Втомлені люди у тихих містах

Люди втомились від війни. Все частіше чутно ці слова, все сильніше охоплює байдужість, все більше відвертається облич від чергового солдата з випаленими очима, який йде назустріч.

Бідні ви мої, бідні. Я розкажу вам, хто від війни не втомився.

Не втомились чоловіки, які роками стережуть наше мирне небо. Не втомились ті, хто на нулях не може нормально відпочити через постійну загрозу початку обстрілів. Не втомились бійці, які виходять на бойові, не знаючи, чи повернуться вони звідти живими, чи їх принесуть. Не втомились дембеля, які постійно кожну ніч бачать сни, як закривають біля Логвинова чи Пісків своїм друзям очі. Не втомились добровольці та контрактники, які там, серед смерті, побачили, яким є справжнє життя.

Подумайте, завдяки кому ви виганяєте свою накопичену за день втому під теплими ковдрами у своїх тихих селах та містах. Подумайте про "невтомних", він був одним із них.

Олександр Васильович Гречук (позивний Якут) народився 13.04.1979 року у селі Зоря Дніпровського району Дніпропетровської області. З 2002 року мешкав у селі Степове того ж району.

Після 11-ти класів сільської школи хлопець пішов працювати на м'ясокомбінат "Зоря Дніпропетровська", що знаходиться у селі Чумаки. Працював він важко, але ніколи не жалівся та не кидав свою роботу, почуття відповідальності було у нього в крові з малих років.

Завжди та усюди його поважали, як справедливу та принципіальну людину, якій не випала доля хапати зірок з неба, але яка раділа тому, що мала, та завжди намагалась досягти своєї мети.

16.09.2016 Олександр Васильович підписав контракт та після проходження навчання був доправлений до свого підрозділу.

Старший матрос, кулеметник 2-го відділення 1-го взводу 1-ї роти морської піхоти 503-го окремого батальйону морської піхоти.

Він дуже поважав військову дисципліну та вдосконалення бойових навичок, у критичних ситуаціях не впадав у паніку, а був здатен приймати самостійні та виважені рішення, а також швидко орієнтуватися за небезпечних обставин.

У червні 2017-го він нарешті офіційно одружився на своїй дівчині, з якою жив цивільним шлюбом, починаючи ще з 2002-го.

Загинув Олександр Васильович 15 лютого о 15.15 на Приазовському напрямку Донецької області внаслідок множинних осколкових поранень, отриманих під час обстрілу наших позицій. Помер дорогою до військового шпиталю міста Маріуполь.

Похований 17 лютого у Степовому. У нього залишились дружина та п'ятеро дітей (старший син також військовий, служить у 17-й окремій танковій бригаді).

Немає нічого ціннішого за життя, люди у розслабленності своїй не завжди це розуміють. Вони звикають до того, що ранок змінює ніч, а вечір змінює день. А коли раптово прилітає, то багато хто відверто дивується, чому так, адже було відчуття, що житимеш вічно.

Вічно жити не дано нікому, але хлопці на першій лінії оборони роблять усе можливе, щоб віддалити цей неприємний момент останнього здивування.

Олександр загинув за всіх нас, а коли його життя забирали ті кляті осколки, в тихих селах та містах втомлені від війни люди спокійно насолоджувались своїм життям, навіть не помічаючи цього.