«План відновлення України» як протилежність корейській моделі
Заключна стаття циклу, попередня стаття тут
Висновок попередньої статті полягає в тому, що не дивлячись на наявні відмінності ситуації зараз у нас і в Південній Кореї 70 років тому, ми можемо використати досвід корейської економічної політики. Можемо – не означає, що зможемо. Наявний "План відновлення України" поки що гарантує нам, що не зможемо.
Я намагався у цьому циклі статей викласти досвід найуспішнішого відновлення Південної Кореї протягом 30 років після війни, щоб надати мінімальний обсяг інформації для порівнянь і оцінок. Уявлення української влади про післявоєнну економічну політику, яке можемо побачити у "Плані відновлення України" на 10 років, дає можливість зробити короткий порівняльний аналіз стратегій. Це дуже показове порівняння для тих, хто хоче побачити варіант політики, протилежний корейській моделі.
"План відновлення" складається з 17 програм, які містить 850 проектів, в тому числі 580 проектів на 2023-2025 роки. Абсолютно неможливо уявити якісну підготовку і впровадження такої кількості проектів у вказані терміни при наявній якості державного апарату. Стратегія з 850 проектів абсурдна за визначенням, навіть нема сенсу аналізувати таку кількість проектів.
Наведу тільки пару прикладів. В національну програму "Основи відновлення" включено створення конгрес-холу на вулиці Банковій та запровадження нового софту для відділу кадрів апарату Верховної Ради. Яку треба мати збочену фантазію, щоб ці "хотєлки" віднести до "Основ відновлення" України? Таким дріб’язком "План відновлення" просто переповнений, що робить неможливим побачити в ньому будь-яку стратегію, фактично, це хаотичне нагромадження сотень випадкових проектів, цей план – просто зразковий генератор хаосу.
Можна було б шукати виправдань, буцімто зараз не час для якісної підготовки плану відбудови, бо йде війна і кінця їй не видно. Таке виправдання не варте нічого, бо вся економічна політики в Україні, а особливо за адміністрації нинішнього Президента, є зразком хаосу. Конструктивність в цей хаос вносили тільки "архітектори дерібану" Кучма і Янукович, але їхня конструктивність була шкідливіша за хаос.
Чим принципово відрізняється "Плані відновлення" від корейської моделі економічної політики?
Основа корейської економічної політики – це цілеспрямована довгострокова зміна структури економіки та державний апарат, який розробляв та втілював цю стратегію. Метою структурних змін було створення високотехнологічного виробництва на базі власного науково-технічного сектору. Нічого подібного в "Плані відновлення України" знайти не можливо.
Якщо орієнтуватися на корейську модель, то перш за все, нам потрібно реорганізувати державний апарат, зокрема, це потребує:
-
Створення державних органів, необхідних для стратегічного планування і управління, наприклад, Ради економічного планування, Міністерства науки і технологій, Інституту розвитку України, Інституту оборонних стратегій тощо. Щоб створити та втілити стратегію розвитку, потрібно створити держапарат, який цим буде займатися. Я намагався показати, як корейці роками через спроби і помилки створювали такий апарат, та як він постійно змінювався у відповідь на зміну обставин та цілей. Головна наша проблема зараз у тому, що нинішня владна еліта не спроможна створити такий держапарат.
-
Процедур і інституцій, що унеможливлюють створення в державі владних клік, тобто появи людей зі статусом "старший син президента" або "кращий друг президента", які управляють країною від імені президента поза всякі конституційні норми. Законами це зробити не можливо, це можливо досягти тільки консенсусом суспільства та політичної еліти. Політичне диво в Південній Кореї полягало в тому, що військова хунта не створила владну кліку, економічну політику визначали не "друзі президента", а технократи, які мали перед очима японський зразок.
-
Залучення людей до роботи на державу як до оборони країни від загарбників, тобто не на службу (а тим більш не на збирання політичної ренти), а на служіння. Комплектування персоналу нових державних установ на підставі екзаменів типу ЗНО, подальше поширення такої практики на всі державні органи.
-
Одночасно, треба розглянути доцільність існування багатьох державних установ і підприємств, які існують просто як джерела політичної ренти (або як їх у народі називають – кормушки). Ідея зменшення держави і скорочення державного апарату само по собі хибна, український досвід свідчить, що всі подібні кампанії ніякого результату не принесли. Розмір держави є другорядним питанням, основне питання полягає в ефективності, а не розмірі.
"План відновлення" зовсім нічого не говорить про інституції та процедуру довгострокового економічного та науково-технічного планування. Корейський досвід свідчить, що це є основним інструментом економічної політики. План розвитку на 4-5 років має бути підготовлений максимально швидко, протягом року з моменту української "Революції 16 травня".
В Україні ніколи не було науково-технічної політики, але попередня влада робила вигляд, що вона нібито існує, бо відсутність такої політики в європейській країні виглядає непристойно. Нинішня влада пішла далі - "План відновлення" взагалі ігнорує стратегію науково-технічного розвитку, там серед 17 національних програм для неї не знайшлося місця: спорт і освіта є, енергетика є, соціальна інфраструктура є, а науково-технічного розвитку нема. Коли я вперше побачив "План відновлення", то не міг очам повірити: європейська країна в ХХІ сторіччі серед своїх стратегічних програм не має програми науково-технічного розвитку.
Правда, в інших програмах можна зустріти науково-технічні проекти, приміром, в програмі "Розвиток освіти" є пара проектів, що стосуються науки, один з них - проект створення музею математики. Уявляєте, де була б зараз Південна Корея, якби наукову стратегію починала в 1960-х роках не з Міністерства науки і технологій, а з музею математики? Мабуть, музей – це єдине місце, яке нинішня влада вважає актуальним для української науки.
Я маю підстави підозрювати, що науково-технічне адміністрування як вид державної політики у нас остаточно зникло, ми тут повернулися до середньовіччя. Нам конче потрібно негайно домовитись зі США або з Південною Кореєю про технічну і фінансову допомогу в цій сфері, нам потрібні негайно спеціалісти з державного управління технічною освітою та науково-технологічним розвитком. Процес створення сучасного науково-технічного сектору значно довший, ніж побудова швейної фабрики, тому відкладати початок цієї роботи на кращі часи є економічним самогубством.
Така ж фантасмагорія і в фінансовій стратегії "Плану відновлення": наприклад, там є проект запровадження технології розподілених реєстрів на ринку капіталу, тобто технології, яка всього пару років тому запроваджена на найбільш розвинутих ринках капіталу, а в Україні ринку капіталу взагалі нема. Для тих, хто мало знайомий з функціонуванням ринків капіталу, наведу побутову аналогію: уявіть, що ви звичайний робітник на будівництві, у вас нема і навряд чи буде автомобіль Ferrari, а ви плануєте купити до нього найкрасивіші позолочені колеса. Приблизно так виглядає програма розвитку фінансових ринків.
До розвинутого ринку капіталу Україні треба працювати мінімум років двадцять. Це саме стосується проекту накопичувальної пенсійної системи. Судячи з підготовленого законопроекту на 140 сторінках, він розрахований на існування розвинутого ринку капіталу, тобто він приречений на провал. Між тим, якби автори таких проектів не просто копіювали західні зразки, а намагалися створити системи заощаджень в умовах, коли ринок капіталу ще не сформувався, вони мусили б за зразок брати Сінгапур 1960-х років, а не сучасні країни ЄС.
В той же час, ні слова нема про найпростіший інструмент залучення інвестиційного капіталу, з якого починала Південна Корея і багато інших бідних країн – кредитування під державні гарантії. Фактично південно-корейська промисловість була створена за допомогою тільки цього фінансового інструменту, більш складні інструменти з’явилися пізніше, коли економіка вже виросла в декілька разів.
Правда, в "Плані відновлення" є проект створення національного банку розвитку, це один з рідкісних проектів, де "План відновлення" відповідає реальним стратегічним потребам. В той же час, ніде в "Плані відновлення" нема й слова про такий багатомільярдний фінансовий ресурс, як незаконний виток капіталу з України.
В "Плані відновлення" записана купа різних проектів для малого і середнього бізнесу, але ж двигуном зростання економіки є великий бізнес. Про нього "План відновлення" взагалі мовчить, а потрібно б було визначити державну політику стосовно великого приватного бізнесу, щоб примусити великий бізнес займатися новітніми технологіями і експортним виробництвом.
Всім давно очевидно, що аграрно-сировинна структура економіки та експорту України є головним гальмом для зростання ВВП. Треба переходити до виробництв з високою доданою вартістю. В "Плані відновлення" є спеціально програма з такою назвою – "Розвиток секторів економіки з доданою вартістю". Які ж сектори включені до цієї програми? Там є по декілька проектів з сільського господарства, металургії, інформаційних технологій, машинобудування та один проект з виробництва меблів. Ця програма – яскрава ілюстрація стратегії, протилежної корейській, бо вона спрямована на збереження існуючої структури економіки, в ній нема взагалі розвитку нових секторів, що було головним напрямком розвитку економіки Південної Кореї.
В цій програмі не знайшлося місці для жодного проекту в секторах фармацевтики та електроніки, які сьогодні дають чи найбільшу додану вартість в світі. Корейці проводили спеціальну дослідну роботу, щоб виявити, які сектори економіки мають бути пріоритетами розвитку. Де у нас ці дослідження? Звідки взагалі береться дивний набір проектів "Плану відновлення"?
Як в "Плані відновлення України" опинився проект екодуків (це переходи для тварин через автошляхи) і проект реконструкції перону в терміналі D аеропорту Бориспіль (це не стьоб, дійсно "План відновлення України" включає проекти перону і паркінгу в Борисполі, проект ремонту десяти штовхачів барж тощо) і чому нема проекту подолання депопуляції країни або проекту припинення незаконного витоку капіталу?
На веб-сайті "Плану відновлення" є запрошення надавати свої пропозиції до плану. Це ілюстрація принципу збирання випадкових пропозицій і ідей. План відновлення країни – складна річ, не простіша за якусь технічну конструкцію, наприклад, авіаційний двигун. Уявіть, що ви хочете збудувати авіадвигун і на своєму веб-сайті закликаєте всіх приносити деталі, у кого які знайдуться. Після цього, ви обіцяєте скласти все це до купи і воно має полетіти. Так от – воно так не полетить.
Для створення авіадвигуна має бути головний конструктор, який знає не один десяток раніше побудованих двигунів, і кваліфіковані інженери, які дадуть не будь-які пропозиції, а ті, що відповідають задумці головного конструктора. Де головний конструктор "Плану відновлення України", де кваліфікована команда?
Відповідь доволі очевидна. "Проект відновлення" створений державним апаратом, який не здатний створити ефективну економічну систему в Україні, максимально можливий результат – відновлення економіки в довоєнному вигляді. Це не означає, що створений цим державним апаратом план зруйнує нашу економіку, бо вона хоч і вкрай не ефективні, але живуча, просто економіка буде законсервована в стані найбіднішої в Європі. США та ЄС не дадуть нашій економіці розвалитися, але тільки ми самі можемо зробити її високотехнологічною та високопродуктивною.
В Україні пропонується ще один "анти-корейський" варіант економічної політики, представлений не дуже чисельною, але дуже галасливою групою ринкових фундаменталістів. Їх ідея вкрай проста: "Давайте приймемо хороші ринкові закони, а ринок все зробить сам". Останнім їх гучним заходом був законопроект про податкову реформу, відомий під назвою "10-10-10".
Головна проблема цих економістів (і взагалі ринкового фундаменталізму) в тому, що нема жодного прикладу його практичного успіху в подолання бідності, швидкій відбудові і зростанні економіки. Всі історії успіху більш-менш схожі на корейську, тобто всі вони є прямою протилежністю ринкового фундаменталізму.
Ха-Джун Чанг, зараз найвідоміший в світі корейський економіст, написав дві книжки про хибність ідеї ринкового фундаменталізму для економічної політики бідних країн. Одна з цих книжок, що має назву "Погані самаряни", має в цьому році вийти в українському перекладі, тому мені залишається тільки порадити всім, кого цікавить економічна політика, прочитати її, щоб тут не витрачати час на доведення недоречності економічного лібералізму для післявоєнної України.
Правда, останнім часом мені доводиться вже читати поодинокі пропозиції, які схожі на корейську модель (у більшості вони не системні, тільки одна публікація мала системний характер). Ці голоси ще слабкі та поодинокі, але вони вже дають надію, що розуміння можливе.
Не хочу, щоб у читачів склалася спрощена картина корейської економічної історії. Навіть маючи перед очима японський зразок, корейці далеко не зразу знайшли свій варіант "економічного дива". Поза рамками нашого аналізу залишилися гострі соціально-політичні проблеми, одним з наслідків яких був перехід до диктаторського політичного режиму в 1972 році, який завершився вбивством Президента Пака. Охопити всі ці аспекти післявоєнної історії Південної Кореї не в моїх силах, я обмежився суто економічною історією, яка може бути цінним джерелом досвіду для нас.
Підсумовуючи нинішній стан проблеми післявоєнного відновлення і зростання України, можемо побачити наступні шляхи розвитку економічної політики:
-
Найбільш вірогідним варіантом (принаймні відразу після припинення бойових дій) є збереження наявної ренто-орієнтованої економічної політики. Вона збережеться в нинішньому стані "хаотичного дерібану" (використання "зернового коридору" для пограбування власної країни підчас війни демонструє, що на нас чекає після її припинення) або повернеться до більш упорядкованого стану "системного дерібану". В обох варіантах Україна відновиться у стані аграрно-сировинної країни з дуже низькою продуктивністю економіки і найнижчими доходами в Європі.
-
Менш вірогідним є перехід до політики ринкового фундаменталізму. При всій кричущій неадекватності такої політики для післявоєнної відбудови, вона має прихильників навіть серед найвищого керівництва країни, крім того, така політика лобіюється західними експертами, що досі притримуються "Вашингтонського консенсусу", не дивлячись на його дискредитацію в усіх бідних країнах і критику з боку багатьох авторитетів, таких як Джозеф Стігліц. Цей варіант політики ніде в світі ніколи не призводив до швидкого подолання економічної відсталості, у нас буде так само.
-
Ще менш вірогідним є перехід до корейської моделі економічної політики, бо для цього Україна має пройти через свою "Революцію 16 травня", тобто створити політичні засади принципово нової економічної політики. Не треба розуміти "Революцію 16 травня" тільки як військовий переворот, наприклад, Малайзія створила політичні засади економічної політики, подібної до корейської, суто політичним шляхом - коаліцією всіх провідних політичних партій навколо ідеї національного розвитку, причому вирішальну роль відігравали персональні зусилля лідера малайських націоналістів Махатхіра. Хоча зараз корейський варіант економічної політики виглядає найменш ймовірним, але як я намагався показати в цьому циклі статей, він є можливим.
Якщо корейська модель економічної політики для нас можлива, то що потрібно для перетворення цієї можливості в реальність?
Мені здається, що потрібні дві речі. По-перше, в суспільній свідомості корейський варіант для України має стати ідеєю, яка витисне ідею "Плану Маршала для України" і "Плану відновлення України". Тобто цей історичний зразок має стати не менш популярним, ніж неадекватні пропозиції. Це звичайна просвітницька робота - розповсюдження знань про економічну історію світу, точніше – про історію відбудови економіки і подолання бідності в різних країнах світу. Цей цикл статей я вважаю своїм вкладом в цю роботу. Судячи з мізерної кількості українських книжок на цю тему, з дуже скромної кількості читачів цього циклу, бажаючих знати таку історію поки що вкрай мало, на подолання стереотипів суспільної свідомості поки що розраховувати не варто.
По-друге, знання мають перейти в дії, тобто корейська модель економічної політики має бути адаптована і втілена в Україні, а це вже політична робота. В суспільстві має відбутися не тільки усвідомлення хибності політичного устрою, який панує в Україні 30 років, а мають розпочатися організаційні процеси створення політичної альтернативи як "системному", так і "хаотичному дерібану", тобто створення політичної сили, здатної подолати ренто-орієнтований устрій і змінити його на устрій національного розвитку. Тут теж про досягнення говорити ще не доводиться. Більш того, якщо в царині економіки можна впевнено говорити про доцільність корейської моделі, то про політику я б так говорити не став. Зараз не відомо, яким чином зміни, подібні до "Революції 16 травня", можуть відбутися у нас.
Читайте по темі:
Чому Україна не Корея: основні відмінності і їх вплив на економічну політику
Людський капітал: про початок науково-технічної політики Південної Кореї
