Розробник бойових симуляторів Ігор Бєлов: Покладати надії на когось у питанні захисту – це проблема, потрібно мати свою сильну армію

Автор: Владислав Недашківський

Індустрія дронів

10 грудня 2025 року українські розробники Simtech Solutions представили Ukrainian Fight Drone Simulator (UFDS) – реалістичний симулятор бойових FPV-дронів, який тепер доступний у Steam. Це професійна тренувальна платформа, створена на основі реальних бойових операцій, і відтепер нею можуть користуватися не лише військові, а й цивільні користувачі.

Сьогодні питання симуляторів у підготовці оборони країни як ніколи актуальне. Насамперед тому, що є типи зброї, навички роботи з якою, можна відпрацювати тільки в цифровому середовищі. Окрім того, такі тренажери – високомобільні: за 15 хвилин вони розгортаються буквально будь-де, не створюючи скупчення людей, які легко відслідкувати через супутники чи дрони-розвідники.

Цензор.НЕТ у межах проєкту "Індустрія дронів" поспілкувався з Ігорем Бєловим – українським підприємцем, засновником групи компаній L7, що є однією з провідних розробників бойових симуляторів в Україні.

L7 United – українська група мілтек-компаній, яка об’єднує передові компетенції у сфері військових симуляторів (L7 Simulators), 3D-друку (Logics 3D Print) та металообробки (7Metal).

L7 Simulators спеціалізується на розробці сучасних інтерактивних тренажерних систем і симуляторів бойової підготовки для Збройних сил України, Національної гвардії та інших силових структур. Компанія виникла як волонтерська ініціатива після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну в 2022 році у відповідь на прямі запити з фронту щодо швидкої, безпечної та ефективної підготовки військових.

Почавши з адаптації тренажерів під західні зразки озброєння, компанія за короткий час еволюціонувала в повноцінного мілтек-виробника, що створює масштабовані симуляційні екосистеми для війська й освітнього сектору.

L7 розробляє комплексні рішення повного циклу: від концепції і програмного забезпечення до фізичного моделювання бойових сценаріїв з високою реалістичністю та повним зануренням у навчальний процес.

Платформи L7, зокрема екосистема UNITS, дозволяють відпрацьовувати тактичні завдання, тренувати стрільбу зі стрілецької зброї, ПЗРК та ПТРК, а також командну взаємодію в безпечному середовищі без ризику для життя та витрат боєприпасів.

Продукція L7 відповідає вимогам Міністерства оборони України та сучасним стандартам військової підготовки, а окремі розробки кодифіковані за стандартами НАТО, що відкриває можливості для міжнародного застосування.

– Розкажіть, будь ласка, про ваш продукт. Ви позиціонуєте себе лідерами ринку. А що ж вас лідерами робить, і чим ваш продукт вирізняється поміж конкурентів?

– Можна просто взяти відсоток ринку, який ми обіймаємо. Але я б не хотів загострювати увагу на статистичних цифрах. Для мене важливішою є ідейна сторона цього питання. Адже лідерами в галузі нас робить ставлення до того, що ми створюємо.

Тут треба повернутися у 2022 рік – на початок повномасштабної війни. Ми починали як волонтерський рух: команда айтівців, яка була дотичною до електронних розробок у різних сферах, змогла обʼєднатися для вирішення проблеми.

Тоді ми побачили черги хлопців і дівчат, які хотіли мобілізуватися, щоби боронити країну. А в навчальних центрах елементарно не вистачало набоїв для тренування бійців. Десяток патронів до автомата видавали, щоб навчитися стріляти. Тут навіть не потрібно бути експертом, щоб зрозуміти: цього було недостатньо. І то була величезна проблема.

Я вже не кажу про гранатомети чи західну зброю, яку нам надавали партнери: NLAW, Javelin, Carl Gustav, Matador, Stinger тощо. Усі ці типи озброєнь були недоступні для тренувань. Учили теорії. У кращому разі інструктор показував на макеті, який можна потримати в руках, що та чи інша кнопка або ж важіль роблять.

Коли опиняєшся на полі бою, є певний стан, який передбачає знання на рівні мʼязової памʼяті. Це те, що в народі називають автоматизмом. Інакше можна розгубитися. Розгубленість – ризик для життя. Я вже навіть не кажу про невиконання завдання.

І в нас зʼявилося розуміння, що ми можемо долучитися до вирішення цієї проблеми. А розвʼязати її можна було лише завдяки тренажерним системам, які, по-перше, надають можливість тренуватися без використання боєкомплекту, а, по-друге, дозволяють вибудовувати складні сценарії, де можна відпрацьовувати вправи, які або не можна відтворити в реальному житті, або їхнє відтворення обходиться надзвичайно дорого на класичних тренувальних майданчиках.

Постріл з NLAW коштує $30 тис., з Javelin – удесятеро дорожче – $300 тис., до $100 тис. обходиться стрельнути зі Stinger. Виходить, економіка проти традиційних методів навчання.

Окрім того, якщо ми кажемо про Stinger, неможливо для навчань відтворити винищувач як ціль або ж якийсь дрон, який теж коштує грошей, але рухається з іншою швидкістю, має інші розміри й так далі.

Звісно, є винятки, але загалом боєць не може бути ефективним, якщо якісно не відпрацює взаємодію зі зброєю, з якою працює.

До речі, військовослужбовці у нас можуть тренуватися абсолютно безкоштовно. Загалом з початку повномасштабної війни вже понад 100 тис. людей пройшли навчання на нашому тренажері.

– Як дійшли до цієї ідеї?

– Ми зрозуміли, що можемо досить швидко зробити тренажери – симуляційні системи. Це, по суті, "залізо" та відповідний софт. У нас є Stinger, Browning, різні види стрілецької зброї. Вони повністю відповідають по вазі та елементам керування. Тобто можна відтворити послідовність рухів, щоб влучити в ціль.

В окулярах відтворюється якийсь сценарій, який уже відбувався в реальному житті на полі бою, або який треба уявити, як можливий. Людина в такий спосіб відпрацьовує рухи, доводячи їх до автоматизму. Так тренується мʼязова памʼять.

Ми відтворюємо звукову частину, тобто всі вибухи, постріли, дзижчання дронів, наприклад. Плюс компʼютерна графіка, що в цілому створює максимально імерсивну систему.

Окрім витрат на електричне живлення цих тренажерів, не потрібно витрачати гроші на їхню амортизацію, якесь обслуговування. Навіть логістика дуже скорочується. Ми можемо розгорнути таку систему будь-де за 15 хвилин. Швидкість розгортання дає можливість диверсифікувати процеси навчання і не створювати скупчення бійців в одному місці, як з класичними полігонами.

Це дозволяє тренуватися на новому рівні більш ефективно, швидко, дешево в порівнянні з традиційною системою навчання. Також можна будувати складніші системи, тренуючи відділення або роту одночасно, завдяки чому можна не тільки вогневі навички відпрацьовувати, а ще й тактичні.

Наприклад, мобільні вогневі групи збивають "Шахеди" на пікапах з встановленими на них браунінгами. Працюють дві людини: один – кулеметник, який безпосередньо збиває цілі, другий – навідник, який тримає або ліхтар, або якісь лазерні системи.

Ці люди мають працювати разом, і в наших симуляторах є можливість будувати сумісні тренування в одному цифровому середовищі.

Ми рухаємося не за класичним методом, коли робиться певне дослідження проблематик, а – від запиту військових. Саме вони нас консультують і діляться найбільшими болями. І те, що їм болить, ми якнайшвидше відтворюємо за допомогою IT-фахівців, інженерів, конструкторів й інших спеціалістів, щоб максимально імерсивно зробити в симуляційній системі.

Ми бачимо в цьому майбутнє. Це трансформація системи тренування бійців до сучасної. Бо війна стала вже сучасною. І в нас немає іншого шляху: ми не можемо збільшити кількість людей, тож вони мають бути ефективними.

Ми хочемо бути тими, хто тисне з боку розробок на процес трансформації тренування, щоб він відбувався якнайшвидше. Адже підготовлений боєць – це збережене життя, ефективне виконання завдання, ще один крок до перемоги.

– Вдається тиснути? Армійська бюрократія піддається на цей тиск?

– Якщо порівнювати із ситуацією до повномасштабного вторгнення, то зараз це дві різні історії ставлення до проблеми. Якщо раніше був формалізм, бюрократія, то сьогодні на різних ланках – і на рівні керівництва Генштабу, і на рівні бойових офіцерів – усі думають, як вирішувати проблему, а не про те, як не брати на себе відповідальність.

Читайте також: Технічний директор DEVIRO Денис Чумаченко: До великої війни у нас було таке явище, як "українська паперова армія"

Війна точиться з 2014 року, але бойові дії відбувалися локально. Люди не відчували своєї дотичності до війни, як зараз. Розуміючи небезпеку для кожної родини в нашій країні, ставлення змінилося. Тому багато військових дуже допомагають процесу трансформації процесу тренування, забезпеченню військових частин такими симуляторами.

Та й ми виросли по кількості людей, які залучені в цей проєкт – нас уже близько 200. Усі наявні ресурси ми реінвестуємо в розвиток нових симуляторів. Зараз рухаємося в напрямку створення симулятора ведення бою або симулятор війни, щоб усі роди та види військ могли тренуватися в одному цифровому середовищі, не створюючи скупчення на полігонах. Це питання безпеки.

– Не можу не запитати про стартові інвестиції. Наскільки це була солідна сума?

– Стартові інвестиції взялися з попередніх бізнесів, якими ми займалися. Це кілька напрямків. Насамперед бізнес у сфері освітлення. Я був дотичний до розробки світильників, які зараз освітлюють Київ та інші міста України. Саме звідти у нас команда електронщиків, конструкторів, які розробляли електронні вироби для симуляторів, бо там є досить складні системи керування.

У нас була ІТ-компанія, де ми виробляли переважно ігрові продукти. Тобто це ті ж самі графічні елементи, математичні моделі. Тільки в ігровій галузі вони направлені на інтертеймент, на розвагу людей, а у нас інша мета – відточити професійні навички.

Саме ця команда й була найголовнішою інвестицією. Перші пів року люди працювали без зарплати або ж на мінімалках, які були чи не вдесятеро нижчими, ніж те, що їм пропонували на аутсорсі західних компаній. Було ухвалене рішення, що ми інвестуватимемо свій час у проєкт, який веде нас до перемоги.

А вже потім виник величезний попит, зокрема через те, що ми їздили по військових частинах, навчальних центрах, даючи безкоштовно тренуватися бійцям. Так вибудовувався наш нетворкінг. Військові залюбки ділилися та й діляться своїми відгуками та побажаннями. А ми якнайшвидше їх втілюємо.

Наприклад, розробили робочий прототип NLAW за три тижні – це максимально швидко, адже йдеться про складний продукт на стику харду та софту.

Це все забезпечило нам органічне зростання. Ми не шукали інвесторів у наш проєкт, проте зараз розглядаємо таку можливість, щоби прискорити процес розвитку симулятора ведення бою. Утім, ми тільки на початку цього шляху.

– Закордон цікавиться вашою розробкою?

– Це актуальне та водночас складне запитання. В Україні є законодавча база, яка не дозволяє експортувати інтелектуальну власність продуктів подвійного або військового призначення. І хоча це може не стільки стосуватися тренажерних систем, бо то залежить від трактування, але ми хочемо бути дотичними до змін, про які зараз каже наше військово-політичне керівництво.

Продуктом звісно дуже цікавляться. Наприклад, ми цьогоріч були на виставці в польському Кельце, то виявилося, що з представлених зразків там не було продукту кращого за наш. І я думаю, це саме через наше ставлення до вирішення проблеми.

Хто робить симулятори? Насамперед ті, хто виготовляє зброю, щоб навчити людей, як вона працює. У них просте завдання: або відповідати певним критеріям, які встановлені державою, куди плануються поставки, або дати базові навички, щоб закрити питання від генералітету та збільшити контракти на постачання цього типу озброєння. Ні слова про те, щоб навчити бійців бути ефективними.

У нас інша історія. У нас війна, і ми хочемо, щоб наші солдати були підготовленими, могли користуватися різноманітними типами зброї.

До того ж за кордоном ні в кого не виникає думки зробити кросфункційний симулятор ведення бою. Таке завдання в країнах Європи просто не стоїть, бо там немає війни. У них питання підготовки армії – строчка в бюджеті, функція на межі KPI, спущених зверху. Тобто формально бійців тренують, але наскільки підготовленою буде армія під час першого бою… Дай Боже, він не відбудеться ніколи.

– Чи правильно я розумію, що людина, пройшовши програму на вашому симуляторі, готова відправлятися на поле бою?

– Це залежить від типу зброї. Як я вже казав, є такі, які можна відпрацювати тільки за допомогою симуляторів. Утім, розуміння цього є, а методології немає. Ми якраз разом із військовими працюємо над цим.

Stinger, Javelin – навчитися з них стріляти можна тільки завдяки симулятора. Моя думка не військового, що для цих типів озброєнь тренажера цілком достатньо, щоби бути готовим до бою. Звісно, відчути запах пороху, опинитися в реальних бойових умовах – це вже геть інша історія.

– Наскільки взагалі щільний ринок симуляторів?

– Ми наразі не бачимо команд, які би підходили до питання побудови саме симулятора ведення бою. Ми бачимо компанії, які відтворюють симулятори окремих видів зброї. Тому важко порівнювати.

Левовий внесок у впровадження симуляторів до системи навчання лежить на нас. Проте можна говорити, що є ще дві-три команди, які роблять воістину класні продукти.

– Чим симулятор відрізняється від компʼютерної гри?

– Мета створення гри – це формування настрою, інтертеймент. Коли людина розважається, вона не хоче напрягатися, виходити із зони комфорту. Граючи, людина хоче розслабитися і ні про що не думати. Власне, побудова ігрової моделі, її математика – це саме про розваги. А симулятори – це про максимальну імерсивність, тобто повне занурення.

Так, симулятор може бути гіршим за графікою, щоб спростити процес побудови самої системи, але він направлений на те, щоби погодні умови, час доби, вітер, поведінка набою, траєкторія, балістика, кросфункційні взаємодії були максимально такими, як під час реального бою.

Тому це геть різні речі, вони про різне взагалі. Це те саме, чим страйкбольний автомат відрізняється від справжнього. У них є певна спільна експертиза та логіка побудови продукту, але це як небо і земля.

На моє розуміння, саме кросфункційна взаємодія військових і виробників може надати певний ефект продукту та вважатися ефективним.

Тут буде доцільно повернутися до вашого запитання щодо зацікавленості іноземних ринків. Вона в будь-якому разі є. Адже продукт, який пройшов випробування реальними бойовими діями, переважатиме навіть найкращу розробку, що отримала відзнаки, але про бій знає в кращому разі з підручників.

– Використання симуляторів не є обовʼязковою частиною підготовки бійців, чи не так? Які прогнози – стануть такі системи частиною доктрини Генштабу? Коли це може статися?

– Перші кроки вже робляться. Наприклад, Нацгвардія досить активно веде розробку методології тренування з імплементацією симуляційних систем. Генштаб теж рухається в цьому напрямку. Але державні інституції, тим паче під час війни, досить повільні у впровадженні змін. І не тому, що не хочуть, а тому, що сам механізм дуже складний. Потрібно врахувати всі моменти, щоби не втрапити в халепу.

Думаю, протягом наступних пʼяти років така трансформація відбудеться. Можна казати про спрощення підготовки після БЗВП, тобто фахову підготовку, де можна імплементувати методології навчання через симулятори. Тобто тоді, коли боєць знає всю загальну частину, він може тренуватися, як гранатометник, чи як ПЗРКшник, чи як оператор дронів.

До речі, функційна частина керування дроном реальним і тим, який симулюється, – одне й те саме. Картинка, яку генерує компʼютер, майже не відрізняється від тієї, що оператор бачить у камері. Людина тримає той самий орган контролю – джойстик чи будь-який інший маніпулятор. Ті самі рухи, ті самі відчуття віддаленого керування.

Як на мене, керуванню наземних роботизованих комплексів, БпЛА потрібно вчитися тільки за допомогою симуляторів.

Читайте також: Віктор Павлов: НРК потрібно обслуговувати перед і після кожного виїзду. Якщо щось зламалося, то треба знати, як полагодити

– Чому?

– Бо немає ризиків знищення, особливо коли ти тільки підходиш до процесу тренування. Є ж приклади симуляторних систем літаків. Поки в майбутнього пілота не буде певного часу нальоту, його ніхто не пустить у літак. Це ж зрозуміло, що пілот-початківець може розбитися. Окрім того, літак – це складна техніка, в якій потрібно розбиратися. І краще це робити в безпечному місці. Та й питання фінансів, бо літак коштує немало, навіть якщо розраховувати на систему екстреного катапультування.

Те саме з безпілотними системами. Так, є дешеві дрони, але ж є і дороги. Навіщо ними ризикувати, якщо все це можна відпрацювати в симуляції? Та й жодний полігон не дасть повної картини, яка є на полі бою – практично неможливо "вживу" відтворити вплив РЕБа, іншого обладнання, сценарії ведення бою, перехоплення, відстеження, фіксування цілі тощо. У сценаріях симуляції – легко, швидко та безпечно.

Війна все більше стає війною роботів – це вже очевидно. Тому вона потребує в питанні підготовки бійців більшого інтелектуального навантаження. Це вже більше про розуміння того, що робиш, про багатокроковість, складність виконання завдання. Тож процес тренування змінюватиметься все більше.

Я не маю на увазі, що фізичної підготовки не має бути. Звісно вона потрібна. І не тільки військовим, а й цивільним, щоби зберегти здоровʼя. Але, говорячи про складні операції, – ця історія, в моєму розумінні, все більше буде симульованою.

У кінцевому підсумку, ймовірно, процес управління багатьма роботизованими системами майже не відрізнятиметься в тренуванні та в керуванні під час ведення реального бою.

– Уявімо, що завтра закінчується війна в тому чи іншому вигляді. Чи буде потрібний ваш продукт?

– Думаю, саме наш продукт – так. Північно-східний сусід нікуди не дінеться. Нам потрібно бути готовими до продовження цього конфлікту. Армія має підтримувати свої навички весь час. І я кажу не тільки про нас, а про будь-яку країну. Бо на прикладі Європи ми вже зрозуміли, що покладати надії на когось у питанні захисту – це проблема та зовсім інша сфера дискусій.

Потрібно мати свою сильну армію. І наші продукти, які є інструментами тренування, будуть потрібні й надалі.

Окрім того, симуляційні системи потрібні не тільки в мілтеку, а й у цивільному житті. Це може бути будівництво, агросектор, ДСНС, будь-який напрямок, де присутні складні сценарії, роботизовані системи. Усе можна моделювати та готувати фахових людей, щоби виконувати такі завдання.