Віктор Павлов: "НРК – це дороге залізо, але в порівнянні з людським життям – копійки"
Індустрія дронів
Це не просто інтерв’ю, а повноцінна екскурсія школою НРК на базі Третьої штурмової бригади, яку Віктор Павлов разом із побратимами розвиває з січня 2025 року. Попит на навчання серед військових настільки великий, що черга розписана на 8 місяців уперед. Адже наземні роботизовані комплекси на фронті стають усе популярнішими, а людей, які можуть підготувати кваліфіковані кадри, не вистачає. Держава ініціативу вітає, але поки не фінансує, тож шукати можливості для своєї діяльності хлопцям доводиться самотужки.
– Спочатку покажу вам нашу школу пілотів БпЛА, а потім уже й до НРК доберемося, – каже Віктор Павлов, виходячи з машини.
До війни Віктор був підприємцем, зокрема він є засновником мережі UAmade. У березні 2022 року передав керівництво бізнесом та пішов добровольцем на фронт.
Приєднався до ССО "Азов-Київ". Згодом підрозділ став Третьою штурмовою бригадою. На фронті ініціював створення першого взводу аеророзвідки (Запорізький напрямок), брав участь у боях під Бахмутом, разом із побратимами будував систему безпілотних підрозділів у бригаді.
У вересні 2023 року став ініціатором створення Центру технологій NOVA, завданням якого було дослідження нових рішень, випробування їх у бойових умовах та інтеграція в роботу бригади. У межах цієї роботи Віктор і зацікавився НРК – наземними роботизованими комплексами. Разом із побратимами досліджував цю галузь, потім вони почали випробувати наземні дрони в бойових умовах.
Цей напрямок розвивався всередині бригади. Згодом саме у "Трійці" 2024 року була створена перша штатна структура НРК. Паралельно у Віктора виникла ідея відкрити школу НРК. Ідею підтримали, і з січня 2025 року він займається її розвитком.
– А нормальний у вас тут "квідич", – кажу я, заходячи у величезний ангар, де тренуються пілоти БпЛА.
Зі стелі на різній висоті звисають шини, на землі розставлені труби – теж на різному рівні та під, здавалося б, неможливими кутами. Купи битої цегли чи то імітують бруствери, чи то їх просто не встигли вивезти після облаштування. Десь серед усього цього хаосу надривно дзижчать FPV – хлопці відпрацьовують маневри.
– У нас два курси для пілотів, – пояснює Віктор. – Базовий і поглиблений. На базовому курсі вчаться азам керування. Поглиблений – це вже з корисним навантаженням, наближено до бойових умов.
Ідемо далі – територія величезна. У якийсь момент розумію, що на мене летить FPVшка. Буквально.
– У вас завжди так зустрічають гостей? – запитую, відходячи з траєкторії польоту дрона.
Безпілотник на кілька секунд зависнув поруч із нами, а потім повільно поплив далі, ніби патрулюючи або шукаючи іншу жертву.
– Дивлячись, що за гості. Бо може бути і з зарядом, – жартує Віктор.
Принаймні я сподіваюся, що він жартує.
Підходимо до будівлі на кілька поверхів, де розташована школа НРК. "Killhouse Academy" – красується напис над входом. Самі двері пофарбовані у фірмовий жовтогарячий колір Третьої штурмової.
– Тут, – каже Павлов, – раніше нічого не було, закинута територія. Ми ж зробили школу.
– Як узагалі виникла ідея створити школу НРК?
– Ми давно почали займатися наземними роботизованими комплексами. Ще в 2022-му після піших операцій було розуміння, що на НРК можна виконувати багато задач: і для розвідки, і для засідок, щось підривати, для евакуації. У січні 2023-го я зробив невеликий 12-кілограмовий гусеничний дрончик, який ми тестували. А вже під кінець року створили підрозділ – Центр технологій NOVA та почали досліджувати те, що не встигали. Адже коли воюєш, у тебе немає часу щось нове вивчати, покращувати.
Віктор періодично перериває свою розповідь, щоби привітатися з побратимами. Вітаються по-старому, тиснучи не долоню, а передпліччя, немов римські легіонери. Таке рукостискання "по венах" в українському націоналістичному русі закріпилося в 2014 році, хоча з початку 2000-х воно побутувало в правих субкультурах, передусім серед футбольних вболівальників.
– Ми створили майстерні по ремонту "мавіків", по боєприпасах, по НРК і почали вивчати наземні дрони, – продовжує Павлов. – Для цього поїхали по Україні. І вже в 2024-му почали ними воювати на Авдіївському напрямку. Потім подали запит на структуру, і у нас в Третій штурмовій бригаді зʼявилася перша штатна структура НРК. А людей же треба вчити, масштабувати, займатися рекрутингом. Так і зʼявилася думка зробити школу НРК. Це був 2024 рік. Почали шукати фінансування і вже в січні цього року почали її будувати.
Як пояснив Віктор, створення школи НРК переслідувало дві мети. Перша – рекрутингова компанія, пошук людей, які надалі підуть до Третього армійського корпусу. Друга – допомога з навчанням не тільки своїх, а бійців інших підрозділів.
– Ми зараз від корпусу в цій школі навчаємо всі Сили оборони України. У нас велика черга склалася – на 8 місяців наперед. Адже попит великий, а інструкторів не вистачає. Ми якраз нині готуємо інструкторів, щоби пришвидшити процес, збільшити, так би мовити, пропускну здатність.
– Держава якось допомагає?
– Підтримує, – усміхається Віктор. – Каже: "Молодці". Фінансової допомоги немає, бо поки у нас немає офіційної штатки. Ми хочемо в корпусі створити навчальний центр, але поки його не затвердили. Затвердять – у нас зʼявиться можливість робити все офіційно, вчити, видавати ВОСи (ВОС – військово-облікова спеціальність, – ред.), відповідно буде і фінансування від держави, забезпечення матеріальною базою. Але поки така от позаштатна ініціатива.
– Я так розумію, питання в армійській бюрократії?
– У якійсь мірі. Мовляв, корпуси мають воювати, а навчальні центри – навчати. Але, на нашу думку, корпус, маючи реальний прикладний досвід, краще знає чому та як потрібно вчити. Маючи таку експертизу, було б логічно створити навчальний центр всередині корпусу, тоді заняття стали б набагато кориснішими, глибшими та постійно оновлювались.
Заходимо всередину. Просторий передпокій не позбавлений затишку, хоч і обставлений по-армійському скромно: канапа, трофеї за перемогу в змаганнях, кавомашина, на стінах – плакати. Між багатьма дверима та сходами снують люди, кожен у своїх справах. І хоча виникає відчуття якогось хаосу, усе насправді працює з точністю швейцарського годинника.
– Ви сказали, що поїхали по Україні, коли створювали школу. Наскільки НРК популярні у світі? Чи це суто наше ноу-хау?
– НРК були й до повномасштабної війни. Наприклад, естонський виробник Miller Themis Drone, який спеціалізується на них. Але не було таких конфліктів. Окрім того, поле бою дуже змінили безпілотні системи. Відповідно треба використовувати менші засоби, щоб вони були менш помітні, дешевші, бо це розхідний матеріал. Так виробники й почали створювати, а ми почали застосовувати НРК. Зараз у нас, українців, по кількості виробників і по бойовому досвіду беззаперечне лідерство. Це факт.
– Наскільки НРК сьогодні важливі на фронті та які задачі вони виконують?
– Дуже важливі, – миттєво відповідає Віктор. – Насамперед вони потрібні для евакуації поранених і логістики. Логістика – це все, що має нести піхотинець або вести на пікапі. Відповідно, це зберігає життя людей, адже їм не треба пересуватися на полі бою. Для евакуаційних груп менше ризику. Іноді взагалі немає можливості евакуювати поранених у стандтартний, так би мовити, спосіб. Уже багато випадків, коли в таких ситуаціях людей рятували НРК.
Читайте також: Сирський: Через збільшення "кіллзони" медичні підрозділи облаштовують робочі місця під землею, евакуація поранених стає роботизованою
За його словами, питання наразі стоїть в масштабуванні. Адже нові підрозділи створюються, але не всі вміють користуватися наземними роботизованими комплексами.
– Наша задача – передати ці знання. Ми міцні й потужні, коли всі разом. І коли вміємо воювати, використовуючи всі засоби, – наголошує Віктор Павлов.
Загалом наземні роботизовані комплекси наразі класифікують за функціоналом так: логістика, евакуація, інженерна підтримка, вогнева підтримка. Інженерна підтримка – це мінування/розмінування, встановлення загороджень, задимлення тощо. Вогнева підтримка – це дрони-камікадзе (так, серед наземних уже є і такі), кулемети, гранатомети й так далі.
– Коли заходить мова про безпілотники, усі одразу чомусь думають про літальні апарати, а НРК оминають увагою. Чому така несправедливість?
– Таке життя, – філософські усміхається Віктор. – Так склалося, що БпЛА почали раніше використовувати. НРК на фронті тоді ще не було. Вони, по суті, зʼявилися тільки минулого року. Системно перший підрозділ у межах Третьої штурмової бригади зʼявився в травні-червні 2024-го. От з цього все й почалося. Далі – це вже медійна компонента, популяризація того, що НРК роблять, яку користь приносять. Чим більше буде застосувань, чим більше підрозділів використовуватимуть НРК, тим більше відео буде зʼявлятися. І тим більше в суспільстві буде усвідомлення того, що ці машини роблять.
Переходимо в бліндаж – повноцінний пункт керування наземними дронами, які можуть їздити десь по території. Оператори керують машинами, виконуючи різні цілі. Їх супроводжують Mavic. Це те місце, яке трошки наближає до бойових умов не в симуляції, а в реальному житті.
– Mavic – очі оператора?
– Ні, є цифровий звʼязок, курсова камера. Mavic – це більше вид зверху, щоб зрозуміти куди рухатися. Або ж як ретранслятор його піднімають для резервного каналу звʼязку, – пояснює Віктор.
– Тобто звʼязка літальних і наземних безпілотників усе-таки потрібна?
Читайте також: Що таке синергія дронів і як вона впливає на війну
– Вона є, але якщо є цифровий звʼязок можна повністю використовувати курсові камери. Тобто робиться розвідка, будується маршрут, а далі вже їдемо й бачимо все перед собою.
Віктор веде до гаража. Там якраз група хлопців крутить НРК в усі боки. Навколо них розкидані інструменти – молотки, викрутки, дрилі, гайкові ключі й інший реманент.
– Це все курсанти, які навчаються не тільки як управляти дроном, а як його експлуатувати та ремонтувати, – пояснює Віктор. – НРК потрібно обслуговувати перед і після кожного виїзду. Якщо щось зламалося, то треба знати, як полагодити. Це один із компонентів навчання.
– Як в автошколі, – пропоную аналогію.
– Не сказав би, що в автошколі реально вчать, як поміняти катки, натягнути гусінь чи колесо. Теорію – так, але потрібна практика. Тому хлопці все роблять руками: розкручують, випрямляють, прикручують назад.
Віктор починає обходити запарковані в гаражі НРК, вказує на кожний і розповідає про нього трохи детальніше:
– Гусеничний "Терміт", колісний "Тарган". Це середній клас. Вони вміщаються в пікап, що зручно для їх доставки на точку виконання місії. Ось є ще "Веприк", Ratel S, який використовується як камікадзе або для мінування – дві протитанкові міни на нього зверху можна поставити, і він їх скидає. Ось турель "Шабля" під Browning. Ще один "Тарган", тільки менший. Їх узагалі три типи є. А це "Лють" – наземний дрон інтегрований з турелю під калібр 7,62 мм. Це системи для мінування, які встановлюються на "Терміта". В одну таку систему можна встановити 10 протитанкових мін, відповідно дві системи на борт, тож 20 мін одночасно можна везти та дистанційно сегментами мінувати.
Увесь цей час ми рухаємося, наближаючись до полігону, де тренуються оператори НРК.
– Шестиколісна "Тесля". На ній встановлена автоматична телескопічна мачта, яка піднімається з антенами, щоб збільшувати радіус покриття, якщо ми використовуємо механічну систему. "Змій" – важкий дрон, який важить понад 700 кг і на собі може нести пів тонни. До нас постійно приїжджають виробники, які тестують засоби, проводять випробування, щоби покращувати машини. А ось це, – Віктор вказує на купу згорілого заліза, – дрони, привезені з поля бою. Точніше те, що від них лишилося.
– Для чого їх колекціонуєте?
– Щоби показати, що залишається від дронів, що це розхідний матеріал, що їх потрібно багато, і що це набагато краще, ніж загине людина. Це треба доносити, дати людям зрозуміти, що це всього-на-всього залізо. Так, воно недешеве, $10 тис. у середньому. Але порівнюючи з людським життям – це копійки.
Нарешті ми дісталися полігону. Тут діляться на групи та з інструкторами відпрацьовують базові елементи: заїхати, покрутитися, запаркуватися – елементарні вправи, каже Віктор.
– Наскільки полігон потім допомагає на полі бою? Тут спокійно, тепличні, якщо так можна сказати, умови. На фронті все по-іншому.
– Однозначно по-іншому, – погоджується Віктор. – Ми намагаємося дати базу. Наприклад, чек-лист того, як облаштувати пункт управління не зміниться. А вже стресових ситуацій, рельєфу, висот і загроз, звісно, буде набагато більше. Але управління буде те саме. Дрон буде приблизно той самий. Окрім того, у нас щомісяця є тиждень рев’ю, коли ми аналізуємо, вчимося, їдемо до бойових підрозділів, отримуємо новий досвід, вписуємо його в навчальну програму. Або ж виробники до нас приїжджають і навчають чомусь новому по їхньому засобу.
– Іноземці бувають?
– Так, постійно. Якісь делегації, посли різних країн. Їм цікаво, бо це нове.
– Це ще й корисний досвід для цивільних операцій. Наприклад, у зоні стихійного лиха чи якихось аварій. Не виключно ж військове застосування мають НРК.
– Так, ми проговорювали зокрема з "Укрзалізницею". Наприклад, щоб їм не везти потяг з інструментами, коли вони ремонтують колію, це може робити дрон. Вийде дешевше. Рятувальники так само. Одним словом, НРК корисні всюди, де є ризик для людини.
На питання, чи не виникає відчуття при роботі з безпілотниками, що це якась космічна технологія, Віктор каже, що нічого космічного в ній немає. Але, на його переконання, це все буде покращуватися, адаптуватиметься програмне забезпечення, наприклад, використовуватиметься штучний інтелект. Це, за словами Віктора Павлова, буде така собі еволюція – цілком природний процес.
– Зараз на одну дію ми шукаємо протидію. З’явилися безпілотні системи, зменшилася можливість пересуватися. Треба пересуватися чимось іншим. Ось вам і дрони на землі. З’явилися НРК, їх почали знищувати БпЛА. Потрібна протидія, системи, які знищуватимуть ці повітряні цілі. Тобто турелі із самонаведенням, РЕБи, інші системи. Люди вдосконалюють засоби, тактики застосування. Тому рано чи пізно ми прийдемо до того, що, як би футуристично це не звучало, воюватимуть роботи.
– Багато експертів, з якими я спілкувався, каже, що ніколи робот не замінить людину, вони все одно будуть потрібні на полі бою.
– Звісно люди будуть потрібні, але вони сидітимуть в укритті на відстані, а не безпосередньо на полі бою, якщо туди можна відправити робота чи полетіти дроном. Уже зараз люди менше задіюються. Якщо раніше розвідка робилася переважно піша, то зараз це робиться за допомогою дронів. Ще яскравий приклад – коригування артилерії. Теж під дрони. Так, люди будуть потрібні, бо комусь треба ухвалювати рішення, готувати засоби, обслуговувати їх, хоча це вже теж вирішується. Питання лиш у тому, коли це буде.
– Посперечатися складно, – кажу. – Враховуючи, що на виробництвах уже є роботи, які виконують багато функцій, замінюючи людські дії. Такі собі роботи, які збирають роботів.
– Або ремонтують, – додає Віктор. – Це все відбуватиметься поетапно. Ну, і зараз важко сказати щось на кшталт "Усе, тепер воюють лише роботи". Так не буває. Це органічний процес.
Віктор веде нас на горішні поверхи, щоб усе показати. Адже школа НРК, якою він опікується, – це не лише полігон і гараж. Тут є лекційні класи, симуляторні, командні штаби та й інші приміщення. Усе для того, щоб максимально підготувати операторів наземних роботизованих комплексів.
– Із якими проблемами ви найчастіше стикаєтесь у своїй роботі?
– Якщо казати про НРК загалом, то це повітряні цілі, FPV, скиди, мінування. Засоби ще не досконалі, їх треба покращувати для використання. Якщо ж говорити про школу, то найбільший біль – це фінансування, щоб усе це функціонувало. Ми створили всі умови, щоб тут було комфортно навчатися. У нас вчаться Сили оборони України, і військовослужбовців ми навчаємо безкоштовно. Частина наших інструкторів – ветерани після поранень у статусі цивільних, яким ми платимо зарплату. Тому фінансування – це важливо.
Заходимо в аудиторію. Там якраз іде лекція.
– Загалом тут розміщується до 100 людей. У нас інколи бувають великі навчання. Наприклад, нещодавно навчили дві офіцерські групи по 90 людей. Лекторіїв у нас кілька, тож одночасно можуть навчатися декілька груп паралельно.
Далі переходимо в симуляторну. Кілька десятків компʼютерів вишикувалися по центру просторої кімнати. Чимось це нагадує компʼютерні клуби, які були популярними на початку тисячоліття. Тільки замість Counter Strike тут воюють у серйозних програмах. Віктор запускає один із компʼютерів, щоби показати, як це працює.
– Симулятор розроблений спеціально під наземні роботизовані комплекси. Зараз це єдиний у світі такий симулятор під НРК. Ними займався Центр Масштабування Технологічних Рішень. Вони постійно його дописують, адаптують під реалії бойового застосування, і він стає щораз краще. Тут можна вибирати різні місії, наприклад "Стрільба", "Евакуація, "Основи керування", вибрати різні дрони. Ти не просто їздиш по полю, бо є загрози, як FPV, твій борт можуть знищити, якщо не заховаєшся.
– Симулятор спеціально для вас створювали?
– Не зовсім. Ми давали свої поради, консультації, під час розробки враховувалось наше бачення. Одна з особливостей, що в цьому симуляторі можна працювати в мультиплеєрі – люди діляться на команди та працюють. Один, наприклад, – оператор наземного дрона, інший – Mavic.
– Скільки взагалі триває курс навчання на оператора НРК?
– У нас два курси: базовий і поглиблений. Базовий – це пʼять днів, поглиблений – два тижні. Базовий розрахований більше на цивільних. Там немає, наприклад, тактик застосування. Більше теорія, практика – поїздити, відкрити. Поглиблений курс – це вже і обслуговування НРК, і підготовка, і виконання місій. От за два тижні людина отримує набір знань, з якими може вже поїхати до навчального центру, скласти іспит для отримання ВОСу.
– Добре, а цивільним воно нащо? Розширити горизонти знань, чи більше як такий собі атракціон?
– Їм цікаво. Декотрі готуються до мобілізації, щоб коли це станеться, мати вже якісь навички. У нас є курс ознайомчого дня по суботах. Після людина вже вирішує, чи цікаво їй далі продовжувати. По суті, це початок базового курсу.
– Скільки це коштує?
– Базовий курс – 8 тис. грн, є пільги. Військових навчаємо безкоштовно, тому черга на вісім місяців наперед. А от на базовий курс черги немає. Групи поки невеличкі.
– Дівчата приходять на курс?
– Звісно набагато менше, ніж хлопців, але приходять. Їм цікаво, є дуже бойові дівчата, які роблять багато корисної роботи. Є волонтерки, які хочуть розібратися в питанні НРК, щоб розуміти, чим можна допомогти. Ще виробники направляють своїх співробітників, щоб вони більше знайомилися з НРК. Бо люди, які йдуть працювати, не завжди розуміють, як вони використовуються. А чим більше буде розуміння, яку користь вони приносять, як військові їх застосовують, тим більше машини будуть адаптовані під потреби військових. Тож у нас окрім навчання ще постійно відбуваються консультації для виробників.
Екскурсія добігає кінця. Наостанок Віктор Павлов ділиться планами:
– Хочемо розширюватися і створити інженерну школу НРК, адже потрібно готувати майстрів. У підрозділі окрім того, що є оператори, є майстри з різними спеціальностями. От мають бути слюсарі, зварювальники, механіки, електрики, програмісти, які можуть налаштувати драйвери та програмне забезпечення, звʼязківці, які розуміються на звʼязку, можуть налаштувати антени. Такі спеціалісти потрібні в підрозділі, тому створити інженерну школу – це наш наступний виклик.
