Чому Україна не Корея: основні відмінності і їх вплив на економічну політику
Дискусія про післявоєнну відбудову і розвиток України почалася в 2022 році, особливо завзято у зв’язку з конференцією в Лугано. Більшість пропозицій виходили або просто з фантазії (як зараз прийнято казати – "хотєлок"), або з єдиного історичного прецеденту – Плану Маршала, який автори таких пропозицій уявляли зовсім спотворено, просто як гасло, а не реальну економічну історію.
Маю надію, що у початковій статті циклу я навів достатньо фактів щодо Плану Маршала, щоб зрозуміти, що цей історичний прецедент зовсім не підходить до нинішньої ситуації в Україні. Це стосується як його мети, так і способу підготовки і фінансових показників.
Перед країнами Західної Європи, на які був спрямований цей план, не стояла мета переходу від аграрно-сировинної економіки до технологічної, без чого Україна не має економічних перспектив.
План Маршала був розрахований на 4 роки і його обсяг становив пару відсотків до річного ВВП країн, яких він стосувався. Відновлення України займе десятиріччя й коштуватиме значно більше, ніж річний ВВП України.
Проведений нами на цьому інтернет-ресурсі розгляд (наскільки це можливо в неспеціалізованому виданні) економічної історії Південної Кореї за 30 років після Корейської війни демонструє, по-перше, що цей історичний випадок є найбільш успішним зразком післявоєнного відродження країни, а по-друге, що його умови достатньо схожі з українськими, порівняно з іншими історіями успіху після Другої світової війни (наприклад, порівняно з Німеччиною або Японією).
Зрозуміло, що жодний досвід економічної політики, навіть дуже схожих країн, як, приміром, Японія і Корея, не може бути застосований в точності, завжди відбувається модифікація з урахування обставин і часу. Тому, резонним є питання, чи можемо ми використати корейський досвід післявоєнної відбудови і подальшого розвитку.
Для поверхневого погляду людини, яка не цікавилась крос-культурними дослідженнями і економічною історією, відповідь на таке питання майже завжди негативна, а аргумент найпростіший – ми не можемо використати досвід корейців, бо українці не корейці.
Нема сумніву, що етнокультурні фактори мають вплив на економічну діяльність, всі знають це з класичної книжки Макса Вебера. В книжках Лоуренса Харрісона можна знайти купу цікавих спостережень культурного впливу на економічний розвиток.
Але історія Кореї після 1945 року є зразковою ілюстрацією, як народ з однією культурою може створити абсолютно різні економічні системи під впливом політичних факторів. До того ж, економічна історія показує схожий економічний розвиток зовсім не схожих країн, наприклад конфуціанської Кореї та ісламської Малайзії.
Прихильникам примітивного культурного детермінізму можна просто нагадати, що в Північній Кореї живуть такі самі корейці, як і на півдні, вони сторіччями до 1945 року були одним народом, але ніякого економічного дива в Північній Кореї нема, і причина лежить на поверхні – це політичний устрій, який там насадили СРСР та КНР.
Більш того, говорячи про досвід післявоєнної політики Південної Кореї, треба бачити, що ми маємо дві зовсім різні політико-економічні моделі до і після Революції 16 травня. З часом міняється не тільки політика, а й сама культура. Сучасні корейці здаються нам еталоном освічених трудоголіків, а Ха-Джун Чанг в одній з своїх книжок наводить свідчення американки Беатрис Уебб, яка перебувала в Кореї сто років тому і писала про корейців, що вони дикі, неосвічені та ліниві.
Одна країна, моноетнічна і монокультурна, протягом кількох десятиріч створила різні економічні системи: тоталітарний соціалізм на півночі країни, ренто-орієнтований капіталізм на півдні до 1961 року, авторитарний державний капіталізм після 1961 року, який поступово перетворився в ліберальний ринковий капіталізм.
Нинішня Україна – це Південна Корея до Революції 16 травня: бідна зруйнована країна, яка не може жити без зовнішньої допомоги, і джерелом статків в якій є доступ до влади.
На культурній мапі світу Інглгарта-Вельцеля, яка є результатом найбільш масштабного крос-культурного дослідження в світі, жодна країна з подібною до нас системою цінностей (умовно названі православними культурами) не демонструвала швидкого та сталого економічного зростання.
Не відомо, чи православна культура дійсно створює якісь соціально-психологічні перепони для сталого розвитку, чи просто так історично стався збіг обставин. Але на цій культурній мапі ми можемо побачити, що конфуціанські країни за системою цінностей є доволі близькими до України, значно ближчі, ніж країни Західної Європи.
Приклад Південної Кореї свідчить, що політичними методами можна нейтралізувати перепони, які створює культурна традиція для економічного зростання. Про успіх інтернізації науково-технічної діяльності в Південній Кореї ми вже говорили в попередній статті.
Ми не знаємо, чи буде в Україні своя "Революція 16 травня", чи нинішня політико-економічна модель надовго збережеться після війни. Якщо такої зміни політичного і економічного устрою не відбудеться, тобто якщо Україна залишиться "Південною Кореєю моделі Лі Синмана-Кучми", то досвід Південної Кореї після Революції 16 травня нам не знадобиться.
Спроби змінити політичний устрій створенням всяких НАБУ та ВАКС не дали і не дадуть результату без зміни політичної еліти. Тому подальший текст має сенс тільки, якщо така зміна відбудеться. Очевидно, що зараз в нашому суспільстві є значна кількість людей, які розуміють або хоча б відчувають, що суспільно-політичний устрій, збудований кучмівськими олігархами за зразком Росії 1990-х років, є страшною шкодою для України, але чи зможе ця частина суспільства політично консолідуватися і прийди до влади – зовсім не очевидно.
В кожній з попередніх статей я робив спроби показати, як можна використати в Україні ті чи інші складові корейської економічної політики. Зараз треба розібратися не з окремими складовими, а з глобальними факторами, які створюють відмінності між Південної Кореєю 1960-х років і сучасною Україною.
Глобальні виклики
Демографічна катастрофа і зміни клімату
Наявність чисельної молодої дешевої робочої сили в Південній Кореї в 1960-1970-х роках давала можливість почати індустріалізацію з трудомістких виробництв з простою технологією, головним чином - з текстильного виробництва.
Мала чисельність молоді в демографічній структурі населення України виключає такий варіант економічної політики, більш того, викликає ще більш складну проблему - утримання все більшої кількості непрацездатного населення все меншою кількістю працездатного.
Депопуляція України йде не перший рік, але в 2022 році війна різко її пришвидшила, бо спричинила багатомільйонний потік біженців, більшість з яких вже не повернеться в Україну
Зараз кількість зайнятого населення приблизно така сама, як кількість пенсіонерів. Така ситуація старіння населення притаманна не тільки Україні, а багатьом країнам світу, але для України вона створює особливі складнощі з-за низької продуктивності праці зайнятого населення і створеного нею низького рівня доходів.
Складність української ситуації в тому, що велика кількість непрацездатного населення поєднується з державною системою соціального захисту, що призводить до того, що зараз держава витрачає більше 10% ВВП на соціальних захист.
В 1960-х роках в Південній Кореї держава на такі цілі витрачала менше за 1% ВВП, що давало інвестиційний ресурс для розвитку інфраструктури. Правда, треба зауважити, що у Південній Кореї значне навантаження на бюджет викликали дотації виробникам рису, які можна порівняти з соціальними видатками української держави.
Неможливість індустріалізації за рахунок трудомістких виробництв примушує починати з більш складних технологій, хоча й не обов’язково з найновіших - з тяжкої промисловості та глибокої переробки власної сировини.
Крім старіння населення є ще один новий глобальний фактор - зміни клімату. Вже очевидно, що міжнародні зусилля протистояти цим змінам зазнали провалу, тому в найближчі десятиріччя ми побачимо масову міграцію з південних країн, які будуть вражені катастрофічними посухами, до країн з помірним кліматом.
Тобто потік біженців з Індії, Бангладеш, Ефіопії, Судану у Європу не відворотній.
Якщо грати на випередження, то цей потік для України може стати компенсатором демографічної катастрофи, яка на нас чекає після війни. Потрібно створювати стимули для імміграції працездатної молоді з "глобального Півдня", запровадити асиміляцію її в українському суспільстві, а не концентрацію в мусульманських гетто, як зараз у Франції.
Великі обсяги будівельних робіт після війни потребуватимуть саме молодої робочої сили з невисокою кваліфікацією.
Ще одним ресурсом для протидії депопуляції є українська діаспора, перш за все в країнах колишнього СРСР. Зараз здебільшого вона отруєна пропагандою "русского мира", але після завершення війни можлива "дезінфекція мізків".
Виток капіталу і робочої сили
Про цю проблему ми вже говорили в статті, присвяченій фінансовим ресурсам для економічного зростання. Незаконний виток капіталу не є суто українською проблемою, це явище можна побачити зараз у великій кількості країн. В Південній Кореї 70 років тому такої проблеми не існувало, бо саме це явище тоді ще в світі не сформувалося.
Незаконні фінансові потоки здебільшого спрямовані з бідних країн в офшори або в багаті країни. В першому випадку метою є приховування від оподатковування, а в другому - убезпечення від політичних ризиків.
В бідних країнах статки створюються здебільшого в результаті політичної ренти, а це означає загрозу для статків при зміні політичної влади.
Україна в цьому сенсі не відрізняється від решти бідних країн, масштаб витоку досить великий з-за великих обсягів зовнішньої торгівлі, бо основним інструментом витоку капіталу є фальшування інвойсів у зовнішній торгівлі.
Незаконний виток капіталу з бідних країн має політичне походження, тому його припинення має відбутися зміною економічної політики. Доки цей виток існує, він зменшує не тільки бюджетні надходження, головне – він значно зменшує інвестиційні ресурси України, а таким чином - не дає змоги створювати робочі місця.
Нестача робочих місць призводить до еміграції робочої сили, що погіршує демографічну ситуацію, яка й без того є поганою.
Наприклад, в 2021 році біля 900 тисяч українців отримали посвідки на проживання в ЄС, з них майже 90 відсотків – у пошуках роботи. Для порівняння, індійці (одна з найбільш мігруючих націй світу) отримали в 8 разів менше посвідок на проживання в ЄС, з них тільки 40 відсотків для роботи.
Повернення робочої сили з західних країн є важливим економічним фактором, бо українська діаспора на Заході є носієм технологічних знань, найвідомішим символом чого є Стів Возняк, один з засновників Apple.
Тисячі інженерів і науковців українського походження з Заходу можуть бути фактором різкого підвищення продуктивності української економіки. Без такого підйому продуктивності Україна не впорається з нинішнім рівнем соціальних витрат, який значно зросте у наслідок війни.
Геополітична ситуація та безпека
В липні 1969 року Президент США Ричард Ніксон проголосив про початок нової політики безпеки в Азії, яка отримала назву "Доктрина Ніксона".
Ніксон заявив, що США не можуть цілковито брати на себе оборону союзників в Азії, вони мають самі дбати про свою безпеку, США готові надавати допомогу і "ядерну парасольку".
Для Південної Кореї "Доктрина Ніксона" означала, що 15-річний період після Корейської війни, протягом якого корейці повністю покладалися на США у справах оборони країни, підходить до кінця, тепер буде потрібно розвивати власну оборонну промисловість.
В 1970 році Президент Пак Чон Хі наказав створити Агентство оборонного розвитку і започаткував створення оборонної промисловості. На сьогоднішній день Південна Корея не тільки забезпечує власну армію, флот і повітряний сили, а входить у десятку найбільших в світі експортерів військової техніки.
Україна не зможе взагалі розраховувати на присутність військ США для захисту своєї території. Україна не буде мати не тільки 15-річного періоду безпеки за рахунок американських військ, а й навіть 15-годинного.
Потік озброєння, який надходить від США і інших західних країн в період бойових дій, природно висохне, і Україні потрібно буде самій виробляти не тільки гармати і танки, а в першу чергу високоточні ракети середньої дальності та безпілотну авіацію для враження території Росії при наступній спробі Росії напасти на Україну.
Тому оборонну роботу, яку Південна Корея розпочала через 15 років після війни, Україна має розпочати негайно по її завершенню. Для нас це не стільки фінансова проблема, скільки науково-технічна, вона є складовою частиною політики, описаною у попередній статті.
З фінансової точки зору, інвестиції в виробництво озброєння негативно вплинуть на економічне зростання, але якщо виробництво буде спроможне постачати значні обсяги на експорт, то негативний вплив може бути компенсований.
Стартові переваги України
Перелічені фактори ускладнюють для нас початковий період відновлення, порівняно з Південною Кореєю, але є також сприятливі фактори, які були відсутні у корейців 70 років тому.
Природні ресурси
На відміну від Південною Кореї, фактично позбавленої природних ресурсів, Україна має зараз світового рівня ресурси для землеробства і для чорної металургії. Крім того, маємо ще деякі інші природні ресурси, не такі значні, але придатні для конкурентоспроможного виробництва, наприклад, сировину для кераміки та вогнетривів або природний газ. Використання цих ресурсів дає значні переваги на старті економічного зростання.
На сьогоднішній день основний недолік використання наявних ресурсів - це їх експорт в необробленому вигляді, або ж з дуже низьким рівнем обробки, наприклад ми експортуємо мільйони тон залізної руди, а не виготовляємо з неї сталевий прокат або більш складну продукцію, наприклад, морські танкери. Така сама ситуація з рослинництвом.
Очевидний варіант швидкого зростання виробництва - це глибока переробка власної сировини. В існуючих політичних умовах приватний бізнес займатися цим не має бажання. Політична воля для цього виявлялася не дуже часто, один з рідкісних прикладів – створення найбільшої в світі промисловості по переробці насіння соняшнику (цей прецедент ми вже розглядали).
Експорт
Південна Корея практично не мала джерел експортних валютних надходжень, відсутність експорту компенсувалася іноземною допомогою. У нас зовсім інша ситуація, обсяг зовнішньої торгівлі є співставною з ВВП величиною. Нам точно не потрібна корейська політика нарощування експорту будь-якою ціною. В наших умовах нагальним завданням є зміна структури експорту, на початковій стадії - за рахунок переробки власної сировини, а на наступній – за рахунок новітніх технологій.
Ре-індустріалізація та китайський синдром
В Україні після 1991 року відбулася стрімка де-індустріалізація, якої не могло бути в Південній Кореї, бо вона завжди була аграрною країною. Тому у нас залишився досвід великих індустріальних проектів, не всі інженери вимерли, відновити промисловість легше, ніж створювати з нуля.
Є всі підстави вважати, що наш варіант індустріалізації буде більш швидким, ніж корейський. Складність ситуації зараз в наявній тенденції анти-глобалізації, в той же час цю тенденцію можна використати на свою користь, перш за все - нову тенденцію виводу виробництв іноземними компаніями з Китаю у так звані "френдшори", тобто в країни, які створюють мало політичних ризиків.
Масовий вихід західного капіталу з Китаю почався 3-4 роки тому, про цю тенденцію я вже писав, наприклад в статті "Нове слово - "френшор". Що воно означає для України" декілька місяців тому. За останні місяці "китайський синдром" посилюється.
Прикладом є Японія. В 2020 році уряд Японії затвердив субсидії на 2,2 мільярда доларів для компаній, які виводять виробництво з Китаю. Зрозуміло, що вивести з Китаю трудомістке виробництво в Японію не можливо, бо воно стане надто витратним і не здатним до конкуренції на світовому ринку. Тому Японія в березні цього року відкрила величезну спеціальну економічну зону Арайхазар в Бангладеш у формі спільного підприємства між Сумітомо і урядовою агенцією Бангладеш.
Загальна площа цієї економічної зони 190 гектарів, вона розміщена за 20 км від столиці, там будуть працювати десятки тисяч робітників. Сумітомо вже створила індустріальні парки в Індії, Індонезії, В’єтнамі, М’янмі і на Філіппінах, де зараз працює більше 220 тисяч робітників.
Ця тенденція має бути використана Україною, бо з Китаю буде виводитися не тільки трудомістке виробництво, а й високо технологічне, перш за все це будуть робити США і Японія, для яких Китай вже є глобальною загрозою.
Вплив на економічну політику
Чи вплинуть перелічені фактори на застосування корейської моделі в Україні, а якщо вплинуть - то як саме?
Принципові риси мають зберегтися: необхідність переходу від ренто-орієнтованою держави до держави, орієнтованої на національний розвиток; необхідність уряду, спроможного на структурні зміни економіки і політику економічного зростання; запровадження процедур довгострокового планування науково-технічного і економічного розвитку з метою кардинальної зміни структури економіки; імпорт технологій і перехід до високотехнологічних виробництв і експорту тощо.
Наявні відмінності на ці складові політики не впливають. Жодна з перелічених відмінностей не може зробити непотрібними або неможливими принципові характеристики корейської моделі.
Деякі риси політики мають бути іншими, ніж в Південній Кореї: початковий період зростання за рахунок трудомістких виробництв і експорту не можливий; необхідний перехід до глибокої переробки власної сировини; значні витрати на виробництво озброєння і утримання армії необхідні з самого початку; державні соціальні витрати зменшити до корейського рівня не можливо; необхідні активні заходи подолання депопуляції та її наслідків тощо.
Нема сумніву, що політику відновлення України можна розробити шляхом модифікації та пристосування корейського досвіду. Наявні відмінності вплинуть на темпи відновлення і зростання, деякі негативно, деякі позитивно, але не закреслять принципові характеристики політики.
А як нинішній "План відновлення України" виглядає з точки зору корейського досвіду?
Читайте по темі:
Людський капітал: про початок науково-технічної політики Південної Кореї
