Теорія націоналізму для чайників. Нація вчиться говорити

(продовження)

Перші кроки. Перші слова… Коли вже бігаєш і стрибаєш, коли мова ллється сама собою, здається, що це - елементарно. Однак, ті, кому довелось через хворобу відновлювати ці функції, усвідомлюють, що це дуже непросто - навчитись ходити і говорити. Мій маленький синочок плакав, коли не виходило правильно вимовити слово і приказував: «Я не вмію сказати!» Ми з ним дуже обережно, але наполегливо переходили те дитяче горе - невміння розмовляти мовою батьків. Саме нашою, бо своя мова є у кожної дитинки. І малеча часто вимагає від батьків розуміння й розмови на своїй власній мові.

Чим довше батьки «ведуться» на дитячі забаганки, тим повільніший розвиток дитини. Ми велись на забаганки два з лишком десятки років. Нерозуміння важливості батьківських мовних кодів призвело нарешті до кровопролиття, але й досі частиною суспільства є не усвідомленим. Мова предків - так само, як і кров фізичні - несе в собі генетичні коди нації, відбиток її менталітету. Нація без мови - німа, якими би чужими мовними засобами вона не користувалась. І тут старійшини спільноти (як же без них?) повинні вчити мови націю так само наполегливо, як батьки вчать дитину. Не лепетати її мовою, а твердо і категорично сказати: «Кажи правильно, бо я тебе не розумію!»

Ми пропустили цей етап. І вийшло так, що у нас можна жити, не знаючи мови своєї нації і навіть пишаючись цим. Тепер пожинаємо врожай: мовне питання стало приводом для кровопролиття в країні. Заражені ідеями «ненасильництва», підкинутими тим, хто чинив найбільшу наругу над Україною і українцями, ми проґавили час, коли потрібно було твердо вчити націю рідної мови. Роль батьківського «не розумію» мали би зіграти державні установи, документи, вузи, школи і садочки, ЗМІ, що мусили заговорити батьківською мовою. Натомість, вони говорили так, як дитині зручно, як хочуть сусіди, як диктує власна лінь, - бо ж вчити - то завжди праця, напряг, дискомфорт. Тепер нам кажуть:

- Переконайте нас, уговоріть, що мова батьків нам потрібна, що вона - ціннісна, щоб ми нею заговорили. І не нав'язуйте нам цієї мови, бо ми зненавидимо її!

І та частина нації, яка трохи раніше пройшла цей етап, але ще перебуває під впливом вікової колоніальної дресури, тушується, губиться і розпачливо закриває рот найбільш наполегливим: тихо! Не піднімайте мовне питання саме зараз! Бо… путін попре, суспільство розколеться, державу втратимо. А, може й справді, дитина зненавидить батьківську мову? Таким дітям нічого робити в батьківській хаті. Хай збирають речі і туди - «за парєбрік!» Інакше їх тут буде без кінця рятувати «турботливий» сусід ціною крові наших найкращих.

Нажаль, у мовному питанні більше ліні, ніж логіки. Про культуру не йдеться у дитини, яка не опанувала батьківську мову. Про особистість теж. Дитинка учиться розмовляти… Як і всяке навчання, це несе їй неймовірної краси відкриття: глибину, чутливість, багатство, красу батьківських надбань. Найприкріше те, що свою мову відкидає народ, який має одну з найстаріших, найрозвинутіших і наймелодійніших мов світу. Ми ходимо до сусідських замулених криниць, маючи у своєму дворі чисте глибоке і цілюще для нас джерело. Треба тільки опорядити його, а нам ліньки.

Підміна понять в мовному питанні настільки нелогічна, що дивує, як її можна не помічати. Вміння говорити батьківською мовою не потребує і не повинно потребувати якогось особливого «доведення важливості» чи «зацікавлення». А ми раз-по-раз чуємо:

- Чому я повинен?

- Зацікавте мене!

- Я говорю так, як умію!

- Доведіть, що українська - важливіша і краща!

Кому і що ми повинні доводити? Говори моєю мовою, інакше я тебе не розумію. А не розумію, значить, ти не отримаєш того, що необхідно для життя. Все.

Мова в тілі нації відіграє ту ж роль, що і кров у людському. Що трапляється з органами, позбавленими кровообігу? Вони атрофуються. Саме такі асоціації викликають залишки Пісків, Степанівки, Авмросіївки, вщент зруйнованих війною.

(далі буде)