Економіка переселення: Як ринок переписує карту України, поки держава будує стратегії
У червні уряд ухвалив першу Стратегію державної політики щодо внутрішнього переміщення до 2030 року – документ про людей, чий звичний уклад життя вже давно змінений війною. На обліку Мінсоцполітики понад 4,6 млн внутрішньо переміщених осіб, втім за оцінкою Міжнародної організації з міграції у стані реального переміщення зараз перебуває 3,9 млн людей, а ще 5,6 млн – виїхали за кордон.
Бізнес Цензор поговорив з економістом Олексієм Кущем і дослідницями ЦЕС Іриною Іпполітовою та Наталією Колесніченко про те, що ці цифри означають для економіки і що буде далі: як ринок сам переписує економічну карту країни, як одні міста втрачають кадри й логістику, а інші стають новими точками зростання, і чи вдасться державі повернути додому тих, хто ще вагається.
Мільйони, які досі в дорозі: як змінювалась динаміка за останні роки
Найбільший рух стався в 2022 році, каже старша дослідниця ЦЕС Ірина Іпполітова: ті, хто вирішив виїхати, зробили це одразу – і за кордон, і в безпечніші регіони України.
Потік не пересох і зараз, зазначає Іпполітова та наводить дані Держприкордонслужби: за перше півріччя 2026-го чистий виїзд за кордон становив близько 250 тисяч осіб. За весь 2025 рік цей показник склав близько 300 тисяч.
Ще 132 тисячі лише за березень-червень змінили місце проживання всередині країни, підрахувала Міжнародна організація з міграції.
Одночасно триває і зворотний рух: з-за кордону з 2022 року повернулось понад мільйон осіб, а рахуючи всі види переміщення – вже близько 4 мільйонів.
Економіст Олексій Кущ додає: змінилася сама модель переміщення. На початку війни люди тікали передусім за кордон, опинялися навіть в Ірландії чи Португалії. Потім стали обирати захід України. Тепер, коли людям доводиться зніматися з місця, вони частіше лишаються значно ближче до дому – у близьких до фронту регіонах.
Кадри, яких державі ніде взяти: відтік спеціалістів відчувається на практиці
Дефіцит працівників – головна перешкода для бізнесу, показують опитування Інституту економічних досліджень і НБУ, каже старша економістка ЦЕС Наталія Колесніченко. Гостріше за все це відчутно в робітничих професіях: за даними серпня 2026 року, на одну робітничу вакансію припадає лише 1,4 резюме – проти двох у середньому по економіці, а в окремі періоди війни резюме було навіть менше, ніж вакансій.
Переселенцям додатково заважає розрив між досвідом і новим місцем.
"Людина, яка раніше працювала на металургійному заводі на сході України, зараз мешкає в невеличкому містечку чи селі на заході країни, де таких заводів немає", – наводить приклад Колесніченко.
Далі цей вплив розкручується до макрорівня: брак рук обмежує виробництво, а відтак і зростання ВВП, менші доходи означають менше споживання – і менше податків у бюджет, критичний зараз для оборони.
Ціну втрати конкретних навичок показує приклад, який наводить Кущ – Краматорський механічний завод, що називали "заводом по виробництву заводів". Виробництво, на якому працювали близько 5 тисяч працівників, сьогодні неможливо релокувати повністю.
"Ми фактично втрачаємо унікальний трудовий колектив із технологічними навичками. Щоб фахівець отримав такі компетенції, треба витратити 10-15 років на кожного", – каже економіст.
На один крок від фронту: як змінюється життя прифронтових міст через внутрішню міграцію
Переселенці відступають від лінії фронту лише на один крок, до найближчих міст, а не тікають одразу максимально далеко – Кущ називає це покроковою моделлю.
"Умовно кажучи, приїхали в Краматорськ, Слов'янськ, Павлоград, потім звідти приїхали в Дніпро, Запоріжжя, а з Запоріжжя – в Кривий Ріг", – описує економіст.
У ЦЕС фіксують цю саму логіку цифрами: за статистикою переміщень ВПО, багато хто не їде далеко і залишається в сусідніх містах, де безпекова ситуація краща, каже Колесніченко.
Переселенці в таких містах формують платоспроможний попит, на якому тримається сектор послуг і торгівлі, додає Кущ. Грошей у більшості небагато, але це сотні тисяч людей одночасно.
Наскільки місту вдається утримати цей попит, залежить і від міської влади, вважає економіст: у Харкові зберігають умови для бізнесу й безкоштовний транспорт, у Києві, для порівняння, навпаки – підвищують вартість міського транспорту і ухвалюють суперечливі рішення щодо малого бізнесу, каже він.
Туга за домом існує, втім бажання повертатись не вічне
Найбільшою складністю життя за кордоном біженці називають тугу за домом і близькими, каже Іпполітова: саме тому ті, хто планує повернутися, хочуть повернутися не в будь-яке безпечне місце, а туди, звідки поїхали, – у своє місто чи принаймні свій регіон. Економічні фактори, житло і робота, йдуть другими: вдома з ними часто простіше.
Але й це бажання слабшає з часом: у 2022 році повернутися планували 74% опитаних біженців, у 2025-му – вже 43%, наводять актуальні цифри в ЦЕС. Відповідно, чим довша війна, то більша втрата людей для прифронтових міст і територій.
Кущ пояснює цю тягу ще й соціологічно. Переселенці зі сходу здебільшого сформувалися в укладі мономіст – індустріальних міст з одним головним підприємством і звичним побутом навколо нього. На заході країни вони стикаються з цілком новою соціальною реальністю: швидко адаптується лише меншість, а значна частина замикається в закритих спільнотах і не розвивається.
Альтернатива від держави – модульні містечка – за словами Куща, не вирішує проблеми, а навпаки – обертається соціальним гетто, адже там часто "немає шкіл, дитячих садків, лікарень і немає де працювати".
Ані захід України, ані модульне житло не відтворюють уклад, до якого звикли ці люди, – і це підштовхує їх туди, де його ще можна впізнати.
Чартерні атомні міста-мільйонники: сміливий рецепт для якого існує інфраструктура
У Куща є пряма відповідь на тугу переселенців за звичним укладом – чартерні міста. Концепцію у 2009 році запропонував нобелівський лауреат Пол Ромер: це анклави зі спеціальним економічним режимом, привабливим для інвестицій нижчими податками й спрощеними правилами.
Власні спроби Ромера запустити такі міста на Мадагаскарі й у Гондурасі зупинилися через політичний опір. Втім, Україні може пощастити більше – платформа для цього вже є.
Зокрема Кущ пропонує розмістити три такі міста в Україні – біля Південноукраїнської, Хмельницької та Рівненської АЕС, на базі вже наявних атомних містечок, і розселяти туди переселенців цілими громадами, щоб зберегти сім'ї, спільноти й звичний побут, який вони втратили через війну.
Бізнес, своєю чергою, отримає пільговий нічний тариф на дешеву атомну електроенергію на 10-15 років і повне звільнення малого бізнесу від податків і перевірок, а натомість будує промислові платформи та житло.
За розрахунками Куща, кожне таке місто може вирости від кількох десятків тисяч до мільйона мешканців за 10-20 років і стати "магнітом" для повернення українців з-за кордону.
"Якщо людина починає життя з нового чистого аркуша – можливо, їй цікаво розпочати життя саме в такому новому місці", – припускає економіст.
"Ковчег" біля Молдови та Шовковий шлях в обхід Росії: нові сценарії для регіонів
Поки держава шукає рішення, ринок вже змінює звичну економічну картину сам. Кущ виділяє чотири кластери воєнного розміщення бізнесу:
- Зона ризику вздовж фронту, звідки виїжджають переселенці та бізнес;
- "Цитадель" – Київ і регіон, куди в перші роки релокувались люди;
- Захід України – напрямок релокації готового бізнесу;
- "Ковчег" – Поділля (Вінницька, Хмельницька й Тернопільська області), єдиний кластер, де під час війни з'являються нові інвестиції з нуля.
Оцінюючи, чому саме в Україні поруч з Молдовою з'явився "Ковчег", Кущ пояснює: це виключно природний процес.
"Якби чиновники намагалися визначити адміністративно такий регіон для нових інвестицій – вони б не вгадали. Ринок – це поведінкові рішення сотень тисяч економічних агентів, він працює як нейронна мережа", – каже Кущ.
Поділля виграло через віддаленість від бойових дій, від білоруського та російського кордонів, від логістичних шляхів постачання зброї, а також через сусідство з нейтральною Молдовою.
Прифронтовим містам, натомість, доведеться рахуватись з новою логістикою: маршрути, якими йшла торгівля в Росію чи на Донбас, найближчим часом не запрацюють.
Вихід він бачить у тому, щоб "відновити фактор географії" – вбудувати південь у Серединний маршрут нового Шовкового шляху з Китаю до ЄС в обхід Росії, створити формат ГУАМ-2.0 (ГУАМ – Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова) і побудувати логістичні хаби та європейську колію від одеських і миколаївських портів до західного кордону. Ціна питання – десятки мільярдів доларів інвестицій, каже економіст.
Для окремих міст у Куща є адресні рецепти. Запоріжжю – литієвий і титановий кластер: якщо просто віддати родовища іноземним видобувним компаніям, країна отримає мінімум податків і робочих місць, а якщо вимагати переробки на місці – на базі вже наявних трансформаторного й автомобільного заводів можна залучити до промислових виробників акумуляторів і електромобілів.
"Не придумати новий "Запорожець" чи "Таврію", але можна залучити провідних автовиробників", – каже він.
Харкову, з його значним науковим досвідом виробництва монокристалів і потужним політехом, економіст пропонує, до прикладу, кластер напівпровідників.
У ЦЕС до таких прогнозів ставляться обережніше. Перспективи західного прикордоння як логістичного хаба Колесніченко називає "доволі сприятливими" з огляду на вступ в ЄС – але все залежить від того, коли закінчаться бойові дії і в якому стані буде економіка. Успіх подальшої розбудови, погоджуються обидва джерела, тепер залежить від держави.
Що далі: ринок уже вирішив, час підганяє державу
Стратегія, яку уряд ухвалив 10 червня, розписує шлях людини від евакуації до добровільного повернення; серед пріоритетів – житло, яке Іпполітова називає "дуже гострою проблемою". Утім, питання впирається в можливості:
"Питання зараз не у відсутності бачення, як це робити, а в безпекових умовах і у спроможності держави забезпечити ці умови", – підсумовує Іпполітова.
Ринок за чотири роки вже перерозподілив і людей, і бізнес – за власною логікою. Проте промисловий, науковий і людський потенціал, про який каже Кущ, у країні нікуди не подівся, і з ним можна працювати.
Тож вочевидь, справа за системною політикою, яка перетворила б цей стихійний перерозподіл на керовану відбудову – це і є складніша частина роботи, яка лишилася державі. А вікно можливостей, судячи з динаміки бажання повернутися (з 74% до 43%), не безкінечне.
