциту. На внутрішньому ринку планується залучити і погасити 421,6 млрд грн, тобто передбачається забезпечити 100% роловер за ОВДП, утім, обсяги чистого залучення нульові. Тоді як 100% чистого боргового фінансування планується отримати із зовнішніх джерел. Мінфін планує позичити ззовні 1774,2 млрд грн (42,9 млрд дол за середнім курсом 41,4 грн/дол) і погасити зовнішніх боргів на 184,9 млрд грн (4,5 млрд дол)."

Можна зрозуміти наш уряд, який віддає перевагу зовнішнім запозиченням, бо з зовнішніх джерел можна отримати значно дешевші ресурси, ніж на внутрішньому ринку. Зворотною стороною зовнішнього запозичення є те, що виплати по обслуговуванню боргу йдуть за межі національної економіки, а при внутрішньому боргу – залишаються в Україні. Це мільярди доларів, які можуть бути інвестиційним ресурсом.

Можна дорікнути, що британці багаті, а ми бідні, тому наш народ не може кредитувати державу. Можливо, на цей аргумент треба зважити, якби не купівля Україною імпортної випивки за два роки війни на МІЛЬЯРД доларів (490 мільйонів доларів в 2022 році, 511 мільйонів за 9 місяців 2023 року).

Ще більш показовий факт: в 2022 році наш народ купив іноземної валюти на 10 мільярдів доларів, а в цьому році купить ще більше.

За інформацією академіка Данилишина, на руках у населення на середину 2023 року було 115 мільярдів доларів. Це просто фантастична цифра, значно менше половини цієї суми вистачить, щоб в наступному році держава ні цента не позичала за кордоном. Ці цифри свідчать, що хоча суспільство наше бідне, додаткові внутрішні ресурси для фінансуванні війни є.

Можливі додаткові ресурси

Ситуація з витратами на війну в Україні нагадує слова Кота Матроскіна зі старого радянського мультфільму: "Кошти у нас є. У нас розуму не вистачає." Можна виділити три великі внутрішні джерела коштів, які не мають відношення до оподаткування.

1. Припинення незаконного виводу капіталу з України "чорними" і не дуже "білими" експортерами, про що я писав у попередній колонці відносно експортерів зерна, хоча це більш широке явище. Це дасть 5-10 мільярдів доларів на рік.

2. Скорочення хоча б на 10-20% негативного сальдо зовнішньої торгівлі за рахунок обмеження споживання імпорту, недоречного під час війни (це приблизно 2-4 мільярди доларів, що витрачається на імпорт напоїв, кондитерських та ювелірних виробів, одягу, взуття, автомобілів люкс-класу тощо) і перенаправлення цих коштів на воєнні потреби.

3. Позичка у власного народу не 700 мільйонів доларів, як є зараз, а приміром, 20-40 мільярдів за рахунок готівкової валюти на руках у населення.

Разом з нинішніми бюджетними коштами ці додаткові джерела становлять більше половини ВВП.

Припинення незаконного витоку капіталу є найбільш простим і ефективним заходом, це не вплине на споживчий ринок і інфляцію. Додаткові кошти збільшать надходження до бюджету і взагалі збільшать ВВП, утворять додатковий інвестиційний ресурс у експортерів.

При обмеженні імпорту непотребу на споживчому ринку виникне попит на сотні мільярдів гривень, якому не відповідає пропозиція товарів та послуг. Ці сотні мільярдів гривень мають піти на фінансування війни, і не тільки за рахунок збільшення податків. Крім податків, у населення зараз є тільки два інструменти фінансування війни: (1) добровільні пожертви волонтерам на дрони, аптечки тощо і (2) військові облігації. Перший спосіб фінансування не дозволяє купувати гармати та снаряди, а другий спосіб – дуже обмежений і незручний.

Потрібно не тільки збільшити обсяги застосування цих інструментів, потрібно запропонувати нові. Можна запропонувати народу вкласти кошти в акції та облігації "Укроборонпрому". Ці мільярди гривень підуть на виготовлення зброї та боєприпасів. Можна запропонувати народу викупити націоналізовані у Коломойського акції "Укрнафти". Ці кошти підуть на пальне для військової техніки на фронті. У нас є вже значна кількість приватних компаній, які виготовляють військову техніку, найбільші з них можуть запропонувати свої акції і облігації народу.

Щоб зайва грошова маса, звільнена зі споживчого ринку, була інвестована в такі фінансові інструменти, покупка акцій і облігацій "Укроборонпрому" має бути простішою, ніж покупка доларів. Це зробити можна і це не складно.

Головне – інструменти фінансування війни мають бути різноманітними і легкодоступними.

Можна профінансувати "Укроборонпром" з бюджету, підвищивши податки, але краще таку ж суму грошей вкласти через продаж акцій народу, другий варіант кращий і з економічної, і з соціальної точки зору. Економічна історія показує купу прикладів високого попиту на акції компаній ВПК в період великих війн, це елементарна істина.

Обмеження імпорту споживчих товарів призведе до скорочення роздрібного товарообороту, тим самим - до зменшення робочих місць в торгівлі. Декілька сотень тисяч людей буде звільнено в цьому секторі, вони мають зайняти робочі місця в промисловості – потрібно не тільки дрони збирати, потрібно одяг для бійців не з Туреччини возити, а самим шити.

Нарешті, про внутрішні державні позики в іноземній валюті. Станом на початок грудня 2023 року внутрішні позики становлять тільки третину державного боргу, а в структурі внутрішніх позик 92% номіновані в гривні і 8% в доларах і євро.

У внутрішньому боргу, номінованому в іноземній валюті, частка населення становить біля 20%, що в абсолютних цифрах дорівнює приблизно 700 мільйонам доларів. Це лише 4% від обсягу валюти, купленої населенням за період великої війни, і значно менше 1% валютних заощаджень під матрацом.

Для того, щоб народ витяг з-під матрацу свої долари і купив на них військові облігації, він повинен вірити, що, про-перше, його гроші не розкрадуть ті, хто купує для армії "яйця по 17 гривень", а по-друге, що ніхто (ні податківці, ні поліцейські, ні бандити) не прийде з питанням, звідки у нього ці долари.

Військова облігація має бути дуже популярна у народу, бо дохід за нею вищий, ніж за банківським депозитом, і не підлягає оподаткуванню. При купівлі державних облігацій під час дії воєнного стану не потрібні довідки про походження коштів.

Облігація, на відміну від депозиту, є ліквідною, бо може бути продана в будь який момент, якщо потрібні готівкові кошти. Незручністю є високий номінал – тисяча доларів (або євро) і складна процедура покупки, значно складніша, ніж покупка іноземної валюти.

Очевидні плюси військових облігацій призводить до того, що попит населення на ОВДП за два останні роки значно зріс. Але це ще вкрай мало, якщо порівняти с обсягом наявної на руках у населення валюти. Не можливо оцінити, який буде попит, якщо пропозиція сягне не сотень мільйонів, а десятків мільярдів доларів, хоча є підстави сумніватися, що народ довірить державі більше декількох процентів захованих під матрацом доларів. Провал недавньої податкової амністії є сумною ознакою недовіри до держави.

Довіра до держави як умова мобілізації ресурсів

Недовіра народу до держави в Україні має глибокі історичні корені. Держава завжди була для українців чужою – польською, австрійською, російською. За останні 30 років держава нічого не зробила, щоб домогтися довіри народу, бо була захопленою купкою осіб, які користувалися нею для власного збагачення.

Виразом тотальної недовіри стали вибори 2019 року – народ віддав перевагу неофітам-профанам замість дискредитованих політиків, але довіри і "нові обличчя" не здобули, бо виявилися нічим не кращими за старі. (Феномен голосування за "анти-системних" лідерів не є суто українським, можу навести приклади Фухіморі в Перу, Чавеса в Венесуелі, Трампа в США та й інших вистачає).

Зараз ми потрапили в історичний тупик. Мобілізація економіки на рівні 20-30% ВВП загрожує поразкою через нестачу ресурсів, якщо іноземна допомога не прийде вчасно на порятунок. До двократного збільшення рівня мобілізації економіки не готова ні держава, ні суспільство. Для зміни ситуації потрібна довіра суспільства до держави. Чи можливо це?

Логіка говорить, що держава має потрапити під контроль тих суспільних інститутів, які викликають максимальну довіру суспільства. Але зараз тільки один інститут має довіру більше, ніж 95% населення – збройні сили. Майже 90% населення довіряють волонтерським організаціям, добровольчим загонам і національній гвардії.

Лідерами недовіри зараз є: державний апарат, політичні партії, судова система і парламент, тобто ті інститути, які мають створювати державу[i]. (Окремо маємо говорити про доволі високу довіру Президенту України, бо це єдиний персоніфікований державний інститут, тому в опитуваннях неможливо відокремити персональну довіру від інституційної. Всі державні інституції, без яких не може функціонувати інститут президенства, не користуються довірою).

Щоб створити довіру до держави, треба забрати державне управління у політиків і чиновників і віддати його збройним силам і іншим воєнізованим утворенням, що суперечить політичній коректності і Конституції, відповідно до яких ми приречені віддати державу в руки людей, яким ніхто не довіряє.

Проявом історичного тупику є широко обговорюваний конфлікт між Зеленським і Залужним. В дійсності, не має значення, існує цей конфлікт, чи вигаданий журналістами. Має значення те, що збройні сили, які уособлює Залужний, користуються довірою майже 100% населення, а державні інституції, які очолює Зеленський, є лідерами недовіри. Це не персональний конфлікт, це криза суспільної довіри.

Якщо б державні інститути мали довіру на рівні збройних сил, вони б змогли мобілізувати економіку, що не тільки надало б додатковий ресурс збройним силам для війни, але і створило би соціально-психологічний ефект. Збільшення витрат на війну вище половини ВВП показало б, що тяготи війни несуть не тільки бійці на передовій лінії фронту, а все суспільство.

[i] Дивись, наприклад, дослідження довіри до суспільних інститутів, яке в березні 2023 року провів Центр Разумкова.

Вадим Новіков для БізнесЦензор

Більше текстів автора