Політичні основи відбудови і зростання економіки: корейський досвід

Генерал-майор Пак Чон Хі (в центрі) під час воєнного перевороту у Південній Кореї. 16 травня 1961 року. Фото: Wikimedia Commons

Продовження. Початок читати тут.

Численні дослідження досвіду швидкого зростання країн після Другої світової війни (серед цих досліджень я вважаю найбільш фундаментальною роботу Комісії Світового банку зі зростання та розвитку, яка працювала в 2006-2008 роках), економічна політика зростання та розвитку будується на таких наріжних блоках:

• Політична основа, тобто держава влада, віддана ідеї економічного зростання і розвитку і спроможна цю ідею втілити в життя.

• Бюрократичний інструмент, тобто державний апарат, який здатен розробити та запровадити економічну політику, відповідно до політичних цілей.

• Макроекономічна стабільність.

• Ресурси для відбудови і зростання та засоби їх використання.

Розглянемо ці наріжні блоки на прикладі Південної Кореї, почнемо з політичних основ, бо економічна політика - це по-перше, політики, а потім - економіка.

Економічне зростання Південної Кореї почалося далеко не відразу після війни, а тільки після 1961 року. Вісім років після закінчення війни економіка Південної Кореї була в застойному стані, фактично, це були втрачені для країни роки.

В 1950-х роках Південна Корея отримувала величезну допомогу від США, не меншу, ніж в 1960-х роках, але це не призвело до економічного зростання.

Причини були політичними, бо уряд Лі Синмана був зовсім не налаштований на процвітання країни. По-перше, значна частка іноземної допомоги розкрадалася, вона йшла в кишені власників наближених до влади компаній.

Це первинне накопичення капіталу утворило майбутні чеболі - великі промислові конгломерати, що й досі становлять основу корейської економіки.

По-друге, в 1950-х роках в Південній Кореї домінувала популярна в третьому світі політика заміщення імпорту. Як і в більшості випадків, така політика не давала можливості створювати великі ефективні виробництва. Індустріальний розвиток обмежувався невеличкими підприємствами легкої промисловості.

Результатом було величезне соціально-політичне напруження, яке досягло кульмінації в 1960 та на початку 1961 року. За цей період в країні відбулося біля двох тисяч масових протестів студентів і профспілок.

В квітні 1960 року Лі Синман пішов у відставку, парламент обрав новим президентом Юн Бо Сона, але політичний устрій країни та економічна політика не змінилися.

Політичні перепони на шляху економічного зростання були зметені подіями Революції 16 травня 1961 року. До влади прийшли військові з націоналістичними поглядами, які були налаштовані не на особисте збагачення, а на національний розвиток. Ця політична подія кардинально змінила економічну політику і визначила долю країні на десятиріччя вперед.

В більшості випадків в країнах третього світу після приходу до влади військова диктатура діяла в особистих цілях, але в Південній Кореї так не сталося.

Переконливих пояснень, чому так відбулося, не існує. Одне з найпростіших пояснень - корейцям просто повезло, що Пак Чон Хі виявився освіченим націоналістом і безкорисною людиною.

У генерала Пака, як у кожного військового диктатора, було два варіанти втілення економічної політики: через державу власність або через приватну власність на підприємства.

Він явно не мав бажання створювати копію Північної Кореї на півдні, він воював проти корейських і китайських комуністів, щоб цього не сталося. В той же час, корейський націоналіст в ньому поєднувався з японофілом, він добре знав японський досвід економічної політики, тому для нього природним був вибір розвитку за японським зразком - через великі приватні конгломерати (чеболі).

Корейські чеболі 1950-х років - це сімейні холдинги, які поєднували різні види бізнесу і були в тісних стосунках з політичною владою. Джерелом їх статків була, головним чином, політична рента. Фактично, вони були сильнішим за політичну владу, що являє один з історичних зразків "захоплення держави".

Українські олігархічні групи дуже схожі на ці приватні конгломерати.

Японська держава впоратися з японським аналогом чеболів (дзайбацу) не змогла, їх поборола американська окупаційна влада просто заборонивши їх за участь у війні. В Кореї американці не мали нічого проти чеболів, розраховувати на американську допомогу генерал Пак не міг, тим паче, що американці були не в захваті від його приходу до влади.

Він мав діяти самостійно. І він почав діяти: буквально через десять днів після захоплення влади почалися арешти власників чеболів. Формальним приводом були звинувачення в незаконному збагаченні, але ніякого розслідування не було, це був акт залякування.

Точно не відомо, скільки десятків багатіїв було заарештовано, але всі вони через декілька тижнів вийшли на свободу, давши письмову згоду співпрацювати з урядом, тобто інвестувати в ті проекти, які вважала доцільними військова диктатура.

Щоб було зручніше командувати чеболями, генерал Пак примусив їх об'єднатися в Комітет сприяння економічній відбудові (пізніше реорганізований в Федерацію корейського бізнесу), на чолі якого постав Лі Бен Чхоль, засновник чеболя Samsung, найбагатша людина Південної Кореї.

Таким чином був утворений політичний союз влади і бізнесу, який став двигуном економічного розвитку країни.

Такі відносини між владою та великим бізнесом нас можуть шокувати, але такими репресіями влада швидко примусила чеболі працювати в національних інтересах.

Згода приватного бізнесу зрозуміла, бо влада не заважала багатіти, якщо не порушувати встановлені нею правила. Історія згодом показала, що успішні чеболі розбагатіли в сотні разів, перетворившись в світових гігантів.

Але для успіху економічної політики потрібний був не тільки консенсус з великим бізнесом, а й згода з народом, принаймні з його більшістю. Економічне зростання само по собі є аргументом на користь пропонованої економічної політики, але воно починається не відразу і його вплив на добробут народу стає очевидним ще пізніше.

З самого початку влада для комунікацій з народом використала специфічну корейську культурну рису - поєднання націоналізму з конфуціанством.

На відміну від більшості пост-колоніальних країн, які не мали національної ідентичності та довгої державної історії, Корея була моноетнічною країною, з унікальною мовою і писемністю, з тисячолітньою історією держави.

Японська окупація Кореї (1910-1945), яка була великим національним приниженням для корейців, залишила в них до нині потребу постійно доводити, що вони нічим не гірші за японців, що вони все можуть зробити краще, ніж японці - від автомобілів до поп-культури.

Це стійкий і сильний психологічний стимул для всієї нації, він діє не одне покоління і задає дуже високу планку для вимірювання досягнень. Треба визнати, що це дуже конструктивний прояв націоналізму.

Уряд генерала Пака з самого початку використовував спеціальні заходи для підтримки економічної політики народом:

1. офіційне гасло: працювати треба не тільки у власних інтересах, а для інтересів нації, на вулицях і в цехах підприємств вивішувалися заклики до сумлінної роботи,

2. офіційна символіка: державний прапор висів в кожному офісі, державний гімн виконувався кожного ранку та вечора,

3. використання ЗМІ: постійно проводилися кампанії пропаганди роботи на благо нації та нарощування експорту,

4. цілі економічної політика як національна ідея: індустріалізація країни, орієнтована на експорт, проповідувалася як єдиний засіб перетворити Корею на впливову модерну націю, проголошення національних цілей у формі конкретних економічних показників, наприклад, "мільярд доларів експорту на рік",

5. мілітаризована риторика та гасла в економічній політиці: як то "експорт - це тотальна війна", "лицарі експорту" тощо,

6. героїзація праці: щомісячні та щорічні нагороди для передовиків праці, які проголошувалися на публічних церемоніях на рівні компаній, галузі та на національному рівні.

Корейці мали давні та сильні традиції конфуціанства, етичними цінностями якого є повага до влади та старших людей, лояльність, старанність, потяг та повага до освіти. Політичне використання конфуціанської етики полягало в пропаганді лояльності до компанії та тяжкої праці.

Корейські компанії поширювали серед працівників гасла гармонії, солідарності та співпраці. Компанії підтримували патерналістські відношення до працівників, будували для працівників гуртожитки та лікарні, запроваджували однострої для працівників та фірмові гасла, заохочували спільні заходи у вільний час, наприклад, спільне пияцтво в кінці робочого тижня, тобто створювали подібність до родинної атмосфери в компанії.

Відношення до державної служби в корейській традицій дуже схоже з японською традицією. Як і в Японії, така традиція давала можливість відбирати для державної служби найбільш талановитих та освічених людей. Ці люди з самого початку кар’єри працювали на державу і не мали попередніх стосунків з приватним бізнесом, що робило їх незалежними від корпоративних інтересів і давало психологічну базу для відстоювання національних інтересів.

Всі перелічені культурні фактори були використані для підтримки економічної політики, і це дійсно спрацювало, владі вдалося домогтися всенародної підтримки своєї політики, не дивлячись на соціальні тяготи початкового етапу економічного зростання, як от:

1. Тривалість робочого тижня в промисловості перевищувала 50 годин.

2. Заробітна плата була в 10 разів менша, ніж в США, хоча на нових підприємствах текстильної та електронної промисловості продуктивність праці була не нижча, ніж в США.

3. Соціальні витрати держави до 1980-х років трималися на дуже низькому рівні в межах 1% ВВП.

Треба зауважити, що конфуціанська культура містить не тільки традиції, які сприяють економічному зростанню, а й риси, які йому заважають (наприклад, уявлення про соціальний престиж професійної діяльності, про що поговоримо пізніше). Політична влада мала нейтралізувати такі несприятливі для розвитку риси конфуціанства.

Якщо розглядати Корею в якості моделі післявоєнної відбудови, то в цій моделі політичні засади розвитку були створені шляхом військового перевороту.

Як бачимо, Корейська війна не призвела до зміни еліт, Лі Синман повернувся до влади як переможець над комуністичною навалою і продовжив політику "кумівського капіталізму".

Потрібно було вісім років відвертого пограбування, щоб соціальна напруга вибухнула і змела попередню систему політичного устрою.

Було б бажано, щоб нинішня влада в Україні не доводила справу до соціальних вибухів і військових переворотів, але корупційні скандали під час війни не надають оптимізму щодо "нових облич" влади.

В Південній Кореї зазвичай цей переворот називають "Революція 16 травня", але за кількістю учасників, їх походженням і перебігом подій це був звичайний військовий заколот. В нашому уявленні революція — це масовий суспільний рух, а в Революції 16 травня кількість учасників була мізерною і всі вони були військовими.

При чисельності армії біля 500 тисяч, в перевороті брали участь не більше 3500, а активних організаторів було взагалі біля 250 офіцерів.

Ніякого серйозного спротиву з боку чинної влади не було, переворот був безкровним і блискавичним: вже через 5 днів, 21 травня, почав працювати новий уряд.

На відміну від типових військових переворотів, Революція 16 травня не привела до влади військову кліку, тобто групу наближених до диктатора осіб.

Керівниками ключових міністерств, які визначали економічну політику держави, дуже рідко були вихідці з військового середовища, переважно керівники були цивільними технократами.

Наприклад, за 20 років (1963-1983) з 11 прем'єр-міністрів цивільними були 8, з 13 керівників Ради економічного планування (РЕП) цивільними були 12, а серед 14 міністрів сільського господарства і 15 міністрів фінансів колишніх військових взагалі не було.

Як би ми не називали події 16 травня 1961 року, суть події полягала в зміні політичного устрою в державі, тобто в скасуванні "ренто-орієнтованої" держави. Політики і олігархи, які створювали свої статки за сприянням цих політиків, втратили контроль над політичною владою.

В нашому випадку, якщо ми спираємося на корейську модель, має відбутися така сама зміна політичного устрою, але по формі це не обов'язково має бути військовий переворот.

Відбудова після війни - це величезні кошти. А там де великі гроші - завжди є купа спритників, які хочуть на них нажитися, Україна тут не виняток.

Для України це буде випробування не легше, ніж війна з Росією, тобто треба визнати, що збереження після війни української версії "кумівського капіталізму" цілком ймовірне. Тому, можемо вже зараз констатувати, що проблеми політичного лідерства, здатного подолати "шукачів ренти" для післявоєнної відбудови будуть критичними.

.

Висновки з корейського досвіду:

1. Щоб відбулася не тільки післявоєнна відбудова, а й швидке економічне зростання, в Україні має зникнути економіка, заснована на політичній ренті, тобто "ренто-орієнтована" держава має бути подолана. Політична рента виключає технологічний прогрес та зростання продуктивності економіки, бо вкладання коштів у доступ до влади в сотні разів більш дохідне, ніж інвестиції в розвиток виробництва (це так званий "парадокс Таллока", за прізвищем першого дослідника політичної ренти).

1. Для цього необхідна зміна політичного устрою, тобто відсторонення від влади політичного класу, орієнтованого на політичну ренту. Корупція є проявом і складовою частиною політичної ренти, її подолання не можливе в суспільно-політичній моделі, яку створили Лі Синман в Кореї та Кучма в Україні. Зрозуміло, що люди, які заробляли мільйони і мільярди на політичній ренті, нікуди не поділися (крім відвертих любителів "русского мира"), і відмовлятися від свого способу існування вони не збираються.

1. Політичної сили, яка здатна провести зміну політичного устрою, поки що не існує, тому найбільш імовірна економічна ситуація після війни буде схожа на Південну Корею 1950-х років. Залишається сподіватися, що така ситуація не затягнеться на вісім років, що, можливо, нова політична сила сформується досить швидко і змінить "ренто-орієнтовану" державу на нормальну. Але не можна виключати найбільш ризикований та жорсткий розвиток подій за корейським сценарієм - захоплення влади націоналістично налаштованими військовими. (Стереотипом влади націоналістично налаштованих військових сприймається Японія 1930-40-х років, але корейський досвід свідчить, що така влада не обов'язково призводить до катастрофи). Якщо зміни політичного устрою не відбудеться, то не відбудеться прискорене економічне зростання, і Україна залишиться найбіднішою країною Європи при будь-якому рівні зовнішньої допомоги.

1. Якщо до влади прийде політична сила, віддана ідеї національного розвитку, вона має домогтися підтримки з боку приватного бізнесу і з боку більшості населення. Буквальне повторення заходів уряду Пак Чон Хі у нас не можливе, але зміст цих заходів має бути таким самим: участь приватного бізнесу, в першу чергу - великого, в проводженні політики національного розвитку та підтримка цієї політики більшістю народу.

Спеціальне зауваження щодо військової диктатури:

Південна Корея належить до небагатьох країн, які показали небачені раніше темпи економічного зростання: протягом не менше 20 років реальний ВВП в середньому збільшувався не менш, ніж на 7% на рік. В ХХ сторіччі було 13 таких випадків: Японія, Бразилія, Тайвань, Сингапур, Гонконг, Південна Корея, Таїланд, Індонезія, Мальта, Ботсвана, Оман, Малайзія, Китай. В ХХІ сторіччі такий показник мали Китай та М'янма. З цих 14 країн (правда, Гонконг не можна вважати окремою країною, він був колонією Британії), в шести країнах в період швидкого зростання деякий час при владі була військова диктатура. Така кількість (майже половина) не може бути випадковою, але мені не довелось знайти аналіз причин такого явища.

Читайте по темі:

Післявоєнна економічна політика Південної Кореї як модель для України

Як працював генштаб японського економічного дива

Відновлення Японії після Другої світової війни. Чи допоможе цей досвід Україні?

Чи потрібен Україні національний банк реконструкції та розвитку

План Маршалла. Як відбувалася післявоєнна відбудова Німеччини