Людський капітал: роль освіти в створенні корейського економічного дива

Продовження циклу про корейську економічну політику. Попередня стаття тут.

Коли на початку 1962 року голова Ради економічного планування (РЕП) доповідав генералу Пак Чон Хі першу версію п'ятирічного плану економічного розвитку, то по закінченню доповіді серед загальної тиші пролунало питання генерала Пака, а чи є в наявності технології та інженерний корпус, щоб виконати ці плани. А якщо їх нема, то як впоратися з такими планами?

Керівник РЕП, який раніше працював в банку, дивився на п'ятирічку, як на план капітальних інвестицій, а Пак Чон Хі, який був бойовим генералом, хотів бачити кількість і готовність офіцерського корпусу (тобто - інженерного), який зможе виконати бойове завдання - відбудувати Корею.

Голова РЕП не знайшов, що відповісти генералу, але його заступник відреагував швидко, заявивши, що ці питання є предметом окремого спеціального плану.

Так в Південній Кореї поруч з планами економічного розвитку з'явилися плани науково-технічного розвитку. Щоб мати змогу створити економічне диво, Південна Корея мала створити сучасну систему освіти на науки.

З багатьох теоретичних та емпіричних досліджень відомо, що головним фактором економічного зростання є не фізичний, а людський капітал. Цей фактор має різні назви у різних авторів — технологічний розвиток, накопичення знання, людський капітал тощо. Дослідження розвинутих економік, наприклад США, показали, що цей фактор забезпечує значно більше половини приросту ВВП.

Якщо брати людський капітал як фактор економічного зростання, то ми можемо виокремити в ньому три сфери: (1) передача знань шляхом формальної освіти від раннього дитячого віку до докторантури, (2) накопичення знань в процесі трудової діяльності, (3) отримання нових знань в процесі наукових досліджень та технологічних розробок.

Для економічно розвинутої країни необхідний високий рівень розвитку всіх трьох сфер. Більш того, рівень розвитку освіти має бути відповідним до економічного розвитку, бо якщо, наприклад, університетська освіта випереджає економічне зростання, то вона починає обслуговувати інші країни, куди емігрують випускники університетів; якщо освіта відстає – то нестача кваліфікованого персоналу стає гальмом розвитку, бо мобільність людського капіталу значно нижча, ніж фінансового.

В 1961 році Південна Корея починала сходження з найбідніших до найбагатших країн не маючи ні природних, ні фінансових ресурсів. Єдиним ресурсом, якого було вдосталь, були люди. Зараз, коли за кількістю населення з університетською освітою південні корейці знаходяться серед світових лідерів, складно уявити, що в 1945 році, коли Корея була звільнена від колоніальної влади Японії, вона являла собою країну неписьменних селян і рибалок, бо майже 80% дорослого населення було неписьменним, ніякої системи загальної освіти не існувало.

Одним з перших заходів американської військової адміністрації в Південній Кореї було запровадження обов'язкової початкової освіти для дітей та організація освіти для неписьменних дорослих.

Ці заходи знайшли широку підтримку в суспільстві, враховуючи конфуціанську повагу до освіти. За три роки американська адміністрація зменшила рівень неписьменності до 42%.

В 1948 році, коли влада перейшла від американської адміністрації до новоствореного корейського уряду, був прийнятий закон про освіту, який передбачав обов'язкову безкоштовну початкову освіту.

Корейська війна перервала освітній процес, тим не менш за роки після війни ситуація значно покращилась: в 1960 році загальний рівень неписьменності впав до 28%, а серед чоловічого населення - до 16%.

На початку першої п'ятирічки початковою освітою було охоплено вже сто відсотків дітей, за роки першої п'ятирічки рівень неписьменності вдалося знизити вдвічі. Дякуючи допомозі міжнародних організацій та США, в середині 1960-х років кількість середніх шкіл перевищила 2,5 тисяч, порівняно з 165 в 1945 році, кількість вищих навчальних закладів зросла з 19 до 162, а кількість студентів з 8 тисяч до 142 тисяч.

В післявоєнний період основним джерелом фінансування освіти була іноземна допомога. Після Корейської війни загальна сума іноземної допомоги в сфері освіти становила приблизно 100 мільйонів доларів, що в 1950-х роках було значними коштами (в середині 1950-х років середня заробітна плата робітника в США була біля 400 доларів на місяць, а в Південній Кореї на порядок менша).

Але головне було не в коштах, а в технічній допомозі США в створенні сучасної системи освіти. Важливо, що змінилися не тільки кількісні показники, змінився зміст освіти, бо освіта була переведена на американські програми та стандарти. Це стосувалося як дитячої освіти, так і вечірніх шкіл для дорослих і університетів.

Прикладом може бути допомога Університету Міннесоти, надана Сеульському національному університету в 1954-1961 роках. Наприклад, співробітники американського університету для медичного коледжу корейського університету підготували та впровадили навчальних програм та програми підготовки деканів, забезпечили постійну роботу американської команди викладачів і консультантів, підготували оцінку необхідних приміщень та обладнання та детальний звіт щодо реорганізації навчального процесу.

Крім того, Університет Міннесоти приймав на стажування викладачів медичного коледжу Сеульського університету, 80% викладачів пройшли підготовку в США строком від 3 місяців до 4 років.

В результаті американцям вдалося настільки підняти якість медичної освіти в Південній Кореї, що в 1960-х роках корейські дипломи давали право на медичну практику в США. Якість і масштаб медичної освіти перевищила можливості корейської системи охорони здоров'я надати роботу лікарям, бо тоді ще не існувало страхової медицини, а доходи корейців була недостатніми для оплати медичних послуг.

В такій ситуації з середини 1960-х років почався масовий виїзд корейських лікарів на роботу в США: в 1965-1971 роках приблизно половина випускників медичного коледжу Сеульського університету виїздили на роботу в США. Сотні випускників інших корейських університетів також їхали працювати в США, тому в середині 1970-х років в США працювали більше 3 тисяч корейських лікарів.

Університет Міннесоти був не єдиним, який надавав технічну допомогу в становленні сучасної освіти в Південній Кореї. В 1950-х роках в рамках урядової програми міжнародного співробітництва в різних університетах Південної Кореї працювали також університети штатів Орегон, Індіана, Вашингтон, Сіракузський університет зі штату Нью-Йорк, педагогічний коледж Джорджа Пібоді.

Наведені приклади швидкого розвитку освіти за допомогою США ілюструють як якість і масштаб допомоги, так і здатність корейців до її максимального використання. Але ці приклади не розповідають про головне — про забезпечення людського капіталу для економічного розвитку шляхом прискореної індустріалізації.

В період колоніального панування японці створювали в Кореї промислові підприємства, але корейці не мали знань та навичок, щоб виконувати кваліфіковану роботу на цих підприємствах. За даними 1940-х років, на промислових підприємствах Кореї корейці становили менше 22% працівників з технічною професійною підготовкою. Особливо погана ситуація була на металообробних і хімічних підприємствах, де серед технічних спеціалістів корейців було лише біля 10%.

При підготовці першого п'ятирічного плану РЕП оцінювала потрібні людські ресурси для його виконання: кількість потрібних інженерів за 5 років мала зрости від 10 до 19 тисяч, техніків — від 55 до 97 тисяч, кваліфікованих робітників — від 350 до 600 тисяч. Для цього потрібна була спеціальна система технічної освіти, тому п'ятирічний план розвитку економіки включав в себе план розвитку освіти.

За звичайних умов ринок праці визначає скільки і яких спеціалістів потребує економіка, але в умовах прискореного зростання ринок є надто повільним механізмом, в Південній Кореї потрібно було організувати підготовку необхідного персоналу не у відповідь на потребу ринку, а на випередження цих потреб.

Цим займалися три міністерства: Міністерство праці відповідало за найбільш масовий рівень підготовки — кваліфікованих робітників, Міністерство освіти відповідало за підготовку інженерів і техніків, Міністерство науки і технологій - за персонал для наукових досліджень та технологічних розробок.

Найбільша за кількістю потреба була в кваліфікованих робітниках, яка в період першої та другої п'ятирічки становила декілька десятків тисяч додаткових кваліфікованих робітників щороку.

Треба сказати, що в старших класах загальноосвітньої школи в Кореї була професійна підготовка, але ця підготовка була здебільшого теоретичною, практичних навичок у учнів не було. Для цього базового рівня була створена державна система професійно-технічного навчання, яка було суто практичною і досить короткою — не довше року.

Значну частину фінансування для професійної підготовки робітників було отримано в якості допомоги від міжнародних організацій і іноземних держав. Держава стимулювала робітників підвищувати свою кваліфікацію створивши систему державної кваліфікації, яка стала не тільки стимулом, а встановила мету для професійної підготовки робітників. Для підприємців законом було встановлено обов'язкове професійне навчання на підприємствах. Ухиляння від виконання вимог закону каралося високими штрафами.

Корейська система професійної підготовки кваліфікованих робітників, по суті, була схожою на подібні в інших державах. Принципова відмінність її в тому, що вона була складовою частиною п'ятирічних планів економічного розвитку країни. В такому вигляді вона існувала до 1995 року, коли в Південній Кореї була запроваджена система соціального страхування, після чого головним завданням профосвіти стало навчання та перепідготовка безробітних.

У сучасному вигляді професійна освіта в Південній Кореї поєднана з загальною середньою освітою, тому займає не рік, а до трьох років. Хоча якість професійної освіти дуже висока, вона зараз є жертвою культурних упереджень корейців, які вважають, що для нормального життєвого шляху (не тільки професійного, а й сімейного) потрібна університетська освіта. В результаті в Південній Кореї випускників університетів значно більше, ніж робочих місць для них, тому багато людей з університетськими дипломами безробітні або виконують роботу, для якої не потрібна така освіта. В той же час в економіці є постійна нестача персоналу робітничих професій, а кількість професійно-технічних закладів освіти після 2001 року почала скорочуватися.

Система інженерної освіти, яка була створена в Південній Кореї, в загальних рисах була схожа з американською. Вона складалася, головним чином, з інженерних коледжів університетів та так званих "молодших коледжів", як правило, з дворічним строком навчання.

Молодші коледжі не давали повної інженерної освіти і не надавали ступінь бакалавра. Вони готували середній технічний персонал. В 1980-х роках в країні було 126 молодших коледжів, серед них 49 — інженерного профілю, це майже 40 відсотків.

В то же час, в 1980-х роках чисельність студентів університетів перевищила 700 тисяч, серед них біля 20% навчалися на інженерних спеціальностях. Це було явно недостатньо для країни, в якій швидко йшла індустріалізація. Крім того, в інженерних коледжах університетів теоретична підготовка превалювала над практичною, випускники були більше налаштовані на роботу в конструкторських бюро, ніж на виробництві.

Тому в 1980-х роках в Південній Кореї було створено 8 відкритих університетів (їх ще називають "індустріальними університетами"), за зразком британської моделі "сандвіч-системи". Відкриті університети поєднували теоретичну підготовку з практичною роботою на виробництві.

Слабкістю відкритих університетів було те, що в них викладачі були ті ж самі, що і в звичайних університетах, та й програми були подібними. Для подолання цього недоліку Міністерство торгівлі і промисловості в 1990-х роках ініціювало створення Корейського політехнічного університету, де викладали практики з промислових підприємств, і випускники якого готувалися для роботи на великих технологічно складних виробництвах.

Особливо складною проблемою для економічного розвитку Південної Кореї була відсутність національної системи підготовки спеціалістів рівня магістрів і докторів в природничих та технічних науках. Наприклад, найкращий університет країни — Сеульський національний університет за 20 років з 1948 по 1966 підготував тільки 48 магістрів з фізики, докторську ступінь з природничих та технічних наук отримували в середньому дві людини на рік. Молодь, яка бажала отримати магістерську або докторську ступінь з природничих та технічних наук мусила їхати за кордон, головним чином в США, при чому більшість вже не поверталась в Корею.

Для подолання цього відставання Південна Корея та США в 1960-х роках домовились про створення зовсім нового навчального закладу, який зараз має назву Корейський передовий інститут науки та технології (англомовна абревіатура — KAIST). Створення такого університету лобіював особисто Президент Пак Чон Хі. Зараз це один з найкращих технічних університетів світу, в якому навчається більше 10 тисяч студентів.

KAIST був заснований в 1971 році, фінансування в розмірі 6 мільйонів доларів було надано урядом США. Президент Пак Чон Хі підпорядкував новий університет Міністерству науки і технологій, не зваживши на заперечення Міністерства освіти.

Модель університету і навчальні програми для KAIST були підготовлені американською командою під керівництвом віце-президента Стенфордського університету Фредеріка Термана (відомого як "батько Кремнієвої долини", бо саме він заснував при Стенфордському університеті високотехнологічну бізнес-зону).

З початку в KAIST було шість відділень: технічної механіки, фізики та математики, матеріалознавства, електротехніки та електроніки, хімії та хімічних технологій, організації виробництва. В наступні десять років були створені відділення біотехнологій, комп’ютерних наук, аерокосмічне та відділення менеджменту.

Початково KAIST був створений для підготовки магістрів та докторів, він відбирав кращих бакалаврів з інших університетів. Тільки з 1984 року була відкрита власна програма для підготовки бакалаврів.

Основними досягненнями KAIST можна вважати:

• підготовку науковців і інженерів найвищої кваліфікації для університетів, дослідницьких установ і промисловості, KAIST готував від чверті до третини всіх магістрів та докторів з природничих та технічних наук у країні,

• створення нової для Кореї моделі освіти — дослідницького університету, ба більше, KAIST остаточно змінив японську модель вищої освіти в Кореї на американську,

• значний внесок в запобігання "втечі мізків" з країни, більш того, KAIST стимулював повернення корейських вчених з-за кордону.

Досвід KAIST свідчив про наступне:

• для розвитку людського капіталу потрібний новий метод освіти, відмінний від звичайно прийнятних,

• порівняно невелика фінансова допомога від розвинутої країни при її ефективному використанні може принести дуже значні результати,

• вирішальними факторами успіху були персональна увага керівника держави і можливість зібрати кращих студентів інших університетів,

• синергетичний ефект досягається підготовкою молодих науковців та інженерів у відповідності з потребами розвитку промисловості.

Успіх KAIST та велика потреба в науково-технічних спеціалістах найвищої кваліфікації спричинили поширення моделі дослідного університету. В 1985 році було відкрито Пхоханський університет науки та технології, який належить компанії POSCO, одній з найбільших металургійних компаній світу. Університет не тільки готує магістрів та докторів у сфері технічних наук, а й проводить багато дослідницьких робіт спільно з науково-дослідним підрозділом POSCO. Крім того, POSCO гарантує роботу та житло випускникам університету. В 1990-х роках за моделлю KAIST було створено ще 4 університети.

Висновки для України

1. Хоча корейська система освіти має деякі вади, викликані культурними упередженнями корейців, вона демонструє, як за два покоління націю неписьменних селян можна перетворити в одного з індустріальних лідерів світу. Україна має значно кращий стан освіти, ніж Корея після війни, тому при належній політиці може швидше за Південну Корею забезпечити людський капітал для технологічного розвитку економіки.

2. Основна особливість системи освіти в Південній Кореї, що принципово відрізняє її від української, - плановий розвиток паралельно з розвитком економіки, хоча багато заходів робилося шляхом спроб і помилок. На першій стадії, коли економіка базувалася на трудомістких виробництвах з простими технологіями, була потрібна підготовка кваліфікованих робітників масових професій, згодом вимоги до людського капіталу зростали, потребуючи дослідників та інженерів в сфері високих технологій. Синхронний розвиток економіки і освіти є логічним наслідком політичних засад та бюрократичного механізму, про ще ми вже говорили.

3. Україна не може почати зростання подібно до Південної Кореї за рахунок трудомістких виробництв з простими технологіями з-за нашої демографічної та геополітичної ситуації. Нам потрібно з самого початку розраховувати на високотехнологічні виробництва і готувати робочу силу саме такого профілю. Але для цього треба мати довгострокові плати розвитку країни, під які має підлаштовуватися розвиток освіти. При нинішній економічній політиці ні "сандвіч-система", ні дослідницькі університети типу KAIST не будуть затребувані економікою. Реформування освіти без структурних змін економіки не має сенсу.

4. При наявності перспективних планів розвитку економіки і освіти буде конче потрібно за корейською моделлю отримати від США, Великобританії та Німеччини технічну допомогу в реорганізації нашої технічної освіти. Корейський досвід свідчить про високу ефективність між-університетських форм технічної допомоги при їх помірній вартості. Десяток-два західних університетів рівня Массачусетського технологічного інституту або Стенфорду змогли б кардинально змінити рівень інженерної освіти в Україні і забезпечити кадрами будь-яку промисловість високих технологій. Особлива потреба – створення хоча б одного університету за моделлю KAIST і бізнес-зони на його базі.

5. Спеціальні заходи потрібні для припинення "втечі мізків" і повернення високо кваліфікованих українців з-за кордону, перш за все – для роботи в університетах.

Читайте по темі:

Соняшникова олія проти "Жигулів" або корейський та латиноамериканський варіанти економічної політики 

Як фінансувався початок економічного дива: корейський досвід для України

Великий бізнес: двигун корейської економіки і гальмо української

Корейська бюрократія і створення економічного дива

Політичні основи відбудови і зростання економіки: корейський досвід

Післявоєнна економічна політика Південної Кореї як модель для України

Як працював генштаб японського економічного дива

Відновлення Японії після Другої світової війни. Чи допоможе цей досвід Україні?

Чи потрібен Україні національний банк реконструкції та розвитку

План Маршалла. Як відбувалася післявоєнна відбудова Німеччини