Технічний директор DEVIRO Денис Чумаченко: За два роки дрони отримають штучний інтелект. Але не всі
Індустрія дронів
Технічний директор компанії-виробника дронів DEVIRO Денис Чумаченко почав займатися безпілотниками, коли це ще не було мейнстрімом. Досвіду набирався на початку російсько-української війни за кордоном. Застосовувати його на практиці Денис вирішив в Україні, коли кількість виробників можна було перелічити на пальцях.
Тоді тему безпілотників сприймали фантастичною, ніхто навіть не знав, чи приживеться вона. Але сьогодні без дронів складно уявити наш опір агресору. Безпілотники, як і протидія ним, стають усе складнішими та "розумнішими", а з розвитком штучного інтелекту вони отримають нові можливості для застосування.
Цензор.НЕТ у межах проєкту "Індустрія дронів" поспілкувався з Денисом Чумаченком про те, куди рухається галузь, чи є в неї межа та які перспективні напрямки розвиватимуться найближчим часом.
– Розкажіть більше про ваш бекграунд: як ви опинилися в індустрії дронів і чому вибрали саме цей напрямок, а не, скажімо, класичну авіацію?
– Я закінчив Харківський авіаційний інститут за спеціальністю "інженер-конструктор авіаційних двигунів та енергетичних установок літальних апаратів". Після навчання почалося розподілення, усім пропонували виїжджати в Росію. Я не захотів і лишився в аспірантурі. Це був 2014 рік.
Одного дня мій науковий керівник сказав: "Нічого в тебе не вийде з аспірантурою, бо зараз погані часи, захиститись тобі не дадуть. У мене є друзі, які займаються безпілотниками, їдь до них". Їхати довелося за кордон.
Тоді безпілотники для мене були діркою від бублика – нічого не розумів. Науковий керівник дав дві книжки почитати. Ото й усе. З експлуатацією, трансфером технологій, ремонтами, польотами я познайомився вже на практиці.
Зрештою вирішив повертататися в Україну, розуміючи, що далі хочу працювати лише в цій сфері. Почав шукати роботу в українських компаніях. Це був кінець 2017 року, і компаній на той момент було дуже мало – п’ять чи шість.
Розіслав усім резюме. Відгукнулася одна відома київська компанія. На пропозицію погодився і став до роботи у 2018-му. До 2023 року пройшов з цим підприємством шлях від технічного письменника, інженера з технічної документації до технічного директора компанії. Після того змінив місце роботи, опинившись там, де я є зараз – у компанії DEVIRO.
Загалом можна сказати, що я займаюсь безпілотниками до того, як це стало мейнстрімом.
– Сьогодні безпілотниками вже нікого не здивуєш. А тоді, на початку вашого професійного шляху, чи не було відчуття, що дрони – це щось фантастичне, незрозуміле та невідомо, чи комусь потрібне? Тим паче, що вони коштували дорого.
– Вони й зараз коштують недешево. Просто ми зрозуміли, що безпілотники рятують життя, і на цьому економити не треба.
А так, то тоді взагалі ніхто не знав про це. При знайомстві, коли питали, чим я займаюся, дуже дивувалися – що воно за безпілотники. Було відчуття якоїсь унікальності. Хоча водночас здавалося, що технологія дивна, не факт, що приживеться на роки, але, як бачимо, прижилася й успішно працює.
– Ми зачепили тему класичної авіації, це зокрема ваш університетський фах. Чи можуть безпілотники замінити класичну авіацію? Чи це не конкурентні між собою галузі? Або ж тут можлива синергія?
– Якщо зазирнути глибше в якусь сучасну цивільну авіацію – Boeing останніх поколінь, Airbus й інші цивільні літаки – на них є автопілоти, які можуть виконувати майже все взагалі без людей. І якщо подивитися зараз на молодих пілотів, які тільки стали до штурвала, то дуже багато з них руками навіть і не літають.
Тому, якщо дивитися з точки зору польоту, це вже і є великий безпілотник. Правда, на борту все таки є пілот, який інколи сам щось робить. Наприклад, передполітну перевірку. І пілот, звісно, має можливість перейняти на себе керування, ухвалювати якісь рішення.
Але по факту, по системі та по тому, як все це зараз працює, це вже щось дуже схоже до безпілотних технологій.
Є бюрократія, сертифікація, яка не дозволить усе в авіації закинути на автомат, на машину, але в майбутньому – чому ні? Люди просто заходитимуть у літак, як у безпілотне таксі десь в Америці чи Китаї, виходитимуть у пункті призначення, і навіть не розумітимуть, чи був на цьому кораблі пілот.
– А якщо казати про військову авіацію?
– Зараз є такий тренд – зробити великі літаки безпілотними, щоб людина не перебувала на борту, а була на землі, в безпеці та мала можливість зберегти своє життя. Є, наприклад, американська "Валькірія", яка непогано себе поводить.
Загалом є дуже багато доктрин, у яких сказано, що має бути високий рівень інтеграції безпілотників до бойової авіації, коли вони працюють поруч з пілотами. Це може бути ланка літаків, один з яких – безпілотний, що так само відпрацьовуватиме задачу. Із землі ніхто навіть не зрозуміє, де сидів пілот, а де ні.
– Безпілотники почали активно використовувати ще на початку російсько-української війни в 2014 році. У витоків дронобудування зокрема стояла компанія DEVIRO зі своєю вже легендарною "Лелекою". Проте важливою, якщо не головною, компонентою у війні дрони стали тільки в 2022 році. На вашу думку, чому так сталося: технології стали доступнішими, чи в галузі опинилися потрібні люди?
– Та ні, нас просто півень дзьобнув, перепрошую за прямолінійність.
Усі розуміли, що це треба, всі розуміли, що в світі не просто так вкладають у галузь гроші, ресурси. Але до великої війни у нас було таке явище, як "українська паперова армія". Люди боялися ставити підписи, брати на себе відповідальність – раптом потім посадять, а до пенсії лишилося сім років, дайте спокійно дослужити.
Таких випадків було дуже багато. І всі наявні компанії ще не були такими великими, якими стали вже зараз. Тоді вони на українському оборонному замовленні взагалі не трималися, не заробляли на цьому. Гроші були лише при виконанні якихось іноземних замовлень. Усе, що робилося в Україні з безпілотників – це результат патріотизму та бажання допомогти армії.
По суті, вони стали конче необхідними, коли вже не було шляху назад, коли умовне завтра могло й не настати.
– А сьогодні Україна вже – беззаперечний лідер у виробництві та застосуванні безпілотників. Лідерство це виборене кров’ю і потом. Проте як довго ми зможемо втримувати позицію? Росія переважає нас у масштабуванні проєктів, про необхідність масового виробництва дронів кажуть у Європі та в США, поглядаючи на наші технології, Китай демонструє свої рої. Тож куди нас заведуть ці перегони озброєнь? Куди взагалі рухається галузь сьогодні?
– Галузь рухається в збільшення опцій застосування та перетину застосування типів безпілотників.
Коли почалася велика війна, були якісь розвідувальні дрони, але не було засобів ураження. Усі кинулися придумувати ударні баражуючі боєприпаси, щось розробляти. Аби бомбити. Проте всі відставали від масштабування кількості виробництва.
Росія ж дуже багато в цьому напрямку працювала. Її не можна зневажати з точки зору інженерного потенціалу та якості інженерної роботи. Це максимально підготовлені фахівці, які знають свою справу. І рівень безпілотників у них дуже великий. Це і технічне виконання, і глибина технологій, і розуміння під час розробки, як це масштабувати в десятки тисяч штук.
Багато українських компаній можуть зробити дуже класну пташку, але як потім її перетворити на 20 тис. штук на рік, ніхто не знає. Бо неправильно була підібрана компонентна база, технологія виготовлення, технологічних процесів й операцій. Що з цим робити далі – біс його знає.
Правила проєктування у противника на високому рівні. І в Росії немає так званого "зоопарку" техніки. Там є чіткі зразки, які масштабовані та робляться надвеликими партіями.
Читайте також: Як Україні приручити "зоопарк дронів" і чи треба це робити?
А у нас? Подивіться, наприклад, на діп-страйки. Щоб усі їх перелічити не вистачить пальців рук і ніг у цілої родини, ще й у собаки на лапах доведеться загинати. А ще ж є багато того, що непопулярне, що непублічне, що лише злітає, але про нього ніхто не знає.
У Росії тільки два діп-страйки. Так, це не їхня розробка, але вони їх максимально масштабували та модернізували. І весь потенціал був кинутий саме в масштабування.
Ті самі розвід-крила. У нас неймовірний "зоопарк". В РФ їх значно менше, але їх повторюваність значно вища.
Я не згоден, що в Україні є якісь технології, яких немає у світі. Ми використовуємо те, що весь світ знає. Вакуумна формовка, наприклад, формовка в печі, 3D-друк – усі все знають. Тобто якихось суперкосмічних технологій ми не використовуємо. Те, що хочеться всьому світу, коли вони фінансують Україну, – це її досвід. Досвід застосування, швидкої розробки, масштабування і модернізації.
От наприклад, візьмемо один дуже відомий американський ударний дрон. На початку повномасштабної війни нам трошки їх з барського плеча закинули, але вони виявилися абсолютно не корисними для нашої війни. Цей безпілотник розробляли за державний кошт дуже багато років, але потім не було жодної модернізації. Там ніхто й не розуміє, як робити швидку модернізацію.
Я знаю історію, що коли Україні передали ці дрони, була затримка по передачі акаунтів для авторизації і початку роботи. Наш науковий інститут разом з двома підрозділами почали польоти, не маючи акаунтів. Американці приїхали, питають "А як ви це робите?". Були шоковані.
У нас є задача, у нас є мотивація – якщо ми не будемо робити, завтра вже не буде. Нас це рухає вперед. Тобто всіх цікавить досвід, зокрема як швидко робити, швидко інтегрувати. Нормальний термін розробки безпілотника середнього класу – 2-2,5 року. В Україні ж норма – 8-12 місяців. Наші партнери шукають саме це. Окрім того, у нас уже є зразки, які по характеристиках обганяють багато світових конкурентів.
І от куди воно все рухатиметься? На мою думку, майбутнє за тим, щоб все, що літає, інтегрувалося з іншими типами безпілотників, наприклад, з усім, що їздить по землі. Тобто наземні комплекси починають працювати в парі з розвідниками, різними типами ударних засобів, з коптерами ближньої чи середньої дії, баражуючими боєприпасами дальньої дії. Роботи ж на землі щось доставляють, підривають, стріляють.
Читайте також: 70-80% наземних операцій відбуватимуться за участі НРК
Саме побудова такої комунікації – це майбутнє. Це дозволить збільшувати якісь бойової роботи та зберігати життя людей. Війна показала, що немає нічого ціннішого, ніж людський ресурс. Розбита техніка – це лише залізо, головне, щоб виживали люди, бо вони можуть і закінчитися.
Людей потрібно максимально берегти. І саме масштабування безпілотних технологій, побудова екосистем для виконання бойових задач – ось куди індустрія має рухатися найближчим часом. Саме це ми зараз бачимо, коли бригади починають розвивати наземні роботизовані комплекси, як, наприклад, К-2. Ця бригада дуже сильно топить за наземних роботів – евакуацію, логістику. Але все це гарно працює, коли в небі перебуває ретранслятор, щоб цей наземний робот міг поїхати далеко. Тобто майбутнє за інтеграцією.
– Тобто можна казати, що у найближчому майбутньому, чи середньостроковій перспективі людей на полі бою ставатиме все менше, а більше – машин?
– Так. І це вже є. Наприклад, 15-кілометрова кіл-зона, в яку люди намагаються майже не заходити. Там працюють лише штурмовики, а всі інші підрозділи сидять за 15 км від нуля.
– А чи не досягли дрони вже межі свого розвитку? Чи взагалі вона є ця межа?
– Є – фізика. Багато людей, коли чують слово "дрон", досі сприймають його як щось магічне. Але це технологія. І як будь-яка технологія, вона має межу.
Якщо подивитися на розвідники початку великої війни, їхня середня медіана – дві години в повітрі. Потім стався прорив – чотири години. А все через технологічну зміну композитних матеріалів, що дало можливість використовувати більші батареї.
Зараз уже почали літати по п’ять-сім годин, бо з’явилася технологія енергетичних комірок, яку запропонувала американська компанія. Тобто коли всі чотири години працювали, було 250 Вт на кілограм батарейки, а зараз – 350 Вт на кілограм, і вже з’являються технології по 500-550 Вт на кілограм, і буде ще збільшення.
Тож ми постійно впираємося в якусь технологію. Якщо з’явиться нове рішення на ринку, всі пройдуть межу та виростуть у своїх характеристиках і можливостях.
– Як швидко ці нові технології інтегруються в дрони? Ось вийшла нова батарейка, скільки потрібно часу, щоб вона вже стояла на наших безпілотниках?
– Це якраз те, за чим женуться наші партнери. В усіх українських компаніях, хто займається безпілотниками, є свої R&D-підрозділи. Там є спеціальні люди, які постійно моніторять новинки.
Як така людина побачить на якійсь виставці нову батарейку, мають відбутися первинні перемовини. Це пару тижнів. Потім три-чотири тижні після закупки, щоб вона приїхала в Україну. Виготовлення якихось зразків – це ще до місяця, як і первинне тестування.
Якщо первинне тестування пройдено, все добре, то місяці через три-чотири приїжджають великі закупівельні партії, щоб можна було почати виробництво.
Тобто від моменту як технологія знайдена, місяців п’ять-шість і воно вже може бути в серії.
– Це у нас так, чи звична світова практика?
– У нас. Зараз часто критикують армію щодо тестів, наукових випробувань, що все дуже складно. Але ні, останні роки в цьому плані відбувається поліпшення.
До великої війни українська практика була дуже схожа на світову. Коли ти хочеш щось змінити в конструкції, то робиш це не частіше одного разу на рік, і це неймовірно марудно. Зараз держава віддала типову конструкцію і її бачення виробнику. Якщо виробник вмотивований бути найкращим на ринку, давати найкращі вироби своєму користувачу, то все займає до півроку без жодних проблем.
Ці типові випробування можна провести в будь-який час, легалізувати, внести зміни в технічні умови й продовжити виробництво вже за новими стандартами.
У світі ж зараз ніде такої швидкої процедури немає. В Україні, на мою думку, все відбувається миттєво. І це добре. Не ідеально, але добре. Виробникам дають волю.
Раніше, наприклад, були розрахунково-калькуляційні матеріали, в яких виробник мав показати повний склад ціни з усіма технологічними документами. Розповім реальний кейс з моєї практики з цими РКМ. В одному військовому департаменті я доводив людині, що туалетний папір "Обухів" я використовую, щоби підтирати смолу на композитних частинах, коли щось підклеїв, а не вкрав її собі додому, щоб усією сім’єю ходити в туалет.
Зараз більше волі. Так, ціну потрібно підтвердити в незалежному інституті, але це не складно. І зараз це вже нормальна процедура.
Ідеал, звісно, якби ми вийшли у відкритий ринок, як, скажімо, автомобільний бізнес. Якщо компанія Mercedes змінила якусь крутилочку на панельній дошці, то вона нікуди не йде та не проводить повторну сертифікацію. Лише внутрішні випробування і далі вона продовжує свої продажі.
– Після навали російських дронів на країни НАТО темою №1 на порядку денному західних оборонних відомств стали інтерсептори. Наскільки активно зараз розвивається напрямок дронів-перехоплювачів і що це означає для індустрії дронів?
– Напрямок цей розвивається надто активно. Узагалі в дронах завжди було модно щось розробляти. То, щоб вони багато часу літали, то, щоб далеко залетали та щось бомбили, то X-подібне оперення і так далі. Вся розробка в безпілотниках іде за якоюсь модою. Зараз це інтерсептори. В Україні їх багато хто розробляє, але є обмеження по ціні – $5-6 тис., не більше.
Виходячи з цього, маємо проблему. Бо за такі гроші літатиме не більше 6 хвилин на "тепликах" сумнівної якості та на такому ж сумнівному каналі зв’язку. Про автоматизацію чи бортовий комп’ютер, який автоматично захоплюватиме та наводитиметься на ціль, узагалі забуваємо.
І от усі побігли в цю історію. Зробили багато зразків, які якось плюс-мінус працюють. Але дієвих апаратів набагато менше, лише кілька. Їх можна побачити на обороні Києва та ще кількох великих обласних центрів.
І вже зараз приходить розуміння, що від точки зльоту полетіти на 5 км – це цікаво, але потрібно далі. Через високі швидкості необхідна автоматизація, збільшений час у повітрі. Ось так і настає прозріння, що в початкову ціну в $5-6 тис. не вкластися.
– Тобто це означає ще більше капіталовкладень і збільшення вартості цих перехоплювачів?
– На жаль, так, але Росія також змінює тактику війни. Коли з’явилися перші перехоплювачі, були одні сталі маршрути прольоту "Шахедів", не було великих швидкостей, її зміни, перепаду висот. Тому були значні успіхи щодо перехоплення.
Зараз ворог постійно змінює висоти "Шахедів", їхню швидкість, маршрути. Тобто зону, де стоїть ППО, вони проходять максимально високо та швидко. Усе це робиться, щоби перехоплювачі, умовно кажучи, першого покоління були неефективними.
Модернізації інтерсепторів відбуваються, але вони коштуватимуть грошей. Так, перехоплювачі ставатимуть дорожчими, але зберігатимуть ефективність роботи.
– Але це все одно виходитиме значно дешевше, ніж, скажімо, гатити з Patriot.
– Значно. І буде дешевше того самого "Шахеда" або ж лиха, якого він може наробити, долетівши до зони ураження.
– DEVIRO зараз працює над технологією антиантидрона, яку назвали "Снітч". Розкажіть, будь ласка, детальніше про неї. Як виникла ідея? Як вона працює? Чи означає це, що дрони незабаром стане ще складніше збивати?
– Дрони вже складно збивати. А технологія "Снітч" – не нова. Це оптичні сенсори, які за допомогою штучного інтелекту опрацьовують картинку навколо себе та ухвалюють рішення на маневр для ухилення в разі загрози.
Тобто сенсори "бачать" щось, що збільшується в розмірах упродовж якогось проміжку часу. Настає "розуміння", що воно летить на нас, тож відбувається команда на маневр ухилення. Він абсолютно випадковий. А програмувалися ці маневри на основі досвіду військових, які перехоплюють російські дрони.
Якщо маневр не спрацював, то борт повертається, бо не може продовжувати атаку.
– Раз ми вже згадали про штучний інтелект, що про це думаєте та які перспективи? Чи стануть безпілотники повністю автономними та скільки для цього потрібно часу?
– Це ази, базові алгоритми, а не якась нейромережа, яка сама навчається. Це заздалегідь навчений алгоритм, який знає, що робити. Комп’ютерний зір і ще кілька технологій.
Загалом тема штучного інтелекту крута, туди рухатиметься багато типів безпілотників. Але у війни є математика. І є баланс ціни, йти вище за яку немає можливості.
Усі дрони з появою перехоплювачів значно знизили свій цикл життя. А для штучного інтелекту потрібні доволі дорогі програмно-обчислювальні засоби. Тому не нормальна ідея оснащувати ними типові конструкції всіх дронів.
На мою думку, в якихось типах безпілотників штучний інтелект упродовж півтора-двох років зайде та буде активно масштабуватись. Але сегмент ринку, який залишиться мануальним для пілота, нікуди не дінеться.
– В FPV, мабуть, сенсу ставити ШІ немає?
– Я саме про це. В FPV-шки ніхто не пхатиме ШІ. Але це хороша тема для діп-страйків, коли він залітатиме дуже далеко та буде вкладено багато функціоналу: автоматичне розпізнавання об’єктів, розпізнавання місцевості.
Наприклад, якщо безпілотник заходить у район того ж аеродрому та "розуміє", що його намагаються збити чи подавити, пускають димову завісу для візуального маскування, щоб оцей штучний інтелект сам вирішував, яка ціль, враховуючи поточну ситуацію, буде для нього максимально ефективною з максимальною імовірністю влучання. Якщо ймовірність влучання, скажімо, не вищі за 50%, то він летить на запасну ціль – сам розвернувся, сам узяв курс. Оце вже штучний інтелект.
Але це вже гроші. І на залізо, і на зарплату розробників, які сидітимуть рік, щоб цей ШІ навчити.
– Розкажіть, будь ласка, детальніше про ваші продукти. За останній час вони отримали кілька покращень. Наприклад, "Булава" стала ще смертоноснішою. Що плануєте в майбутньому? Наскільки важливим для розвитку є запит від військових?
– Велику модернізацію отримала "Лелека". "Лелека-100M2" вирісла до "Лелеки-100M2R" – це польотний час з 3,5 годин зріс до 5+ годин. Дальність зв’язку значно виросла. А також велика модернізація була по гімбалах і цільовому навантаженю. Значно підвищилась якість зображення, що в комплексі стало зручнішим для користувача.
По "Булаві" також багато модернізацій. Цей баражуючий боєприпас починав своє життя з дальності застосування в 55 км, обмеженого куту атаки та функціоналу. Зараз "Булава" вже стабільно працює при вазі бойової частини 3,6 кг на 100 гарантованих км.
"Булава" після дальності модернізувалась і по вазі БЧ. Уже 5 кг бойової частини вона навчилася заносити також на 100 км.
Є модернізація на нічну "Булаву". Зараз світловий день стає меншим, та й активність ворога, що взимку, що влітку значно більша саме вночі.
Нічна "Булава" подарувала користувачам зараз дуже багато опцій застосування, щоби бути максимально корисною.
– Які перспективні напрямки розвитку безпілотників ви вбачаєте?
– Думаю, наземні платформи зараз будуть дуже масштабуватися. Вони недооцінені, хоча закрили проблему по логістиці, по доставці на нуль боєприпасів, їжі, вони класно закрили історію з дистанційним мінуванням і вивозом пораненнях.
Є ще приклади систем, коли на платформу встановлюються кулемети, або камікадзе – залітають на великій швидкості в бліндаж і відпрацьовують.
Наступного року на них буде тренд. Але для наземних платформ є біда – зв’язок. Далі 3-4 км стабільний зв’язок по землі дуже складно прокинути. Їм потрібні будуть ретранслятори. Тобто кооперація наземних платформ з розвідниками ближнього та середнього поля.
Можливо, повернеться мода на ультрамалі плануючі авіабомби. На початку повномасштабної війни всі надихалися відео з Байрактарами, коли вони підсвічували та вражали цілі. Потім з’явилися засоби ППО, і ситуація на полі бою кардинально змінилась. А розвідники літали, літають і літатимуть. Тому зараз всі полюбили "Булаву", бо можна з розвідника знайти ціль і самому її уразити.
Але на великій чи навіть середній відстані є дуже велика затримка по часу, коли розвідник знайшов, потім полетів другий безпілотник, а ми сподіваємося, що ціль нікуди не поїде. Може бути майбутній розвиток, якщо надмалі плануючі авіабомби будуть працювати.
