Як Україні "відкусити" шматок від Китаю
Зустріч "Великої сімки" в Хіросімі привернула величезну увагу в Україні завдяки участі в ній Президента України і особливій увазі "Великої сімки" до російської агресії проти України.
Значно менше уваги привернула інша подія – спільна позиція всіх учасників зустрічі щодо китайської загрози. Ця спільна позиція, зафіксована в декількох документах, дала привід владі Китаю назвати зустріч в Хіросімі "Анти-китайським самітом".
Вперше всі найбільші країни Заходу одноголосно визнали те, про що окремі експерти говорять не один рік – економічна залежність Заходу від Китаю стала загрозою національній безпеці всіх західних демократій.
Об’єктивно, ця залежність перевершує загрози, які створювала енергетична залежність Європи від Росії, і яка штовхнула Росію на агресивну війну проти України.
Китай вже використовує силу цієї залежності, накладаючи санкції на Австралію та Південну Корею. Якщо не виправити ситуацію, то Китай може піти шляхом Росії – використовувати залежність Заходу для військових нападів і загроз нападу, передусім – для нападу на Тайвань.
Зараз вже є декілька сегментів світового ринку, на яких Китай займає домінуюче положення, наприклад, виробництво іграшок або сонячних елементів і модулів.
На двох сегментах світового ринку домінування Китаю G7 визнає як загрозу для світової безпеки – це напівпровідники та рідкісні та рідкоземельні метали. Наприклад, Китай забезпечує приблизно 95% світового виробництва рідкоземельних металів. Реально, це катастрофа для світової економіки, Китай може будь-якого дня зупинити світову промисловість, бо на відміну від російських енергоносіїв, для китайських металів зараз світ не має альтернативного джерела.
Ця загроза виникла виключно з-за короткозорості та просто дурості політиків західних країн, бо Китай не має ніякої монополії на природні поклади критичних мінералів, вони є в багатьох країнах світу, Китай просто зосередив у себе виробництво цих металів, скуповуючи по всьому світу рудні концентрати.
Показовим прикладом є літій, який став критичним мінералом через бум електричного транспорту і накопичувачів енергії. Більше половини світового видобутку літієвої руди забезпечує Австралія, вона з руди робить концентрат, який містить 6% літію, і весь цей концентрат продає в Китай. Китайці з концентрату видобувають літій, і ось-ось поставлять на коліна світове виробництво літієвих акумуляторів.
На саміті G7 в Хіросімі Прем’єр-міністр Австралії та Президент США оголосили про створення робочої групи з критичних мінералів, щоб подолати цю абсурдну і загрозливу ситуацію і перенести переробку літієвого концентрату в Австралію, США та Південну Корею.
Країна G7 нарешті зрозуміли масштаб китайської загрози. Цього року вони прийняли "План з 5 пунктів щодо безпеки критичних мінералів", а в кінці минулого року ЄС, США, Австралія, Канада, Франція, Фінляндія, Японія, Південна Корея, Швеція і Німеччина створили міжнародну організацію Mineral Security Partnership, яка має гарантувати безпечний доступ її учасників до критичних мінералів, монополізованих Китаєм.
Все це означає, що критичні для економічної безпеки виробництва західні країни будуть виводити з Китаю, новітні технології будуть підлягати експортному контролю і не будуть доступними для Китаю.
Процес масового виходу західних компаній з Китаю розпочався в 2019 році (про цей процес я вже писав минулого року), зараз в Хіросімі він отримав політичний поштовх найвищого рівня.
Україна має природні поклади не тільки заліза і марганцю, а й таких металів, як літій, тантал, берилій, цирконій. Але український бізнес не заморочується складними проектами, значно простіше копати екскаватором залізну руду і відправляти концентрат на експорт туркам та китайцям. Примітивізація економіки України йде всі 30 років незалежності, без державного втручання її зупинити не можливо.
Що взагалі може зробити українська держава, розуміючи неминучість процесу виводу Заходом з Китаю в інші країни та/або створення в інших країнах альтернативних високотехнологічних виробництв, в першу чергу, спеціальної металургії рідкісних металів та виробництва напівпровідників?
Відповідь очевидна: потрібно залучати ці виробництва в Україну шляхом створення умов для них і шляхом агресивної переговорної політики з урядами і приватними компаніями західних країн, перш за все – з японськими та американськими. В 2019-2021 роках жодне виробництво, виведене з Китаю, не потрапило в Україну, головними отримувачами вигоди були В’єтнам та Індія.
Уряди Японії та США першими усвідомили китайську загрозу, але вони поділили "батоги та пряники": якщо Трамп просто розпочав торгову війну, то японський уряд в 2020 році оголосив програму субсидій на 2,2 мільярди доларів для приватних компаній, які заберуть свій бізнес з Китаю. В цій програмі взяли участь десятки, може сотні, компаній (у мене зараз нема точних цифр), але перед ними постало питання: куди переводити виробництво з Китаю?
Складні виробництва (робототехніка, лазерна техніка тощо) повертаються в Японію, трудомісткі виробництва з простими технологіями прямують, переважно, в сусідні з Китаєм країни Південно-Східної Азії, в першу чергу - у В’єтнам.
Для переміщення виробництва потрібні деякі умови, серед них – наявна якісна інфраструктура (транспортне сполучення, електромережа, вода тощо). В останні десятиріччя багато бідних країн створюють окремі території з промисловою інфраструктурою, на яких діє пільговий режим ведення бізнесу. Ці спеціальні економічні зони називають індустріальними парками.
Україна має аж шість десятків індустріальних парків, але майже всі вони існують тільки на папері – це більше 50 стосів установчих документів і проектів землеустрою, ніякої індустріальної діяльності там не відбувається.
Серед менше десятка індустріальних парків, де хтось виробляє якусь продукцію, один є чисто фіктивним (одне підприємство оформило власну територію як індустріальний парк для отримання пільг). Чому така вражаюча кількість провалів і так мало історій успіху?
Для створення реального ефективного індустріального парку потрібні дві речі – гроші для побудови інфраструктури та знання про майбутніх виробників, які розмістять там виробництво. У чиновників місцевого рівня, які є ініціаторами провальних "індустріальних парків", бракує як грошей, так і знань. І це не їхня вина, ця їхня біда. Для подолання цієї біди можна використати одне з двох рішень:
(1) найбільш поширене рішення - індустріальні парки створюються органом центральної державної влади, який здатний сконцентрувати гроші і знання;
(2) менш поширений варіант – індустріальні парки створює спеціалізована корпорація міжнародного рівня, яка має достатній фінансовий і людський капітал.
Прикладом другого рішення є Японія. Корпорація Сумітомо в кінці 1980-х років, коли стало очевидно, що витрати виробництва в Японії роблять продукцію японських компаній не конкурентоздатною, утворила спеціалізований департамент, який почав створювати за межами Японії індустріальні парки для японських виробників. Перший індустріальний парк був створений в 1990 році в Індонезії, найновіший був офіційно відкритий в Бангладеш в березні цього року.
За більш, ніж тридцятирічний період роботи, корпорація Сумітомо заснувала і збудувала 8 індустріальних парків у В’єтнамі (три парки), Індії, Індонезії, М’янмі, Бангладеш та на Філіппінах загальною площею майже три тисячі гектарів, де зараз працюють більше 230 тисяч робітників та службовців на підприємствах, що належать більш, ніж 500 компаніям (не тільки японським).
Показовим для України може бути останній проект Сумітомо в Бангладеш. Спеціальна економічна зона (СЕЗ) в Бангладеш юридично є спільним підприємством між урядовою агенцією Бангладеш (Служба економічних зон) та корпорацією Сумітомо.
Фактично це міжурядовий проект, бо уряд Японії кредитував будівництво СЄЗ, а уряд Бангладеш фінансував будівництво інфраструктури за межами СЄЗ (електростанцію, газопровід та дамбу). СЕЗ в Бангладеш поєднує в собі два названих вище варіанти – централізоване державне управління та спеціалізована міжнародна корпорація.
Можна припустити, що індустріальний парк в Україні, який буде приймати виробництва, що виводяться з Китаю або створюються як альтернатива китайській монополії, буде створений аналогічно, тобто як спільне українсько-японське підприємство.
Корпорація Сумітомо здатна спроектувати і збудувати такий парк за власні кошти або ж за кошти уряду Японії.
Немає сумніву, що Сумітомо (як типова приватна частина японського державного капіталізму) не тільки знає, які японські та й інші західні компанії збираються піти з Китаю, Сумітомо має з ними вже встановлені контакти і інформацію щодо вимог для розміщення виробництва на нових майданчиках.
Унікальність департаменту індустріальних парків Сумітомо полягає саме в мережі контактів з виробниками, які склалися за багато років роботи. Використовуючи цю мережу контактів, Сумітомо надає послуги по залученню виробників в індустріальні парки в деяких країнах (Марокко, Камбоджа, Таїланд, Індонезія), які самостійно збудували індустріальні парки.
Більш того, через цю унікальну мережу контактів Сумітомо налагоджує постачання матеріалів та компонентів для виробників в індустріальних парках. Таким чином, корпорація Сумітомо здатна не тільки спроектувати і збудувати індустріальний парк, а й забезпечити його управління та маркетинг.
На створення повноцінного індустріального парку потрібно 4-5 років, навіть якщо цим займаються такі професіонали, як корпорація Сумітомо. Тобто, якщо розпочати зараз, то в 2028 році можна буде очікувати початок функціонування індустріального парку.
Процес виходу західного бізнесу з Китаю не буде швидким, бо більшість виробництв там зав’язані у місцеві ланцюги постачання, знайти заміну яким не просто, бо вони будувалися довгими роками.
Тому найбільш раціональним рішенням буде кластерний варіант СЕЗ, тобто концентрація в одному індустріальному парку виробників, які поєднані ланцюгами постачання продукції та послуг, включаючи освіту. Прикладом може бути кластер електроніки в спеціальній економічній зоні Байан Лепас в штаті Пенанг, Малайзія.
Таким чином, резюме доволі просте:
1.Вихід західного бізнесу з Китаю, недопущення економічної залежності від Китаю вже не просто бізнесова задача, це політична задача міжнародної безпеки. Вирішення її викличе мільярдні потоки державних і приватних інвестиції в різні країни. Найближчими роками ми побачимо поділ величезного інвестиційного пирога. Змарнувати таку можливість і віддати весь цей пиріг індійцям, бенгальцям, мексиканцям та в’єтнамцям було б не дуже розумно. Ми маємо й собі взяти шматок цього пирога.
2. Для прийому виробництв, які будуть найближчими роками виходити з Китаю, а також створюватися для подолання китайської монополії, треба організувати роботу на державному рівні. Завдання такого масштабу на рівні приватного бізнесу і місцевої влади опанувати не реально.
3. Нагально потрібні міжнародні партнери на кшталт корпорації Сумітомо, які мають багаторічний досвід створення індустріальних парків і управління ними. Працювати з ними зможе тільки урядова агенція, ні місцева влада, ні приватний бізнес не зможе бути адекватним партером для Сумітомо або подібної корпорації.
В межах одного індустріального парку, яким би великим він не був, не можна прийняти сотні західних виробництв, що залишають і будуть залишати Китай (найсвіжіший приклад величезного проекту – оголошений в березні цього року план будівництва заводу з виробництва IPhone в Бангалорі, Індія, який коштуватиме 700 мільйонів доларів і створить 100 тисяч робочих місць, це половина нині зайнятих на такому виробництві в Китаї), тому загальне завдання значно більш широке.
Біда тільки в нездатності української держави усвідомлювати та реалізовувати подібні масштабні техніко-економічні завдання. Разючим прикладом такої нездатності є "План відновлення України".
Це ще один привід зрозуміти, що дієздатний державний апарат не менш потрібний, ніж боєздатні збройні сили. Агресія Росії, втрата великої території і десятків тисяч життів стали поштовхом для того, щоб занедбані збройні сили перетворилися в боєздатні.
Який копняк потрібний, щоб занедбаний державний апарат став дієздатним?
